А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 

під цим високим небом та сонцем всі ми убогі духом.

4
Єремія сидів під билом на оброслій мохом колодці, здавалося, був оброслий мохом і сам, бо його ветха свита аж позеленіла, а кукіль виглядав як покрів'я химерної, зарослої мохом хатини. Біла борода сяяла чистим сріблом, а очі мирно спали, прикриті синюватими повіками. Коло била росла липа, і мала вона клейкі яскраво-зелені бруньки — прокинулися вони тільки в цей ранок. Весняне сонце обливало цю липу і старого діда коло неї — утішно й задоволено він подрімував; я ж саме повертався від Полікарпа і думав, що почуте мною таке звичайне і житейське — може, й переказувати його не варт; просто прийшов отрок і від імені князів попросив полегші для свого приятеля.
— Князь сам вибрав собі такий спосіб життя, — сказав смиренно ігумен. — Ми тільки вволили його бажання.
— Ви послухали волі недержавного князя, тоді як є ще воля того, від милості котрого після бога ми всі залежимо, — сказав отрок.
— Амінь! — виголосив ігумен і подивився на пришельця малими чорними оченятами.
— Великий князь вважає, — сказав урочисто Петро, — що становище його брата в монастирі принижує його честь.
— У монастирі всі ми рівні перед богом, — озвався Полікарп.
— Але слово ігумена для ченця — закон, — сказав жорстко Петро. — Через це великий князь забажав, щоб його брата було поставлено велінням ігумена на догідніше місце.
— А який маєш доказ прихильності великого князя? — спитав Полікарп, і йгумен майже приплющився в знак згоди із Полікарпом.
Отрок поліз до кишені і викинув на стіл торбинку із гривнями. Метал важко забряжчав.
— Князівська воля дорога нам, — сказав ігумен, забираючи калиту. — Передай князеві, що волю його буде уважено. Правда, монастир наш — обитель смиренних, і це може викликати незадоволення братії, однак у силі нашій розміщати братію, як буде нам догідно…»
Він простяг руку і поблагословив прикляклого отрока…
— Це воля князя чи тільки цього отрока? — спитав ігумен Полікарпа, коли Петро пішов.
— Гадаю, що це воля отроча, — сказав Полікарп, дивлячись у вікно. Крізь оболони видно було нечіткий контур постаті отрока, яка швидко віддалялася до воріт. — От тільки не знаю, навіщо це йому?
Я знав, чому кидався сріблом Петро. Велику любов я узрів у його очах, коли дивився він на пригніченого колодою Святошу. Велику любов чув я в його голосі, коли він переконував князя покинути нашу обитель. Річ звісна, служимо ми богові, а заповідав він теж таку любов. «Де ж вона, межа божої присутності, — думав я під ту хвилю, — коли безкорисна любов велить цьому отроку умовляти свого давнього приятеля піти з божої обителі?» Нерівне то було приятелювання, бо, слухаючи ті розмови, не узрів я ані любові в Святоші до отрока, ані вдячності. Тут, у божій обителі, був він холодний і думав тільки про власне спасіння, а чоловік мирський і куди гірший за нього думав за спасіння того, кого любив. Важко було мені зміряти ці речі мірилом, до якого звикли тут, за стінами: була ця нитка незв'язана. І хоч ум наш малий перед великою силою неба, я не міг не зазначити: зчаста благих ми знаходимо там, де про них і не гадають, а гідні пекла можуть і під смиренною покровою ховатися. Не я відкрив цей закон, установило його саме життя…
— Куди так поспішаєш, брате Семене? — почув я Єреміїн голос, аж мені подих перехопило від несподіванки.
— Біжу в справах, мені доручених, — сказав я.
— Ніяких справ тобі не доручено, — озвався чернець, і я зустрівся з його зеленими очима, що були як липові бруньки на тлі білої хмари. — Сядь коло мене.
Я насторожено примостився з краєчку колоди.
— Сиджу я отут, брате, — напрочуд добродушно й тепло сказав Єремія, — і дивну річ уздрів. Бачу, юрба людей іде від воріт. Підняв очі; виджу — свиня величезна ступа. Така шерстина на ній, як ото на боброві, а сама чорна з виду, і ікла страховидні стримлять. Хтось верхи на тій свині сидить, а інші оточили її зусібіч і йдуть собі…
Старий задихався, розкрив рота, і' його обличчя від того стало трохи лукаве.
— То оце я й кажу, — мовив Єремія. — Йдуть отак… Куди, питаю, йдете? Глянь тоді я — а на свині біс…
Тож їхав біс на свині, зарослій бобровим волосом, і не було на ньому ні одежини, в руках віжки тримав і золотим кнутиком помахував та похльостував. А обличчя мав велике, чорне, ніздристе, окате, ротате, а вуха мав гострі з китичками, як рись, і два оленячі роги високо вилися вгору, і росла поміж тих рогів вишня, яка поблискувала червоними ягодами. І рвав він вільною рукою (У другій-бо були віжки із золотим батіжком), вишні — розкидав між юрбу, а вишні ті були не соком наповнені, а кров'ю. І смоктала та юрба вишні, і п'яніла, й дурманіла, і танцювала, і співала несвітських пісень. Гойкала і нечестиво вигиналася, а біс розкривав вряди-годи червоного рота, повного червоних зубів, і реготав заливисто.
— Куди йдете? — спитав у них Єремія, а юрба оточила старого колом. Хрюкала свиня, стрибали довкола голі жінки й чоловіки, а одна пара тут-таки, в його ногах, почала творити блудне злучення. І зібралися довкола блудящих веселі, почорнені сажею люди, і плескали в долоні, аж виляски ішли.
— Питаєш, куди йдемо? — обірвав сміх біс, що сидів на свині. — Куди ж бо нам ще йти, як не за Михайлом Тольбековичем.
Тоді старець отінив себе хресним знаменням, і нечиста сила пропала з його очей…
— Отож і покликав я тебе, брате, щоб збігав ти подивився, чи ж у келії Михаль?
Я похопився, щоб іти.
— А коли не в келії, прийдеш мені скажеш, я ще тут під билом посиджу.
І приплющив він очі, біля нього липа листки свої випростовувала, і небо було в той день голубе, тихе, тепле й щасливе, в якому бився, тремтів і розсипав ніжне тепло золотий божий диск.
Я знав, що Михаля в келії нема, адже Михаль ще зранку перестрибнув через огорожу, тому зайшов за келії, вибрав собі затишну місцину і, як Єремія, почав грітися на сонці. Зрештою побачив келійника, що пробігав повз мене, покликав його розмлоєним голосом, а відтак послав до старця сповістити, що Михайла Тольбековича таки справді у келії нема.

5
Тепер Святоша сидів на воротях і, щоб не бути бездільним, плів кошики із лози, яку йому доставляли монастирські служки. Цих кошиків виплітав за день так багато, що скоро обставив ними в'їзд до монастиря, і люди приходили аж з міста по ті кошики — були-бо міцні й гарні. Так тривало день у день, служки «же обрубали довколишні лози і мусили возити йому лозу віддалік, а він сидів при воротях і безнастанно плів — не могли вже його руки без роботи пробувати. Вторговані гроші віддавав на монастир, і йгумен був милостивий до нього. Коли ж западало сонце, а небо починало горіти й полум'яніти, приходив до Святоші Петро, і вони вели довгі розмови. Я приблизно знав, про що вони говорять, — Петро був тепер єдиною ниткою, котра в'язала Святошу зі світом.
І все— таки я не втримався і заліз одного разу в найбільшого кошика, що його сплели князівські руки, і таки підслухав одну з тих розмов. У різкому вечірньому світлі, коли змовкали всі звуки і тиша находила на нашу обитель, голоси бесідників звучали притлумлено і майже сердечно.
— Я вже стратив, живучи тут, у Києві, весь свій маєток і, щоб поновити його, мушу стати на службу до князя.
— Пташка не думає про хліб насущний, бог її ним наділяє, — іронічно відгукнувся Святоша.
— Мені було б важко тепер покинути Київ. Без тебе, княже, не годен я жити…
— Все в руках господніх, — байдуже і сухо відізвався Святоша. — Не люби ні друга, ні жону, ні батька, ні матір більше, як ти любиш бога…
— Але любити їх усе ж треба, — сказав Петро. — Я сподіваюся, княже, що ти повернешся у життя звичайне. Не штука бути добрим, утікши від світу, штука бути добрим, живши між людей.
— А я й не називався ніколи добрим, — озвався Святоша. — Що мені до людей, коли душу рятувати треба? Свою душу…
— Глянь-но, княже, небо спалюється. Чи не здригається в тебе серце на цю красу, чи, почувши спів соловейковий, не стаєш ти душею тонший? Чи не милуєшся ти на матір молоду, яка колише дитину, і чи не спиняєшся раптом, коли перед тобою грає освітлена ранком ріка?
— Порожні це речі, коли душа сум'ятиться. Красою оздоблює цей світ диявол, а не господь — приманювати нас хоче.
— Дивну річ ти сказав, княже! — згукнув отрок. — Краса — це боже дання. Бог красу несе, а диявол — темряву. Чи ж богові служить отой, котрий від сонця ясного в темінь ховається?!
— Відкажу твоїми словами, Петре, — смиренно відповів Святоша, в той час як пальці його сплітали лозу. — Не штука богові служити, в сонці купаючись, штука йому служити в пітьмі кромішній.
— Але ж для чого? — вигукнув Петро.
— Бо дух наш палиться й бунтується, — зашепотів сипко Святоша. — Розламані ми навпіл, а чи ж, такі занепокоєні, можемо доступитися благодаті?
— Навіщо кидати себе до пекла в живому житті, хоч би задля вічності? Чи не стане це початком пекельного вогню, який і у вічності палатиме?
Святоша раптом перестав плести. Повернувся різко до Петра і аж почервонів спересердя.
— Що за дурницю несвітську ти сказав? Цей світ поганий і лихий! Цей світ — дияволове осіддя, і хто тішиться ним, той дияволу служить!
Я зорив у щілину між пруттям і раптом здригнувся: отрок плакав. Сльози текли по його обличчю, в той час як Святошине обличчя було залізне й непроникне.
— Даремно прагнеш звабити мене і розм'якшити, — сказав він крізь зуби. — Мій рішенець твердий і остаточний. Всі вже забули мене, окрім тебе, то треба, щоб і ти мене забув.
— Ніколи в світі, княже! — вигукнув Петро. — Я все-таки тішуся, що переконаю тебе і не дам тобі загинути.
— Гинеш ти, а не я, — крижаним голосом сказав Святоша. — Відсьогодні хочу просити ігумена, щоб дозволив мені жити в печері.
— Пощо, княже? — злякано спитав отрок.
— По те, що недовго вже мені тягти в цім світі. — Він замовк, і погляд його став важкий, понурий і нетямковитий. — Через три місяці я розпрощаюся зі світом…
— Господи милостивий! — вигукнув отрок і аж рукою за вуста вхопився…
Тільки значно пізніше я зрозумів значення тієї фрази, адже не собі він пророчив смерть; хто зна, може, тому, котрий хоче розпрощатися зі світом, і треба бути таким немилосердним, яким з'явив себе Святоша? Багато ниток в'яже нас з життям. Всі ті нитки — любов наша, адже ненависть легше збороти, відсікшись від тих, кого ненавидиш. Від тих, кого ми любимо, нелегко відійти, любов — це боже відбиття в наших душах. Годі довго ненавидіти, не бачивши ненависного, натомість можна любити і в прах зотлілого. Це велике надбання наше, і ми маємо берегти його якнайдужче. Саме тому я ніколи не губив зв'язку із живим світом, навіть схиму на себе надівши, та й надів я схиму не для того, щоб умертвляти й губити себе, а щоб до книжок причаститися і мудрості світової набратися. Не кожен розумів цей мій потяг, тому-то я й потайний удався — часто мені здається, що справдешнє моє покликання не жити в цьому світі, а тільки спостерігати його. Отож не той вогонь живить мене, що Єремію, — той все-таки озлобником був і тільки те й чинив, що зло братії ніс; мене живить вогонь інший: світ я пізнавав, щоб потім з'явити його наскільки змога. І коли б хтось у моїм писанні узрів недобру волю і зневагу до людини, то той би помилився глибоко: я тільки вчинки описую, а вони вже самі важаться на доброносних вагах. Отож хай будуть учинки суджені, а не люди, не раз казав я собі, хоч, може, і Єремія керувався тим-таки засновком, тільки ж він осуджував учинки наші у вузькому часі, я ж маю сміливість постати перед вічністю!…
Отрок тоді не зрозумів Святошиних слів, він упав до ніг князя (я все ще стежив за всім цим крізь пруття) і облив сльозами його чоботи.
— Горе мені, пане мій та добродійнику! — заридав він. — Жив я ціле життя задля тебе і полюбив твою милість, княже, а все, що мав доброго, ішло мені від тебе. Побіч тебе чувся я впевненим і знав, навіщо топчу життєву стежку. Лишиш, княже, плач по собі невтішний братам своїм, і родині, і дружині своїй, а найбільше мені. Відкрий мені свої хвороби, молю тебе, княже, я піду на край світу й напитаю зілля, щоб зцілити тебе. Привезу лікарів, продавши все, що маю, та й брати твої мені допоможуть.
Святоша уже не плів лози. Руки його лежали нерушно на колінах, а чорний, я б сказав, каламутний погляд лився з-під повік кудись через голову укляклого отрока. І подумав я під ту хвилю, що любов отроча, можливо, теж надмірна, як і віра його князя; подумав я, що любов безмежна і любов надмірна — не одне і те ж; що в тому є якийсь не зовсім збагненний гандж, адже любов надмірна ніколи взаємною не буває. Згадав я і сльози моєї матері, котра ревно плакала, коли вдягав я на голову кукіль, і подумав, що мені тоді не було її жаль. Зараз, сидячи отут, в тісному цьому кошику, я раптом усвідомив свою жорстокість, і мені запалало лице: ось що можна по-справжньому назвати гріхом!
Отрок хапав князя за руки.
— Не відходь від мене мовчки, відкрий мені: звідки у тебе така звістка? Я життя своє віддам за тебе.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Поиск книг  2500 книг фантастики  4500 книг фэнтези  500 рассказов