Але й цього разу їй довелося затриматися, бо з двору панотця вийшла похоронна процесія: воли везли на возі заквітчану труну, але не розчинену, а із закладеним віком, бо, як пізніше розпитала Гапка, панотець так почорнів із виду та роздувся, що його ледве у гроба втовкли, віко ж забили цвяхами, але вони вирвалися з дерева, через що труну обв'язали линвою, але й та напнулася, мов струна. А за возом ішла прив'язана віжками паньматка, яка вряди-годи здіймала руки й голосила, лементуючи, а часом замовкала, тільки беззвучно співала німими вустами: після того рвала на собі волосся і розпускала навдокіл. І воно пливло в повітрі, як павутина в бабине літо. Тоді ойкала, зойкала, завивала, похлинаючись, як вовчиця, а з очей її текли цілком чорні сльози, замішані, очевидно, на тій-таки трутизні, яку ця жінка, котра пробувала у велемовній, велеголосій чи мовчазній пієті, не встигла подати своєму коханому чоловікові. І хтозна, за чим більше голосила ця багатостраждальниця – чи за розбухлим чоловіком, який посильно бажав розвалити гроба, чи за собою, адже суд присудив поховати її живцем із панотцем як отруйницю, а може, і за тим, і за тим, адже світ для неї і справді перестав існувати, бо ж писав саме в цей час, сидячи в гетьманському дворі і на гетьманському хлібі, але безвідносно до описаних подій, яких не міг знати, великорозумний і високо наладнаний, значно більший, аніж Григорій Комарницький, поет Іван Орновський: «Так, гріб – це гріб! Ефеська славная божниця Діанова вже стала бридкости скарбниця» і «що на землі назвемо: вічне і незгасне – коротше од хвилини, бо воно дочасне». І високомисленний поет на хвилину відвів очі від паперу і подивився натхненним, але смутним зором у просторінь, густо залиту сонячним світлом, ніби уздрів печальний похід із труною, в якій розбухало почорніле тіло панотця. Відтак його рука хутко записала: «Навіщо ж людська думка з попелу будує, якісь ігриська ладить, робить щось, руйнує? Це вивищеним знаком Божим не позначиш, крізь дах-бо хмари й небо також не побачиш!» І потвердив категорично: «Що в гордій думці людській надто вже пишніє, привалене своїм же тягарем, трухніє!».
Гапка ж, дивлячись на похоронну процесію і на щільну юрбу людей, які йшли за гробом, не мала таких високих думок, але певне задоволення відчувала, адже і її рука тут приклалася, щоб поставити на розгаданій правді свою, хай і шкарубку та заплилу чорнилом, печатку. Відтак тільки розпиталась у людей, що тут до чого, але за процесією не пішла, бо тут їй не було чого робити – мала-бо справу іншу, ще недоконану, а правду, неукріплену печаткою її руки, отож почимчикувала скоренько, щоб зустрітися-таки із Хлопцем, про якого останнім часом стільки думала, бо він єдиний міг їй пособити в герці з її заклятою ворогинею Явдохою, адже без сторонньої допомоги була подолана і розбита, а тепер мала збирати розтрощене єство в єдине тіло, і тільки Хлопець міг у тому зарадити. Отож вона не так прибігла, як прискакала в кінець села, під ліс, де стояла марна хата з повіткою на курячих ніжках, а курячих тому, що поставлена на двох окоренках зрізаних дубів; у цій марній хижі й мешкала, а в повітці на курячих ніжках чинила свої дійства сільська відьма Марія Климиха зі своїм знаменитим Хлопцем. Побачила ту Климиху в дворі, коли та замішувала їжу підсвинку, котрий гаряче репетував із хлівця, тобто була зайнята цілком доброчинним ділом.
– День добрий, Климихо! – гукнула Гапка, бо треба було перекричати галасування підсвинка.
– Та й чи він добрий, той день? – понуро відповіла Климиха.
– Це ти про похорони панотця? – спитала Гапка. – Ні, там отруйницю викрили, то паньматка його отруїла. Чи не твоєю трутою, Маріє?
І тут Гапка отетеріла, бо на неї подивилися дивні очі: ніби зіниці розійшлися на райдужне окілля, яке також поширилося, аж очі перетворилися на дві морочні ями. І звідтіля полилося щось таке, як крижаний вогонь, від якого все Гапчине тіло пронизали навпереміну льодяні та розпечені стріли.
– Я трути людям не даю, – прорипіла Марія, – а коли прийшла щодо цього нюшити, то ніс тобі, Гапко, або скривиться, або западе.
І Гапка із жахом почала відчувати, що ніс на ЇЇ пласкому обличчі почав ворушитися: гнувся донизу, вбоки і задирався, часом і западаючи.
– Та Бог з тобою, Маріє! – зойкнула Гапка. – Мені не до того! Я до Хлопця прийшла, а не чинити тобі капость…
– А що маєш до Хлопця? – тим-таки тоном спитала Марія.
– Хочу, щоб поміг, – відповіла Гапка, краєчком мозку карбуючи, що Марія недаремно на неї озлилася, отже, напевне паньматці отруту вділила.
– Таким лахудрам, як ти, Хлопець не допомагає, він у мене добродійний, – сказала відьма.
– А я що, злодійна? – заячала, як заверещав у цю ж хвилину, ніяк не мігши дочекатись їжі, підсвинок, і ці два верески з'єдналися вельми погідно, але для вух дещо й немелодійно.
– Що це за крики? – почувся розважний хлопчачий холос, і Гапка уздріла на ґанку повітки на курячих ніжках невисокого підлітка з майже білими волоссям та бровами і з нестерпно блакитними очима. І на мить вона перелякалася, бо Хлопець увіч подобав на дяка Григорія Комарницького, ніби це був його син. Щоправда, під носом у Хлопця темніла темна смужка.
– Та ось нишпорка до тебе прийшла, – холодно сказала Марія. – Хоче, щоб ти розкопав те, до чого сама не докопалася.
– А ти звідки знаєш? – знову в унісон із підсвинком вереск-нула Гапка.
– Годуйте, мамо, порося, – розважно сказав Хлопець. – Я сам із нею розмовлюся. Але наперед скажу: напасникам не допомагаю, а тільки страдним.
Марія Климиха підняла цеберко, кинула на клуба й слухняно рушила до хліва, а Гапка заторохкотіла, як уміла, при цьому вереск підсвинка став цілком заглушений і подобав, порівняно з висотою Гапчиного голосу, на цвіркуновий спів. Відтак Гапка виторохкотіла про свою уразу від Явдохи, про ганьбу та нечемність, при цьому пильно стежачи: чи не в'януть у Хлопця вуха. Але нічого такого не сталося, бо Хлопець спокійно лив у її бік блакить погляду, а вуха й не зрухнулися, хіба білясті брови ледь-ледь нахмурилися.
– Воно, коли подумати, – сказав Хлопець, а підсвинок у хліві замовк, очевидно, допався до корита, – то ти, бабо» хоч і не люблять тебе моя мати, таки залишилася з носом. Але я любасних справ не розплутую, бо, як кажуть моя мати, замалий ще для того, тож мені начебто й не пора. Та й судді мене, малого, за свідка не візьмуть.
– Замалий? – спитала Гапка. – Та ж у тебе вже вус сіється на губі!
– То не вус, – сказав Хлопець, – а сажа, бо я чистив грубку, коли ти прийшла.
І він витер піднісся, знявши смужку, що здалася Гапці вусами.
– Але ж сказала твоя мати, що допомагаєш страдним, а хіба я не потерпіла?
Хлопець задумався, звівши очі догори, при цьому лице його стало розумне й начебто старе. Гапка мала досить кебети, щоб йому не перебаранчати, тому зайнялася тим, що пильно обмацувала його поглядом, як сліпий пальцями.
– Хоч і не люблять тебе, бабо, моя мати, не знаю й чого, та ні, знаю, бо ти неправдиво подумала, що це вони дали паньматці труту, а трути паньматці вони таки не давали, бо паньматка сама її виготовила зі своєї слини, жаби, гадюки та собачого посліду, – страдною тебе мушу визнати, – заявив Хлопець. – Але задарма нічого не вгадую, бо, щоб угадати, мушу мати від потерпілого щось із добрих його речей, тобто інклюз, якого не повертаю, щоб не вчинилося з того якогось лиха.
Гапка стояла супроти Хлопця з розтуленим ротом, бо й справді вразилася, і не так від його розумної мови, як від того, що миттю вичитав у закамарках її голови пильно сховану думоньку, яку й сама боялася з'явити: як би його найняти Хлопця, не стратившись.
– Грошей у мене нема, – хитренько сказала, – бо витратилась на уряд і суд та того капосного Пошивайла, коли мене нечестиво засудили. Але коли хочеш, у мене є старенька, але добра свитина, що буде на тебе враз.
– Та ні, – сказав знехотя Хлопець. – Дай мені, бабо, ліпше те, що в тебе під припічком закопане.
– А звідки знаєш? – перелякалася Гапка.
– Коли б не знав, то чого б до мене прийшла? – спокійно мовив Хлопець. – А прийшла, бо відала: знаю те, чого іншим зась.
І він знову відвів від неї погляд, позирнувши в небо, ніби розмова пожирала йому з очей блакить, отож наново її до очей набирав.
Але Гапка ще трохи пом'ялася, бо непокоїла її ще одна річ: чому цей Хлопець так схожий на дяка Григорія Комарницького. Про те вона обережненько й спитала.
– Hi, – байдужо відказав Хлопець. – Той дяк не мій батько, та й прийшлий він у наші сторони.
Тоді Гапка здалася. Те, що було закопане в неї під припічком, – і справді все з грошей, що їх мала, але торгуватися не доводилося, щоб і цей дивовижний Хлопець не поставився до неї так, як його мати, адже тепер у неї тільки на нього й надія. Але як жіночка хитра й метикована, вчинила останню спробу врятувати рештки своїх грошей.
– От ти, Хлопче, сказав, – мовила без торохкотіння, а звільна розставляючи слова, – що для знаття тобі треба доброї речі чи грошей. Сказав?
– Сказав, – згодився Хлопець.
– А як же ти без моїх добрих речей та грошей довідався не тільки про те, що думаю, а й де ті обіясні гроші лежать?
Хлопець облив її холодом блакитних очей:
– Як і що довідуюся, бабо, того ще нікому не казав, та й не скажу. Не взнаєш і ти, але коли тобі недогідно і не тямиш політичної мови, зійди з моїх очей, не я тебе потребую, а ти мене.
Виразніше сказати було годі, тож Гапка скрушно зітхнула, озирнулася, ніби відчула, що хтось їх підслуховує (зрештою, мала рацію, бо в дверях хлівця стояла Марія Климиха і лила звідти чорну воду погляду), і погодилася заплатити так, як цього хоче Хлопець, бо честь їй дорожча від грошей, хоча й гроші їй дорогі – небагата-бо була.
– Тільки не подумай, бабо, з горнятка щось відібрати/бо я твої грошенята вже порахував.
На те слово вкотре здригнулася Гапка, адже й цього разу Хлопець підслухав її потаємну думку, хитнула головою й поспішила забратися із цього чортівського обійстя, тим більше, що Климиха, все те наслухаючи, показала в усмішці наче зі смоли виліплені зуби. І все це наповнило Гапку немалим смутком, бо досі ні разу не вдавалася до помочі тих, котрі тримають руку з нечистим, а що той Хлопець нечистий, це здавна відала, бо чи ж може народитися чиста дитина від злягання відьми з чортом? І хоча тепер, після зіткнень із правом, Гапка тямила, що ніхто, навіть вона, не зміг би перед урядовими людьми доказати, що Хлопець таки чортівський синульо, але й вона, і всі решетилівські жінки твердо й безумовно те знали. Отак знали, та й усе, хоча жодне право такого знаття не визнає за достотне.
8
А тим часом дяк Григорій Комарницький, цілком завершивши спогадові медитації, а тим самим доуклавши Пролога до цієї трагікомедії, котрий так і залишився у фрагментарному розкиданні по просторі цієї історії, пізнав властиву собі роздвоєність. Але це був не той звичний поділ на себе справжнього та одмінного, тобто з одмінцем, а досі таки небувалий: тверезий розум, яким безсумнівно володіла просвічена людина, а ще й складач знаменитої на всю Україну пісні про комара та муху, рішуче йому повелів ще раз скласти торбу та й чимдуж майнути з цього краю на розшуки нового, досі непізнаного, бо хоча тут він ще не потерпів, але коли тягтиме час, то напевне зазнає знущань, може, не менш жорстоких, як це трапилося колись в Одудячому. Однак із ним цього разу сталося щось таке… еге ж, мав відчуття, що припнутий, ніби коза для паші, а кілочком, забитим у траву, була та ж таки Явдоха, тобто супротивним до того просвіченого й мудрого в ньому й стала прибита кілочком коза. Отож чи вона його причарувала через відьомський приворот, що досконало творять білі голови не тільки в цьому, а й в інших краях, чи сам у неї закохався, але вона, властиво, її образ, його не покидала, а ніби поселилась у голові, серці, душі й вуді. Хоч би куди пішов і хоч би що робив, але завше відчував біля себе її присутність, вабну, солодку, пожадану, через це і сходився з нею у снах, видженнях і в отих півмаревних актах, одного з яких тут докладно описано. І все це дивно обезвладнювало Григорія, хоча зачинений у клітку його грудей заєць танцював, пищав і колотив об ґрати-ребра лапами, викручував із очниць вирли і волав одчайно до його розуму, а розум тому зайцеві догідно потурав. Ба більше, потурала зайцеві розумна душа, але друга її іпостась, нерозумна, чи, як назвав її давніший за дяка Комарницького поет Кирило Транквіліон, «похотіння гріха», учинила з першою такого ж діалога, складеного за всіма приписами київських поетик, зразком якого й були Транквіліонові «Ліки пустельникам та чесним ченцям на помисли гріховні, про те, як подвижник завжди повинен з гріховними помислами воювати». І в тому діалозі розумно говорилося й Нагадувалося, що тіло наше воює за душу, сильно штурмує гріхами та похіттю, хоча мудра, тобто розумна, душа тому ворогові чинить належний і достойний спротив. Отож дяк Григорій Комарницький, як правдешній поет, замість негайно брати ноги на плечі разом із торбою, вирішив достойно завершити своє перебування в цьому чужому для нього краю, тобто й собі написати діалога про боротьбу розумної душі з.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32
Гапка ж, дивлячись на похоронну процесію і на щільну юрбу людей, які йшли за гробом, не мала таких високих думок, але певне задоволення відчувала, адже і її рука тут приклалася, щоб поставити на розгаданій правді свою, хай і шкарубку та заплилу чорнилом, печатку. Відтак тільки розпиталась у людей, що тут до чого, але за процесією не пішла, бо тут їй не було чого робити – мала-бо справу іншу, ще недоконану, а правду, неукріплену печаткою її руки, отож почимчикувала скоренько, щоб зустрітися-таки із Хлопцем, про якого останнім часом стільки думала, бо він єдиний міг їй пособити в герці з її заклятою ворогинею Явдохою, адже без сторонньої допомоги була подолана і розбита, а тепер мала збирати розтрощене єство в єдине тіло, і тільки Хлопець міг у тому зарадити. Отож вона не так прибігла, як прискакала в кінець села, під ліс, де стояла марна хата з повіткою на курячих ніжках, а курячих тому, що поставлена на двох окоренках зрізаних дубів; у цій марній хижі й мешкала, а в повітці на курячих ніжках чинила свої дійства сільська відьма Марія Климиха зі своїм знаменитим Хлопцем. Побачила ту Климиху в дворі, коли та замішувала їжу підсвинку, котрий гаряче репетував із хлівця, тобто була зайнята цілком доброчинним ділом.
– День добрий, Климихо! – гукнула Гапка, бо треба було перекричати галасування підсвинка.
– Та й чи він добрий, той день? – понуро відповіла Климиха.
– Це ти про похорони панотця? – спитала Гапка. – Ні, там отруйницю викрили, то паньматка його отруїла. Чи не твоєю трутою, Маріє?
І тут Гапка отетеріла, бо на неї подивилися дивні очі: ніби зіниці розійшлися на райдужне окілля, яке також поширилося, аж очі перетворилися на дві морочні ями. І звідтіля полилося щось таке, як крижаний вогонь, від якого все Гапчине тіло пронизали навпереміну льодяні та розпечені стріли.
– Я трути людям не даю, – прорипіла Марія, – а коли прийшла щодо цього нюшити, то ніс тобі, Гапко, або скривиться, або западе.
І Гапка із жахом почала відчувати, що ніс на ЇЇ пласкому обличчі почав ворушитися: гнувся донизу, вбоки і задирався, часом і западаючи.
– Та Бог з тобою, Маріє! – зойкнула Гапка. – Мені не до того! Я до Хлопця прийшла, а не чинити тобі капость…
– А що маєш до Хлопця? – тим-таки тоном спитала Марія.
– Хочу, щоб поміг, – відповіла Гапка, краєчком мозку карбуючи, що Марія недаремно на неї озлилася, отже, напевне паньматці отруту вділила.
– Таким лахудрам, як ти, Хлопець не допомагає, він у мене добродійний, – сказала відьма.
– А я що, злодійна? – заячала, як заверещав у цю ж хвилину, ніяк не мігши дочекатись їжі, підсвинок, і ці два верески з'єдналися вельми погідно, але для вух дещо й немелодійно.
– Що це за крики? – почувся розважний хлопчачий холос, і Гапка уздріла на ґанку повітки на курячих ніжках невисокого підлітка з майже білими волоссям та бровами і з нестерпно блакитними очима. І на мить вона перелякалася, бо Хлопець увіч подобав на дяка Григорія Комарницького, ніби це був його син. Щоправда, під носом у Хлопця темніла темна смужка.
– Та ось нишпорка до тебе прийшла, – холодно сказала Марія. – Хоче, щоб ти розкопав те, до чого сама не докопалася.
– А ти звідки знаєш? – знову в унісон із підсвинком вереск-нула Гапка.
– Годуйте, мамо, порося, – розважно сказав Хлопець. – Я сам із нею розмовлюся. Але наперед скажу: напасникам не допомагаю, а тільки страдним.
Марія Климиха підняла цеберко, кинула на клуба й слухняно рушила до хліва, а Гапка заторохкотіла, як уміла, при цьому вереск підсвинка став цілком заглушений і подобав, порівняно з висотою Гапчиного голосу, на цвіркуновий спів. Відтак Гапка виторохкотіла про свою уразу від Явдохи, про ганьбу та нечемність, при цьому пильно стежачи: чи не в'януть у Хлопця вуха. Але нічого такого не сталося, бо Хлопець спокійно лив у її бік блакить погляду, а вуха й не зрухнулися, хіба білясті брови ледь-ледь нахмурилися.
– Воно, коли подумати, – сказав Хлопець, а підсвинок у хліві замовк, очевидно, допався до корита, – то ти, бабо» хоч і не люблять тебе моя мати, таки залишилася з носом. Але я любасних справ не розплутую, бо, як кажуть моя мати, замалий ще для того, тож мені начебто й не пора. Та й судді мене, малого, за свідка не візьмуть.
– Замалий? – спитала Гапка. – Та ж у тебе вже вус сіється на губі!
– То не вус, – сказав Хлопець, – а сажа, бо я чистив грубку, коли ти прийшла.
І він витер піднісся, знявши смужку, що здалася Гапці вусами.
– Але ж сказала твоя мати, що допомагаєш страдним, а хіба я не потерпіла?
Хлопець задумався, звівши очі догори, при цьому лице його стало розумне й начебто старе. Гапка мала досить кебети, щоб йому не перебаранчати, тому зайнялася тим, що пильно обмацувала його поглядом, як сліпий пальцями.
– Хоч і не люблять тебе, бабо, моя мати, не знаю й чого, та ні, знаю, бо ти неправдиво подумала, що це вони дали паньматці труту, а трути паньматці вони таки не давали, бо паньматка сама її виготовила зі своєї слини, жаби, гадюки та собачого посліду, – страдною тебе мушу визнати, – заявив Хлопець. – Але задарма нічого не вгадую, бо, щоб угадати, мушу мати від потерпілого щось із добрих його речей, тобто інклюз, якого не повертаю, щоб не вчинилося з того якогось лиха.
Гапка стояла супроти Хлопця з розтуленим ротом, бо й справді вразилася, і не так від його розумної мови, як від того, що миттю вичитав у закамарках її голови пильно сховану думоньку, яку й сама боялася з'явити: як би його найняти Хлопця, не стратившись.
– Грошей у мене нема, – хитренько сказала, – бо витратилась на уряд і суд та того капосного Пошивайла, коли мене нечестиво засудили. Але коли хочеш, у мене є старенька, але добра свитина, що буде на тебе враз.
– Та ні, – сказав знехотя Хлопець. – Дай мені, бабо, ліпше те, що в тебе під припічком закопане.
– А звідки знаєш? – перелякалася Гапка.
– Коли б не знав, то чого б до мене прийшла? – спокійно мовив Хлопець. – А прийшла, бо відала: знаю те, чого іншим зась.
І він знову відвів від неї погляд, позирнувши в небо, ніби розмова пожирала йому з очей блакить, отож наново її до очей набирав.
Але Гапка ще трохи пом'ялася, бо непокоїла її ще одна річ: чому цей Хлопець так схожий на дяка Григорія Комарницького. Про те вона обережненько й спитала.
– Hi, – байдужо відказав Хлопець. – Той дяк не мій батько, та й прийшлий він у наші сторони.
Тоді Гапка здалася. Те, що було закопане в неї під припічком, – і справді все з грошей, що їх мала, але торгуватися не доводилося, щоб і цей дивовижний Хлопець не поставився до неї так, як його мати, адже тепер у неї тільки на нього й надія. Але як жіночка хитра й метикована, вчинила останню спробу врятувати рештки своїх грошей.
– От ти, Хлопче, сказав, – мовила без торохкотіння, а звільна розставляючи слова, – що для знаття тобі треба доброї речі чи грошей. Сказав?
– Сказав, – згодився Хлопець.
– А як же ти без моїх добрих речей та грошей довідався не тільки про те, що думаю, а й де ті обіясні гроші лежать?
Хлопець облив її холодом блакитних очей:
– Як і що довідуюся, бабо, того ще нікому не казав, та й не скажу. Не взнаєш і ти, але коли тобі недогідно і не тямиш політичної мови, зійди з моїх очей, не я тебе потребую, а ти мене.
Виразніше сказати було годі, тож Гапка скрушно зітхнула, озирнулася, ніби відчула, що хтось їх підслуховує (зрештою, мала рацію, бо в дверях хлівця стояла Марія Климиха і лила звідти чорну воду погляду), і погодилася заплатити так, як цього хоче Хлопець, бо честь їй дорожча від грошей, хоча й гроші їй дорогі – небагата-бо була.
– Тільки не подумай, бабо, з горнятка щось відібрати/бо я твої грошенята вже порахував.
На те слово вкотре здригнулася Гапка, адже й цього разу Хлопець підслухав її потаємну думку, хитнула головою й поспішила забратися із цього чортівського обійстя, тим більше, що Климиха, все те наслухаючи, показала в усмішці наче зі смоли виліплені зуби. І все це наповнило Гапку немалим смутком, бо досі ні разу не вдавалася до помочі тих, котрі тримають руку з нечистим, а що той Хлопець нечистий, це здавна відала, бо чи ж може народитися чиста дитина від злягання відьми з чортом? І хоча тепер, після зіткнень із правом, Гапка тямила, що ніхто, навіть вона, не зміг би перед урядовими людьми доказати, що Хлопець таки чортівський синульо, але й вона, і всі решетилівські жінки твердо й безумовно те знали. Отак знали, та й усе, хоча жодне право такого знаття не визнає за достотне.
8
А тим часом дяк Григорій Комарницький, цілком завершивши спогадові медитації, а тим самим доуклавши Пролога до цієї трагікомедії, котрий так і залишився у фрагментарному розкиданні по просторі цієї історії, пізнав властиву собі роздвоєність. Але це був не той звичний поділ на себе справжнього та одмінного, тобто з одмінцем, а досі таки небувалий: тверезий розум, яким безсумнівно володіла просвічена людина, а ще й складач знаменитої на всю Україну пісні про комара та муху, рішуче йому повелів ще раз скласти торбу та й чимдуж майнути з цього краю на розшуки нового, досі непізнаного, бо хоча тут він ще не потерпів, але коли тягтиме час, то напевне зазнає знущань, може, не менш жорстоких, як це трапилося колись в Одудячому. Однак із ним цього разу сталося щось таке… еге ж, мав відчуття, що припнутий, ніби коза для паші, а кілочком, забитим у траву, була та ж таки Явдоха, тобто супротивним до того просвіченого й мудрого в ньому й стала прибита кілочком коза. Отож чи вона його причарувала через відьомський приворот, що досконало творять білі голови не тільки в цьому, а й в інших краях, чи сам у неї закохався, але вона, властиво, її образ, його не покидала, а ніби поселилась у голові, серці, душі й вуді. Хоч би куди пішов і хоч би що робив, але завше відчував біля себе її присутність, вабну, солодку, пожадану, через це і сходився з нею у снах, видженнях і в отих півмаревних актах, одного з яких тут докладно описано. І все це дивно обезвладнювало Григорія, хоча зачинений у клітку його грудей заєць танцював, пищав і колотив об ґрати-ребра лапами, викручував із очниць вирли і волав одчайно до його розуму, а розум тому зайцеві догідно потурав. Ба більше, потурала зайцеві розумна душа, але друга її іпостась, нерозумна, чи, як назвав її давніший за дяка Комарницького поет Кирило Транквіліон, «похотіння гріха», учинила з першою такого ж діалога, складеного за всіма приписами київських поетик, зразком якого й були Транквіліонові «Ліки пустельникам та чесним ченцям на помисли гріховні, про те, як подвижник завжди повинен з гріховними помислами воювати». І в тому діалозі розумно говорилося й Нагадувалося, що тіло наше воює за душу, сильно штурмує гріхами та похіттю, хоча мудра, тобто розумна, душа тому ворогові чинить належний і достойний спротив. Отож дяк Григорій Комарницький, як правдешній поет, замість негайно брати ноги на плечі разом із торбою, вирішив достойно завершити своє перебування в цьому чужому для нього краю, тобто й собі написати діалога про боротьбу розумної душі з.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32