— подумав я. — Кожен грішить, і кожного мордує біс, істина неперехідна, і до того звикли всі. Вимагається тільки одне: податися, пригнутися і розм'якшіти — всі поспівчувають тобі і, хоч дивитимуться якийсь час підозріло, тебе від себе не відштовхнуть. Гірше іншому — тому, хто не може м'якшати й подаватися. Пуга тоді почне його хльоскати, немилосердна й пекуча!»
Ченці були задоволені з мого плачу, хоч навіть прозорливий Єремія не знав його причини. Зрештою, сам він не співав. Був надто ветхий, а ще довелося йому забагато говорити. Через це стояв посеред келії, розставивши ноги, обперся об ціпок і подрімував. І раптом зрозумів я: він також мав колись дух неупокорений, він теж колись дивився на небо і зітхав через те, що прив'язаний поворозами до закутка за сірими стінами. «Бідний, бідний Єремія, — подумав я, — неупокореність свою ти перетворив у нелюбов». Я подивився ще й на Никона, адже так щиро прихилялося до нього моє серце, що готовий був його своїм учнем назвати. Цей співав. Натхненно і завзято, начебто хотів звернути на себе увагу. Цього разу ми зустрілись із ним очима, і хвиля зненависті хлюпнула на мене із тих завзятих очей. «Он він, ревний сторож уподібненості, — подумалося мені. — Саме тим він найгірший, що про мої думки добре знає». Однак я його не осуджував і не ненавидів. Я його пожалів глибоким, нутровим жалем. «Єпископом ти станеш, — подумав я, — але бідний, бідний ти, Никоне!»
Нарешті вони вгомонилися. Виспівали потрібну кількість псальмів та молитов і, забравши моє чорнило, перо й пергамен, пішли геть. Були певні, що я покаявся, а я тільки жаль глибокий до них відчув…
Я дописую ці рядки. Використовую для цього кілька чистих листків пергамену, які були в моєму сховку, було там запасне перо і трохи чорнила. На більше, ніж тут написано, його вже не стане Все-таки я вчиню те, що надумав: укладу пергамен у заздалегідь наготований горщик, зав'яжу отвір чистим листком і обсмолю смолою — смолу мої пошуковці не забрали, були-бо певні, що для писання вона непридатна. Відтак закопаю свій скарб глибоко в землю і віддам його на волю божу. Сам я вийду із затвору бо вже не можу більше ховатись у цій темені. Хто зна, може, залишуся в цій обителі, а може, й покину-її — адже все-таки кличе мене зелене сонце серед неба — до його поклику я завжди прислухаюся. Знаю, світ — це мережа закутків, оточених сірими стінами, але між цими закутками все-таки існують дороги. Хто зна може, все-таки варто взяти палицю в руки і піти трохи побачити неба, що лежить над тими дорогами. Спинятися я буду таки за сірими стінами, щоб придивитися до того, що люди житейською марнотою звуть: хочеться мені переконатися: чи однаково танцюють люди танок життьовий. Коли так, відчую я смуток, коли ж ні можливо, радітиму — світу ж навколишнього ні смуток мій ні радість не змінить. Смуток мій проллється сльозою, яка швидко висохне на лиці земнім, а радість співом птаха, пісня якої пам'ятається, доки та пташка співа. Одне я знаю: житиму на цій землі так, щоб нікому не принести лиха. Коли мені це вдасться зелене сонце, гадаю, благословить мене, а люди, сподіватимуся, не осудять.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Ченці були задоволені з мого плачу, хоч навіть прозорливий Єремія не знав його причини. Зрештою, сам він не співав. Був надто ветхий, а ще довелося йому забагато говорити. Через це стояв посеред келії, розставивши ноги, обперся об ціпок і подрімував. І раптом зрозумів я: він також мав колись дух неупокорений, він теж колись дивився на небо і зітхав через те, що прив'язаний поворозами до закутка за сірими стінами. «Бідний, бідний Єремія, — подумав я, — неупокореність свою ти перетворив у нелюбов». Я подивився ще й на Никона, адже так щиро прихилялося до нього моє серце, що готовий був його своїм учнем назвати. Цей співав. Натхненно і завзято, начебто хотів звернути на себе увагу. Цього разу ми зустрілись із ним очима, і хвиля зненависті хлюпнула на мене із тих завзятих очей. «Он він, ревний сторож уподібненості, — подумалося мені. — Саме тим він найгірший, що про мої думки добре знає». Однак я його не осуджував і не ненавидів. Я його пожалів глибоким, нутровим жалем. «Єпископом ти станеш, — подумав я, — але бідний, бідний ти, Никоне!»
Нарешті вони вгомонилися. Виспівали потрібну кількість псальмів та молитов і, забравши моє чорнило, перо й пергамен, пішли геть. Були певні, що я покаявся, а я тільки жаль глибокий до них відчув…
Я дописую ці рядки. Використовую для цього кілька чистих листків пергамену, які були в моєму сховку, було там запасне перо і трохи чорнила. На більше, ніж тут написано, його вже не стане Все-таки я вчиню те, що надумав: укладу пергамен у заздалегідь наготований горщик, зав'яжу отвір чистим листком і обсмолю смолою — смолу мої пошуковці не забрали, були-бо певні, що для писання вона непридатна. Відтак закопаю свій скарб глибоко в землю і віддам його на волю божу. Сам я вийду із затвору бо вже не можу більше ховатись у цій темені. Хто зна, може, залишуся в цій обителі, а може, й покину-її — адже все-таки кличе мене зелене сонце серед неба — до його поклику я завжди прислухаюся. Знаю, світ — це мережа закутків, оточених сірими стінами, але між цими закутками все-таки існують дороги. Хто зна може, все-таки варто взяти палицю в руки і піти трохи побачити неба, що лежить над тими дорогами. Спинятися я буду таки за сірими стінами, щоб придивитися до того, що люди житейською марнотою звуть: хочеться мені переконатися: чи однаково танцюють люди танок життьовий. Коли так, відчую я смуток, коли ж ні можливо, радітиму — світу ж навколишнього ні смуток мій ні радість не змінить. Смуток мій проллється сльозою, яка швидко висохне на лиці земнім, а радість співом птаха, пісня якої пам'ятається, доки та пташка співа. Одне я знаю: житиму на цій землі так, щоб нікому не принести лиха. Коли мені це вдасться зелене сонце, гадаю, благословить мене, а люди, сподіватимуся, не осудять.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33