Невістка ж свердличка не відчула, бо до свекрушиних вискотів звикла, а панотець, як завжди, затулив вуха заслінками.
– О, о, о! – заходив покоєм, підіймаючи обидві волохаті руки до стелі, піп. – Я тут з вами скажусь! Або говоріть до пуття, або всіх у куну посаджу!
У повітрі зависла тиша, тільки Григорій Комарницький витяг брудну хустку й вишмаркнувся туди голосно.
– То мені повідати далі чи ні? – спокійно спитав. А що ніхто йому не відповів, так само розмірно, розтягуючи слова, продовжив. – Отож я й кажу, панотче. Думаю, зайду до свого компана, пана пономаря…
– Уже зайшов, – знову перебив його піп.
– Ні, ще не зайшов, – озвався спроквола дяк. – А вчора, самі знаєте, було парко. То я й повісив жупанця у дворі на кілку, бо в хаті мало бути ще більше парко.
– Еге ж, – сказала по-девотському Гапка. – Бо за любасним ділом завше парко! І він бреше, – категорично додала. – Бо ми з невісткою бачили, як викидав жупанця через вікно, через яке не міг вилізти.
– Бреше пес, а я поки що людина, – незворушно повів дяк. – Отож кажу своє, а панотець хай нас розсудить: чи бреше скажена баба, чи поважний муж, – і він у якийсь дивний спосіб надувся.
– І-і-і! – заверещала Гапка. – То це ти, шалапуте і мандрьохо, що ніде собі місця не загрієш, заволоко, блудяго, страння болячко, подорожній повійнику, перекотиполе – поважний муж? І ти, нечупайло, смієш мене скаженою бабою звати?
На того вереска всі знову, крім невістки та отця Методія, відчули у вухах свердла, цього разу тонші, а через те дошкульніші. Окрім того, з дверей визирнула паньматка і, уздрівши скислу та розчухрану, бо сколошкав, бороду й несамовиту парсуну свого панотця, всміхнулася тоненько і хотіла щось сказати, навіть рота розтулила, але не сказала, бо панотець простяг руку й причинив двері, ледь не прихопивши задовгого, із чорною бородавкою на кінці, паньматчиного носа.
– Вийди геть, Гапко, бо допитую не тебе, а пана дяка, а коли треба буде, закличу! – загорлав панотець так, що, здавалося, затремтіли стіни й двері, як під час земного трусу.
– Не піду! – сказала вперто Гапка. – Прийшла на суд і хочу чути все на власні вуха, щоб ви тут супроти мене не зайшли у змову.
– Тоді сиди, болячко, кілком і не перебаранчай! – гаркнув піп. – Скажи-но, Насте, – звернувся до невістки, – ти бачила, як пан дяк викидав з вікна жупанця та й вилазив, але не міг вилізти?
– Було темно, – сказала байдужно Гапчина невістка, все ще, єдина з усіх, утримуючи дерев'яний вираз обличчя. – Чи викидав жупанця, сказати правду, не бачила, а що якесь одоробло у вікно перлося, те бачила, але чи був то пан дяк, чи якийсь інший Явдошин любас, того, по правді, не скажу!
На те слово ожили двоє: перша – Гапка, яка стусанула невістку ліктем під бік, а другий – сам пан пономар, який досі ані звуку не видав, а може, бувши утруднений роботою в полі, а потім трудом біля Явдохи нічним, трохи й подрімував.
– Дозвольте, панотче, сказати слово й мені в цій історії, – розважно проказав, – бо я тут також не стороння персона. А ще бачу, що ви тут усі позаплутувалися.
– Тоді розплутай! – гостро скрикнув піп. – Бо коли кому й учинилася кривда, то це тобі.
– Може, й так, – розсудливо сказав пономар, – а може, й ні. До пана дяка підозру я мав, але на блудному ділі не застеріг, він, сказати по правді, мирно сидів із моєю жінкою за столом, але їв, не любасився, а дяки-навчителі, не мені вам казати, народець більше голодний, як ситий, бо не живуть у родині, та й безженні та безпритульні. Це вам раз! Окрім того, я ввійшов у відчинені двері, отже, вони не зачинялися, значить, до блуду в них ще не йшлося. Це вам два!
– А яка ж мара вилазила у вікно? – зойкнула Гапка.
– Яка мара, скажу, – спокійно повів пономар. – Я за своєю жінкою давно поставив око, отож і зі жнив прийшов невчасно, щоб простежити. І скажу по совісті, панотче: якась мара таки лазить, і мені здається, що саме пан дяк ту мару і сполошив, бо чого б то йому тікати через вікно, коли я його в хаті таки застав? Отож мара у вікно й перлася. Бо я, панотче, те вікно двічі забивав, а воно все чинилося відбите. Отож мара лазить, але поки що мені її до рук вхопити ніяк не дається. Оце вам три!
І він якось дивно скривився, а водночас блимнув з-під лоба такою смоляною хвилею, що хто в ту хвилю потрапив, то мусив зіщулитися, і собі почуваючись винуватим.
Усі присутні, за винятком Явдохи, порозкривали роти, в цей час і двері привідчинилися і в них вистромився паньматчин ніс із бородавкою, чи бородавка з носом, і знову зависла тиша, тільки Явдоха легко всміхнулася.
– Я б, може, щось і сказала, – знову озвалася Настя, Гапчина невістка. – Але боюся, що ви, панотче, гніватиметеся!
– Що іще? – зиркнув на неї вовком панотець.
– Ні, боюся! – знітилася невістка.
– Не бійся, а кажи, – мовив панотець. – Нічого тобі не станеться!
– Бачите, – ніяково продовжила невістка. – Я правду сказала: лізло одоробло, але хто він, не вкмітила. Але воно, як на мої очі… не скажу, що це так…
Вона ніби захлинулася, а тоді знову замовкла.
– Та не тягни жилу! – скрикнув панотець.
– Та розгніваєтеся, – смикнула головою невістка. – Бо коли, сказати по правді, то та мара, що перлася у вікно… ну… більше на вас, панотче, скидалася, аніж на пана дяка.
І знову всі позавмирали, порозкривавши роти, а двері з паньматкою майже широко розчинилися, і в них і справді постала мара, але увіч жіночої породи, отож перше, що зробив панотець, це зачинив двері, забираючи з очей чесного товариства ту мару, а сам хапнув ротом повітря і не так сказав, як прохрипів:
– Та що ти мелеш, дурна бабо!
– Тепер, панотче дайте мені слово, – сказала голосно і впевнено Явдоха. – Бо, здається, без моєї оповістки у вас і справді голови позакручуються.
– Оце вже набреше! – сказала до невістки Гапка, яка перша після оніміння повернулася до тями. Але Явдоха в її бік і оком не повела.
– Все було, як розповів пан дяк, – повіла рівно Явдоха. – Це я йому пораяла жупанця скинути, хоч міг би скинути і в хаті, але пан дяк відбувся жартом, сказавши, що ніяка нетіпаха такого потертого жупанця не вхопить, але тут він помилився, бо таки вхопила.
– То це ти мене злодійкою хочеш зробити? – верескнула ще на вищій ноті Гапка, аж паньматка, яка знову висунула з-за дверей носа, сама їх і причинила, прищемивши таки ту бородавку, бо за дверима зашипіло, начебто ховався за ними Змій. І дяк Григорій Комарницький, почувши те шипіння, мимохіть здригнувся й печально подумав, що й сюди він, Змій, заповз. І хоч через вікна попової хати цідилося доста світла, але те світло було драглисто-сіре, важке, налите духом, що його надихав панотець після нещасливо спожитих паньматчиних страв, і цей дух, подумав фігурно дяк Григорій, точнісінько такий, який буває у зміїв, коли вони розтуляють у польоті пащеки, торкаючись однією губою неба, а другою землі. Може, тому дяк нерушно задививсь у вікно й побачив кілька речей: дерева, які звідсіля проглядалися, одяглись у сірі кожухи, а на верхівках їхніх клубочився туман, через що здалося Комарницькому: прийшли до попової хати й спинилися біля неї й ці свідки, всі одноногі, але понурі, головаті й товстопузі; а ще він побачив воза, котрий не так їхав, як плив у тумані, але страшенно повільно. І на возі тому сидів чи то чоловік, чи лис у людській подобизні, і той лис мав устромленого до рота цибуха, з якого звивався повівець диму. І можливо, саме цей лис і надимів отого туману, та й, коли казати правду, печально подумав дяк, то він і сам напустив немало туману в цьому світі, а оце зараз натхненно напускає його і люба йому Явдоха, бо розцвіла перед ним, як соняшник, і від позирів на того соняшника щось ніжно млоїло в Григорія під серцем, адже вигороджувала його, а заодно й себе, але його втопити увіч не бажала. Але він утоплений був: у цьому колодязі попової хати, між дерев'яних облич, між диму, що його пускав лис-візниця (захотілося закурити, аж у грудях засмоктало); а ще подумав: цього разу він не такий розумний і красномовний, як тоді, в житомирському суді, і то тому, що цей туман: слів, хмар, присмерку в хаті – не був начинений його власним димом, а отже, не зміг доладу й розговоритися. А Явдоха в цей час говорила, що зовсім не робить із Гапки злодійку, бо вірить, що та вкрала дякового жупанця не для того, щоб привласнити, а щоб учинити із нею, Явдохою, посвар і наклепати на неї, чесну жінку.
– Кажеш, чесна? – не втерпів панотець, який уже отямився від одкриття Гапчиної невістки і сколошкав гострим рухом собі бороду, хоча та й так стриміла навсібіч, ніби хтось її уже смикав. – А хто ж то ліз у твоє вікно, хоч пан пономар нам відомим зробив: забивав його не раз? І хто його відбивав?
– Відбивала я, – рівно повіла Явдоха, – і то, з тієї, панотче, причини, що чоловік мій, пономар, господар, не при людях кажучи, поганенький, а піч у мене із забитим комином, і я йому голову прогризла, аби почистив, а він того так і не вчинив, тож диму в мене буває повна хата, коли щось варю, а щоб випустити того димця, я й відчиняю двері й те віконце, а того разу вчинила так тому, бо в хату зайшов гість, я й пішла відхилити те віконце, а ще й визирнула з нього, бо почулося, ніби обійстям хтось ходить. А то ходила, вибачте на слові, оця нечупайлиха зі своєю дурною невісткою, які саме крали дякового жупанця, повішеного ним на кілку. Ото вони мене у віконці й побачили, але я, почувши, що хтось ходить, сховалася, щоб їх не сполошити, а таки вислідити. Коли ж визирнула вдруге, то в обійсті вже нікого не побачила. Тоді повернулася до гостя, а вікно залишила відчинене, як і двері, і саме в той час, панотче, й увійшов у ті розчинені двері мій чоловік Іван. А ми тоді вже сиділи за столом, тобто сидів він, а я його, як людину завше голодну й недомашню, чим було, тим і пригощала.
І Явдоха, виповівши все те, всміхнулася гордо, і може, тільки ледь-ледь лукаво. І всі так заслухалися її плавкої та розумної мови, що знову порозкривали роти, навіть паньматка не витримала за дверима і ширше їх відчинила; увіч задоволений тим одкриттям був і панотець, який аж бороду собі пригладив, а дяк Григорій Комарницький позирнув на Явдоху широкими і щасливими очима; тільки пономар сидів пригнічений, змалілий і, здалося дякові, з прогризеною головою, адже Явдоха увіч призналася, що не раз ту голову гризла, й дивився з-під лоба чорним, а трохи й морочним поглядом. Відтак уразився дяк од того погляду, бо то не був позир плохого чоловіка, а світилася там затверділа й розколена смола, а може, й управлена в ту смолу криця. І він, дяк Григорій Комарницький, подумав, що із цим чоловіком треба бути вельми обачним, а ще зміркував: цього разу одмінцем став не він, а вона, Явдоха, бо її лице вже не світилося до нього ясно, а поступово крижаніло, навіть погляд став холодний, а вуста із пишних та сласних учинилися десь такі, які вже давно були в її ворогині – Гапки. Це помітила, здається, і Гапка, бо втягла у вузенькі плечі гарбузяну голівку, ніби хотіла зробитися меншою, адже була жіночка, як це не раз тут повідалося, метикована, отож злякалася: чи не стане в цьому сутінному колодязі попової хати обвинувачена й оганьблена сама замість цієї хльорки, що дивилася на неї пронизливо й морозяно і обличчя якої також здерев'яніло, як це було перед цим у них Усіх, коли повсідалися на лаві, крім неї самої. І дяк Іван Комарницький твердо пізнав: Змій у цьому просторі був, він і досі влазить, втягуючись через вікно, за яким стояли одноногі велетні в кожухах та широких шапках, сюди та обплітає, заплутує всіх у сірі, прозорі кільця свого тлустого тіла, а може, черевом цього Змія і стала тепер попова хата, а вони всі, навіть паньматка у дверях, тихо в ньому варяться.
Перший вийшов із оніміння піп, він аж струснувся, щоб прийти до тями, ще раз пригладив сколошкану бороду й обдивився всіх, котрі бовванами позавмирали на лавці біля столу, бо всі вони в цей мент найбільше подобали на витесаних із пеньків почвар, і нічого живого не було в жодного, навіть у пономаря, який уже погасив крицяну смолу в своїх очах, навіть приплющився, нічим з-поміж інших не вирізняючись.
– Вона бреше, панотче, – кволо, як до смерти змерзла пташка, пропищала Гапка, і ЇЇ голос прогучав немічно, полохливо та жалюгідно. – Бреше, бреше, і ще раз бреше!
– А ти докажи, що брешу, – повільно й ніби втомлено сказала Явдоха, адже й вона після того потужного мислительного зусилля охляла, а отже, перетворилася на такого ж, як усі, боввана.
– Гаразд, – сказав рішуче панотець, вже не впадаючи, як це чинив перед цим, у канікулу, і хоч цього разу стояв спиною до дверей, за якими стовбичила паньматка, простяг руку позад себе і ті двері причинив, цього разу таки прищемивши цікавого носа своєї половини, аж та знову засичала, хоч дяк у цій хвилі був твердо переконаний, що то сичить Змій, а може, то був у того Змія такий спосіб реготатися. – Гаразд! – повторив піп цілком розважно й навіть спокійно. – Я б тебе, Явдохо, залюбки посадив у куну, бо, може, ти й брешеш, і нутро моє чує, що тут щось не так…
– Бреше, бреше!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32
– О, о, о! – заходив покоєм, підіймаючи обидві волохаті руки до стелі, піп. – Я тут з вами скажусь! Або говоріть до пуття, або всіх у куну посаджу!
У повітрі зависла тиша, тільки Григорій Комарницький витяг брудну хустку й вишмаркнувся туди голосно.
– То мені повідати далі чи ні? – спокійно спитав. А що ніхто йому не відповів, так само розмірно, розтягуючи слова, продовжив. – Отож я й кажу, панотче. Думаю, зайду до свого компана, пана пономаря…
– Уже зайшов, – знову перебив його піп.
– Ні, ще не зайшов, – озвався спроквола дяк. – А вчора, самі знаєте, було парко. То я й повісив жупанця у дворі на кілку, бо в хаті мало бути ще більше парко.
– Еге ж, – сказала по-девотському Гапка. – Бо за любасним ділом завше парко! І він бреше, – категорично додала. – Бо ми з невісткою бачили, як викидав жупанця через вікно, через яке не міг вилізти.
– Бреше пес, а я поки що людина, – незворушно повів дяк. – Отож кажу своє, а панотець хай нас розсудить: чи бреше скажена баба, чи поважний муж, – і він у якийсь дивний спосіб надувся.
– І-і-і! – заверещала Гапка. – То це ти, шалапуте і мандрьохо, що ніде собі місця не загрієш, заволоко, блудяго, страння болячко, подорожній повійнику, перекотиполе – поважний муж? І ти, нечупайло, смієш мене скаженою бабою звати?
На того вереска всі знову, крім невістки та отця Методія, відчули у вухах свердла, цього разу тонші, а через те дошкульніші. Окрім того, з дверей визирнула паньматка і, уздрівши скислу та розчухрану, бо сколошкав, бороду й несамовиту парсуну свого панотця, всміхнулася тоненько і хотіла щось сказати, навіть рота розтулила, але не сказала, бо панотець простяг руку й причинив двері, ледь не прихопивши задовгого, із чорною бородавкою на кінці, паньматчиного носа.
– Вийди геть, Гапко, бо допитую не тебе, а пана дяка, а коли треба буде, закличу! – загорлав панотець так, що, здавалося, затремтіли стіни й двері, як під час земного трусу.
– Не піду! – сказала вперто Гапка. – Прийшла на суд і хочу чути все на власні вуха, щоб ви тут супроти мене не зайшли у змову.
– Тоді сиди, болячко, кілком і не перебаранчай! – гаркнув піп. – Скажи-но, Насте, – звернувся до невістки, – ти бачила, як пан дяк викидав з вікна жупанця та й вилазив, але не міг вилізти?
– Було темно, – сказала байдужно Гапчина невістка, все ще, єдина з усіх, утримуючи дерев'яний вираз обличчя. – Чи викидав жупанця, сказати правду, не бачила, а що якесь одоробло у вікно перлося, те бачила, але чи був то пан дяк, чи якийсь інший Явдошин любас, того, по правді, не скажу!
На те слово ожили двоє: перша – Гапка, яка стусанула невістку ліктем під бік, а другий – сам пан пономар, який досі ані звуку не видав, а може, бувши утруднений роботою в полі, а потім трудом біля Явдохи нічним, трохи й подрімував.
– Дозвольте, панотче, сказати слово й мені в цій історії, – розважно проказав, – бо я тут також не стороння персона. А ще бачу, що ви тут усі позаплутувалися.
– Тоді розплутай! – гостро скрикнув піп. – Бо коли кому й учинилася кривда, то це тобі.
– Може, й так, – розсудливо сказав пономар, – а може, й ні. До пана дяка підозру я мав, але на блудному ділі не застеріг, він, сказати по правді, мирно сидів із моєю жінкою за столом, але їв, не любасився, а дяки-навчителі, не мені вам казати, народець більше голодний, як ситий, бо не живуть у родині, та й безженні та безпритульні. Це вам раз! Окрім того, я ввійшов у відчинені двері, отже, вони не зачинялися, значить, до блуду в них ще не йшлося. Це вам два!
– А яка ж мара вилазила у вікно? – зойкнула Гапка.
– Яка мара, скажу, – спокійно повів пономар. – Я за своєю жінкою давно поставив око, отож і зі жнив прийшов невчасно, щоб простежити. І скажу по совісті, панотче: якась мара таки лазить, і мені здається, що саме пан дяк ту мару і сполошив, бо чого б то йому тікати через вікно, коли я його в хаті таки застав? Отож мара у вікно й перлася. Бо я, панотче, те вікно двічі забивав, а воно все чинилося відбите. Отож мара лазить, але поки що мені її до рук вхопити ніяк не дається. Оце вам три!
І він якось дивно скривився, а водночас блимнув з-під лоба такою смоляною хвилею, що хто в ту хвилю потрапив, то мусив зіщулитися, і собі почуваючись винуватим.
Усі присутні, за винятком Явдохи, порозкривали роти, в цей час і двері привідчинилися і в них вистромився паньматчин ніс із бородавкою, чи бородавка з носом, і знову зависла тиша, тільки Явдоха легко всміхнулася.
– Я б, може, щось і сказала, – знову озвалася Настя, Гапчина невістка. – Але боюся, що ви, панотче, гніватиметеся!
– Що іще? – зиркнув на неї вовком панотець.
– Ні, боюся! – знітилася невістка.
– Не бійся, а кажи, – мовив панотець. – Нічого тобі не станеться!
– Бачите, – ніяково продовжила невістка. – Я правду сказала: лізло одоробло, але хто він, не вкмітила. Але воно, як на мої очі… не скажу, що це так…
Вона ніби захлинулася, а тоді знову замовкла.
– Та не тягни жилу! – скрикнув панотець.
– Та розгніваєтеся, – смикнула головою невістка. – Бо коли, сказати по правді, то та мара, що перлася у вікно… ну… більше на вас, панотче, скидалася, аніж на пана дяка.
І знову всі позавмирали, порозкривавши роти, а двері з паньматкою майже широко розчинилися, і в них і справді постала мара, але увіч жіночої породи, отож перше, що зробив панотець, це зачинив двері, забираючи з очей чесного товариства ту мару, а сам хапнув ротом повітря і не так сказав, як прохрипів:
– Та що ти мелеш, дурна бабо!
– Тепер, панотче дайте мені слово, – сказала голосно і впевнено Явдоха. – Бо, здається, без моєї оповістки у вас і справді голови позакручуються.
– Оце вже набреше! – сказала до невістки Гапка, яка перша після оніміння повернулася до тями. Але Явдоха в її бік і оком не повела.
– Все було, як розповів пан дяк, – повіла рівно Явдоха. – Це я йому пораяла жупанця скинути, хоч міг би скинути і в хаті, але пан дяк відбувся жартом, сказавши, що ніяка нетіпаха такого потертого жупанця не вхопить, але тут він помилився, бо таки вхопила.
– То це ти мене злодійкою хочеш зробити? – верескнула ще на вищій ноті Гапка, аж паньматка, яка знову висунула з-за дверей носа, сама їх і причинила, прищемивши таки ту бородавку, бо за дверима зашипіло, начебто ховався за ними Змій. І дяк Григорій Комарницький, почувши те шипіння, мимохіть здригнувся й печально подумав, що й сюди він, Змій, заповз. І хоч через вікна попової хати цідилося доста світла, але те світло було драглисто-сіре, важке, налите духом, що його надихав панотець після нещасливо спожитих паньматчиних страв, і цей дух, подумав фігурно дяк Григорій, точнісінько такий, який буває у зміїв, коли вони розтуляють у польоті пащеки, торкаючись однією губою неба, а другою землі. Може, тому дяк нерушно задививсь у вікно й побачив кілька речей: дерева, які звідсіля проглядалися, одяглись у сірі кожухи, а на верхівках їхніх клубочився туман, через що здалося Комарницькому: прийшли до попової хати й спинилися біля неї й ці свідки, всі одноногі, але понурі, головаті й товстопузі; а ще він побачив воза, котрий не так їхав, як плив у тумані, але страшенно повільно. І на возі тому сидів чи то чоловік, чи лис у людській подобизні, і той лис мав устромленого до рота цибуха, з якого звивався повівець диму. І можливо, саме цей лис і надимів отого туману, та й, коли казати правду, печально подумав дяк, то він і сам напустив немало туману в цьому світі, а оце зараз натхненно напускає його і люба йому Явдоха, бо розцвіла перед ним, як соняшник, і від позирів на того соняшника щось ніжно млоїло в Григорія під серцем, адже вигороджувала його, а заодно й себе, але його втопити увіч не бажала. Але він утоплений був: у цьому колодязі попової хати, між дерев'яних облич, між диму, що його пускав лис-візниця (захотілося закурити, аж у грудях засмоктало); а ще подумав: цього разу він не такий розумний і красномовний, як тоді, в житомирському суді, і то тому, що цей туман: слів, хмар, присмерку в хаті – не був начинений його власним димом, а отже, не зміг доладу й розговоритися. А Явдоха в цей час говорила, що зовсім не робить із Гапки злодійку, бо вірить, що та вкрала дякового жупанця не для того, щоб привласнити, а щоб учинити із нею, Явдохою, посвар і наклепати на неї, чесну жінку.
– Кажеш, чесна? – не втерпів панотець, який уже отямився від одкриття Гапчиної невістки і сколошкав гострим рухом собі бороду, хоча та й так стриміла навсібіч, ніби хтось її уже смикав. – А хто ж то ліз у твоє вікно, хоч пан пономар нам відомим зробив: забивав його не раз? І хто його відбивав?
– Відбивала я, – рівно повіла Явдоха, – і то, з тієї, панотче, причини, що чоловік мій, пономар, господар, не при людях кажучи, поганенький, а піч у мене із забитим комином, і я йому голову прогризла, аби почистив, а він того так і не вчинив, тож диму в мене буває повна хата, коли щось варю, а щоб випустити того димця, я й відчиняю двері й те віконце, а того разу вчинила так тому, бо в хату зайшов гість, я й пішла відхилити те віконце, а ще й визирнула з нього, бо почулося, ніби обійстям хтось ходить. А то ходила, вибачте на слові, оця нечупайлиха зі своєю дурною невісткою, які саме крали дякового жупанця, повішеного ним на кілку. Ото вони мене у віконці й побачили, але я, почувши, що хтось ходить, сховалася, щоб їх не сполошити, а таки вислідити. Коли ж визирнула вдруге, то в обійсті вже нікого не побачила. Тоді повернулася до гостя, а вікно залишила відчинене, як і двері, і саме в той час, панотче, й увійшов у ті розчинені двері мій чоловік Іван. А ми тоді вже сиділи за столом, тобто сидів він, а я його, як людину завше голодну й недомашню, чим було, тим і пригощала.
І Явдоха, виповівши все те, всміхнулася гордо, і може, тільки ледь-ледь лукаво. І всі так заслухалися її плавкої та розумної мови, що знову порозкривали роти, навіть паньматка не витримала за дверима і ширше їх відчинила; увіч задоволений тим одкриттям був і панотець, який аж бороду собі пригладив, а дяк Григорій Комарницький позирнув на Явдоху широкими і щасливими очима; тільки пономар сидів пригнічений, змалілий і, здалося дякові, з прогризеною головою, адже Явдоха увіч призналася, що не раз ту голову гризла, й дивився з-під лоба чорним, а трохи й морочним поглядом. Відтак уразився дяк од того погляду, бо то не був позир плохого чоловіка, а світилася там затверділа й розколена смола, а може, й управлена в ту смолу криця. І він, дяк Григорій Комарницький, подумав, що із цим чоловіком треба бути вельми обачним, а ще зміркував: цього разу одмінцем став не він, а вона, Явдоха, бо її лице вже не світилося до нього ясно, а поступово крижаніло, навіть погляд став холодний, а вуста із пишних та сласних учинилися десь такі, які вже давно були в її ворогині – Гапки. Це помітила, здається, і Гапка, бо втягла у вузенькі плечі гарбузяну голівку, ніби хотіла зробитися меншою, адже була жіночка, як це не раз тут повідалося, метикована, отож злякалася: чи не стане в цьому сутінному колодязі попової хати обвинувачена й оганьблена сама замість цієї хльорки, що дивилася на неї пронизливо й морозяно і обличчя якої також здерев'яніло, як це було перед цим у них Усіх, коли повсідалися на лаві, крім неї самої. І дяк Іван Комарницький твердо пізнав: Змій у цьому просторі був, він і досі влазить, втягуючись через вікно, за яким стояли одноногі велетні в кожухах та широких шапках, сюди та обплітає, заплутує всіх у сірі, прозорі кільця свого тлустого тіла, а може, черевом цього Змія і стала тепер попова хата, а вони всі, навіть паньматка у дверях, тихо в ньому варяться.
Перший вийшов із оніміння піп, він аж струснувся, щоб прийти до тями, ще раз пригладив сколошкану бороду й обдивився всіх, котрі бовванами позавмирали на лавці біля столу, бо всі вони в цей мент найбільше подобали на витесаних із пеньків почвар, і нічого живого не було в жодного, навіть у пономаря, який уже погасив крицяну смолу в своїх очах, навіть приплющився, нічим з-поміж інших не вирізняючись.
– Вона бреше, панотче, – кволо, як до смерти змерзла пташка, пропищала Гапка, і ЇЇ голос прогучав немічно, полохливо та жалюгідно. – Бреше, бреше, і ще раз бреше!
– А ти докажи, що брешу, – повільно й ніби втомлено сказала Явдоха, адже й вона після того потужного мислительного зусилля охляла, а отже, перетворилася на такого ж, як усі, боввана.
– Гаразд, – сказав рішуче панотець, вже не впадаючи, як це чинив перед цим, у канікулу, і хоч цього разу стояв спиною до дверей, за якими стовбичила паньматка, простяг руку позад себе і ті двері причинив, цього разу таки прищемивши цікавого носа своєї половини, аж та знову засичала, хоч дяк у цій хвилі був твердо переконаний, що то сичить Змій, а може, то був у того Змія такий спосіб реготатися. – Гаразд! – повторив піп цілком розважно й навіть спокійно. – Я б тебе, Явдохо, залюбки посадив у куну, бо, може, ти й брешеш, і нутро моє чує, що тут щось не так…
– Бреше, бреше!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32