Коли бог звістив тобі про те, моли його, щоб я за тебе помер. Бо коли ти мене залишиш, де маю оплакувати тебе, хіба на цім звалищі чи в воротях, де живеш?
Від тих слів засвітилися темним вогнем очі в Святоші: якась думка запалила його, тоді я ще не пізнав яка. Мовчав він на плач приятеля, а так само дивився поверх його голови.
Мені незручно стало сидіти в корзині, я мусив розправити закляклі члени, і кошик голосно затріщав. Але, на щастя, вони не почули того тріску. Зрештою, в цей момент Святоша заговорив. Мова його була повільна й хрипка, надто важко було провертатися його язикові:
— Ліпше уповати на бога, ніж надіятися на людей. Знає бог, як виживлювати свою живність, як оборонити і.спасати бідних. Знає бог, кого приймати зі світу: того, хто проситься, чи того, хто за життя хапається. Через це велить він тобі через мої вуста: прийми схиму!…
Петро заплакав. Дивився крізь сльози на Святошу, і вуста його посмикувалися.
— Покажи мені, де жити будемо, — попросив він.
Князь звівся. Різко і швидко, з колін його посипалася недоплетена лоза. Пішов широкою ступою через монастирський двір, забувши і про обов'язки свої воротного, а за ним подався й Петро. Я викотився з корзини і подався за ними вслід.
Під билом, як завжди, сидів Єремія. Я склав навхрест руки і вклонився, сподіваючись, що він не примітить мене. Але його очі палали вже до мене зеленим вогнем.
— Куди поспішаєш так, отче Семене? — спитав він мене.
— Біжу у справах, мені доручених, — відповів завчено я.
— Ніяких справ тобі не доручено, — озвався, як і того разу, старець. — Сядь-но коло мене.
Я мусив сісти, хоч мене аж поривало за Святошею та отроком.
— Сиджу я тут, брате, — сказав Єремія, приплющившись, — і задрімав на хвильку. І знову побачив сон не сон, видіння не видіння. Побачив я лисицю в куколі, мантії та свиті, і дуже вона гавкала, та лисиця. Після того пташок багато налетіло, сині такі, тріпотіли вони дуже крильми, потім їх порідшало, натомість побачив у зубах лисиці білого журавля. Співав той журавель тужливо, аж серце моє кров'ю обкипало. А ще я побачив, що ворота наші монастирські відчинено і в них вільно заходив отой купець у білому плащі. Ти, брате, не розтлумачиш мені цей сон?
Він подивився на мене палючим поглядом, що був як зелена шата, кинута на купу солі, і мені мурашки поповзли по шкірі: а що як справді цей старець всевидющий? Через це не здобувся я на виразну відповідь, а мовчав.
— Хто в нас зараз воротар? — спитав Єремія.
— Брат Микола, — відповів я смиренно.
— Брат Микола достойний чернець, але кожен достойний за мить у недостойного може перетворитися. Може, скочиш, брате, і глянеш, чи не покинув він свого місця. Адже той купець — сам знаєш хто!
Я підхопився. Дивні почуття переповнювали мене: від тих Єреміїних натяків мені аж сльози наверталися на очі. Так, він, здається, вгадав: біс таки переступив поріг нашої обителі, біс у білому плащі і з сонячною усмішкою. Вже не тримав під полою букета ліпок, а йшов, розмахуючи вільно руками, і посвистував крізь відтулену губу веселу пісеньку. А ще мені подумалося, що Єремія чомусь прагне наблизитися до мене, його мозок зовсім не осклілий, як це могло б бути у його літа, і що дивно самотній він тут коло цієї липи, що розпускається, і коло цього била, яке нерушно исить до призначеної години.
Але мені ніколи було перейматися всім оцим: я поспішав.
— І не забудь сповістити це мені, — попередив Єремія.
Але я вже біг вслід за Святошею та отроком. Як і того разу, перестрів по дорозі келійника і послав його сказати, що Святоші і справді біля воріт нема, а сам подався вниз, до печер. Ноги мені тремтіли, і так само дрібно посмикувався в роті язик.

6
Я йшов по темних сутеренах, освітлюючи дорогу скіпкою, минув келії затворників і почув, як вони вовтузяться в своїх ямах: не кожен із них світло палив. Попереду чувся скрегіт лопат — щось там копали. Ще здаля побачив я темні, лахматі постаті: було їх три, а хтось четвертий копав. Зрештою дві постаті зворухнулися, нахилилися і наче вклякли. Тільки дійшовши до них, я побачив, що укляклі — це Святоша й отрок і нагрібають вони в міхи землю. Копав Марко-печерник, якого було приставлено у нас могильником, а четвертий, котрий стояв незрушно і спостерігав дійство, був Лаврентій, який біснуватих смиряв, а згодом також став затворником.
Святоша струснув лантухом, а я йому завдав. Князь хекнув і поспішив до виходу — довелося йому йти в цілковитій темені. Отрок кинув і собі лантуха на плечі і побіг за Святошею.
— Що тут діється? — спитав я наче байдужно.
— Оце і я дивлюся, що воно діється, — відказав Лаврентій.
— Могилу мені князь замовив, — озвався з ями Марко.
— Собі чи кому іншому? — спитав я.
— Та от друзяці своєму, — засміявся Лаврентій, і ми притихли, бо Святоша вже повернувся з порожнім лантухом. За ним прискочив отрок, і вони знову почали нагрібати руками викопану землю.
— Про смерть уже думаєш, брате Миколо? — спитав я. Святоша звів забруднене землею лице. В нерівному світлі свічок його очі заблимотіли.
— Хочу обірвати останню нитку, що в'яже мене зі світом, — поважно сказав він.
Всяко можна зрозуміти цю відповідь, і ніхто з нас до ладу тоді її не зрозумів: ми лишень похитали співчутливо головами.
Святоша знову пристукнув об долівку мішком, а я йому завдав. За ним, як тінь, беззвучно побіг отрок. Маркова лопата тим часом ударилася об щось тверде.
— Еге, братове, — сказав Марко-печерник, вилазячи з ніші і тримаючи в руках жовтий череп. — Тут уже було когось поховано.
— Це Прохор-лободник, — сказав Лаврентій. — Той, що із лободи хліб пік.
— Чому його так безпошанівно закопали? — спитав Марко.
— Це ти в Єремії спитай, — позіхнув, хрестячи рота, Лаврентій. — Єремія бозна-відколи тут.
— В цьому місці годі копати могилу! — сказав Марко.
— Чому ж? — знову озвався Лаврентій. — Лободника нижче закопай, а нагорі хай буде цей.
Тоді глянув я на Марка-печерника, і мороз поза шкірою мені пішов: страшними, широкими і чорними очима він дивився, а голос, яким він заговорив, примусив нас здригнутися. Навіть Святоша з отроком зупинилися в темряві.
— Прохоре-лободнику, — сказав Марко. — Скажи, чи не важко тобі буде тримати на собі прах ще одного брата?
Глуха тиша зависла в печері. Німо дивився череп, шкірячи зуби, порожній і глухий. Я втер піт із чола, а Лаврентій ледь помітно всміхнувся.
— Він зволяє, — урочисто сказав Марко-печерник і бережно поніс черепа назад у яму.
Тоді зворухнувся зі свого місця Святоша й пішов до нас, а за ним, як тінь його, рушив нечутно отрок.

7
Вони стояли перед викопаною нішею, нас Святоша попросив віддалитися, що ми вчинили про око, бо зупинилися неподалік, відтак прослухали дивну їхню розмову.
— Хто з нас більше бажає цієї могили? — спитав різко Святоша.
— Могила кожному неприємна, — відказав отрок, — але ти, князю, живи, а мене тут поклади.
Зависла глибока тиша, і ми намагалися тихіше дихати, щоб не злякати цих двох.
— Хай буде, як хочеш! — урочисто проголосив Святоша. — Тобі принесуть сюди все, що потрібно для постригу. Лишайся тут.
Він пішов, і ми почули, яка важка його хода: кроки голосно розлунювались у темряві.
Отрок тим часом заплакав. Він плакав, схлипуючи, як дитина, і я раптом жахнувся: незбагненною любов'ю палав цей чоловік до Святоші. Ні я сам, ні брати по обителі мої, які стояли побіч мене і зацікавлено повитягали шиї, дослухаючись до того плачу, не були здатні на таку любов. Кожен з нас ніс свій хрест, траплялися навіть такі, що ділили з ближнім покуту, але хто з нас пішов би заради іншого в могилу? Мені жаско стало в цій темені, я тоді ще не думав, що прийде час і сам зійду сюди, щоб зачинитися отут заради оцього писання; тепер здається мені, що доля моя з отроком Петром подібна: він пішов у темінь в ім'я любові своєї, і я пишу все це також в ім'я любові. Він покладе тут свої кістки, щоб потім якийсь новий печерник вийняв його черепа із землі і розглядав при світлі скіпок, а я вчинив так само: хтось, може, колись вийме із землі цей пергамен і прочитає. Ми обоє згодилися на небуття, бо нас святими в цій обителі не назвуть, а нашим мощам не вклонятимуться. Вклонятимуться радше комусь такому, як Святоша чи Єремія, Марко чи Лаврентій. «Ось він, справжній подвиг, — подумав я тоді, — згодитися на небуття, згодитися на вічну тьму заради високого вогню, підтримувати який у грудях ми все-таки дерзаємо». Я слухав плач приреченого і плакав сам: хто зна, може, саме в той момент у мені проклюнулось щось таке, що потім стало непереборним бажанням і собі запалитися вогнем. «Ніколи не осуджуй, — сказав я тоді подумки, — а спробуй спершу зрозуміти!»
Марко— печерник від нас відійшов, а ми з Лаврентієм лишилися чекати. Відтак зійшли в печеру Никін-ігумен, Пимен-пісник, Ісая, Єремія Прозорливий, Ісакій-печерник, Агапіт-цілитель, Григорій-чудотворець, Микола, що став потім єпископом Тмутаракані, Нестор, що літописа написав, Григорій, творець канонів, Теоктист, що став потім єпископом Чернігівським, Полікарп, що Патерика потім склав, Онисифор, а з ними і сам Святоша. Кожен тримав у руці по свічці -несли вони з собою євангеліє, свиту, мантію, кукіль і все, потрібне для постригу.
— Хочеш бути пострижений? — спитав ігумен отрока, і ми побачили, як знову заплакав Петро.
— Господь покликав вас здійснити бажання мого серця! — сказав він.
— Брате! — озвався Єремія. — Припадаючи до цього святого жертовника і до святої дружини цієї, чи хочеш увійти у великий чернечий образ?
— Хочу, — сказав тихо Петро.
Тоді вони зробили все за приписом і за чином. Потім постригли його і надягли на нього мантію та кукіль і заспівали всі разом. Був то чудовий, сумний і величавий спів, бо тут, у печерах, голоси стали удвічі лункіші, а обличчя у світлі свічок були удвічі урочистіші. Я ж плакав, стоячи за спинами в цих достойників, бо мені почулося, що це відспівують живу святу душу, яка вже не уздрить неба й сонячного світла, бо не урочистий чин я тут прочував, а поховальний. Відтак побачив я обличчя отрока, якого тепер названо Данилом: воно вже не було залите сльозами, а мало в собі щось таке, що я бачив колись в обличчі того біснуватого, котрого лікував Лаврентій: очі його були незмірно розширені, болящі й скорбні. Світло від свічок падало, на нього; воно раптом засвітилося і стало безтінне. Дивилося на мене це лице, наче з образа зняте, і мені під горло іржавий клубок підкотився. «Ось він, — подумав я, — болящий і скорбний!»
Тільки Святоша не бачив тихої осяянності, якою цвіло обличчя його найвірнішого слуги й приятеля: погляд його лишався чорний і каламутний. Вуста його шепотіли молитву, а руки нервово сплітали й розплітали пальці.
Ігумен запалив свічку і подав її брату Данилу.
— Хай не згасає ця свічка сорок днів і ночей, — сказав він.
Вони розвернулись і пішли, волосся ж постриженого узяли з собою, зав'язавши у хустці.

8
Три місяці день у день, ніч у ніч перебував брат Данило в безперервному плачі. Ми приходили і якомога втішали й молилися за нього, але він не приймав нашої втіхи: сльози текли й текли з його повік. Недавно свіжий, круглий його видок пропав навіки, отрок худнув і занепадав, тільки ясні очі світилися добрим та чистим вогнем. Незабаром лице його пожовтіло й помертвіло, ніс загострився, а борода, якою обріс, була рідка й сива. За кілька місяців перетворився він на старця: лоб покраяли глибокі й густі зморшки, а руки висохли, як мощі. Святоша ні разу не відвідав свого слуги й приятеля, був-бо зайнятий ненастанним плетінням кошиків. Велику партію таких кошиків закупив брат його для уміцнення стін: в них насипали землю і вкладали рядами. А що кошиків поменшало, не мав спокою Святоша, та й ті служки, що возили йому лозу. Починав роботу зі світом сонця, а кінчав, коли в темряві годі побачити пруття… Приходило до воріт по ті кошики багато киян — слава про них розійшлася далеко. Тільки коли знову наплів їх стільки, що заставив ними по обидва боки дорогу і тим начебто нові ворота учинив, згадав Святоша про брата Данила. Звівся, обтрусив з колін уламки лози і, ледве соваючи ногами, — заклякли вони йому від безнастанного сидіння — почвалав до печер. Я саме вертався в той час із міста, бувши посланий ігуменом задля монастирських оборудок, тож наспів саме на той момент і зумів увійти в печери вслід за Святошею.
Він ішов зі свічкою в руці, а я безшумно простував слідом. Сховався в тому ж таки відрозі, звідки дослухався до розмови князя з отроком разом з Марком та Лаврентієм, і зміг почути кожне слово, мовлене цими незвичайними двома.
Святоша підійшов до отрока і почав пильно його роздивлятися.
— Брате Петре, — назвав він Данила першим іменем. — Хочеш, я візьму тебе з собою?
Отрок ледве звівся зі своєї убогої постелі. Вони стояли один супроти одного. Петро заплакав.
— Чого плачеш безперервно, брате? — спитав Святоша глухим і понурим голосом, але отрок не відповів.
— Чи ж хочеш, — повторив князь уперто, — я заберу тебе з собою?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33