Тоді Явдоха з Іваном Пошивайлом зійшли на ґанок і, хоча паньматка пручалася, взяли її під руки і завели до хати, а за хвилину з'явилася в дверях Явдоха і сповістила людям, що вони зараз опрятають панотця, а тоді можна буде приходити прощатися. При цьому закликала до помочі жінок, на що миттю відгукнулися Гапка і ще одна, старша, яка звалася Мокрина й мала ту славу, що омивала всіх покійників, до яких діставала приступ, – це було одне із її замилувань. Дивним у цій ситуації було те, що Гапка викликалася омивати панотцеве тіло разом зі своєю лютою ворогинею так, ніби не побила та її щік ганебно на суді, а тим самим відкладала свого знаміреного візита до Хлопця. Саме це й затримало хід основного дійства. Але й то не зовсім так. Річ у тім, що Гапка, як уже звідомлялося, й раніше мала підозру, що панотця труїть таки паньматка, притому за те, що той скакав у Явдошин городець, отож бажала вхопити два зайці: спробувати дістати недоїденої панотцем їжі, а ще звідати, чи не виникне якихось хвостиків, котрі з'явили б скаредний зв'язок панотця з Явдохою. А коли був аж такий подвійний інтерес, то власну уразу від Явдохи можна було на хвилю забути. А щодо інтермедійности цієї сцени, то можемо сказати, що майстри драматичного дійства давно придумали в'язати тонкими нитками дію інтермедії до головної, поважної – так сталося й тут, не будемо докладно й нудно влазити в секрети цього мистецтва. Нас цікавить передусім те, що саме ці мотрони, названі вище, переступили паньматчиного порога, перейшли сіни за паньматкою та Іваном Пошивайлом, який поштиво підтримував прибиту горем жінку, а ще й чемно завів її до того покою, з якого визирала промовисто під час суду.
Панотець же лежав у покої іншому, тож, зайшовши туди, Явдоха з Гапкою змушені були затиснути пальцями носи, бо там стояв-таки немалий сопух; Мокрина ж того не чинила, а підійшла до панотця, який дивно задер голову, виставивши бороду, звалену в тому місці, де торкалася шиї; відтак Мокрина турботливо поправила ту бороду, і Явдоха з Гапкою уздріли темно-синє і ніби розбухле панотцеве лице, власне, ті його частини, що не були вкриті волоссям. Але не те зацікавило найбільше Гапку, а мисчина із майже недоторкнутою їжею, майже – тому, що кілька ложок каші все-таки виїдено, ще й ложка стирчала. Гапка значуще перезирнулася з Явдохою, бо й та глянула на мисчину, і це було так, ніби вони в цьому дійстві раптом стали спільницями і порозумілися.
– Приберу! – похопилася Гапка, схопила мисчину й горня з якоюсь рідиною і вмент вислизнула з покою, і вже тут почула, як Іван Пошивайло втішає ваговитими словами паньматку. Відтак шмигнула в сіни і тут пересипала в захоплену раніше, а може, й навмисне для цієї мети, ряднинку, вузлика сховала в одежі, а мисчину й горня понесла до іншого покою, де стояла піч і де паньматка й готувала панотцю свої знамениті страви, при тому, як звістила, «власними руками».
– Чого це він такий синій? – спитала в Мокрини Явдоха, дивлячись на закляклого панотця.
– Ма'ть, грішний був, – спокійно відказала Мокрина, розстібаючи гаплики на одежі покійника. – Принеси води!
– Холодної чи нагріти?
– Обійдемося й холодною, – рівно повіла Мокрина. – Бо тепла чи холодна, а цього синього нам не змити.
Явдоха кинулася по воду, а коли втягла ночви, уздріла панотця цілком роздягненого: не тільки обличчя, але й інше тіло було синє й ніби набрякле. Мокрина намочила рушника й почала обтирати, а Явдоху послала за одежею, в яку мала обрядити панотця. У світлиці, де недавно відбувався суд, стояла Гапка, яка, однак, у розмову із Явдохою не ввійшла, а шмигнула повз неї до покійника. В цей час відчинилися двері, і в них постала цілком спокійна паньматка, за якою чорно висився Іван Пошивайло.
– Чогось хотіла? – спитала у Явдохи.
– Одежі, щоб обрядити панотця, – відказала та. – А чого панотець такий синій на тілі?
– Бо тяжко вмирав, – буркнула паньматка, бурявлячи Явдоху кругленькими і зовсім не заплаканими очками. – Коли б не ти, лахудро, то так тяжко не мучився б мій покійничок, а може, ще й довго жив.
– Тримайте, паньматко, язика за зубами! – грізно наказав за спиною Іван Пошивайло. – Бо наговорите собі на голову!
– А що це паньматка на себе наговорює? – вигулькнула ніби з-під землі Гапка.
– Заговорюється з горя, – сказав Пошивайло, дивлячись поверх попадиної голови. – Трудна вона теперички!
– Одежа, одежа! – мовила паньматка й поправила на голові очіпка, при цьому руки її тремтіли. – Де ж це та його одежа? Десь поклала, приготувала, а де, не пригадую.
– То ви вже й одежу приготували? – їдко пискнула Гапка. – Наперед?
– Сказав тобі, бабо, – гримнув Пошивайло й метнув із очей блискавку. – Теперички паньматки не чіпай!
– Звісно, звісно, – бочком відступила Гапка. – А чого панотець такий синенький?
Паньматка тим часом півпритомно ходила покоєм: до лави, тоді до полиці, розкрила шафу, знову ввійшла до свого покою, Пошивайло при тому відступив набік.
– Десь приготувала ту одежу, – казала непритомно паньматка. – А де, хоч убийте, не пам'ятаю.
Одежа, однак, лежала на лаві за столом, попрана, випрасувана й охайно складена. Гапка це миттю встерегла й аж обличчя витягла в той бік.
– Нюшиш, бабо? – громовито запитав Пошивайло, поїдаючи Гапку трохи несамовитими очима.
– Нюшу, бо щось тут не те, – смиренно сказала Гапка. – А я завше чую, коли щось не те.
– Прийшла сюди покійного опрятувати чи нюшити? – грізно запитав Іван.
– Опрятають Мокрина і твоя Явдоха, – незворушно відказала Гапка. – Там мені роботи нема. А щодо того, що покійник такий синенький…
– Вимітайся, бабо, з хати, – грізно гримнув Пошивайло, – бо сам тебе, кляту, вимету!
– Еге ж, еге ж, – пробурмотіла Гапка, пробираючись до дверей у сіни. – Мені вже тут і справді нічого робити, – і вона шмигнула в сінці з таким спритом, що аж по хаті війнуло.
– І де це та клята одежа? – знову виступила зі свого покою паньматка, дивно роззираючись навсібіч.
– Знайшла її, паньматко! – голосно сказала Явдоха, бо тримала одежу в руках. – Лежала на лаві за столом.
– Еге ж, еге ж, – мовила паньматка невтямно. – Тобі ту одежу й знайти, бо не раз той обіясник її перед тобою скидав.
І з її очей посипалися раптом такі великі сльози, як це буває у свинячий дощ.
5
Гапка, однак, далеко не пішла, виступила до ґанка і з цього узвишшя озирнула вулицю й найближчі хати. Люди вже розійшлися, хоча тут і там стриміли приліплені до тинків поодинокі постаті чи невеликі гурти, які, напевне, обговорювали те, що сталося. Гапка прислухалася, чи не йде за нею той страшний Пошивайло, і при цьому їй стрілило в голову: а чого це він так за попадею розбивається? Чи не тому, що піп дурив попадю, а Явдоха Пошивайла? І тут крізь дерево, що росло в дворі й ґанка притінювало, прорвався сонячний промінь, і наче спис пронизав її круглу голову, освітивши, ніби віничком, усі її закамарки, відтак осяялися і всі щільники, що були туди закладені, і Гапка, се-те пригадавши, а те-се прирівнявши чи допасувавши (при чому чинила це вмент), швидко переконалася, що пономар, не зважаючи на вельми непевну поведінку своєї жінки, не тільки не ганив її й не карав, хоча часом і сварився, що Гапка бачила на власні очі, але, певною мірою, її покривав, прилюдно ж завжди захищав, а це, мабуть, тому, велемудро зміркувала Гапка, що муж і жона – одна сатана , навіть коли вони сваряться чи й чубляться. Зрештою, так само було і з її покійничком, царство йому небесне, який дуже не любив те, що Гапка суне носа в чужі справи, але коли їй прищемляли того носа, горою за нею поставав. Таке дивне порівняння себе з Явдохою обурило Гапку, хоча зробила його таки сама, адже та – невшетечниця, а вона, Гапка, – святенниця; та була блудна, а вона правдолюбна і воювала за позначені собі правду та й цноту скільки мала сили. Зрештою, де їй, бідолашній, узяти розуму, щоб збагнути: оті її звіди, винюхування, висліди – це теж своєрідне стрибання у гречку чи до чужого городця, чи у грядку, тобто вони з Явдохою також одна сатана , тільки з обличчями, розвернутими врізнобіч, наче Янус, сказав би просвічений дяк Григорій Комарницький. Але Гапка вільних наук не навчалась, отож, коли б їй хтось таке сказав, хоч би й той блудящий дяк, вона, хоча й сама про те подумала, очі б йому видерла чи заплювала і не мала б жодного сумніву в своїй правоті.
Таке чудне освітив у її казанку сонячний промінь, котрий пробив дерево, а може, то був і не промінь, а спис архістратига, але той спис мало поранив її сумління, бо мала його також в інший бік наладноване. Ці думки мимохіть звернули її увагу до пономаревого подвір'я; ще не тямлячи до кінця, що там віднайде і чому це туди подивилася, Гапка вже йшла, підбігаючи й трохи підскакуючи, саме туди. Так бувало з нею завжди: спершу прочувала, вірила прочуттю, а тоді діяла, й завжди виходило їй на руку, принаймні помилялася зрідка. Отож підступила до Пошивайлового перелазу, і тут її гарно обгавкав знайомий уже нам Пошивайлів пес, який, коли б по-людському балакав, також міг би стати свідком в історії, котра тут оповідається, і саме цей гавкіт і пояснив Гапці, чому саме сюди пішла; еге ж, еге ж, подалася таки до цього пса, щоб він таки став, хай не по-людському, а по-собачому, її свідком супроти власної господині, раз із Пошивайлом їй каші не зварити. І саме слово «каша» й стало для неї ключем розуміння; пестливо заговорила до пса, засюсюкала, лагідненько заячала, аж так, що не вельми тямковитий собака перестав гавкати, очікувально подивився на це чудне подобенство, котре до нього приперлося, очевидячки пес запалив у серці надію: чи не захоче ця проява його нагодувати, адже через случай із панотцем господарі про це цілком забулися. У цьому собака не помилився, бо Гапка вигорнула з одежі вузлика, черпнула трохи панотцевої каші й поклала її на перелаза, навіть не побоюючись, що звірюка хапне її за руку. І пес жадібно ту кашу зжер, ще й захотів собі добавки, адже готувала кашу паньматка, а з її рук, як сама сповістила, все виходить найкращеньке, але мусив тяжко розчаруватися, бо біля перелазу Гапки вже не було, а її стриблива постать маячіла таки далеченько; при певних оказіях, як було вже з'явлено, Гапка вміла дуже швидко пересуватися.
Пес іще поблукав двором, намагаючись знайти хоч якісь залишки на додачу до щойно здобутого харчу, але нічого не знайшов; тоді йому в животі замлоїло, ніби проковтнув живу гадюку, яка там його й укусила, і, хоча був доста дурний, собачим відчуттям пізнав, що та проява підходила до нього зовсім не з добрими побудженнями. Отож пес, забивши хвоста між задні лапи, подався шукати цілющої трави, але в своєму городі знайшов тільки подобу такої трави, тобто була та тільки наполовину цілюща. Пожував і ковтнув зілля, і це трохи йому допомогло, але ненадовго, отож собака захотів вийти з обійстя, щоб пошукати справжньої трави, але в голові, кишках, лапах йому замлоїло, і він не пішов, а поповз, але далеко, туди, де та трава росла, дістатися не здолав, отож ліг, витяг передні лапи та й здох, не встигши побачити, як з-за тину висунулося кругле, наче місяць, бабське лице, розсічене посмішкою, і з очима, що сяяли, ніби зорі, хоча зараз був і день. Гапка дивилася на нерушно завмерлого пса довго, очевидячки вирішуючи, чи безпечно до нього підходити, але її певність нічим не порушувалася, отож ця правдолюбна жінка сміливо переступила перелаза, підійшла до собаки й турнула його ногою.
– Тепер певно знаю, – сказала вголос, – чого помер панотець.
І вона, не гаючи й хвилини, притьма подалася до отамана, щоб засвідчити цю страшну подію.
Отаман її й цього разу прийняв негостинно, але її тарахкотливу мову вислухав, хоча вуха його таки зів'яли й висіли, мов лопухи.
– Все сказала, бабо? – спитав отаман, намагаючись оживити зів'ялі вуха соком своєї розсудливости.
– А цього мало? – зчудувалася Гапка.
– Коли оповіла все, – сказав неквапно отаман, він зволікав, аби зметимкувати, як цю справу заладити, – то повтори, бо я твого торохкотіння не второпав. Тільки говори поважно, з толком, а не стрекочи, як сорока.
Гапка отямилася й повторила все з толком, розважно, отож вуха пана отамана дістали цього разу вільгу.
– А як доведеш, що пес здох від паньматчиної каші?
– Бачили, як брала кашу від мертвого панотця, Явдоха та Мокрина.
– Через це ти отруїла Явдошиного пса? – спитав отаман.
– Було чого! – багатозначно сказала Гапка, але не розкипілася.
– Чи бачив хто, як труїла собаку?
– Ніхто не бачив, бо не відала, що каша отруєна, – твердо повіла Гапка.
– А може, той пес здох не від того і раніше?
– Тоді давайте звіримо на вашому, пане отамане, – рівно й без жодного торохкотіння сказала Гапка. – Бо всю кашу пономаревому я не стравила. А свого пса, щоб звірити, як знаєте, не маю, його вбили, як ніби встеклого, таки ви.
І Гапка вийняла з одежі клуночка із рештками паньматчиної каші й показала їх отаману.
Це вже було «лице», і пан отаман задумався. Звісно, свого пса труїти не збирався, але справу цю замкнути годі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32