інші хмари при цьому були схожі на засніжені гори, і чи від того снігу, чи від смутку, що невідь-чому заснітився в душі дяка Григорія, в повітрі відчувався тлінний продих, ніби з тих замків та гір подувала чи дихала вже недалека осінь. Повітря стало напрочуд чисте, налите прозорою твердою блакиттю, твердою, бо, незважаючи на того тлінного продиха, нічого не рухалося: ні втомлене за літо листя, яке де-не-де запалювало перші жовтяки, ані одежа на перехожих, ані трава, утяжена нарощеним насінням, ані ріка, що нагадувала синього Змія, котрий раптом забув, що йому належить колотити цей світ, а не влагоджувати, тож і заснув, вигріваючи холоднокровне блакитне тіло. Відтак вода набувала зимної темрявости, незважаючи на надмірно яскраве освітлення, і та темнавість пливла з дна, чорного й закаламученого, ніби саме там і відроджувалось оте холодне, розтягнене зміїне тіло. І дяк, повчивши трохи дітей, знудився поміж них та й розігнав, як це чинить милосердний купець із байки, заплативши за полонене птаство, а відтак порозкривав клітки і повиганяв їх на волю, бо не кожна птаха ще й хотіла вилітати, і те птаство з радісним щебетом полетіло в ясний світ, який і відбивався оце в засмучених дякових очах голубим склом. А цвіркуни навколо натхненно роздирали горлянки, поля пахли дозрілим зерном, а ще й соломою, а бур'яни та інша поземна зелень виточували із себе одурманливі, удвічі посилені запахи, від яких дяк п'янів більше, аніж від сивухи. І його почав утягувати в себе весь той соковитий, налитий пахом землі та зела світ, отой застиглий, ніби драглистий синій простір, який наповнювався ще й музикою, котра текла із цвіркунових заспівів, а ще більше з його стривоженої, але повної знесености, душі. Іншого б разу, як це вже траплялося, дяк, може, послухався б погуку того простору та й рушив би в нього, ні про що і ні про кого не думаючи, але якась незрима сила втримувала його, сила із серця, а не з голови, бо думка веліла йому в тому синьому просторі згубитися, ні над чим не застановляючись. Однак ще більша сила наклала йому на шию тугого повітряного зашморга чи ошийника, прикувала його, як куною, до цих полів, що стелилися навсібіч, до ріки, яку холодило Змієве тіло, і до тих палаців та снігових гір у небі. Отож блукав понад рікою, у верболозах, виходив на шлях, спинався на могили й дивився затуманеним поглядом у даль, але піти звідсіля не міг. Груди йому хвилювалися, бо там поселилося солодкооке і солодкодишне, білої барви звіря, якась ласка, що мала Явдошині очі й пахла Явдохою, і він раптом відчув її незриму, але істотну присутність, адже це вона була розлита в цій драглистій синяві, в цих палацах та горах, у теплому холоді ріки, у цвіркунових піснях, у музиці власної душі, отож таки не міг відійти від села далеко, а все повертався до шкільного ґанку. Зрештою, не втерпів, вийняв із торби темперу, старанно очинив ножичком, відтак розгорнув секстеренас, умокнув темперу в бузинове чорнило, і вона почала швидко бігати білим полем, сіючи брунатні живі, схожі на пташок, що налетіли на стерні, літери, які, складаючись, раптом почали творити щось подібне до цього дня, до синяви, палаців чи замків, до цвіркунового скрекоту, до дзвону жайворонків, до зела, що дурманіє і виточує чи витискає із себе піт своїх пахощів, відтак дихає, мов живе; до вкладених у ясні колодязі чорних стовбурів, до листя на тих деревах, тобто зелені повітряної, зараз воно не мало сили навіть шелестіти.
І в уяві дяка Григорія Комарницького оживав шлях, котрий вів його до Чучманської землі, де ходять синиці в синьо-жовтих жупанцях і в круглих, схожих на мисюрки, наголовниках, де зозулі виковують золотими молотками хвилини, години, дні й місяці, а все це складають, як снопи в полукіпки, в роки. Відтак і журавка підіймає до неба довгого дзьоба і видає печального погука, а горобці купаються у жовтому промінні й отрясають на світ його розпилену бронзу. Можливо, саме в тій землі, куди так смутко течуть його очі, і збирався він будувати собі хату з лободи, з дурману, хату, в якій ніхто на нього не нападе, ніхто не ловитиме, не врізуватиме поли, не гнатиметься він світ за очі, а отже, не матиме потреби йти туди – не знати куди, бо нарешті переконається, що оте «не знати куди» і є омріяною Чучманською землею, хоч у тому слові й заховано інше – «мана».
6
Це й справді була мана, чи омана, бо Змій тільки вдавав із себе сплячого та спокійного, але світ колотити не переставав, і чільним воїном з його полку тут виступала Гапка Дмитриха, яка, поки пан писар чинив допити в отаманській хаті, поглинаючи заодно щедру їжу з наставлених мисок, бігала селом, як встекла, хотіла-бо роздобути собі свідків, котрі б утвердили її правду, в якій сама нітрохи не сумнівалася. Для цього та прудка жінка взула чоботи-скороходи, отож і пурхала, як горобець, але не такий поетичний, як це уявлялося дяку Григорію Комарницькому, а таки сірий і наполоханий, хоча й нахрапистий, тим більше, що до пана писаря в отамановій хаті її не допустив гевал, котрий ту хату в тому часі стеріг.
– Злизни з очей, бабо! – сказав він, ворухнувши страхітливими вусищами, через які більше був схожим на сома, аніж на людину, – бо я пускаю до панів урядових тільки тих, кого вони кличуть.
– А мене не кликали? – схилила на плече гарбузячу голову Гапка.
– А тебе не кликали, – байдуже сказав гевал.
– Та ж бо там про мене йдеться! – верескнула Гапка.
– Про тебе, – смикнув за вус гевал, – але пани урядові хочуть про тебе, бабо, не від тебе, а від чесних людей почути.
– А я вже не чесна? – ще більше звищила голоса Гапка, при тому так, що і в гевала зів'яли вуха, наче листя без доступу вологи. Гевал трохи застрашився, спробував поворушити зів'ялими вухами, а що йому те не вдалося, сторожко помацав пальцями – висіли клаптями, як у деяких клаповухих собак.
– А ти не чесна, – сказав спересердя, – бо чесних до суду не тягнуть. Злизни, бабо, з очей, бо ще бука закоштуєш!
І він і справді звів бучка, але Гапка зовсім не бажала куштувати будь-чиїх бучин, отож чоботи-скороходи понесли її до Ващихи. Ващиха саме стояла в дворі, і Гапка виросла перед нею, ніби з неба впала, на мить закопавшись у землицю.
– Змилуйся, Ващихо, – сказала надто вже напрямець, без жодних перевалок, – скажи, чи син твій удома?
– Мій син? – спроквола спитала Ващиха, вимірюючи очима Гапку від ніг до голови, ніби ніколи її не бачила, а тільки щойно уздріла. – Це ж котрий, бо в мене їх п'ятеро?
– Та ж той, що лигався був з Явдохою, – надто неполітично сказала Гапка, зовсім не дбаючи про закони розумного дискурсу, адже в Київській академії вона не вчилася.
Ващиха ще раз зміряла куценьку, розтіпану, вельми схожу на горобця Гапчину постать і сказала:
– Такого сина в мене нема. Щось переплутала, Гапко, чи ж часом не впилася?
– Та я ж про Трохима питаю.
– То навіщо тобі Трохим?
– А хочу, – заторохкотіла Гапка, – щоб він прийшов до урядових і признався на праві, що злягався з Явдохою.
На те надто пряме слово Ващиха поставила брови сторчма, зиркнула вражено на розтріпаного горобця-бабу перед собою і сказала таким іржавим голосом, що з її слів справді посипалася жовто-червона іржа:
– Я за свого сина отвіту не несу, бо вже дорослий. А коли його звинувачуєш, то постав, Гапко, «лице». А коли не доведеш, – ще іржавіше мовила, – то тобі право знайдуть у Полтаві.
– Але ж про це всі знають! – вражено-наївно вигукнула Гапка.
– Знають чи не знають, – тим-таки іржавим голосом прорекла Ващиха, – а ніхто ще на мого сина «лиця» не подав. Атю на тебе, Гапко, щезни з моїх очей і пропади!
Це останнє речення почув Ващишин пес, а коли вимовляється: «Атю!» – він ніколи не спав, а притьма кидався, був-бо на те добре вивчений, сповняти те, що годилося з обов'язку. Але хоч які прудкі ноги мав той клишоногий, але Гапки таки не наздогнав, відтак сам здивувався, бо де йому, бідасі, знати про чоботи-скороходи. Через це гавкнув кілька разів і винувато подивився на господиню.
– Нічого, – заспокоїла його Ващиха. – Вона ще, потіпаха, добігається. А ні, то сама язика їй прикорочу.
Гапка оббігала ще кількох сусідів, але кожен чи кожна з них казали незмінно одне: «Не знаю того, не бачив і не відаю!» – отож не відала вже до кого й летіти і завмерла опудальцем на порожній курявній вулиці, при тому так надовго й нерушно, що Явдошин пес, пробігаючи мимо, не занюхав у ній людського духу і легковажно сприйняв її за стовпа чи стовбура, отже, за щось неживе, та й спинився, піднявши задню лапу, щоб звично оббризкати – згодом, скажемо наперед, цього нерозважного вчинка псу випаде тяжко відстраждати. Але тепер це тільки пробудило Гапку, і вона так цицькнула на собаку, що той мало не на смерть перелякався, забив хвоста між ноги і чкурнув, аж за ним здійнялася хвильна хмарка куряви. Найбільше в тій ситуації обурило Гапку, що це був не просто пес, а таки Явдошин, отже, й тут відчула супроти себе змову. Однак це дало їй і дещо пожиточне, бо зворушило скуті на камінь думки в її гарбузці на плечах, і вона згадала про отця Методія, адже це в нього зберігався жупанець дяка Григорія Комарницького. Треба сказати, що Гапка раз уже домагалася в панотця того жупанця, бо тільки він міг стати «лицем», але піп її прогнав з-перед очей, звістивши, що жупанець належить не їй, Гапці, а лишень нею вкрадений, отож хай ліпше про те не заникується. Відтак жупанець у невідомий спосіб перекинувся назад туди, де був кинутий, тобто в обійстя Пошивайлів, а звідти, здається, власною жупанячою волею однієї залитої срібним молоком ночі помандрував дорогою, що відділяла Решетилівку від села, де тепер поселився дяк, і йшов отак без тіла, помахуючи рукавами без рук та й не бачачи добре дороги, був-бо без голови, аж доки десь під ранок добрів до школи й застукав у вибиту школярами й затулену дошкою шибку, але, щоб добре постукати, не мав ані рук, ані ніг. Але пан дяк Григорій Комарницький того стукота почув, бо отой хід жупанця по залитій молоком дорозі йому приснився, отож, позіхаючи, з широко роздертим ротом, вийшов на ґанок, де жупанця щасливо уздрів, хоч той уже втратив живу подобу, а лежав на дошках, безсило розкинувши рукави, зовсім так само, як герой дякової знаменитої пісні, відбув-бо таку тяжку дорогу, отож не міг не втомитися. Дяк вельми порадів на свою згубу, в такий казковий спосіб віднайдену, перевірив, чи це справді його жупанець, а коли в тому твердо переконався, звів руки до холодно розпаленого місяцевого лиця і заклявся урочистою клятьбою, що ніколи вже цього жупанця не скидатиме в непевних місцях. Не зайве сказати, що після такої обітниці, коли жупанець уже звично й зручно обіймав йому плечі, дяк тепло згадав Явдоху, навіть потужив за нею, пошкодувавши, що не дотумкав прокинутися раніше.
Але всього цього Гапка не знала, отож помчала до попівської садиби і вмент опинилася в дворі панотця, але лицем у лице не зі священиком, а з паньматкою, яка підозріло почала не так її обзирати, як обнюхувати довженьким, тонким, із чорною бородавкою на кінці носом.
– А чого це прийшла? – хрипкувато, бо десь перестудилася, а через це із носа її вряди-годи викочувалася крапля, яку вряди-годи скидала пальцями. – Хіба тебе панотець уже не проганяв?
– А де панотець? – притьма спитала задихана від польоту Гапка.
Тоді на паньматчиному обличчі спливло три краплі: дві на очах, а одна на носі.
– Хіба не знаєш, що він, бідненький, тяжко заболів на живота? – спитала плаксиво. – У неділю й служби не правив, і пономар людей про його хоробу оповістив. А ти хіба не ходиш до церкви? – спитала підозріливо.
Гапка знітилася, бо в неділю, захоплена біганиною, таки до церкви не ходила, а більше тому, щоб не бачити отієї гордої та пишної пономарки Явдохи, від виду якої її нудило і починав жахливо свербіти язик. Отож відвела очі, як пес по шкоді, і сказала без жодної політики:
– Мені треба в панотця щось запитати.
– То як же в нього щось запитаєш, сердешного, – обізвалася плаксиво паньматка, – коли лежить і тільки трохи дихає, а ще стогне, бо щось йому в животі крутить і пече. І так мені його ото жалько, так жалько, бо він добрий чоловік, щоправда, часом трохи кричав, але бив не часто, а я коло нього розбиваюсь і годжу йому, як болячці.
І всі три краплі зірвалися із насиджених місць та й полетіли, розбившись на паньматчиних грудях, бо груди ті були особливі: гострі і ніби з кісткою всередині.
– А він і не встає? – поцікавилася Гапка, хоча здоров'я панотця її мало цікавило, і то не через те, що була безсердечна, а тому, що не могла тримати в голові дві думки, а тільки одну, а та єдина думка крутилася не біля попа, а довкола жупанця. Але напитала собі біди, бо паньматка почала найдокладніше оповідати про хворобу панотця, про те, що він, сердешний, уже й пожовтів із виду, а борода враз посивіла, а очі попровалювалися, і хоча вона в ті очі старатливо зазирає, а він її нібито й не поміча, і що від нього йде такий, хай Гапка її вибачить за скаредне слово, смердкий дух, що підступити до нього не так легко, але вона, паньматка, розбиваючись біля нього, таки підступає, навіть носа не затуляє, а коли панотець приходить у більшу притомність, то починає на неї, паньматку, горлати, і це не тому, що лихий, він добрий, а тому, що гарячого норову, і той гарячий норов ще трохи тримається в його бідолашненькому тілі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32
І в уяві дяка Григорія Комарницького оживав шлях, котрий вів його до Чучманської землі, де ходять синиці в синьо-жовтих жупанцях і в круглих, схожих на мисюрки, наголовниках, де зозулі виковують золотими молотками хвилини, години, дні й місяці, а все це складають, як снопи в полукіпки, в роки. Відтак і журавка підіймає до неба довгого дзьоба і видає печального погука, а горобці купаються у жовтому промінні й отрясають на світ його розпилену бронзу. Можливо, саме в тій землі, куди так смутко течуть його очі, і збирався він будувати собі хату з лободи, з дурману, хату, в якій ніхто на нього не нападе, ніхто не ловитиме, не врізуватиме поли, не гнатиметься він світ за очі, а отже, не матиме потреби йти туди – не знати куди, бо нарешті переконається, що оте «не знати куди» і є омріяною Чучманською землею, хоч у тому слові й заховано інше – «мана».
6
Це й справді була мана, чи омана, бо Змій тільки вдавав із себе сплячого та спокійного, але світ колотити не переставав, і чільним воїном з його полку тут виступала Гапка Дмитриха, яка, поки пан писар чинив допити в отаманській хаті, поглинаючи заодно щедру їжу з наставлених мисок, бігала селом, як встекла, хотіла-бо роздобути собі свідків, котрі б утвердили її правду, в якій сама нітрохи не сумнівалася. Для цього та прудка жінка взула чоботи-скороходи, отож і пурхала, як горобець, але не такий поетичний, як це уявлялося дяку Григорію Комарницькому, а таки сірий і наполоханий, хоча й нахрапистий, тим більше, що до пана писаря в отамановій хаті її не допустив гевал, котрий ту хату в тому часі стеріг.
– Злизни з очей, бабо! – сказав він, ворухнувши страхітливими вусищами, через які більше був схожим на сома, аніж на людину, – бо я пускаю до панів урядових тільки тих, кого вони кличуть.
– А мене не кликали? – схилила на плече гарбузячу голову Гапка.
– А тебе не кликали, – байдуже сказав гевал.
– Та ж бо там про мене йдеться! – верескнула Гапка.
– Про тебе, – смикнув за вус гевал, – але пани урядові хочуть про тебе, бабо, не від тебе, а від чесних людей почути.
– А я вже не чесна? – ще більше звищила голоса Гапка, при тому так, що і в гевала зів'яли вуха, наче листя без доступу вологи. Гевал трохи застрашився, спробував поворушити зів'ялими вухами, а що йому те не вдалося, сторожко помацав пальцями – висіли клаптями, як у деяких клаповухих собак.
– А ти не чесна, – сказав спересердя, – бо чесних до суду не тягнуть. Злизни, бабо, з очей, бо ще бука закоштуєш!
І він і справді звів бучка, але Гапка зовсім не бажала куштувати будь-чиїх бучин, отож чоботи-скороходи понесли її до Ващихи. Ващиха саме стояла в дворі, і Гапка виросла перед нею, ніби з неба впала, на мить закопавшись у землицю.
– Змилуйся, Ващихо, – сказала надто вже напрямець, без жодних перевалок, – скажи, чи син твій удома?
– Мій син? – спроквола спитала Ващиха, вимірюючи очима Гапку від ніг до голови, ніби ніколи її не бачила, а тільки щойно уздріла. – Це ж котрий, бо в мене їх п'ятеро?
– Та ж той, що лигався був з Явдохою, – надто неполітично сказала Гапка, зовсім не дбаючи про закони розумного дискурсу, адже в Київській академії вона не вчилася.
Ващиха ще раз зміряла куценьку, розтіпану, вельми схожу на горобця Гапчину постать і сказала:
– Такого сина в мене нема. Щось переплутала, Гапко, чи ж часом не впилася?
– Та я ж про Трохима питаю.
– То навіщо тобі Трохим?
– А хочу, – заторохкотіла Гапка, – щоб він прийшов до урядових і признався на праві, що злягався з Явдохою.
На те надто пряме слово Ващиха поставила брови сторчма, зиркнула вражено на розтріпаного горобця-бабу перед собою і сказала таким іржавим голосом, що з її слів справді посипалася жовто-червона іржа:
– Я за свого сина отвіту не несу, бо вже дорослий. А коли його звинувачуєш, то постав, Гапко, «лице». А коли не доведеш, – ще іржавіше мовила, – то тобі право знайдуть у Полтаві.
– Але ж про це всі знають! – вражено-наївно вигукнула Гапка.
– Знають чи не знають, – тим-таки іржавим голосом прорекла Ващиха, – а ніхто ще на мого сина «лиця» не подав. Атю на тебе, Гапко, щезни з моїх очей і пропади!
Це останнє речення почув Ващишин пес, а коли вимовляється: «Атю!» – він ніколи не спав, а притьма кидався, був-бо на те добре вивчений, сповняти те, що годилося з обов'язку. Але хоч які прудкі ноги мав той клишоногий, але Гапки таки не наздогнав, відтак сам здивувався, бо де йому, бідасі, знати про чоботи-скороходи. Через це гавкнув кілька разів і винувато подивився на господиню.
– Нічого, – заспокоїла його Ващиха. – Вона ще, потіпаха, добігається. А ні, то сама язика їй прикорочу.
Гапка оббігала ще кількох сусідів, але кожен чи кожна з них казали незмінно одне: «Не знаю того, не бачив і не відаю!» – отож не відала вже до кого й летіти і завмерла опудальцем на порожній курявній вулиці, при тому так надовго й нерушно, що Явдошин пес, пробігаючи мимо, не занюхав у ній людського духу і легковажно сприйняв її за стовпа чи стовбура, отже, за щось неживе, та й спинився, піднявши задню лапу, щоб звично оббризкати – згодом, скажемо наперед, цього нерозважного вчинка псу випаде тяжко відстраждати. Але тепер це тільки пробудило Гапку, і вона так цицькнула на собаку, що той мало не на смерть перелякався, забив хвоста між ноги і чкурнув, аж за ним здійнялася хвильна хмарка куряви. Найбільше в тій ситуації обурило Гапку, що це був не просто пес, а таки Явдошин, отже, й тут відчула супроти себе змову. Однак це дало їй і дещо пожиточне, бо зворушило скуті на камінь думки в її гарбузці на плечах, і вона згадала про отця Методія, адже це в нього зберігався жупанець дяка Григорія Комарницького. Треба сказати, що Гапка раз уже домагалася в панотця того жупанця, бо тільки він міг стати «лицем», але піп її прогнав з-перед очей, звістивши, що жупанець належить не їй, Гапці, а лишень нею вкрадений, отож хай ліпше про те не заникується. Відтак жупанець у невідомий спосіб перекинувся назад туди, де був кинутий, тобто в обійстя Пошивайлів, а звідти, здається, власною жупанячою волею однієї залитої срібним молоком ночі помандрував дорогою, що відділяла Решетилівку від села, де тепер поселився дяк, і йшов отак без тіла, помахуючи рукавами без рук та й не бачачи добре дороги, був-бо без голови, аж доки десь під ранок добрів до школи й застукав у вибиту школярами й затулену дошкою шибку, але, щоб добре постукати, не мав ані рук, ані ніг. Але пан дяк Григорій Комарницький того стукота почув, бо отой хід жупанця по залитій молоком дорозі йому приснився, отож, позіхаючи, з широко роздертим ротом, вийшов на ґанок, де жупанця щасливо уздрів, хоч той уже втратив живу подобу, а лежав на дошках, безсило розкинувши рукави, зовсім так само, як герой дякової знаменитої пісні, відбув-бо таку тяжку дорогу, отож не міг не втомитися. Дяк вельми порадів на свою згубу, в такий казковий спосіб віднайдену, перевірив, чи це справді його жупанець, а коли в тому твердо переконався, звів руки до холодно розпаленого місяцевого лиця і заклявся урочистою клятьбою, що ніколи вже цього жупанця не скидатиме в непевних місцях. Не зайве сказати, що після такої обітниці, коли жупанець уже звично й зручно обіймав йому плечі, дяк тепло згадав Явдоху, навіть потужив за нею, пошкодувавши, що не дотумкав прокинутися раніше.
Але всього цього Гапка не знала, отож помчала до попівської садиби і вмент опинилася в дворі панотця, але лицем у лице не зі священиком, а з паньматкою, яка підозріло почала не так її обзирати, як обнюхувати довженьким, тонким, із чорною бородавкою на кінці носом.
– А чого це прийшла? – хрипкувато, бо десь перестудилася, а через це із носа її вряди-годи викочувалася крапля, яку вряди-годи скидала пальцями. – Хіба тебе панотець уже не проганяв?
– А де панотець? – притьма спитала задихана від польоту Гапка.
Тоді на паньматчиному обличчі спливло три краплі: дві на очах, а одна на носі.
– Хіба не знаєш, що він, бідненький, тяжко заболів на живота? – спитала плаксиво. – У неділю й служби не правив, і пономар людей про його хоробу оповістив. А ти хіба не ходиш до церкви? – спитала підозріливо.
Гапка знітилася, бо в неділю, захоплена біганиною, таки до церкви не ходила, а більше тому, щоб не бачити отієї гордої та пишної пономарки Явдохи, від виду якої її нудило і починав жахливо свербіти язик. Отож відвела очі, як пес по шкоді, і сказала без жодної політики:
– Мені треба в панотця щось запитати.
– То як же в нього щось запитаєш, сердешного, – обізвалася плаксиво паньматка, – коли лежить і тільки трохи дихає, а ще стогне, бо щось йому в животі крутить і пече. І так мені його ото жалько, так жалько, бо він добрий чоловік, щоправда, часом трохи кричав, але бив не часто, а я коло нього розбиваюсь і годжу йому, як болячці.
І всі три краплі зірвалися із насиджених місць та й полетіли, розбившись на паньматчиних грудях, бо груди ті були особливі: гострі і ніби з кісткою всередині.
– А він і не встає? – поцікавилася Гапка, хоча здоров'я панотця її мало цікавило, і то не через те, що була безсердечна, а тому, що не могла тримати в голові дві думки, а тільки одну, а та єдина думка крутилася не біля попа, а довкола жупанця. Але напитала собі біди, бо паньматка почала найдокладніше оповідати про хворобу панотця, про те, що він, сердешний, уже й пожовтів із виду, а борода враз посивіла, а очі попровалювалися, і хоча вона в ті очі старатливо зазирає, а він її нібито й не поміча, і що від нього йде такий, хай Гапка її вибачить за скаредне слово, смердкий дух, що підступити до нього не так легко, але вона, паньматка, розбиваючись біля нього, таки підступає, навіть носа не затуляє, а коли панотець приходить у більшу притомність, то починає на неї, паньматку, горлати, і це не тому, що лихий, він добрий, а тому, що гарячого норову, і той гарячий норов ще трохи тримається в його бідолашненькому тілі.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32