– спитав.
– Дорога, – шепнула вона. – На дорозі не виросте зерно. І тут повно темних і злостивих тіней.
– Тоді ходімо в поле, – запропонував він, беручи її за руку.
І вони покинули Змія-дорогу й уявні злостиві тіні на ній і ввійшли в туманні хвилі, якими повивалася, ніби в пелюхах, земля. І земля дихнула на них усіма запахами потопленого й розкладеного в серпанку зілля. Відтак з'єдналися тілами і повільно почали поринати в ту м'яку, і дишну, і пишну, і налиту соком землю, і та земля утворила на своєму полі один із вирів, де все крутиться, підіймається й опускається. З'являється голова чи рука, нога чи спина, поринає і знову вигинається і випинається, зникає і проявляється, росте і занепадає, вибухає і кільчиться, розтікається і гусне, а потім знову збирається, щоб розпастися. Срібне молоко ночі кипіло, але не вирливо, а приповільнено, скручувало кільця, схожі на ті, що їх випускав зі своєї люльки дяк, а все покривалося димом, ніби зібралося на цьому полі безліч хвостатих тіньових істот, які стали танком довкола отого кипучого місця і заспівали пісень, що їм тисяча літ. І не було краю тому хвилюванню, коливанню, з'єднанню та розпаданню, входженню та виходженню, злиттю та розлиттю, адже обоє прагли випити цю ніч, велику й маєстатичну, і те молоко, хмільне й молоде, що ним залила їх тьма, і себе самих, і одне одного. А на все спокійно дивилося велике, пласке жовте око, на якому раптом зворухнулися Каїн з Авелем і вкотре кинулися одне супроти одного, повні непримиренної ворожнечі й бажання одне одного подолати. Срібне молоко вирувало.
Акт четвертий. Катастрофа
Трутизна (злостиві тіні)
1
Але злостиві тіні в тому просторі таки існували. Може, то вони оточили шалених коханців кривим танком, коханців, котрі позбулися глузду в тій місячній ночі, а може, вразила їх трутизна Змія, який часом стає срібною дорогою, а тепер шипів і сердився, бо ті, котрих він звів задля того, аби звели одне одного, легковажно й зрадливо покинули його, вибравши на місце для любовного плацу не його крицяне тіло, а м'яке, повите серпанками, поле. Злостиві тіні були й іншого штибу, бо ані Явдоха, ані дяк Григорій Комарницький не відали, що за кожним із них вийшло їх, ніби супровід, більше чи менше, адже в цій ночі завмерло на ложі не тільки Явдошине тіло, а й Івана Пошивайла, котрий подобав на мерця. А це значило, що і в нього ввійшов одмінець і, засівши в найтемнішому кутку, уважно стежив за чарівницькими дійствами, що творила його жінка, за отим дивним варенням каші. Чув її стогони й слова-закляття, отож, коли рушила в молоко ночі, часткою того молока став і він і повільно поволочився слідцем, але не по крицяному тілу Змія, яке світилося і на якому вияснювалася вона, а таки в хвилях туману, сам стаючи однією з його хвиль, а може, й творячи їх. Була й друга не менш злостива тінь, яка також покинула на ложі завмерле тіло, бо не могла спокійно приймати снів, адже сама стала сном – звісно, йдеться про Гапку Дмитриху, яка після того, як її покарали судом, а більше від Явдошиних ляпасів, ніяк не могла отямитися, отож саме у той час, коли пшоняна каша кипіла між Явдошиних стегон, вона, Гапка, а може, й не вона, а її одмінець, котрий із неї вийшов, чи засів у її злостивій тіні, проказувала чорні заклинання, чорні тому, бо душа її була спалена на вугіль. А коли Явдоха ввійшла в ніч, а за нею й тінь Івана Пошивайла, то й Гапка стрепенулася, але не та, котра мертво лежала на ложі, а та, яка чинила чорні заклинання, й поволочилася побіч дороги ще одним туманним клубенем.
Отакий супровід притягла за собою Явдоха. Був він і в дяка Григорія Комарницького, бо й він мав своїх злостивих тіней: оті семеро чорних дядьків, котрі вийшли з Троянова до Житомира, а після того, як йому увижалося, може, й зовсім неправдоподібно, ішли слідом за дяком-утікачем, а ще Педора із села Воронин, а ще й інші білі голови із Синичого, Сорочого та Одудячого – здається, саме вони й зійшлися, взявши в своє коло тіні Івана Пошивайла та Гапки Дмитрихи, в тому затуманеному полі в танок і заспівали пісень, яким тисяча чи й більше літ, і вихитувалися, танцювали, забирали на обличчя місячний блиск, від чого лиця їхні ставали, ніби викуті із міді, хоч насправді їх обливало таки срібне проміння. Окрім того, й жіночки із пташиних сіл та Троянова мали голови таки птичі (це ті, з пташиних сіл), або триголові (це ті, із Троянова), притому птиці-голови клалися відповідно до назви села: були там ворона, сорока, синиця і одудиха. Усі вони й танцювали довкола коханців чорного танця, доки ті спрагло кохалися, а коли, змарнілі, вичерпані й розслаблені, нарешті відкинулись одне від одного, злостиві тіні позавмирали марами, перетворившись хто на куща, хто на дерево, хто на корча, хто на будяка, а це ще й тому, що небо над головами коханців начебто прочинилося, там увіч збільшилося світла, а місячне ніби виблідло і витекло та й почало пригасати – надходили перші накоти світанку, саме ті, в час яких найбільше спадає в траву холодної роси, і саме ця роса, можливо, й отверезила коханців, бо також густо їх окропила.
– Скажені ми з тобою, – зморено сказала Явдоха. – Пора мені, бо Іван рано прокидається.
– Коли зустрінемося знову? – спитав дяк Григорій, вичерпаний настільки, що не міг жодним вудом рухнутися.
– За нагоди, – сказала Явдоха. – Тобі стерегтися нічого, а я зв'язана по руках і ногах.
– Не хочеш покинути свого Івана? – спитав.
– Як покинула б, то що? – тверезо спитала Явдоха. – Волочилася б разом із тобою по селах. Я так жити не зможу.
– А коли б знайшов місце для сталого прожитку? – спитав Григорій. – Коли б мав хату й оженився би з тобою?
– Зможеш це вчинити? – спитала суворо Явдоха.
– Не знаю, – шепнув, не відриваючи погляду від неба, котре ще більше просвітліло, можливо тому, що почало гасити на собі блідіші зорі, залишивши тільки яскраві. – Але і без тебе не можу, надто тебе полюбив.
– І я тебе покохала, – сказала Явдоха. – Але знаю, що не покинеш мандрів, та й я не покину свого Івана.
– Любиш його?
– Ні, – мовила Явдоха. – Але він мій чоловік.
– То як нам бути? – спитав тужно.
– Хіба тобі зі мною було зле? – спитала й собі.
– Начебто в раю, – відказав смутно дяк.
– Отож живімо й раюймо, – втомлено прорекла Явдоха. – І пекла собі не шукаймо.
Зчудувався дяк на її мудру розсудливість, бо сам у цій хвилі не був ані мудрий, ані розсудливий, і ще пильніше вдивлявся у небо, яке цього разу просвітліло настільки, що все довкола почало сповнюватися живим сутінком, а той мертвий, місячний, цілком розтопився: зрештою, й сам місяць скидався зараз на забуту чи згублену кимось порожню мису з невидимого небесного столу.
– Живімо кожен по-своєму, – сказала Явдоха. – А коли не зможемо терпіти, шукаймо одне одного. Мене ще ніхто не викрив і на любасному ділі не зловив, – і вона засміялася хрипко і з переможними нотками в голосі.
– А коли зловлять? – спитав дяк.
– Коли зловлять, значить, дурною була, – мовила Явдоха. – А була дурною, то мала б спокутувати.
Дяк Григорій Комарницький відчув, що він, здається, і справді не людина в цьому світі, а таки комар, а його палка й твереза водночас коханка теж не людина, а муха; від таких фігурних думок тіло дякове почало меншати, мізерніти, аж доки не стало розміром у комарине. Так само завбільшки з муху стало Явдошине тіло, власне те, що було витворене отим шибайголовим одмінцем. Відтак світла в небі й на землі стало стільки, що обоє відчули: в цьому стані, в якому пробували, більше бути не в силі, отож і розлетілися кожне у свій бік: комар – у школу, а муха – в Решетилівку до завмерлого Івана Пошивайла, притому чинили це так швидко, як видніло над полями. І кожне помчало зі швидкістю світла до своїх завмерлих на ложах і нерухомих тіл, а за мент увійшли в них, ожививши настільки, щоб могли вважатися звичайними сплячими. І кожне з них, уже вві сні, подумало, що все пережите – тільки сон, а сни, як це кожному відомо, і химерні, і незбагненні, і хоча їх люди й намагаються через бабські небилиці чи через усілякі сонники так чи сяк тлумачити, але все те тільки заморока – не більше. Отож вони й спали, спокійно чи неспокійно, а може, так і так, і в цей час небо на сході почало рожевіти, яскраво запалюючи овида, в якому щось зануртувало й почало мінитись, і це тривало, поки з глибини небуття не виринув сліпучий окраєць, який жбурнув на землю проміння, щоб освітити її, погасити старі, а запалити нові пристрасті в душах дивних двоногих істот, котрі бувають не раз так само незбагненні, як і їхні сни.
2
Першою прокинулася Гапка. Але встати відразу не змогла, хоч загалом легко прокидалася й набувала моторности. Але сьогодні спала погано, з лихими мариськами, а коли ті мариська відпливли, єдине реальне, що відчула: оті ляпаси, якими наділила її в суді Явдоха, запекли їй у щоки, отож мала їх наче попалені. І той вогонь (адже не така була ця жінка, щоб забути несправедливо вчинену собі наругу) почав розігрівати, як казанця чи горня на приску, учорашнє вариво, яке на ніч пригусло, але увіч залишилося недоварене. Відтак казанок чи горщик її голови почав тепліти, а невдовзі й закипів, доварюючи стужавілий наклад. Спершу згадала мариська цієї ночі, і їй вочевидь здалося, що вони зв'язані якимись шворочками таки з Явдохою та дяком Комарницьким. І Гапка тверезо подумала: а чи не злягалися ці невшетечники і цієї ночі? І невідь-чому таки впевнилася на думці: так воно й було, про це їй промовисто шепнула злостива тінь, яка ворухнулася в ній десь так само, як колись давно порушилося дитя, котре тепер уже стало дорослим чоловіком, але нечупайлом, а ще й привело в хату оте дубнякувате невістисько. Відтак вогонь із її побитих щік почав гріти на своєму приску другого горщика, котрий звався невісткою, і Гапка перепустила через голову всі оті слова, що їх вимовила на суді, свідчачи, невістка. І хоча та казала про все безсумнівну правду (Гапка щодо того не сумнівалася), але свекрусі не потакала, тобто виказувала не свекрушину, а власну правду. Від цього Гапка ще дужче розжарила того другого горщика, але більше йому уваги не віддавала, бо не про невістку тепер ішлося; колись, подумала вона, дійде ще до неї при нагоді, тоді невістка й пошкодує, що не потвердила кожне свекрушине слово. На це діло Гапка зробила в голові зарубку і відслонила покришку того казанця чи горщика, страва з якого мала з'їстися раніше, тобто її думки знову перескочили на Явдоху. Знала про неї чимало: топтав до неї стежечку Трохим Васько, але згодом перестав, топтав бур'янець у її обійсті сам панотець, здається, й пан отаман, бо чого б то її захищав, та й кумуються вони, а що злигувався з пономарихою цей прогнаний панотцем дяк, відала напевне-таки, бо чого б панотець його проганяв, коли перелюбство залишилося недоведеним; очевидячки-таки до дяка зревнував. Та й панотцева хвороба, раптово розкрилося перед Гапкою, чи не від того приключилася, що паньматка в помсту за цього перелюба свого чоловіка підтруювала? Аж охнула на ту думку, такою ймовірною здалася. Окрім того, згадала, як бридко тхнуло з панотцевого рота, коли розбирав Явдошину справу, – не інакше був то віддих трутизни, що нею начиняла отця Методія паньматка. На це одкриття Гапка зробила собі в голові другу зарубку, бо зараз їй треба було думати про інше. А інше було тим, що Гапка, скільки старалася, скільки винюхувала і висліджувала Явдоху, а таки й жодного разу не застала її видимо ані з Трохимом, ані з отаманом, ані з панотцем, ані з дяком, коли забути про того жупанця. Але не дяковий жупанець блудодіяв із Явдохою, а той, хто рвавсь у віконце, щоб вибратися з хати від Івана Пошивайла. І тут Гапка, яка була допряму правдива, хоча й сердилася на невістку, але мусила признати її рацію, бо і вона, Гапка, не могла б із чистим серцем посвідчити, що у вікно намагався вислизнути таки дяк. А коли вже цілком прикласти до серця руку, то і їй спершу здалося, що у вікно дерся, як це засвідчила й невістка, таки панотець. А взагалі: щось лізло, але достеменно хто, вони з невісткою не впізнали. Але що з дяком було не все гаразд, знала тим внутрішнім жіночим непорушним переконанням, яке рідко хибить, але й тут на гарячому їх застати не змогла. Про Трохима та пономарку плескали сільські плетухи, але то були тільки наговори, а за наговір вона, Гапка, на суді вже дістала – їй знову пекуче защеміли щоки, побиті Явдохою, – отож того було мало, мало і ще раз мало! І жінка почала печально думати, що та капосна Явдоха збіса хитра шалихвістка і таки добре вміє ховати кінці у воду – саме це, до речі, найбільше її, Гапку, й гнівило, що, зрештою, й приневолило стати нишпоркою, затятою, невсипущою, але та хльондра таки обводила її довкола пальця, як недомисленну. І Гапка почала длубатися ложкою світанкового розмислу в казанку, що варився від вогню з її побитих щік, – щось робила не так. Зрештою, збагнула й що: попри настирливість та звідунський шал, вона не могла стежити за Явдохою постійно, вдень і вночі, зранку до вечора і звечора до рання, а в тому часі мусила поратися по господарству, доглядати худобу, варити їсти та й спати, бо немало зморювалася, отож час для звідів мала принагідний, а та хльондра, фіндюрка, повійниця, невшетечниця уміла якось угадувати той час, який відводила Гапка для своїх звідин.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32
– Дорога, – шепнула вона. – На дорозі не виросте зерно. І тут повно темних і злостивих тіней.
– Тоді ходімо в поле, – запропонував він, беручи її за руку.
І вони покинули Змія-дорогу й уявні злостиві тіні на ній і ввійшли в туманні хвилі, якими повивалася, ніби в пелюхах, земля. І земля дихнула на них усіма запахами потопленого й розкладеного в серпанку зілля. Відтак з'єдналися тілами і повільно почали поринати в ту м'яку, і дишну, і пишну, і налиту соком землю, і та земля утворила на своєму полі один із вирів, де все крутиться, підіймається й опускається. З'являється голова чи рука, нога чи спина, поринає і знову вигинається і випинається, зникає і проявляється, росте і занепадає, вибухає і кільчиться, розтікається і гусне, а потім знову збирається, щоб розпастися. Срібне молоко ночі кипіло, але не вирливо, а приповільнено, скручувало кільця, схожі на ті, що їх випускав зі своєї люльки дяк, а все покривалося димом, ніби зібралося на цьому полі безліч хвостатих тіньових істот, які стали танком довкола отого кипучого місця і заспівали пісень, що їм тисяча літ. І не було краю тому хвилюванню, коливанню, з'єднанню та розпаданню, входженню та виходженню, злиттю та розлиттю, адже обоє прагли випити цю ніч, велику й маєстатичну, і те молоко, хмільне й молоде, що ним залила їх тьма, і себе самих, і одне одного. А на все спокійно дивилося велике, пласке жовте око, на якому раптом зворухнулися Каїн з Авелем і вкотре кинулися одне супроти одного, повні непримиренної ворожнечі й бажання одне одного подолати. Срібне молоко вирувало.
Акт четвертий. Катастрофа
Трутизна (злостиві тіні)
1
Але злостиві тіні в тому просторі таки існували. Може, то вони оточили шалених коханців кривим танком, коханців, котрі позбулися глузду в тій місячній ночі, а може, вразила їх трутизна Змія, який часом стає срібною дорогою, а тепер шипів і сердився, бо ті, котрих він звів задля того, аби звели одне одного, легковажно й зрадливо покинули його, вибравши на місце для любовного плацу не його крицяне тіло, а м'яке, повите серпанками, поле. Злостиві тіні були й іншого штибу, бо ані Явдоха, ані дяк Григорій Комарницький не відали, що за кожним із них вийшло їх, ніби супровід, більше чи менше, адже в цій ночі завмерло на ложі не тільки Явдошине тіло, а й Івана Пошивайла, котрий подобав на мерця. А це значило, що і в нього ввійшов одмінець і, засівши в найтемнішому кутку, уважно стежив за чарівницькими дійствами, що творила його жінка, за отим дивним варенням каші. Чув її стогони й слова-закляття, отож, коли рушила в молоко ночі, часткою того молока став і він і повільно поволочився слідцем, але не по крицяному тілу Змія, яке світилося і на якому вияснювалася вона, а таки в хвилях туману, сам стаючи однією з його хвиль, а може, й творячи їх. Була й друга не менш злостива тінь, яка також покинула на ложі завмерле тіло, бо не могла спокійно приймати снів, адже сама стала сном – звісно, йдеться про Гапку Дмитриху, яка після того, як її покарали судом, а більше від Явдошиних ляпасів, ніяк не могла отямитися, отож саме у той час, коли пшоняна каша кипіла між Явдошиних стегон, вона, Гапка, а може, й не вона, а її одмінець, котрий із неї вийшов, чи засів у її злостивій тіні, проказувала чорні заклинання, чорні тому, бо душа її була спалена на вугіль. А коли Явдоха ввійшла в ніч, а за нею й тінь Івана Пошивайла, то й Гапка стрепенулася, але не та, котра мертво лежала на ложі, а та, яка чинила чорні заклинання, й поволочилася побіч дороги ще одним туманним клубенем.
Отакий супровід притягла за собою Явдоха. Був він і в дяка Григорія Комарницького, бо й він мав своїх злостивих тіней: оті семеро чорних дядьків, котрі вийшли з Троянова до Житомира, а після того, як йому увижалося, може, й зовсім неправдоподібно, ішли слідом за дяком-утікачем, а ще Педора із села Воронин, а ще й інші білі голови із Синичого, Сорочого та Одудячого – здається, саме вони й зійшлися, взявши в своє коло тіні Івана Пошивайла та Гапки Дмитрихи, в тому затуманеному полі в танок і заспівали пісень, яким тисяча чи й більше літ, і вихитувалися, танцювали, забирали на обличчя місячний блиск, від чого лиця їхні ставали, ніби викуті із міді, хоч насправді їх обливало таки срібне проміння. Окрім того, й жіночки із пташиних сіл та Троянова мали голови таки птичі (це ті, з пташиних сіл), або триголові (це ті, із Троянова), притому птиці-голови клалися відповідно до назви села: були там ворона, сорока, синиця і одудиха. Усі вони й танцювали довкола коханців чорного танця, доки ті спрагло кохалися, а коли, змарнілі, вичерпані й розслаблені, нарешті відкинулись одне від одного, злостиві тіні позавмирали марами, перетворившись хто на куща, хто на дерево, хто на корча, хто на будяка, а це ще й тому, що небо над головами коханців начебто прочинилося, там увіч збільшилося світла, а місячне ніби виблідло і витекло та й почало пригасати – надходили перші накоти світанку, саме ті, в час яких найбільше спадає в траву холодної роси, і саме ця роса, можливо, й отверезила коханців, бо також густо їх окропила.
– Скажені ми з тобою, – зморено сказала Явдоха. – Пора мені, бо Іван рано прокидається.
– Коли зустрінемося знову? – спитав дяк Григорій, вичерпаний настільки, що не міг жодним вудом рухнутися.
– За нагоди, – сказала Явдоха. – Тобі стерегтися нічого, а я зв'язана по руках і ногах.
– Не хочеш покинути свого Івана? – спитав.
– Як покинула б, то що? – тверезо спитала Явдоха. – Волочилася б разом із тобою по селах. Я так жити не зможу.
– А коли б знайшов місце для сталого прожитку? – спитав Григорій. – Коли б мав хату й оженився би з тобою?
– Зможеш це вчинити? – спитала суворо Явдоха.
– Не знаю, – шепнув, не відриваючи погляду від неба, котре ще більше просвітліло, можливо тому, що почало гасити на собі блідіші зорі, залишивши тільки яскраві. – Але і без тебе не можу, надто тебе полюбив.
– І я тебе покохала, – сказала Явдоха. – Але знаю, що не покинеш мандрів, та й я не покину свого Івана.
– Любиш його?
– Ні, – мовила Явдоха. – Але він мій чоловік.
– То як нам бути? – спитав тужно.
– Хіба тобі зі мною було зле? – спитала й собі.
– Начебто в раю, – відказав смутно дяк.
– Отож живімо й раюймо, – втомлено прорекла Явдоха. – І пекла собі не шукаймо.
Зчудувався дяк на її мудру розсудливість, бо сам у цій хвилі не був ані мудрий, ані розсудливий, і ще пильніше вдивлявся у небо, яке цього разу просвітліло настільки, що все довкола почало сповнюватися живим сутінком, а той мертвий, місячний, цілком розтопився: зрештою, й сам місяць скидався зараз на забуту чи згублену кимось порожню мису з невидимого небесного столу.
– Живімо кожен по-своєму, – сказала Явдоха. – А коли не зможемо терпіти, шукаймо одне одного. Мене ще ніхто не викрив і на любасному ділі не зловив, – і вона засміялася хрипко і з переможними нотками в голосі.
– А коли зловлять? – спитав дяк.
– Коли зловлять, значить, дурною була, – мовила Явдоха. – А була дурною, то мала б спокутувати.
Дяк Григорій Комарницький відчув, що він, здається, і справді не людина в цьому світі, а таки комар, а його палка й твереза водночас коханка теж не людина, а муха; від таких фігурних думок тіло дякове почало меншати, мізерніти, аж доки не стало розміром у комарине. Так само завбільшки з муху стало Явдошине тіло, власне те, що було витворене отим шибайголовим одмінцем. Відтак світла в небі й на землі стало стільки, що обоє відчули: в цьому стані, в якому пробували, більше бути не в силі, отож і розлетілися кожне у свій бік: комар – у школу, а муха – в Решетилівку до завмерлого Івана Пошивайла, притому чинили це так швидко, як видніло над полями. І кожне помчало зі швидкістю світла до своїх завмерлих на ложах і нерухомих тіл, а за мент увійшли в них, ожививши настільки, щоб могли вважатися звичайними сплячими. І кожне з них, уже вві сні, подумало, що все пережите – тільки сон, а сни, як це кожному відомо, і химерні, і незбагненні, і хоча їх люди й намагаються через бабські небилиці чи через усілякі сонники так чи сяк тлумачити, але все те тільки заморока – не більше. Отож вони й спали, спокійно чи неспокійно, а може, так і так, і в цей час небо на сході почало рожевіти, яскраво запалюючи овида, в якому щось зануртувало й почало мінитись, і це тривало, поки з глибини небуття не виринув сліпучий окраєць, який жбурнув на землю проміння, щоб освітити її, погасити старі, а запалити нові пристрасті в душах дивних двоногих істот, котрі бувають не раз так само незбагненні, як і їхні сни.
2
Першою прокинулася Гапка. Але встати відразу не змогла, хоч загалом легко прокидалася й набувала моторности. Але сьогодні спала погано, з лихими мариськами, а коли ті мариська відпливли, єдине реальне, що відчула: оті ляпаси, якими наділила її в суді Явдоха, запекли їй у щоки, отож мала їх наче попалені. І той вогонь (адже не така була ця жінка, щоб забути несправедливо вчинену собі наругу) почав розігрівати, як казанця чи горня на приску, учорашнє вариво, яке на ніч пригусло, але увіч залишилося недоварене. Відтак казанок чи горщик її голови почав тепліти, а невдовзі й закипів, доварюючи стужавілий наклад. Спершу згадала мариська цієї ночі, і їй вочевидь здалося, що вони зв'язані якимись шворочками таки з Явдохою та дяком Комарницьким. І Гапка тверезо подумала: а чи не злягалися ці невшетечники і цієї ночі? І невідь-чому таки впевнилася на думці: так воно й було, про це їй промовисто шепнула злостива тінь, яка ворухнулася в ній десь так само, як колись давно порушилося дитя, котре тепер уже стало дорослим чоловіком, але нечупайлом, а ще й привело в хату оте дубнякувате невістисько. Відтак вогонь із її побитих щік почав гріти на своєму приску другого горщика, котрий звався невісткою, і Гапка перепустила через голову всі оті слова, що їх вимовила на суді, свідчачи, невістка. І хоча та казала про все безсумнівну правду (Гапка щодо того не сумнівалася), але свекрусі не потакала, тобто виказувала не свекрушину, а власну правду. Від цього Гапка ще дужче розжарила того другого горщика, але більше йому уваги не віддавала, бо не про невістку тепер ішлося; колись, подумала вона, дійде ще до неї при нагоді, тоді невістка й пошкодує, що не потвердила кожне свекрушине слово. На це діло Гапка зробила в голові зарубку і відслонила покришку того казанця чи горщика, страва з якого мала з'їстися раніше, тобто її думки знову перескочили на Явдоху. Знала про неї чимало: топтав до неї стежечку Трохим Васько, але згодом перестав, топтав бур'янець у її обійсті сам панотець, здається, й пан отаман, бо чого б то її захищав, та й кумуються вони, а що злигувався з пономарихою цей прогнаний панотцем дяк, відала напевне-таки, бо чого б панотець його проганяв, коли перелюбство залишилося недоведеним; очевидячки-таки до дяка зревнував. Та й панотцева хвороба, раптово розкрилося перед Гапкою, чи не від того приключилася, що паньматка в помсту за цього перелюба свого чоловіка підтруювала? Аж охнула на ту думку, такою ймовірною здалася. Окрім того, згадала, як бридко тхнуло з панотцевого рота, коли розбирав Явдошину справу, – не інакше був то віддих трутизни, що нею начиняла отця Методія паньматка. На це одкриття Гапка зробила собі в голові другу зарубку, бо зараз їй треба було думати про інше. А інше було тим, що Гапка, скільки старалася, скільки винюхувала і висліджувала Явдоху, а таки й жодного разу не застала її видимо ані з Трохимом, ані з отаманом, ані з панотцем, ані з дяком, коли забути про того жупанця. Але не дяковий жупанець блудодіяв із Явдохою, а той, хто рвавсь у віконце, щоб вибратися з хати від Івана Пошивайла. І тут Гапка, яка була допряму правдива, хоча й сердилася на невістку, але мусила признати її рацію, бо і вона, Гапка, не могла б із чистим серцем посвідчити, що у вікно намагався вислизнути таки дяк. А коли вже цілком прикласти до серця руку, то і їй спершу здалося, що у вікно дерся, як це засвідчила й невістка, таки панотець. А взагалі: щось лізло, але достеменно хто, вони з невісткою не впізнали. Але що з дяком було не все гаразд, знала тим внутрішнім жіночим непорушним переконанням, яке рідко хибить, але й тут на гарячому їх застати не змогла. Про Трохима та пономарку плескали сільські плетухи, але то були тільки наговори, а за наговір вона, Гапка, на суді вже дістала – їй знову пекуче защеміли щоки, побиті Явдохою, – отож того було мало, мало і ще раз мало! І жінка почала печально думати, що та капосна Явдоха збіса хитра шалихвістка і таки добре вміє ховати кінці у воду – саме це, до речі, найбільше її, Гапку, й гнівило, що, зрештою, й приневолило стати нишпоркою, затятою, невсипущою, але та хльондра таки обводила її довкола пальця, як недомисленну. І Гапка почала длубатися ложкою світанкового розмислу в казанку, що варився від вогню з її побитих щік, – щось робила не так. Зрештою, збагнула й що: попри настирливість та звідунський шал, вона не могла стежити за Явдохою постійно, вдень і вночі, зранку до вечора і звечора до рання, а в тому часі мусила поратися по господарству, доглядати худобу, варити їсти та й спати, бо немало зморювалася, отож час для звідів мала принагідний, а та хльондра, фіндюрка, повійниця, невшетечниця уміла якось угадувати той час, який відводила Гапка для своїх звідин.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32