нерозумною, котру називають тілом, надавши цим обом симболічним персонам пляц до брану, а зрештою, в такого способа довести до рішучої та остаточної перемоги розумну душу, бо, як сказав ще Касіян Сакович у своєму «Трактаті про душу» від 1625 року: «Духовним та істинним божественним речам притаманний більший порядок, ніж живим», адже «воля є сила душі, яка приймає або не приймає речі, пізнані розумом». Відтак пан дяк і хотів у такого способа покластися на силу своєї розумної душі, для чого й мав послужити новий, але на старий лад замислений, діалог.
Але він при цьому не врахував однієї речі: воля була не одна, а дві, тобто свою волю мала і Явдоха, з якою так сильно пов'язався, адже і Явдоха дяка не забувала і так само, як вона в ньому, шпилькою, чи кілком, чи затужавілим воском, чи смолою він поселився в її тілі, часом густо по ньому розливаючись, а отже, не давав спокою. І вона не витримала перша, а що прийшов до Пошивайлів перехожий чоловік і передав од Явдошиних родичів, котрі жили в Яреськах, запросини їх відвідати з тих а чи з тих причин (було то при Іванові), то вона, пономарка, запропонувала чоловікові те вчинити разом, однак Іван Пошивайло від того відмовився: тих жінчиних родичів за віщось не любив, а загалом не любив усіх жінчиних родичів. Саме в час тієї розмови повз їхній двір проходив Хлопець, саме той, знайомий нам, і, побачивши його та, можливо, мисельним навіюванням останнього, Явдоха, бувши гаряча від розмови з чоловіком, запропонувала Хлопцю стати для неї візником, бо їхня шкапа воза до Яресьок напевне не довезла б, отож і вирішила найняти воза в когось із сусідів, а Хлопець під ту хвилю перший наліз їй на очі. Треба до цього зауважити, що Явдоха чомусь, за жіночою звичкою, не подумала, що про цього підліта кажуть непевні речі; зрештою, і справді хотіла відвідати родичів, а думка про заїзд дорогою до дяка прийшла до неї пізніше, можливо, також не без Хлопцевого навіяння.
Отож саме тоді, коли дяк Григорій Комарницький творив у голові пляци для знаменитої битви розумної душі та нерозумного тіла, промітав його віничком свого високого розмислу і ставив одне супроти одного непримиренних, але поселених в одному тілі противенців, із Решетилівки виїхав віз, яким керував Хлопець, де на свіжій соломі, прикритій рядном, пишно висілась Явдоха із лицем таким спокійним, як це буває в святих овечок. Не зайве сказати, що цього воза, коли ще їхав селом, миттю укмітила Гапка і задерев'яніла чи завмерла з дива, бо те, що сам Хлопець везе Явдоху до місця її гріха (а те, що Явдоха їде на гречане поле, вона твердо застерегла і безпомильно переконалася), було для неї певною несподіванкою. Несподіванкою було й інше: побачила в Пошивайловому дворі біля перелазу Івана, який стояв чорніший від ночі і дивився змруженими очима вслід жінці, яка вже була разом із возом та Хлопцем покрита хвостом пиляки. Отож Гапка, бувши спокійна щодо Явдохи, адже з нею поїхав її вистежувач, почала, сховавшись за власним тином, нюшити вже за Іваном Пошивайлом і, як завжди, не помилилася, бо Іван недовго стояв у власному дворі, зайшов у хату, а за короткий час з'явився із торбою, відтак рушив до свого брата у других, також Пошивайла, але Панаса, а за якийсь час виїхав на чорному Панасовому коні й подавсь у той бік, де недавно пощез густо залитий курявною хмарою віз. Це настільки схвилювало Гапку, що в її голові почали в'язатися химерні вузлички, кожен на коротенькому шнурочку, і тих вузликів було три: перший, коли Іван Пошивайло застане на спросному ділі з дяком свою жінку, то, як заклятий та лихий, може обох скаредників забити, недаремно, коли виходив із хати, на ходу вкладав до торби ножа, котрий яскраво зблиснув під сонцем; другий вузлик: коли Явдоха чоловіка якось укоськала, як це вміла чинити завжди, то той знову став би на її бік, а чи Хлопець сам, без Іванового сприяння, подужає врізати обом поли, хіба що скаже про те, на чому їх застав, а сам же прорік, що судді його, як малого літами, за свідка не визнають. І, нарешті, третій вузлик: чи може вона стати осторонь того дійства і не взяти участи в різанні невшетечникам їхніх піл, та й людей, може, доведеться для цього покликати? Отож Гапка взула свої (видимі чи невидимі, хтозна) чоботи-скороходи і, не кажучи навіть слова власній невістці, котра в цей час наглядала за нею від хати, чкурнула дорогою, спершу не так хутко, а, вирвавшись із села, таки шпарко і не повільніше, ніж їхав на чорному коні Іван Пошивайло за тим-таки возом, густо покритим непролазними порохами.
Не описуватимемо, як гостила Явдоха у своїх родичів у Яреськах; нам навіки залишиться незвіданим, чому ті хотіли, щоб вона безвідкладно приїхала до них; для нас цікаве інше: дорогою назад вона таки завернула до села, назви якого також не знаємо, де зупинився дяк, притому прибула туди так пізно, що ніхто того не укмітив, та й сама, бувши схвильована передчуттям близької зустрічі з дяком, цілком забула про існування злостивих тіней, а їх за нею ув'язалося аж три: Хлопець – її візниця, чоловік на чорному коні, чорному, можливо тому, бо так зручніше для людини, котра прагне стати тінню, а ще кипіло йому чорно в грудях та очах, і Гапка в своїх чоботах-скороходах. Здається, один тільки Хлопець, бувши істотою непевного породу, добре знав, що не тільки він стежить за Явдохою, зрештою, він і не стежив, а простісінько їхав разом із нею, отож поки правив кіньми (Явдоха того не могла бачити, сиділа-бо за його спиною), всміхався десь так, як збитошники-підлітки, замисливши якусь капость і ту капость чинячи.
Отже, все сталося дуже швидко, бо всі катастрофи чиняться вмент, ніби за помахом шаблюки, як це трапляється в усіх бранях; скажемо тільки, до речі, що дяк Григорій Комарницький свого діалога про герць розумної душі проти нерозумного тіла як похотіння гріха не дописав, бо гріх упав на нього, як мережа, з неба, а в той лихозачатий вечір він пробував у натхненному стані при творенні діалогу і також забувся про заходи остороги, та й яка могла бути осторога, коли Явдохи не чекав, бо домовлености з нею цього разу таки не мав. Відтак мирно вийшов зі своєї повітки, де ночував, щоб помилуватися місяцем, срібним молоком ночі та зорями, що йому було потрібно для покріплення творчого духу при складанні діалогу, і саме в такому стані й дочекався Явдохи, яка, проте, доїхавши до села, остережних заходів таки зажила, бо наказала Хлопцеві залишитися з возом та кіньми на лузі, де він міг би попасти коней, окрім того, сказала й про особливо лихих собак цього села; сама ж, лихих собак нітрохи не боячись, мала нібито заскочити до ще однієї родички, а за годину чи дві повернутися і рушити в дорогу, не зважаючи на ніч, щоб швидше дістатися додому.
– Коли хочеш, – сказала ця хитра, але не до кінця розумна, як це буває з усіма білими головами, жінка, – засни, поки коні попасуться. А я тобі, може, щось смачненьке принесу. Дорога в нас іще довга. Тільки нікуди не ходи, щоб не покрали нам коней.
Отак позбувшись Хлопця, вона пірнула в срібні хвилі нічного простору, молода, нетерпляча, наливаючись тими хвилями і відчуваючи в грудях неспокійне море, і навіть не озирнулася, адже коли б це вчинила, то при своїй остережності вимітила б злостиві тіні, що за нею кралися, а було їх три, і відомо які. Але майже бігла вулицею і жоден пес на неї не гавкнув, бо, глитнувши її запаленого молочного духу, й собі почманів, а псиці не гавкали також, бо самі зазнавали такого в певні періоди і вміли так пахнути, а ті й ті добре знали, що злодієм така істота бути не може.
Отож Явдоха випірнула перед дяком Григорієм Комарницьким, який мирно рахував зорі, ніби каденції, а водночас укладав каденції справжні у віршах про війну душі й тіла, тож він несподівано й непомірно зчудувався і зрадів.
– Це ти? – тільки й спитав.
– Швидше ходімо, бо в мене мало часу! – задихано сказала Явдоха, і вони не так пішли, як побігли у повітку.
І саме тоді, коли коханці, спраглі й розпалені, із голосним стогоном з'єднали свої голодні тіла, зовсім не дбаючи про розумні резони своїх душ, у дворі засвітився ліхтар і через порога одна за одною ступили три тіні, які в світлі ліхтаря, бо в повітці він запалав яскравіше, перестали бути тінями, а зробилися натуральними Іваном Пошивайлом, Гапкою та Хлопцем. Відтак Іван Пошивайло вийняв лискучого ножа і при свідках своїх, Хлопцеві та Гапці, цілком не враховуючи, що Хлопця як малолітнього свідком не признають, обрізав дяку полу його знаменитого жупанця, а в своєї жінки подола плахти, що сам її і справив, бажаючи Явдосі догодити.
– Тепер, невтшетечники й мерзькі скаредники, ви й попалися, – пропищала, ніби ядучий комар зазудів, Гапка. – І після цього, хвойдо, не відкрутишся, бо й Іван твій має прочищені очі й тебе більше не покриватиме. Нарешті і я тобі віддячуся за наругу над собою та й доведу свою правоту.
І всі троє покинули їх у повітці, зовсім не дбаючи, що далі чинитимуть.
Лежали якийсь час, мов правцем биті. Глибока тиша зависла довкруг, тиша, яку ніби вдарено ножем і яка стекла кров'ю. Тиша із запахом тієї крови і бридким осадом на дні.
– Що ж робитимем? – відчайно спитав дяк.
– Тепер нам усе одно, – хрипко сказала Явдоха. – Йди й зачини двері. На защіпку зачини!
– Навіщо? – кавкнув він.
– Хочу відгородитися від того зрадника, – мовила злісно Явдоха. – Не думала, що він аж такий дурний, що з паскудною Гапкою спряжеться! Зачини двері!
Дяк покірно встав і накинув защіпку.
– А тепер що? – покірно спитав.
– Ляж біля мене, – ще хрипкіше сказала Явдоха, – бо ми вже з тобою ніколи поруч не лежатимемо. Отож хай буде ця ніч остання.
Дяк покірно ліг біля неї.
– Але я весь переколочений, – мовив тремким голосом.
– Оживеш, – лагідно сказала Явдоха. – Спочинь, я тебе приголублю й оживеш.
І він відчув, як її рука почала ніжно його гладити. І дяк Григорій Комарницький подумав, що це й досі твориться в ньому чи біля нього той-таки діалог про брань душі й тіла, якого так пильно перед тим складав. А ще він подумав, що задум його був кривий, бо справжнього, життям освяченого кінця в цьому діалозі він так і не придумав. Той же, якого хотів зажити, про перемогу розумної душі над похітливим, був мовою не душі й не тіла, а лише холодного замерзлого мозку. А може, того місяця, який, хоча й має на собі печатку з образами Авеля та Каїна, але сам – порожня і німа пустеля, хоч і освітлена сонцем. І те світло, подумав дяк, приймаючи найніжніші доторки люблячої руки, зовсім не місячне, а тінь сонячного – ось чому воно витворює в ночах срібне молоко. Отож є в цьому світі, і в житті, і в молоці щось більше за пустелю, а те, що більше за пустелю, вище від холодного, замерзлого помислу з його раціями та повчаннями. І ще він подумав, ледь-ледь здригаючись од порухів лагідної руки: вічність і пустеля – це зовсім не означники розумної душі та похітливого тіла, бо розумна душа й похітливе тіло – одне, хоча й заперечують та обмежують одне одне, а саме вони, з'єднані в собі, й чиняться ферментом вічности в той час, як замерзлі резони скрижанілого мозку стають місячною пустелею. І останнє, що подумав, перш ніж ожити тілом знову: єдність розумної душі та похітливого тіла і зветься в цьому світі любов'ю, і саме вона – оте зерно, в якому запечатано таїну буття. І хоч які рогатки та перепони чиняться для охоплених полум'ям кохання, воно завжди переступає всі ті перелази й межі, і переступатиме, поки світу цього, бо в тому воля не ночі, а таки Творця.
– Притиснися, – сказала Явдоха голосом, що таки подобав на молоко. – Ти весь тремтиш.
– Тремчу, бо кохаю тебе, – сокровенно сказав дяк. – Кохаю, але відаю: наше кохання приречене.
– Знаю, – сказала Явдоха. – Тому покохаймось як приречені, і хай усе перекинеться догори ногами. Але не поспішай, бо перед нами ціла велика ніч.
– А по тому?
– А по тому знову підеш у світ, а я сама даватиму собі раду.
І дяк помалу почав оживати. Від м'яких пестощів руки, що стала наче пелюстка троянди, від теплого молочного дихання, що нагадувало дитинство й сонячні ранки, від їхнього порозуміння та приречености, а відтак нерозумности, що ставали ростками, які витинаються із землі, від теплого та круглого, ніби опока, що була не так тілом, як сферою, від лагідних слів, які крапали, наче роса на траву; від того, що вони нарешті можуть не дбати про засторогу, бо цей простір, хай і оточений злостивими тінями, але все-таки їхній і тільки їхній, хоча й дочасно.
– Поцілуй мене, – сказала Явдоха, адже почали жити одним диханням, одними думками й одними почуттями.
Схилився над нею і випив з її вуст живу воду, що гарячими струменями, ніби найпалючіший трунок, розіллялася всім тілом. І тіло його вдруге ожило, більше-бо, запалало й засвітилося, так само як загорілося й засвітилося поруч інше, в яке спрагло та самовіддано поринав.
І хоча світилися їхні тіла, але довкола стояла глупа чорнота, і та чорнота захиталася, а з нею й повітка, яка відділяла їх від злостивих тіней, і захиталися, попливли й почали закипати клубені срібного молока, що оповивали хати і вулицю, і поповзли в полях холодні туманні тіла із білими головами та хвостами, й оповилася молоком висока могила в полі, як гора в хмарах, на верхівці якої завмер непорушно чорний вершник на чорному коні.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32