Коли так, скажу, де можеш її знайти.
– Не задля твоєї колишньої повернувся, Максиме, – повільно мовив Григорій Комарницький, дивлячись у куток, – а тільки тому, що гадав: росте тут посіяна мною насінина. І мені навіть почулося, що кличе мене, бо я ж його, чи її, посівач. Отак іду кудись, чи десь сяду, чи ляжу, а воно мене кличе. Тому зводжуся на ноги і йду. З того до тебе й прийшов.
Максим випив другу чарку, вдруге засміявся і сказав:
– Дурне взяв у голову, Грицьку, бо ця моя дитина народилася через два роки, відколи тебе прогнали.
Дяк ретельно заїв чарку варениками, а тоді встав.
– Вибачай, Максиме, – мовив, – бо мені вже пора.
Максим пильно зиркнув на нього.
– Якийсь ти не такий, дяче! – мовив. – Дивлюся на тебе й не впізнаю. Так багато тебе в неволі били?
– Довелося, – сказав Комарницький. – Але тепер не битимуть.
– Бо шукаєш загублене сім'я? – показав зуби Максим.
– Шукаю, – прорік серйозно дяк, закидаючи торбу на плече. – І знайду! А знайду тому, що чую його голос.
– Стривай, Григорію, – мовив Максим. – Дай йому, жінко, паляницю та сала в дорогу. – Відтак додав, пильно придивляючись. – А чи не спричинилося щось тобі з головою в тій неволі?
Тоді дяк полив у його бік двома пучками ясного світла і мовив:
– Спричинилось. Але тепер голова в мене без диму.
Неквапом уклав милостиню до торби і, не озираючись на господарів та й не прощаючись, вийшов із хати.
І знову йшов курявною дорогою високий, сухий, ніби випитий сонцем, сірий із виду, але з напрочуд синіми очима чоловік, і порохи на шляху були такі білі, що йому здалося, ніби це сніг, хоча який міг бути сніг улітку? Але це нагадало йому село Синиче, бо й тоді йшов білою дорогою, але таки сніговою. І ноги понесли його не куди інде, а таки в Синиче, бо саме там у попередніх мандрах найлагідніше до нього поставилися. А коли підійшов до села ближче, побачив на кущах зграю синиць, які не так перелітали, як перестрибували з гілки на гілку, коротко цвіркаючи, з чого пізнав Григорій Комарницький, що в дорозі не заблудився. Отож ноги самі повели його до корчми, а коли зайшов досередини, відразу ж побачив Хвенну, яка анітрохи не змінилася. Був іще день та й не свято, тож у корчмі – нікого, привітався коротко й сів до столу.
– Чогось хотів, чоловіче, чи на жебри до мене зайшов?
– Хочу з тобою перемовитися, Хвенно, чи ж мене не пізнала? – відказав дяк.
Шинкарка повільно підійшла до столу й придивилася.
– Господи! – вражено скрикнула. – Та ти ж зовсім, як мій покійний чоловік! Чи, може, ти той дяк, що годила йому, як болячці, а він мене зневажив?
– Саме він, – спокійно мовив Комарницький, обливаючи жінку синім сяйвом очей.
– Але що з тобою сталося? – скрикнула Хвенна. – Ти ніби той і не той!
– Довго розказувати, – посміхнувся смутно дяк. – Сядь коло мене, поговоримо.
– Стривай, дам тобі поїсти, – сказала Хвенна.
– Обійдеться, – мовив дяк. – Бо все одно не маю чим заплатити. А до тебе жебрати не прийшов.
– Е, ні – рішуче сказала Хвенна. – Від мене непогодований не підеш.
І вона метнулась у двері, а за хвилю принесла мисчину холодцю, а ще й пляшку в другій руці.
Випили по чарці, а коли дяк з'їв половину холодцю, Хвенна не втрималася:
– Про що хотів зі мною поговорити?
– Коли стояли з тобою перед судом, – відірвався від їжі дяк, – то, пригадується мені, ти, Хвенно, суддям сказала… Що ввійшла від мене в тяж. Чи це правда?
– Так воно й було, – мовила жінка.
– А коли ввійшла у тяж, – прорік дяк, ллючи на Хвенну синього потока з очей, – то мала народити дитину. Чи ж її народила?
І тут із Хвенною сталося несподіване: лице її скривилося, і вона вибухла плачем.
– Але ж воно померло, бідолашненьке! – сказала крізь плач. – Ось уже років зо два.
Дяк довго мовчав у той час, як Хвенна витирала очі.
– Якась хвороба на нього, мого хлопчика, найшла. Що не робила, яких баб не прикликала, а таки не вберегла.
– Значить, не встиг, – сумно сказав Григорій Комарницький.
– Не встиг до чого? – не зрозуміла Хвенна.
– Бачиш, Хвенно, – сумирно сказав дяк. – Почув я в собі голоса, котрий сказав мені: там, у світі, є покинуте тобою дитя, сім'я твоє. Ото його й шукаю. Йду та йду, а спинитися не можу. А коли зупиняюся, чую, як воно мене кличе.
– Бог з тобою, Грицю! – вигукнула вражено Хвенна. – Чи не карає тебе Бог за гріхи, також і за того, зі мною?
– Ні, не карає, – так само сумирно відповів Григорій. – Бо вже покарав. А тепер велить те сім'я, мною посіяне й покинуте напризволяще, розшукати.
– І в багатьох місцях уже був? – ревно спитала жінка.
– Ти третя, – незворушно мовив дяк. – Але ніде його не знайшов, бо в тих двох місцях його й не було ніколи.
– У мене було, – печально озвалася жінка, – але померло те твоє сім'я. Таке славне хлопченя, зовсім на тебе й на мого покійного чоловіка схоже, бо й ви напрочуд поміж собою подібні. Хочеш, покажу могилку?
– Так, – ствердив дяк. – Але спершу вип'ємо за його упокій.
І вони випили за упокій померлого, а тоді якийсь час посиділи мовчки.
– Поїж, – лагідно сказала жінка.
– Ні, Хвенно, вже ситий, – сказав дяк сумирно. – Ходімо, покажеш могилку.
І вони пішли до цвинтаря, що був неподалік, біля церкви.
– Отут, біля мого покійничка, – сказала Хвенна, – я його й поховала, – вказала на горбик землі з малим хрестом біля горбика більшого із хрестом великим. – І назвала його твоїм ім'ям, Грицю!
– А чоловіка твого як звали? – спитав дяк.
– Та ж так само, як і тебе, теж Грицем, – немічно озвалася. – Але батьком його був таки ти.
– Тоді я за них обох помолюся, – тихо сказав Григорій Комарницький.
– Єдине, що мене втішає, – сказала Хвенна, – що там, – показала на землю, – мій покійничок захистить його від лихої сили.
– Хіба лиха сила має на нього право? – спитав дяк. – Воно ж невинне було.
– Як янголятко, – відповіла, плачучи, Хвенна. – Але захист йому потрібний, бо в гріху народжений. Через це так за ним плачу й наплакатися не можу.
– Плач, жінко, – прорік дяк, трохи звищуючи голоса – Бо зі слізьми скверна душевна таки спливає.
Отож помолився, а вона біля нього плакала. По тому довго сиділи, загорнуті кожен у свою оболонку.
– То це вже й підеш? – несміливо спитала Хвенна.
– Так, – потвердив дяк. – Вже мені пора.
– А може б, не блукав світом, Грицю, – ще несміліше мовила жінка. – Залишайся біля мене, і я тебе з твого смутку вибавлю.
– Не можу, Хвенно, – тяжко вимовив дяк.
– Чому не можеш?
– Бо в неволі, де пробув сім літ, стратив чоловічу силу, а отже, другого сімені вже ніколи не посію. Для чого я тобі такий?
– Ось чому так змінився, – мовила співчутливо.
– Саме тому, – прорік Комарницький. – Але не тільки тому. Мушу йти, бо щось продовжує мене кликати.
– А може, це наш Грицик із землі? – спитала Хвенна.
– Може, – сказав дяк. – Але здається мені, що той голос не із землі. Здається, що той голос живий.
І він встав, закинув торбу за плече й лагідно позирнув на заплакану жінку.
– А може, залишишся? – спитала, опустивши очі.
– Вибач, Хвенно, – рівно прорік дяк. – Ти добра, найдобріша з усіх, хто мені зустрічався. Але не мене хочеш повернути, але свого покійничка. Хай тебе Бог благословить.
І він рушив із цвинтаря, а вона його не затримувала, тільки дивилась услід налитими слізьми очима. А він раптом відчув, що все повітря навколо наповнилося синицями. Але не тими, справжніми, що їх зустрів, заходячи в це село, а невидимими, розтопленими в повітрі, але відчутними. Саме ці прозірчасті синиці огорнули його зусібіч, зупинились у льоті і беззвучно тріпали незримими крильми.
У Сороче, звісна річ, дяк не заходив, бо ніколи не покидав там свого сімені, але Воронячого оминути не міг із його Чучучуками, бо з Педорою таки злягався. І все сталося так само, як і в інших пташиних селах, а ще й у Троянові, бо й Пентюхи, старий та його син, зрештою, й сама Педора його не впізнали, а впізнавши, зовсім не ставили до нього лихого серця, але чому прийшов, спершу й слухати не бажали, поки добре не вконтентується. І дяк змушений був так уконтентуватися, що вже й не до розмови було, яку хотів повести з Педорою. А ще виявилося, що та гостинна хата повна діток, які мельтухалися й мигали перед очима – від більших до аж зовсім малих, і в час пригощення вичворяли в хаті таке, ніби та сповнилася цілим виводком чортенят, причому напрочуд збитошних. Уранці його збудив на соломі старий Пентюх, завів до хати, посадив до столу і тільки тоді запитав, чого, властиво, дяк повернувся? Відтак дяк, уже не чекаючи нагоди розпитатися про своє діло в Педори, щиро й просто оповів старому й молодому Пентюхам у присутності таки Пендори про голос, який його вів, і про свої розшуки загубленого сімені. На мент зависла тиша, тим більше, що дітей на ту хвилю в хаті не виявилося, бо збитошникували надворі. Тоді старий Пентюх устав, відчинив двері й погукав тих шибайголів, наказавши їм вилаштуватися перед паном дяком. І дяк Григорій Комарницький дістав нагоду пильно розглянути замурзані мармизи діточок від більшого до найменшого, і не міг із дива вийти, бо всі вони були ніби на одне обличчя, тільки різні в зрості.
– Ану, пане дяче, – сказав майже урочисто старий Пентюх, – подивися, чи пізнаєш між них свого? А ще придивися, чию подобу всі вони носять?
Молодший Пентюх при цьому соромливо всміхнувся й опустив очі, адже всі ці збитошники, як краплі води, були його лиця, яке ото так соромливо всміхалося.
– Помітив, дяче, – розважливо мовив старий Пентюх, – може, ти з моєю невісткою щось і мав, бо вона в мене шаламида, але таки нічого проти неї не вчинив, бо я не сліпий і добре бачив та й бачу, що діточок вона вилуплювала таки від мого Стецька.
Дяк ще раз уважно озирнув поставлених перед собою дітей, які дивилися на нього з лукавинкою в очах, і спробував провідчути: чи не подасть котре, особливо той хлопчик, якому було років із шість, але який нічим од братиків не відрізнявся, таємного душевного поклику чи гасла, але не відчув нічого, допряма збагнувши, що в цій хаті йому нічого шукати, отож тільки й спитав:
– А як же це вийшло?
– Хіба я знаю? – смикнула плечем Педора і блиснула оком до дяка. – Вийшло!
Отож дяк устав, закинув торбу за плече, люб'язно попрощався з цією милою родиною та й вийшов на вулицю, де, до речі, зустрів зібраних у компанію Степана Чучучука та Гаврила й Калістрата Чучів – очевидно, вибралися ще зрана на якесь діло чи в корчму. Вони пильно озирнули подорожнього, але колишню жертву свого інстигаторства таки не пізнали. Дяк чемно з ними привітався, а вони врозлад відповіли – та й розійшлися.
А коли дяк вийшов із цього села, тобто Воронячого, то побачив перед собою далекий шлях, яскраво осяяний сонцем, але цілком порожній. Тоді клаптик тієї порожнечі ввійшов йому в душу і застиг там гірким клубком. І саме в цю хвилину він виразно почув із тієї порожнечі тихого погука, саме того, який і повів його в ці мандри й цими селами. І той погук був таким чітким, що помилитися було годі. Але дяк знав інше: всі місця на Волині та Поділлі, де посіяв сім'я, було обійдено. Отже залишалася в нього одна можливість: повернутися ще раз на Полтавщину і розшукати там Івана та Явдоху Пошивайлів – більше йти було нікуди. Дорога перед ним лежала вельми далека, але не застрашився її і пішов, бо таки не міг не піти. І йому цілком стало байдужки, як зустріне його Іван Пошивайло, а це тому, що за ці сім років, які пробув у неволі, заєць у його нутрі здох чи вистрибнув із нього, бо який заєць міг би жити у вовчій шкурі? Отож Григорій Комарницький рушив до далекої Решетилівки. Але, звісна річ, Пошивайлів там не знайшов, у його хаті тепер жив інший пономар із жінкою та двома дітьми, які про те, де ділися їхні попередники, нічогісінько не відали. Нічого не принесли йому й розпити, тільки Гапка, яку передибав на вулиці, вислухавши його уважно, порадила, очевидячки, не без підступної думки:
– А ти, дяче, піди до звісної нашої відьми Марії Климихи, – сказала ця жінка, лукавенько на Комарницького зирячи, а ще й прикидаючи в умі: чи не годиться їй при своїй правдолюбності зголосити про дяковий прихід сільському отаманові як урядовій особі. – Це тому таке раджу, – сказала ніби співчутливо Гапка, – бо в тієї Климихи є син, Хлопець. Той же Хлопець усе відає, я на собі переконалася.
– Ні, – сказав на те дяк, обливши Гапку сяйвом синіх очей. – Відшукаю їх сам.
– А для чого вони тобі здалися? – хитренько спитала Гапка.
– Сказав би, для чого, – погідно мовив дяк, – але ти, бабо, того ніввіки не втямиш.
– Той Хлопець, – обережно повела Гапка, – тепер уже й не хлопець, а парубок. І от що скажу тобі, дяче, коли цікаво: він як дві краплі води схожий на тебе колишнього. Отож хотілося б знати, хоч, може, це й не моє діло: чи не кидав ти в Климишин город свого часу камінця?
– Зерно росте тільки там, де його сіють, бабо, – розсудливо сказав дяк та й пішов собі звільна дорогою.
Тоді Гапка подумала, що цей дяк, який тепер уже й не дяк, а жебрак, таки трохи зсунувся з глузду. А коли він жебрак, зміркувала ця шукачка правди, а отже, й нишпорка, то панове урядові не хапатимуться до нього, бо нічого ані на панство, ані на уряд узяти не здолають, отож марна справа до них і удаватися, бо здеруть урядове не з нього, а таки з неї.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32