тут же, на холодних плитах, було зимно й незатишно, здавалося, блукав церковний продув, обвіював нас, залазячи під одежу, й обмацував тіла, наче ходило ' по церкві десятки невидимих рук і кожного обшуковували. І все-таки я напружував усю силу, щоб не задрімати, повіки мені клеїло з непереборною силою, немов сидів у мене на плечах важкий і теплий сон і заліплював очі рученятами.
Брат Матвій знову похитнувся, аж мусив опертися об стовп: на те знову засвітилися зелені Єреміїні очі, що були як зелений лід між покритої інеєм старої трави; Матвій уже також ішов до ігумена, ледве перебираючи нерухомими в колінах ногами і виставляючи сухий, гострий, зад. Знову в церкві поплив шелест, начебто шуміло над нами якесь дерево із бронзовим листям, хитнув кукільні Матвій, як недавно Федір, поплив до виходу просто на ясний зелений вогонь Єреміїного погляду.
Я сперся плечем об стовп, притому став так, щоб стовп заслонював мене від Єремії, бо вже не в силі був стримати позіху, котрий ламав щелепи. Через це змушений був перервати спів, і мені ті щелепи так розвернуло, що я забоявся — їх заклинить.
Зрештою ця незвично затяжлива утреня закінчилася, і ми з поспішністю посунули з церкви. Тільки Єремія нерушно стовбичив на своєму місці, очі його розплющились і були наче зів'яла трава, на яку падає перший сильний мороз, а вуста глумливо стулилися. Кожен відчувався ніяково, проходячи повз той відвертий, насмішкуватий погляд, кожен з нас потуплювався, бо в кожного в нутрі сидів теплий кошлатий хлопець, що розтоплював нас і заліплював повіки, — ми тільки й думали про келії і постелі, які хоч вихололи за цей час, але скоро нагріються знов.
Але мені не судилося в той ранок відпочити. Щось несподіване примусило залишитися у церкві. Я став у простінку: дуже веселе й радісне обличчя було в Єремії.
Ігумен ішов, підтримуваний Полікарпом: лице його було сонне і зморене, Єремія палив свій зелений вогонь уже до ігумена.
— Щось хотів мені сказати, Єреміє? — спитав почесний старець.
— Велике диво сьогодні побачив! — сказав Єремія.
— Завжди бачиш дива. — Ігумен поставив супроти Єремії маленькі чорні очка. — Самі дива, отче, бачиш, чи не забагато їх?
— Це диво особливе, — звів кошлату бороду Єремія. — Біс був сьогодні поміж нас.
— Біс? — перелякано згукнув ігумен.
— Бачив його в образі купця, — сказав Єремія, і очі його погасли: прикрив він їх повіками…
Був він справді старий і ветхий деньми і побачив сьогодні метеликів, які раптом покрили храм. Тріпотіли сріблястими крильцями — білий сон ламав старця, адже ніхто не знав, скільки він прожив. Казали, що йому триста літ і що прийшов він у монастир отакий старий і білий, а пострижене волосся зібрав і навіщось береже. Біле отож було в нього все: борода і вуса, брови і шкіра обличчя. Особливо вражало те, як стіна, обличчя: біля чорної мантії, свити й куколю воно палахкотіло. Через це і видива з'являлися йому так часто: сьогодні побачив рій білих і зелених метеликів, які довго кружляли довкола нього. Але потім вони попропадали, після чого він, може, і в сон запав, але прокидався щоразу, як тільки виходив із церкви хтось з братії.
— Купець той був у білому плащі, — сказав Єремія, — і ніс під полою букет квітів. Він ішов крадьки, ледве торкаючись носками черевиків підлоги. Відривав квітку від букета і кидав на спини братії, особливо тих, хто не співав заутреню, а тільки для показу розкривав рота. Ті квіти і звуться так, як треба: ліпки. Відривав квітку від букета і кидав. І кому прилипала квітка до одежі, похитувався такий і ледве не падав. Позіхав, тоді вигадував причину, йшов до вашої милості і тікав із церкви.
Старець аж повітря вихукнув — так багато довелося йому сказати, але очі при цьому засвітилися і заграли, як весняна вода.
— Жоден із них не повернувся назад, у церкву, — сказав урочисто старець, — всі вони спати пішли…
…Ходив купець у білому плащі, виймав квіти і кидав на спини, співців, і прилипали ті квіти й п'янили, а купець тихенько сміявся, прикладаючи до рота долоню; бачив це лишень Прозорливий Єремія, такий старий, що йому ніхто й літ не міг перелічити, а ті, котрі зараз спали в келії, снили гріховні сни, бо росли їм із заплющених очей і з рота ті ж таки ліпки, можливо, вони дарували ті квіти пишнокосим красуням, хоч були самі ченцями…
Ігумен стояв супроти Прозорливого, його очі вряди-годи туманіли: сон накопичувавсь у них на денцях. Полікарп тримав на вустах тонку, як нитка, усмішку: він, як Єремія, спати не хотів. — Те, що розповідає отець Єремія, достойне великої уваги, — сказав Полікарпу ігумен. — Треба буде нам зібрати братію, і хай повість він їй про своє видіння. На тих, хто піддався диявольській силі, ми покладемо покару, а ти впишеш цю історію до Патерика.
Полікарп схиливсь у поклоні, а ігумен рушив із церкви. Він ледве пересував хворі ноги, і Полікарпові була немала праця його підтримувати.
Єремія простояв якийсь час, вдивляючись перед себе, наче знову бачив ті білі й зелені метелики, що вилітали з його очей, чи купця в білому плащі і з квітами під полою, а я подумав, що він усе-таки знає, які можуть снитися гріховні сни і що в тих снах можуть привиджуватися пишнокосі красуні. Я подумав, що кожна людина, хоч і відкривається перед світом, має в собі немало сокровенного. А ще я подумав, що Єремії залишалася в житті єдина втіха — втіха стеження. Я сам часом зазнаю такої втіхи, та й тоді її зазнав, коли підслуховує ту розмову, бо саме це змило з мене остаточно сонливий настрій. Зараз я можу зрозуміти Єремію, як і його стеження, чужа мені тільки радість, яку виказував він, коли братію за його виказом карали.
З такими думками стояв я у закутку, і мене раптом схитнула сумна хвиля. Я аж заплющився, перечікуючи, поки заспокоїться душа.
— Чом стоїш тут, сину? — почув я рівний, рипливий Єреміїн голос.
Проти мене світилися його великі зелені очі, що були як передчасно опале на сніг листя.
— Та от подумалося мені, — не моргнувши, збрехав я, — чи не допомогти вам до келії дістатися.
— А поможи! — сказав старець. — Ноги мої як неживі, і важко мені ступати.
— Скільки вам літ, отче? — спитав я смиренно, ведучи його під руку.
— Не лічу я своїх літ, — сказав трохи невдоволено Єремія. — Гріхи свої треба лічити, не літа. Чув, що розповідав отцю ігумену?
— Дивовижна то річ, — сказав я.
— Розкажи це братії, — мовив старець. — І поділи з кимось, хто буде покараний, його покуту. Боголюбне це діло — ділити з кимось покуту.
— Ви, отче, справді все знаєте? — спитав я. — Хотілося б мені запитати у вас дещо.
— Запитуй, — сказав байдуже старець.
— Чи не утяжує вас у старості велике знання ваше?
— Бісівське знання утяжує, а богодане ні, — відповів він. — Давай спинимося, брате, захутко ти йдеш.
— А як розрізнити його: бісівське й богодане? — спитав я.
— Сумніву не треба мати, — озвався, віддихавшись, старець.
Ми пішли далі. Єремія простував у напрямку била. Там лежала колода, на якій він любив висиджувати. Весь вільний час бовванів на тій колоді і чи думав, чи подрімував. Я допоміг старцеві опуститися на колоду.
— А чому про таке запитуєш? — спитав він, осяваючи мене зеленим світлом своїх неймовірних очей.
— До мене колись теж прийде старість, — сказав я. — Хочу зустріти її з богоданим знанням.
— Молитися тобі треба більше, — сказав Прозорливий. — Дивлюся на тебе й бачу; дуже тобі молитися треба.
— Чому ж саме мені, отче?
— Гріх ховаєш сокровенний. За цей гріх не карають, але стерегтися його треба, немалий-бо він.
— Що ж це за гріх?
Старий мовчав, тільки дивився на мене й жував губами. Я ж терпляче чекав, витримуючи той його пронизливий погляд.
— На інших ти не подібний, — сказав нарешті Єремія. — Щоб не з'їла люта гординя, до інших уподібнюватися треба.
— Але ж, отче, — сказав я зовсім тихо, — ви самі ні до кого не уподібнюєтеся!…
— Значить, гріх цей і на мені лежить.
Він заплющився і поринув у звичне заціпеніння. Я ж дивився на нього з німим подивом: обличчя його було біле як сніг. Білі вії лежали на білих щоках, і біла борода виростала із зовсім білої шкіри. Довкола світало. Тремке світло розливалося над землею, начебто хто махнув білим плащем, і від того плаща залилася земля світлом. Можливо, був це той-таки купець, що про нього стільки сьогодні говорено, а може, десь поруч виклюнулося з землі безліч білих квітів. З них спурхнули мільйони сніжно-білих метеликів і раптом полинули в небо, в якому почали розчинятися й розтавати, перетворюючись у ефірне, трепетне світло, що ним густо наповнилися хмари. Десь угорі творилося чарівне дійство: плавилася темінь і з'являлася непорочна голубінь.
— Дозволите мені, отче, йти? — спитав я тихо.
Старець хитнув. Я повернувся й пішов. Тоді до мене раптом гукнув той-таки голос, тільки не був,він цього разу рипучий і тремкий:
— Гей, брате Семене!
Я повернувся. Якийсь мимовільний острах раптом омив мені серце. Очі в старця були розплющені і нагадували першу зелень, що пробивається з-під снігу.
— Там до тебе ззаду квітка причепилася, — сказав він, і на вуста його лягла та ж таки, якою він і в церкві всміхався, усмішка. — Це вона, та ж таки — ліпка!
Розділ IV, в якому розповідається про Святошу, колишнього князя чернігівського
1
Зводив над головою сокиру — блискуче лезо спалахувало над ним. Вдаряло щосили об колодку, і та з лускотом розпадалася. Летіли на сніг тріски, довкола все було засипано ними, жовтими й пахучими; Святоша знову зводив сокиру, і знову хрупко розламувалася колодка. Пахло живицею, і цей тонкий, ніжний пах нагадав раптом Святоші лови, гавкіт собак і блиск розпалених очей у ловчих. Він скрипнув зубами і змахнув сокирою: обличчя його стало понуре, а на лобі збіглися глибокі і скорботні зморшки. Топтався по снігу личаками, від того лишалися хрестаті сліди, і весь сніг було ними покрито. Жовте дерево сяяло під іскристим холодним сонцем, пара клубком звивалася над куколем, наче колишній князь чернігівський димів. Рубав він монотонно й неспинно, і чорнявий чоловік, одягнений як князівський отрок, спинився неподалець, з сумом дивлячись на Святошу і його роботу.
— Слава Йєу! — сказав неголосно.
— Вовіки слава! — озвався чернець і спинив сокиру. Прийшлий схиливсь у поклоні.
— Я вже тобі казав, — Святоша говорив хрипко, слова ледве виривалися разом з парою крізь стиснені вуста, — не віддавай мені почестей.
— Не під силу це мені, — сказав пришелець. — Я надто зобов'язаний тобі, князю!
Святоша сів на колодку, кивнув сідати й пришельцеві.
— Я бачу, Петре, що ти вірний приятель, — сказав так само хрипко. — Чи, може, тебе до мене послано?
Петро похитав головою.
— Я покинув уже все те: жінку й дітей, дім і владу, братів і друзів, рабів і села. Вже нічого не в'яже мене з тим світом, бо все оманливе в ньому. Все земне тече й минає, і тільки майбутні блага неперехідні. Царство небесне, яке бог приготував тим, що люблять його, безконечне.
Петро сумно похитував головою.
— Але бог заповідав і любов, — сказав він, дивлячись собі під ноги. — Там, у світі, залишилося багато таких, що любили тебе, князю, і потребували любові твоєї. Відштовхуючи ту любов, чи наближаєшся ти до бога?
— Відштовхую любов марнотну заради любові вічної, — так само хрипко говорив Святоша, і з рота його клубилася сіра пара. — Зрештою, — він хрумкнув зубами, — у світі не тільки любов марнотну я залишив, залишив я там ще більше ненависті: не можна тримати владу без насилля. Не годен я вже того…
Він звів голову, обличчя його було залите яскравим білим світлом і від того здавалося маскою.
— Мені виповіла свій біль жінка твоя, — сказав Петро. — Вона приїздила сюди і хотіла з тобою побачитися, але ти сховався тоді, князю!
— Бо не було чого ятрити давні рани. Жінки швидко забувають свій біль, і не печися з-за того. Більше вона не шукатиме зустрічі зі мною.
— Мені виповіли свій біль діти твої. Вони плачуть і тужать за тобою.
— У дітей коротка пам'ять. Скажи, що батько їхній помер.
— Ти залишив плач неутішний братам своїм…
Святоша іржаво засміявся:
— Брати таємно радіють на відступництво моє. їм залишилася моя волость.
— Так само й бояри твої, котрі служили тобі і гадали, що через тебе стануть великі і славні, зараз, позбавлені твоєї любові, нарікають на тебе.
— Бояри знайдуть утіху в службі іншому князеві.
— Тоді не знайду її я, — сказав Петро і змахнув собі з ока сльозину. — Той, що виростав разом із тобою і кого ти врятував від смерті. Той, з ким завжди ти розділяв думки свої і хто умів тебе слухати.
— Тепер мені нема про що говорити, — звівся з колодки Святоша. — Єдина розмова моя — молитва, а окрім того, не маю я ні до чого слів. Ще я хочу смиренно служити братії своїй хоч би й рубанням дров.
Він знову змахнув сокирою, блиснуло в лезі сонце — колодка від того удару хекнула, але не розкололася.
— Не звик ти, княже, до такої роботи, — сказав, також вставаючи з колодки, Петро. — Варто поберегти тобі здоров'я і не губити плоть безмірною працею й повстримністю.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Брат Матвій знову похитнувся, аж мусив опертися об стовп: на те знову засвітилися зелені Єреміїні очі, що були як зелений лід між покритої інеєм старої трави; Матвій уже також ішов до ігумена, ледве перебираючи нерухомими в колінах ногами і виставляючи сухий, гострий, зад. Знову в церкві поплив шелест, начебто шуміло над нами якесь дерево із бронзовим листям, хитнув кукільні Матвій, як недавно Федір, поплив до виходу просто на ясний зелений вогонь Єреміїного погляду.
Я сперся плечем об стовп, притому став так, щоб стовп заслонював мене від Єремії, бо вже не в силі був стримати позіху, котрий ламав щелепи. Через це змушений був перервати спів, і мені ті щелепи так розвернуло, що я забоявся — їх заклинить.
Зрештою ця незвично затяжлива утреня закінчилася, і ми з поспішністю посунули з церкви. Тільки Єремія нерушно стовбичив на своєму місці, очі його розплющились і були наче зів'яла трава, на яку падає перший сильний мороз, а вуста глумливо стулилися. Кожен відчувався ніяково, проходячи повз той відвертий, насмішкуватий погляд, кожен з нас потуплювався, бо в кожного в нутрі сидів теплий кошлатий хлопець, що розтоплював нас і заліплював повіки, — ми тільки й думали про келії і постелі, які хоч вихололи за цей час, але скоро нагріються знов.
Але мені не судилося в той ранок відпочити. Щось несподіване примусило залишитися у церкві. Я став у простінку: дуже веселе й радісне обличчя було в Єремії.
Ігумен ішов, підтримуваний Полікарпом: лице його було сонне і зморене, Єремія палив свій зелений вогонь уже до ігумена.
— Щось хотів мені сказати, Єреміє? — спитав почесний старець.
— Велике диво сьогодні побачив! — сказав Єремія.
— Завжди бачиш дива. — Ігумен поставив супроти Єремії маленькі чорні очка. — Самі дива, отче, бачиш, чи не забагато їх?
— Це диво особливе, — звів кошлату бороду Єремія. — Біс був сьогодні поміж нас.
— Біс? — перелякано згукнув ігумен.
— Бачив його в образі купця, — сказав Єремія, і очі його погасли: прикрив він їх повіками…
Був він справді старий і ветхий деньми і побачив сьогодні метеликів, які раптом покрили храм. Тріпотіли сріблястими крильцями — білий сон ламав старця, адже ніхто не знав, скільки він прожив. Казали, що йому триста літ і що прийшов він у монастир отакий старий і білий, а пострижене волосся зібрав і навіщось береже. Біле отож було в нього все: борода і вуса, брови і шкіра обличчя. Особливо вражало те, як стіна, обличчя: біля чорної мантії, свити й куколю воно палахкотіло. Через це і видива з'являлися йому так часто: сьогодні побачив рій білих і зелених метеликів, які довго кружляли довкола нього. Але потім вони попропадали, після чого він, може, і в сон запав, але прокидався щоразу, як тільки виходив із церкви хтось з братії.
— Купець той був у білому плащі, — сказав Єремія, — і ніс під полою букет квітів. Він ішов крадьки, ледве торкаючись носками черевиків підлоги. Відривав квітку від букета і кидав на спини братії, особливо тих, хто не співав заутреню, а тільки для показу розкривав рота. Ті квіти і звуться так, як треба: ліпки. Відривав квітку від букета і кидав. І кому прилипала квітка до одежі, похитувався такий і ледве не падав. Позіхав, тоді вигадував причину, йшов до вашої милості і тікав із церкви.
Старець аж повітря вихукнув — так багато довелося йому сказати, але очі при цьому засвітилися і заграли, як весняна вода.
— Жоден із них не повернувся назад, у церкву, — сказав урочисто старець, — всі вони спати пішли…
…Ходив купець у білому плащі, виймав квіти і кидав на спини, співців, і прилипали ті квіти й п'янили, а купець тихенько сміявся, прикладаючи до рота долоню; бачив це лишень Прозорливий Єремія, такий старий, що йому ніхто й літ не міг перелічити, а ті, котрі зараз спали в келії, снили гріховні сни, бо росли їм із заплющених очей і з рота ті ж таки ліпки, можливо, вони дарували ті квіти пишнокосим красуням, хоч були самі ченцями…
Ігумен стояв супроти Прозорливого, його очі вряди-годи туманіли: сон накопичувавсь у них на денцях. Полікарп тримав на вустах тонку, як нитка, усмішку: він, як Єремія, спати не хотів. — Те, що розповідає отець Єремія, достойне великої уваги, — сказав Полікарпу ігумен. — Треба буде нам зібрати братію, і хай повість він їй про своє видіння. На тих, хто піддався диявольській силі, ми покладемо покару, а ти впишеш цю історію до Патерика.
Полікарп схиливсь у поклоні, а ігумен рушив із церкви. Він ледве пересував хворі ноги, і Полікарпові була немала праця його підтримувати.
Єремія простояв якийсь час, вдивляючись перед себе, наче знову бачив ті білі й зелені метелики, що вилітали з його очей, чи купця в білому плащі і з квітами під полою, а я подумав, що він усе-таки знає, які можуть снитися гріховні сни і що в тих снах можуть привиджуватися пишнокосі красуні. Я подумав, що кожна людина, хоч і відкривається перед світом, має в собі немало сокровенного. А ще я подумав, що Єремії залишалася в житті єдина втіха — втіха стеження. Я сам часом зазнаю такої втіхи, та й тоді її зазнав, коли підслуховує ту розмову, бо саме це змило з мене остаточно сонливий настрій. Зараз я можу зрозуміти Єремію, як і його стеження, чужа мені тільки радість, яку виказував він, коли братію за його виказом карали.
З такими думками стояв я у закутку, і мене раптом схитнула сумна хвиля. Я аж заплющився, перечікуючи, поки заспокоїться душа.
— Чом стоїш тут, сину? — почув я рівний, рипливий Єреміїн голос.
Проти мене світилися його великі зелені очі, що були як передчасно опале на сніг листя.
— Та от подумалося мені, — не моргнувши, збрехав я, — чи не допомогти вам до келії дістатися.
— А поможи! — сказав старець. — Ноги мої як неживі, і важко мені ступати.
— Скільки вам літ, отче? — спитав я смиренно, ведучи його під руку.
— Не лічу я своїх літ, — сказав трохи невдоволено Єремія. — Гріхи свої треба лічити, не літа. Чув, що розповідав отцю ігумену?
— Дивовижна то річ, — сказав я.
— Розкажи це братії, — мовив старець. — І поділи з кимось, хто буде покараний, його покуту. Боголюбне це діло — ділити з кимось покуту.
— Ви, отче, справді все знаєте? — спитав я. — Хотілося б мені запитати у вас дещо.
— Запитуй, — сказав байдуже старець.
— Чи не утяжує вас у старості велике знання ваше?
— Бісівське знання утяжує, а богодане ні, — відповів він. — Давай спинимося, брате, захутко ти йдеш.
— А як розрізнити його: бісівське й богодане? — спитав я.
— Сумніву не треба мати, — озвався, віддихавшись, старець.
Ми пішли далі. Єремія простував у напрямку била. Там лежала колода, на якій він любив висиджувати. Весь вільний час бовванів на тій колоді і чи думав, чи подрімував. Я допоміг старцеві опуститися на колоду.
— А чому про таке запитуєш? — спитав він, осяваючи мене зеленим світлом своїх неймовірних очей.
— До мене колись теж прийде старість, — сказав я. — Хочу зустріти її з богоданим знанням.
— Молитися тобі треба більше, — сказав Прозорливий. — Дивлюся на тебе й бачу; дуже тобі молитися треба.
— Чому ж саме мені, отче?
— Гріх ховаєш сокровенний. За цей гріх не карають, але стерегтися його треба, немалий-бо він.
— Що ж це за гріх?
Старий мовчав, тільки дивився на мене й жував губами. Я ж терпляче чекав, витримуючи той його пронизливий погляд.
— На інших ти не подібний, — сказав нарешті Єремія. — Щоб не з'їла люта гординя, до інших уподібнюватися треба.
— Але ж, отче, — сказав я зовсім тихо, — ви самі ні до кого не уподібнюєтеся!…
— Значить, гріх цей і на мені лежить.
Він заплющився і поринув у звичне заціпеніння. Я ж дивився на нього з німим подивом: обличчя його було біле як сніг. Білі вії лежали на білих щоках, і біла борода виростала із зовсім білої шкіри. Довкола світало. Тремке світло розливалося над землею, начебто хто махнув білим плащем, і від того плаща залилася земля світлом. Можливо, був це той-таки купець, що про нього стільки сьогодні говорено, а може, десь поруч виклюнулося з землі безліч білих квітів. З них спурхнули мільйони сніжно-білих метеликів і раптом полинули в небо, в якому почали розчинятися й розтавати, перетворюючись у ефірне, трепетне світло, що ним густо наповнилися хмари. Десь угорі творилося чарівне дійство: плавилася темінь і з'являлася непорочна голубінь.
— Дозволите мені, отче, йти? — спитав я тихо.
Старець хитнув. Я повернувся й пішов. Тоді до мене раптом гукнув той-таки голос, тільки не був,він цього разу рипучий і тремкий:
— Гей, брате Семене!
Я повернувся. Якийсь мимовільний острах раптом омив мені серце. Очі в старця були розплющені і нагадували першу зелень, що пробивається з-під снігу.
— Там до тебе ззаду квітка причепилася, — сказав він, і на вуста його лягла та ж таки, якою він і в церкві всміхався, усмішка. — Це вона, та ж таки — ліпка!
Розділ IV, в якому розповідається про Святошу, колишнього князя чернігівського
1
Зводив над головою сокиру — блискуче лезо спалахувало над ним. Вдаряло щосили об колодку, і та з лускотом розпадалася. Летіли на сніг тріски, довкола все було засипано ними, жовтими й пахучими; Святоша знову зводив сокиру, і знову хрупко розламувалася колодка. Пахло живицею, і цей тонкий, ніжний пах нагадав раптом Святоші лови, гавкіт собак і блиск розпалених очей у ловчих. Він скрипнув зубами і змахнув сокирою: обличчя його стало понуре, а на лобі збіглися глибокі і скорботні зморшки. Топтався по снігу личаками, від того лишалися хрестаті сліди, і весь сніг було ними покрито. Жовте дерево сяяло під іскристим холодним сонцем, пара клубком звивалася над куколем, наче колишній князь чернігівський димів. Рубав він монотонно й неспинно, і чорнявий чоловік, одягнений як князівський отрок, спинився неподалець, з сумом дивлячись на Святошу і його роботу.
— Слава Йєу! — сказав неголосно.
— Вовіки слава! — озвався чернець і спинив сокиру. Прийшлий схиливсь у поклоні.
— Я вже тобі казав, — Святоша говорив хрипко, слова ледве виривалися разом з парою крізь стиснені вуста, — не віддавай мені почестей.
— Не під силу це мені, — сказав пришелець. — Я надто зобов'язаний тобі, князю!
Святоша сів на колодку, кивнув сідати й пришельцеві.
— Я бачу, Петре, що ти вірний приятель, — сказав так само хрипко. — Чи, може, тебе до мене послано?
Петро похитав головою.
— Я покинув уже все те: жінку й дітей, дім і владу, братів і друзів, рабів і села. Вже нічого не в'яже мене з тим світом, бо все оманливе в ньому. Все земне тече й минає, і тільки майбутні блага неперехідні. Царство небесне, яке бог приготував тим, що люблять його, безконечне.
Петро сумно похитував головою.
— Але бог заповідав і любов, — сказав він, дивлячись собі під ноги. — Там, у світі, залишилося багато таких, що любили тебе, князю, і потребували любові твоєї. Відштовхуючи ту любов, чи наближаєшся ти до бога?
— Відштовхую любов марнотну заради любові вічної, — так само хрипко говорив Святоша, і з рота його клубилася сіра пара. — Зрештою, — він хрумкнув зубами, — у світі не тільки любов марнотну я залишив, залишив я там ще більше ненависті: не можна тримати владу без насилля. Не годен я вже того…
Він звів голову, обличчя його було залите яскравим білим світлом і від того здавалося маскою.
— Мені виповіла свій біль жінка твоя, — сказав Петро. — Вона приїздила сюди і хотіла з тобою побачитися, але ти сховався тоді, князю!
— Бо не було чого ятрити давні рани. Жінки швидко забувають свій біль, і не печися з-за того. Більше вона не шукатиме зустрічі зі мною.
— Мені виповіли свій біль діти твої. Вони плачуть і тужать за тобою.
— У дітей коротка пам'ять. Скажи, що батько їхній помер.
— Ти залишив плач неутішний братам своїм…
Святоша іржаво засміявся:
— Брати таємно радіють на відступництво моє. їм залишилася моя волость.
— Так само й бояри твої, котрі служили тобі і гадали, що через тебе стануть великі і славні, зараз, позбавлені твоєї любові, нарікають на тебе.
— Бояри знайдуть утіху в службі іншому князеві.
— Тоді не знайду її я, — сказав Петро і змахнув собі з ока сльозину. — Той, що виростав разом із тобою і кого ти врятував від смерті. Той, з ким завжди ти розділяв думки свої і хто умів тебе слухати.
— Тепер мені нема про що говорити, — звівся з колодки Святоша. — Єдина розмова моя — молитва, а окрім того, не маю я ні до чого слів. Ще я хочу смиренно служити братії своїй хоч би й рубанням дров.
Він знову змахнув сокирою, блиснуло в лезі сонце — колодка від того удару хекнула, але не розкололася.
— Не звик ти, княже, до такої роботи, — сказав, також вставаючи з колодки, Петро. — Варто поберегти тобі здоров'я і не губити плоть безмірною працею й повстримністю.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33