І не їхала, а пливла підвода, якою керував Хлопець, а на рядні, що покривало солому, яка ще пахла полем, сиділа в позі Явдохи Гапка, гордо закопиливши губу, а ще притискаючи однією рукою до грудей обрізані в перелюбників поли. І все це коливалося, похитувалося, змішувалося, ніби якась невидима рука з неба колотила кописткою місячного променя рідке тісто ночі, з якого колись спечуться млинці. А місяць обточився жовтим колом, яке переливалося блідими й ледь означними барвами, а може, то були тіні од барв.
– Господи, чому не можемо, – простогнав дяк, – залишитися тут навіки?
– Не можемо, – тверезо обізвалася Явдоха. – Бо я маю спокутувати свого гріха й відбути призначену кару.
9
Чаша кохання завжди наливається гірким, а зверху солодким, і ті трунки між собою не перемішуються, навіть коли людина з тієї чаші п'є. Отож випиває солодке, коли має взаємність, а по тому приходить пора пити гірке, хочуть того закохані а чи ні, навіть коли спершу гаряче любляться. Бо кохання, як сказав один мудрець, вивчений у високих київських школах, – це поле, яке спершу поросло квітками, духмяними й одурманливими, але зусібіч оточене колючим бур'яном. А коли те поле бур'яном не оточене, то на колючий бур'ян перетворюється духмяне квіття – не ростуть троянди без колючок. Отож кохання, – сказав той мудрець, якось зустрівшись у шинку із дяком Григорієм Комарницьким, своїм компаном по aima mater, – це і є троянда, яку годі зірвати, не поранивши руки. Кохання – то велике щастя, яке має гадючу голову, повну трутизни, і рано чи пізно кожен тієї трутизни нап'ється, навіть коли по-телячому щасливий. І це тому, що кохання лучить двох таких різних, що не раз перетворюють свої стосунки на запеклу, безконечну, взаємну, а часом і криваву війну. І ця війна, як сказав мудрагель, вивчений у високих київських школах, дякові Комарницькому, ніколи не має ані переможця, ані переможеного, бо ніхто досі не зміг визначити, чого в ньому більше: солодощів чи трутизни. Але людина кидається у ті хвилі, хоча знає, що колись утопиться; людина випиває того келиха, хоча відає, який напій прихований на споді, завжди-бо прагне одуру і щастя. І саме в цьому, сказав київський мудрагель, і є справжнє щастя. Адже і Єва, зриваючи заборонений плід, бажала щастя одкриття, хоча добре знала, що за те чекає її страшна покара.
Дяк Григорій Комарницький висунувся з повітки, коли срібне молоко ночі прокисло, але ще не стало кисляком, а тільки перетворилося на мертву, нерухому сірятину. Роззирнувся крадьковито, але нічого небезпечного не уздрів. Тоді глибоко вдихнув у груди сірого повітря, тим самим напившись трутизни ночі, але ще того не помітив також. Прокрався вздовж сивих, мертвих тинів, повз хати, які начебто й не хати, а лише тіні хат, у яких позавмирали, померши на короткий час, двоногі істоти, більші й менші, старші й молодші, розумніші й дурніші, і дяка ніхто в тих покрадьках не спостеріг. З радості дяк утратив обачність і, зірвавшись, побіг, при тому так, що сіромертві хвилі туго ляскали йому по щоках. Вискочив із села й помчав так само сірою померлою дорогою.
Саме в цей час і почув за спиною чіткий і лункий стукіт копит. І хоча не бачив, хто за ним ув'язався, але й сам був вивчений у високих київських школах, отож миттю здогадався, що то Іван Пошивайло. При цьому заєць його душі, замкнутий у ґратах ребер, відчайно рвонувся й проломив ту запону, як сухе трістя, а отже, задні лапи всунув у дякові ноги, передні – в дякові руки, а голову таки в голову. А коли в людини трапляються такі метаморфози, то хоч кожен відає – людина коня не пережене, не завше це так, бо заєць коня переганяє. І дяк, мавши вправленого в себе зайця, помчав догорою, аж мертве повітря біля його вух ожило й завило, відтак із дороги завернув і вистрілив собою в степ, як гармата ядром. Але в цей час сталося щось непередбачене: в повітрі пронизливо свиснув аркан, звився змійкою над ошалілим утікачем і захлиснув його голову, власне, дві голови, людську та заячу, петлею. І дяк нещадно був звергнутий на землю; єдине, що встиг, це вхопитися руками за петлю й не дати себе зачавити. Тоді чорний вершник на чорному коні свиснув по-татарському, заалакав чи зареготав по-чортячому, а відтак погнав коня через стерні, волочачи за собою повергнутого дяка. І дяк уже пострибав по землі всім тілом, щосили роздираючи руками петлю, хоча тіло нещадно колотилось об стерню.
Але чорний вершник на чорному коні, очевидно, не бажав Комарницькому смерти, через це коня невзабарі осадив і звільна під'їхав до напівпритомного суперника.
– Я тебе, дяче, попереджав, – сказав він, б'ючи попраного ворога гарапником раз, другий і третій. – А ти мене, заволоко, послухати не захотів. Грався з моєю жінкою, тепер я з тобою пограюся.
– Не грався з твоєю жінкою, Іване, – лихоманково, але легкодухо заскімлив дяк, і його голос був схожим на заяче ячання, зрозуміло й чому, адже в ньому сидів заєць, на якого й був одягнений, мов кожухом, власним тілом. – Сама до мене прийшла. А я її після нашої розмови оминав.
Тоді знову заговорив гарапник: раз, другий, третій.
– А ти на солоденьку дурничку й поласився! – прохрипів Іван Пошивайло.
– Поласився, Іване, – розсудливо сказав Григорій, – бо такий закон. Я все-таки живий чоловік! І коли жінка просить…
– Тоді зроблю з тебе неживого, – загарчав Пошивайло і почав періщити дяка зліворуч і зправоруч. Той затулив голову руками й верещав.
– Але ні! – раптом спинив руку Іван. – Що мені з того, що станеш неживий! Покараю тебе так, що навіки запам'ятаєш мою науку!
– Що хочеш зробити мені, Іване? – зойкнув по-заячому дяк.
На те чорний вершник на чорному коні чи заґелґотав, як гусак, чи заквичав, мов хижий птах, орел чи шуліка.
– Побачиш, заволоко! – прошипів, цього разу ніби гад, Пошивайло. – Я такий, що добрий і терплячий, але до часу. А коли мене хтось роз'ятрить, отруйним стаю. І в мене тоді сили буває забагато. Отож і задію щодо тебе ту силу, а ти, дяче, закажеш усім заволокам, щоб не лазили до чужих жінок. Скинь із шиї зашморга!
Григорій покірно скинув аркана.
– Ставай рачки!
Дяк слухняно став на чотири.
– Вий, як вовк! – гримнув Пошивайло. – На місяця вий!
Дяк звів до майже померлого місяця писка й жалібно завив.
– Голосніше!
І дяк завив на повну горлянку, відчуваючи, що дивне з ним коїться: тіло свербить та крушиться. І він вив у сірий мертвий простір, у мертві поля, а ще мертвіше небо, вив чи волав, як загублений у пустелі, бо пустелею ставав сам.
– А тепер біжи! Тільки на чотирьох! – іржаво наказав Пошивайло. – Вовкулакою станеш, дяче, і пробігаєш сім літ!
І чорний вершник знову плеснув бичем, оперезавши ураченого дяка з такою силою, що той аж підскочив, а тоді й помчав-таки на чотирьох; зрештою, йому цьому вчитися не було потреби, бо не раз у такий спосіб тікав, як пес, заскочений на шкоді. І хоча не робив зусиль, але біг його ставав усе швидшим та швидшим. За ним мчав, роздерши на ціле обличчя рота, чорний вершник на чорному коні, і хоч який прудкий був той кінь, але вже не міг дяка догнати – мчав на чотирьох, виваливши язика, і світ в очах миготів, стрибав, коливався, мерхотів – на летючу стрілу дяк перетворився, але стрілу таки на ногах, а ще й на чотирьох, і ті ноги мигтіли в мертвому повітрі й ніби самі повітряними ставали. А десь там, позаду, в порожньому полі, густо залитому неживою сіризною, крутився на посірілому коні посірілий малий чоловік, котрий горлав, волав, репетував, кавчав, квичав, ґелґав, мекав, махав руками і реготав, мов шалений, киплячи чи навіженим задоволенням, чи відчаєм, якому немає отухи.
А в глибині цієї дивної, напівмертвої ночі спокійно їхав віз, що ним правив Хлопець, везучи вже охлялу й майже сонну Гапку, але той Хлопець не був ані сонним, ані оспалим, адже це був відунський Хлопець, а раз так, добре відав, що чиниться за його спиною, – вмів далеко бачити й глибоко прочувати: отож, здається, саме він і керував цією виставою, а що його актори грали свої ролі чудово, навіть краще, ніж сподівався, то й був безмірно задоволений; а коли таке з ним траплялося, робився здібний до творення метаморфоз, саме тих, з яких колись чудувався втонулий у віках поет Овідій, котрому також судилося нещастя запізнати цю землю; отож, можливо, Хлопець і сам був таким поетом, але не закінчував високих київських шкіл, а отже, не відав нічого ні про Овідія, ні про залізні правила поетичного чи драматичного мистецтва, зокрема, зневажив таку просту річ, що керманич вистави не має бути її дійовцем, інакше стане не верховодою, а одним із усіх. Однак часом буває, і це вже слабкості його невченого людського єства: так захоплюється виставою, що не втерпить, аби й собі зробитися її дійовою особою, тим і стає не верховодою, а злостивою тінню – саме в такі хвилини й приходять до нього бажання до метаморфоз. Відтак, твердо знаючи, що Гапка за його спиною, хоча й нетвердо, але спить, і вже не сидить, уподібнюючись до Явдохи на рядні, простеленому на соломі, а прилягла (бо хто б витримав так довго горду поставу, коли ніхто на тебе не дивиться), Хлопець дозволив собі прибрати не матір'ю дану свою людську поставу, а того загадкового, від якого був народжений. Відтак у нього на біловолосій, у цьому ранку сірій, голові, у волоссі, що в цій мертвизні подобало на стерні, що вилися довкола дороги у химерних закрутах, почали ніжно виростати малі, але цупкі ріжки, поблискуючи при цьому іскрами, ніби покривалися росою, а одежа на підлітковому тілі почала плавитися й розтавати, перемінюючись на густу шерстину десь так само, як перетворювалася на шерстину одежа дяка, який і досі нестримно мчав у сірий простір і мчатиме ще так довго, аж доки не загорлає в найближчому селі віщий птах – півень, а може, й тоді не зупиниться, адже заповів йому Хлопець через образа Івана Пошивайла бігати отак сім років. А чобітки на Хлопцевих ногах стали чудовими срібними ратицями, а коли всміхнувся з радості на таке чудовне перетворення, то на зубах його відбилася уся темінь, яка ще від цієї ночі залишилася.
А може, всього того й не було, не було ані чорного вершника на чорному коні, ані метаморфоз із дяком та Хлопцем, бо тільки одна дійова особа в час того дивовижного дійства спала, і була це Гапка, отож усе це Гапці могло наснитися, і це був, здається, найчудовіший і найстрашніший сон у цієї, хоч би що про неї говорили люди, незвичайної жінки; і того сна вона побачила не звичайними очима, а отим третім, захованим у волоссі між тім'ям та потилицею. Відтак остережна сила наказала їй не дуже заглиблюватись у подібні сни, щоб чого недоброго з нею не приключилося, тобто щоб і вона не піддалася лихій силі метаморфоз і не перетворилася, приміром, на свиню чи гадюку. Отож Гапка струснула із себе липкі лапки, які її обіймали та пестили, і, шумно видихнувши із себе ще сіріше, ніж те, що коливалося навдокіл, повітря, сказала хрипко Хлопцеві.
– Оце, коли подумати, то мало ти в тому розкритті й робив!
Від того тверезого слова стрепенувся Хлопець і повернувся до баби, яка знову пишно сиділа на рядні.
– То ж це як? – здивовано спитав. – Хіба не відкрилося, чого хотіла, бабо?
– Воно то відкрилося, – тонко сюрлюкнула, як жаба, Гапка. – Але заслуги твоєї, Хлопче, у тому мало.
– Хочеш сказати, бабо, що не заплатиш мені? – грізно спитав Хлопець.
Гапка трохи сполошилася, але хитренько примружила очі й повіла політично:
– Воно, може, так і треба було б вчинити, але я душа правдива, і що обіцяла, те віддам. Але, може, менше б із мене взяв? Бо я така розтрачена, така нещасна!
– Не діждеш, бабо, – різко сказав. – А коли вихилятимеш хвостом, знайду, як його підскубти!
10
Наступного вечора перед полтавським судом, але цього разу на чолі з полковим суддею, скеровані туди сільським отаманом, котрий уже не знав вагань, постали Гапка Дмитриха, Іван Пошивайло, Хлопець, Явдоха і ще кілька колишніх свідків, як і як і першого разу сказали, що нічого щодо того діла не бачили й не знають, і навіть не відають, чого їх до того суду покликали. Першою до слова стала Гапка, яка вдарила рука об руку з виляском, тоді звела їх обидві над головою і заголосила:
– Змилуйтеся, панове судді, наді мною, потерпілою, бо попрошу святої справедливости, а я за правдоньку цілий вік свій гризуся. Минулий суд збавив мені много худоби за оцю невшетечницю Явдоху, яка оце перед вами стоїть уже й не горда та пишна, бо ось у мене в руках її врізана пола. – І Гапка витягла з одежі не одну полу, а дві – Явдошину та дякову, – а також любаша її, якого пан отаман зиськати не змогли. Я тоді правдиво завдала її, Явдоху, до суду за куревство, але мені не повірили, і Явдоха перед урядом по щоках мене витинала. А тепер, – голос Гапчин із плаксивого зробився урочистим та радісним, – оця скаредниця-пономарка знову поповнила богомерзького гріха із тим-таки дяком (який теперички невідь-де шаландається), що доведу слушними доказами, бо, крім обрізаних піл, маю свідків живих та здорових, а то Явдошиного чоловіка Івана Пошивайла та оцього хлопчика, котрий на спросного гріха Явдоху і відвозив.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32
– Господи, чому не можемо, – простогнав дяк, – залишитися тут навіки?
– Не можемо, – тверезо обізвалася Явдоха. – Бо я маю спокутувати свого гріха й відбути призначену кару.
9
Чаша кохання завжди наливається гірким, а зверху солодким, і ті трунки між собою не перемішуються, навіть коли людина з тієї чаші п'є. Отож випиває солодке, коли має взаємність, а по тому приходить пора пити гірке, хочуть того закохані а чи ні, навіть коли спершу гаряче любляться. Бо кохання, як сказав один мудрець, вивчений у високих київських школах, – це поле, яке спершу поросло квітками, духмяними й одурманливими, але зусібіч оточене колючим бур'яном. А коли те поле бур'яном не оточене, то на колючий бур'ян перетворюється духмяне квіття – не ростуть троянди без колючок. Отож кохання, – сказав той мудрець, якось зустрівшись у шинку із дяком Григорієм Комарницьким, своїм компаном по aima mater, – це і є троянда, яку годі зірвати, не поранивши руки. Кохання – то велике щастя, яке має гадючу голову, повну трутизни, і рано чи пізно кожен тієї трутизни нап'ється, навіть коли по-телячому щасливий. І це тому, що кохання лучить двох таких різних, що не раз перетворюють свої стосунки на запеклу, безконечну, взаємну, а часом і криваву війну. І ця війна, як сказав мудрагель, вивчений у високих київських школах, дякові Комарницькому, ніколи не має ані переможця, ані переможеного, бо ніхто досі не зміг визначити, чого в ньому більше: солодощів чи трутизни. Але людина кидається у ті хвилі, хоча знає, що колись утопиться; людина випиває того келиха, хоча відає, який напій прихований на споді, завжди-бо прагне одуру і щастя. І саме в цьому, сказав київський мудрагель, і є справжнє щастя. Адже і Єва, зриваючи заборонений плід, бажала щастя одкриття, хоча добре знала, що за те чекає її страшна покара.
Дяк Григорій Комарницький висунувся з повітки, коли срібне молоко ночі прокисло, але ще не стало кисляком, а тільки перетворилося на мертву, нерухому сірятину. Роззирнувся крадьковито, але нічого небезпечного не уздрів. Тоді глибоко вдихнув у груди сірого повітря, тим самим напившись трутизни ночі, але ще того не помітив також. Прокрався вздовж сивих, мертвих тинів, повз хати, які начебто й не хати, а лише тіні хат, у яких позавмирали, померши на короткий час, двоногі істоти, більші й менші, старші й молодші, розумніші й дурніші, і дяка ніхто в тих покрадьках не спостеріг. З радості дяк утратив обачність і, зірвавшись, побіг, при тому так, що сіромертві хвилі туго ляскали йому по щоках. Вискочив із села й помчав так само сірою померлою дорогою.
Саме в цей час і почув за спиною чіткий і лункий стукіт копит. І хоча не бачив, хто за ним ув'язався, але й сам був вивчений у високих київських школах, отож миттю здогадався, що то Іван Пошивайло. При цьому заєць його душі, замкнутий у ґратах ребер, відчайно рвонувся й проломив ту запону, як сухе трістя, а отже, задні лапи всунув у дякові ноги, передні – в дякові руки, а голову таки в голову. А коли в людини трапляються такі метаморфози, то хоч кожен відає – людина коня не пережене, не завше це так, бо заєць коня переганяє. І дяк, мавши вправленого в себе зайця, помчав догорою, аж мертве повітря біля його вух ожило й завило, відтак із дороги завернув і вистрілив собою в степ, як гармата ядром. Але в цей час сталося щось непередбачене: в повітрі пронизливо свиснув аркан, звився змійкою над ошалілим утікачем і захлиснув його голову, власне, дві голови, людську та заячу, петлею. І дяк нещадно був звергнутий на землю; єдине, що встиг, це вхопитися руками за петлю й не дати себе зачавити. Тоді чорний вершник на чорному коні свиснув по-татарському, заалакав чи зареготав по-чортячому, а відтак погнав коня через стерні, волочачи за собою повергнутого дяка. І дяк уже пострибав по землі всім тілом, щосили роздираючи руками петлю, хоча тіло нещадно колотилось об стерню.
Але чорний вершник на чорному коні, очевидно, не бажав Комарницькому смерти, через це коня невзабарі осадив і звільна під'їхав до напівпритомного суперника.
– Я тебе, дяче, попереджав, – сказав він, б'ючи попраного ворога гарапником раз, другий і третій. – А ти мене, заволоко, послухати не захотів. Грався з моєю жінкою, тепер я з тобою пограюся.
– Не грався з твоєю жінкою, Іване, – лихоманково, але легкодухо заскімлив дяк, і його голос був схожим на заяче ячання, зрозуміло й чому, адже в ньому сидів заєць, на якого й був одягнений, мов кожухом, власним тілом. – Сама до мене прийшла. А я її після нашої розмови оминав.
Тоді знову заговорив гарапник: раз, другий, третій.
– А ти на солоденьку дурничку й поласився! – прохрипів Іван Пошивайло.
– Поласився, Іване, – розсудливо сказав Григорій, – бо такий закон. Я все-таки живий чоловік! І коли жінка просить…
– Тоді зроблю з тебе неживого, – загарчав Пошивайло і почав періщити дяка зліворуч і зправоруч. Той затулив голову руками й верещав.
– Але ні! – раптом спинив руку Іван. – Що мені з того, що станеш неживий! Покараю тебе так, що навіки запам'ятаєш мою науку!
– Що хочеш зробити мені, Іване? – зойкнув по-заячому дяк.
На те чорний вершник на чорному коні чи заґелґотав, як гусак, чи заквичав, мов хижий птах, орел чи шуліка.
– Побачиш, заволоко! – прошипів, цього разу ніби гад, Пошивайло. – Я такий, що добрий і терплячий, але до часу. А коли мене хтось роз'ятрить, отруйним стаю. І в мене тоді сили буває забагато. Отож і задію щодо тебе ту силу, а ти, дяче, закажеш усім заволокам, щоб не лазили до чужих жінок. Скинь із шиї зашморга!
Григорій покірно скинув аркана.
– Ставай рачки!
Дяк слухняно став на чотири.
– Вий, як вовк! – гримнув Пошивайло. – На місяця вий!
Дяк звів до майже померлого місяця писка й жалібно завив.
– Голосніше!
І дяк завив на повну горлянку, відчуваючи, що дивне з ним коїться: тіло свербить та крушиться. І він вив у сірий мертвий простір, у мертві поля, а ще мертвіше небо, вив чи волав, як загублений у пустелі, бо пустелею ставав сам.
– А тепер біжи! Тільки на чотирьох! – іржаво наказав Пошивайло. – Вовкулакою станеш, дяче, і пробігаєш сім літ!
І чорний вершник знову плеснув бичем, оперезавши ураченого дяка з такою силою, що той аж підскочив, а тоді й помчав-таки на чотирьох; зрештою, йому цьому вчитися не було потреби, бо не раз у такий спосіб тікав, як пес, заскочений на шкоді. І хоча не робив зусиль, але біг його ставав усе швидшим та швидшим. За ним мчав, роздерши на ціле обличчя рота, чорний вершник на чорному коні, і хоч який прудкий був той кінь, але вже не міг дяка догнати – мчав на чотирьох, виваливши язика, і світ в очах миготів, стрибав, коливався, мерхотів – на летючу стрілу дяк перетворився, але стрілу таки на ногах, а ще й на чотирьох, і ті ноги мигтіли в мертвому повітрі й ніби самі повітряними ставали. А десь там, позаду, в порожньому полі, густо залитому неживою сіризною, крутився на посірілому коні посірілий малий чоловік, котрий горлав, волав, репетував, кавчав, квичав, ґелґав, мекав, махав руками і реготав, мов шалений, киплячи чи навіженим задоволенням, чи відчаєм, якому немає отухи.
А в глибині цієї дивної, напівмертвої ночі спокійно їхав віз, що ним правив Хлопець, везучи вже охлялу й майже сонну Гапку, але той Хлопець не був ані сонним, ані оспалим, адже це був відунський Хлопець, а раз так, добре відав, що чиниться за його спиною, – вмів далеко бачити й глибоко прочувати: отож, здається, саме він і керував цією виставою, а що його актори грали свої ролі чудово, навіть краще, ніж сподівався, то й був безмірно задоволений; а коли таке з ним траплялося, робився здібний до творення метаморфоз, саме тих, з яких колись чудувався втонулий у віках поет Овідій, котрому також судилося нещастя запізнати цю землю; отож, можливо, Хлопець і сам був таким поетом, але не закінчував високих київських шкіл, а отже, не відав нічого ні про Овідія, ні про залізні правила поетичного чи драматичного мистецтва, зокрема, зневажив таку просту річ, що керманич вистави не має бути її дійовцем, інакше стане не верховодою, а одним із усіх. Однак часом буває, і це вже слабкості його невченого людського єства: так захоплюється виставою, що не втерпить, аби й собі зробитися її дійовою особою, тим і стає не верховодою, а злостивою тінню – саме в такі хвилини й приходять до нього бажання до метаморфоз. Відтак, твердо знаючи, що Гапка за його спиною, хоча й нетвердо, але спить, і вже не сидить, уподібнюючись до Явдохи на рядні, простеленому на соломі, а прилягла (бо хто б витримав так довго горду поставу, коли ніхто на тебе не дивиться), Хлопець дозволив собі прибрати не матір'ю дану свою людську поставу, а того загадкового, від якого був народжений. Відтак у нього на біловолосій, у цьому ранку сірій, голові, у волоссі, що в цій мертвизні подобало на стерні, що вилися довкола дороги у химерних закрутах, почали ніжно виростати малі, але цупкі ріжки, поблискуючи при цьому іскрами, ніби покривалися росою, а одежа на підлітковому тілі почала плавитися й розтавати, перемінюючись на густу шерстину десь так само, як перетворювалася на шерстину одежа дяка, який і досі нестримно мчав у сірий простір і мчатиме ще так довго, аж доки не загорлає в найближчому селі віщий птах – півень, а може, й тоді не зупиниться, адже заповів йому Хлопець через образа Івана Пошивайла бігати отак сім років. А чобітки на Хлопцевих ногах стали чудовими срібними ратицями, а коли всміхнувся з радості на таке чудовне перетворення, то на зубах його відбилася уся темінь, яка ще від цієї ночі залишилася.
А може, всього того й не було, не було ані чорного вершника на чорному коні, ані метаморфоз із дяком та Хлопцем, бо тільки одна дійова особа в час того дивовижного дійства спала, і була це Гапка, отож усе це Гапці могло наснитися, і це був, здається, найчудовіший і найстрашніший сон у цієї, хоч би що про неї говорили люди, незвичайної жінки; і того сна вона побачила не звичайними очима, а отим третім, захованим у волоссі між тім'ям та потилицею. Відтак остережна сила наказала їй не дуже заглиблюватись у подібні сни, щоб чого недоброго з нею не приключилося, тобто щоб і вона не піддалася лихій силі метаморфоз і не перетворилася, приміром, на свиню чи гадюку. Отож Гапка струснула із себе липкі лапки, які її обіймали та пестили, і, шумно видихнувши із себе ще сіріше, ніж те, що коливалося навдокіл, повітря, сказала хрипко Хлопцеві.
– Оце, коли подумати, то мало ти в тому розкритті й робив!
Від того тверезого слова стрепенувся Хлопець і повернувся до баби, яка знову пишно сиділа на рядні.
– То ж це як? – здивовано спитав. – Хіба не відкрилося, чого хотіла, бабо?
– Воно то відкрилося, – тонко сюрлюкнула, як жаба, Гапка. – Але заслуги твоєї, Хлопче, у тому мало.
– Хочеш сказати, бабо, що не заплатиш мені? – грізно спитав Хлопець.
Гапка трохи сполошилася, але хитренько примружила очі й повіла політично:
– Воно, може, так і треба було б вчинити, але я душа правдива, і що обіцяла, те віддам. Але, може, менше б із мене взяв? Бо я така розтрачена, така нещасна!
– Не діждеш, бабо, – різко сказав. – А коли вихилятимеш хвостом, знайду, як його підскубти!
10
Наступного вечора перед полтавським судом, але цього разу на чолі з полковим суддею, скеровані туди сільським отаманом, котрий уже не знав вагань, постали Гапка Дмитриха, Іван Пошивайло, Хлопець, Явдоха і ще кілька колишніх свідків, як і як і першого разу сказали, що нічого щодо того діла не бачили й не знають, і навіть не відають, чого їх до того суду покликали. Першою до слова стала Гапка, яка вдарила рука об руку з виляском, тоді звела їх обидві над головою і заголосила:
– Змилуйтеся, панове судді, наді мною, потерпілою, бо попрошу святої справедливости, а я за правдоньку цілий вік свій гризуся. Минулий суд збавив мені много худоби за оцю невшетечницю Явдоху, яка оце перед вами стоїть уже й не горда та пишна, бо ось у мене в руках її врізана пола. – І Гапка витягла з одежі не одну полу, а дві – Явдошину та дякову, – а також любаша її, якого пан отаман зиськати не змогли. Я тоді правдиво завдала її, Явдоху, до суду за куревство, але мені не повірили, і Явдоха перед урядом по щоках мене витинала. А тепер, – голос Гапчин із плаксивого зробився урочистим та радісним, – оця скаредниця-пономарка знову поповнила богомерзького гріха із тим-таки дяком (який теперички невідь-де шаландається), що доведу слушними доказами, бо, крім обрізаних піл, маю свідків живих та здорових, а то Явдошиного чоловіка Івана Пошивайла та оцього хлопчика, котрий на спросного гріха Явдоху і відвозив.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32