Не міг він також витворити з попелу солі. Він шкодував за тим втраченим горщиком, бо ковток того напою, як свідчив він, знімав усі болі душевні, і, саме вживаючи напій, ставав Єремія прозорливий. Прохора ж за те, що не відкрив монастиреві своєї таємниці, було закопано без почестей, і тільки завдяки Полікарпу про нього почали говорити як про святого. Єремія ж ніде жодного поганого слова про Прохора не сказав.
Розділ VI, в якому розповідається про Ісакія, до якого Христос приходив
Я почув у глибині печери ходу і накрив своє писання свитою.
У віконце до мене зазирав Ісакій.
— Ги-ги! — оскалився він. — Послав мене Єремія підглянути, що тут робиш, брате Семене…
— Богу молюся! — смиренно сказав я.
— Сказав Єремія, що біс тебе навідує, ги-ги! Це як і мене свого часу… Єремія у цьому ділі зна…
— Його самого навідує біс, — сказав я спокійно. — Біс підозри і неспокою.
— Га-га-га! — засміявся Ісакій. — Піду йому скажу.
— Даремно це, — відмовив я спокійно. — Розкажи краще ще раз, як до тебе біс приходив…
— Нема чого розказувать, — нахмурився Ісакій. — Сам відаєш… Чув, брат Никодим відійшов до бога.
Я перехрестився.
— Га-га-га! — недоречно засміявся Ісакій. — Хотілося йому хворіти в монастирі. Знаєш, під ним черви заводилися. Як свого часу піді мною…
Його висохле лице у віконці посмутніло, а очі зробилися великі й сльозисті.
— Мене й сьогодні ігумен бив. Люто бив, бо я сказав… почекай, що я йому сказав? Я сказав, що побачив у церкві на його місці осла. А я й справді бачив там осла, — він дививсь у віконце гарячими, розпеченими очима. — Не страшно тобі тут сидіти, брате Семене? Мені б зараз страшно було.
— На бога уповаю!
— А я не уповав? — вигукнув тонко Ісакій. — Може, більше твого уповав. Наклав на себе одежу чернечу, коли ти ще малий був. Волосяницю одяг, наказав собі козла купити, здер із нього хутро і надягнув на себе — сира шкіра на мені так і висохла. Сидів у келії на чотири лікті і безперестанку зі сльозами на очах, молив бога. За їжу була мені проскура одна, і то через день, і води пив у міру. Сім літ так подвизався. Ніколи навіть на бік не лягав, а спав тільки сидячи…
— Заспокойся, брате Ісакію. Ти уповав таки більше мого, — заспокоїв його я.
— Уповав, і що з того? Всі б'ють мене і гонять. І все тіло в мене у синяках!
— Бо язичка не прищемлюєш, Ісакію.
— Але ніколи не брешу, — зі сльозами в очах сказав Ісакій.
— Саме тому тебе б'ють, — мовив я. — Коли б брехав, то тільки посміялися б з тебе. А за правду — б'ють…
Він пішов, а я вклякнув перед образом і задумався. Щодня приходить до мене цей чоловік і скаржиться. Його історію вже знаю.
Озираюся, по своїй келії. Ні, не на чотири вона лікті. Можу тут і лежати, і ходити. Не морю себе голодом, але тут важкий дух. Я зачинив себе тут добровільно не для того, щоб боротися із плоттю й неупокореністю, а щоб мислити й писати. Дивна це різнобіжність, але справжні думки тільки від неї й походять. Написавши те, що намислив, покину я це убоге місце. Можливо, візьму в руки патерицю, як Лазар, і рушу в світ, щоб до решти відчути над собою високе небо і сонце в ньому. Тут, у темені, все-таки гнітиться мій дух, як гнітився колись в Ісакія, Афанасія чи Іоанна. Однак, щоб писати про них, треба самому спуститись у затвор. Я хочу на якусь мить стати Ісакієм, Афанасієм чи Іоанном — хочу відчути те, що відчували вони. «Коли хочеш щось у собі заперечити — пізнати його добре треба», — міркую я, і це, здається, догідна богові думка.
2
День і ніч тут зливались водно. Вранці приходив печерник, подавав кухоль води, проскуру і свічечку, при якій він молився. Помолившись, дивився Ісакій на той химерний, ненадійний вогник, що освітлював сухі стіни, простелену долі житню солому і свиту. Мав Ісакій лопату, щоб закопувати випорожнення, але все одно дух від того стояв у келії гострий. Коли ж гасла свічечка чи скіпка, все поринало в темряву, хіба пройде мимо хтось із братії, пронісши вогонь, — тоді його віконечко жовто засвічувалося, а світло на коротку мить падало на протилежну стіну. Ввечері печерник давав йому свіжу воду та скіпку і коротко оповідав монастирські новини. Ісакій при цьому мовчав.
Коли ж затихали кроки старця, затворник ставив скіпку під образи й починав, б'ючи поклони, співати псальми. Він співав на повний голос, бо моторошна тиша висіла навкруги: здавалося йому, що чує він голоси інших затворників, вони підхоплювали його мелодію кожен у своєму закутку і співали. Колихалися довкола кошлаті тіні, а вогник від його дихання хитався — здавалося, однак, що під ту хвилю цей морок прошито тонкими нитками; їхній єдиний спів лучив затворників у певний спосіб, і всі вони на серці полегшу починали відчувати. Може, через те плакав він, співаючи, — слова різко рвалися йому з горла, і так тяглося доти, доки не відчував: знову у цій темені сам, і ніхто йому не підспівує. Він і сам відчував утому, а може, й вичерпання, відтак гасив скіпку і сидів на своєму сидінні, відпочиваючи. Тиха туга гойдала його, і саме в такі-от хвилі, коли дух його ослаблювався, згадував він про той час, коли був багатий і щасливо купцював. Тоді теж навідувала його така ж туга і саме через неї покинув світ, роздав майно монастирям та родичам, а сам опустився сюди з надією звільнитися. Минуло зовсім небагато часу, і він знову пізнав ту ж таки тугу, і була вона як біль ізсередини і їла-роз'їдала його. Не знав відтак, куди подітися: був у світі і пропадав від туги, пішов із нього, і знову вона до нього прийшла. Він знову запалював скіпку, знову бив поклони і знову співав псальми, аж вуста йому дерев'яніли та язик. Вже за повіки його починало щипати, і він западав у короткий та важкий сон, з якого його будили тихі, шарудливі кроки печерника, котрий ніс кухоль води, свічку, скіпки, а часом і проскуру.
Темрява ж навколо була дивовижна. Волохата й бездонна, коли кожен шелест стає надмірно голосний, а кожен рух хитає застояне повітря. Хоч очі його звикли до темряви, після того, як гасив він скіпку, тьма гостро наступала на нього, і відчував він тоді розпач. Глухий стогін виривався із грудей — відкидався на спину і бив кілька разів головою об стіну. По тому приплющувався, хоч цього можна було б і не робити; тиша навколо стояла така, що він чув шурхіт одежі інших затворників. Часом осувалася десь земля і довго сипався пісок, тоді він починав тремтіти, як у пропасниці. Ворушив ногами, руками і язиком, розплющував найширше очі, намагаючись переконатися, що живий іще, шукав рукою кременя, щоб викресати вогню, а коли вдаряв залізком об камінець, розсипалися по його келії яскраві іскри, і в світлі цих іскор (а міг він так бавитися годинами) бачив стіни й убогі речі свої. Відтак знову клякнув, вдаряв доземним поклоном і проказував голосно й завчено:
— Боже, поглянь на мене! Поглянь на муки, які терплю заради тебе і заради ласки твоєї. Освіти цю темінь і відведи до свого світла!
Лилися йому з очей сльози, ці сльози теж були як іскри з кременя і пекли його, як ті іскри, — хапався за волосся й тихенько вив, погойдуючись.
Одного вечора, коли тиша була по-особливому моторошна, коли темінь (а він тільки-но погасив свічку) стояла неоглядна і затопився він у ній, побачив раптом Ісакій в кутку келії світло. Спершу було як світляк, пот^м наче отвір у білий світ, звідки пучком лилося сонячне проміння, — це світло розширювалося, розширювалося і раптом залило все навколо. Ісакій схопився рукою за очі, бо здалося, що витечуть від того світла, що навіки осліпне і стане темний. Назустріч ступало двоє юнаків у сріблистих одежах, із усмішками ясними і з обличчями, що блищали, як сонця.
— Ісакію, ми янголи,— сказали вони в один голос. — А там іде до тебе той, кому маєш вклонитися до землі.
Він скочив на рівні, вражений казковим видінням. Брудний,.зарослий, із висохлим обличчям та палючими очима, стояв серед залитої світлом келії і всміхався щасливо. Тоді раптом неземна сила схилила його в низькому поклоні, і почав плакати він і цілувати землю. Заскакали довкола юрливі тіні, заплескали в долоні, заповигиналися, хтось десь заспівав солодко, і з десяток голосів сказало хором, наче видихло:
— Наш ти вже, Ісакію, наш!
Тоді він звів обличчя від підлоги і побачив чоловіка з великими сумними очима, а довкола нього стояли, з'юрмившись, юнаки із обличчями — наче сонця. Був непомірно здивований Ісакій на те видовище і раптом відчув, що тіло його почало дрібно-дрібно тремтіти.
— Я почув твій голос,— сказав той, кому він уклонявся.— Я почув про твоє страждання і зволив утішити тебе,— він повів довкола рукою.— Гей, візьміте сопілі, гуслі та бубони, і хай Ісакій нам затанцює!
І заспівали сопілі, вдарили бубони, забриніли гуслі, а за музикантів були юнаки із золотими кучерями. До Ісакія підходила, пританцьовуючи, юна красуня; темне волосся їй спадало хвилями на плечі, очі світилися, а червоні вуста відслонилися. її перса були тугі й пружні і ледь-ледь здригались у такт рухам, вихилявся живіт, і темно зблискував трикутник лона. Вона подала йому руку, і він затанцював. Тоді затанцювали й інші, легко закружляли й замаяли срібними й золотими одежами. Йому гаряче стало, бо коло нього крутилося надто гарне і юне тіло: сопіляр аж щоки роздув, так свистів, бубняр підстрибував, а гусляр ще й співав. І не було в його пісні слів, бо то не слова були, а тільки музика,— десятки легких ніг дружно притупували, танцюристи вряди-годи скрикували одночасно чи позойкували.
Ісакій танцював. Кидав сухим, змореним тілом і наче нову силу здобував. Здалося йому, що він уже не в келії, а на зеленому, засипаному квітами лузі і що зійшлися це його земляки-сіверяни на обряд умикання. Чути довкола сміх і дівочі поклики, бігають весело хлопці за дівчатами, а вони так само весело тікають. Хлюпотить довкола, кілька пар біжить по воді, мілкій і теплій, а з-під ніг їм виприскує перелякана риба.
— Я приходжу до тих, хто печальний,— казав тим часом той, кому він уклонявся, — і збавляю їх від печалі; до тих, хто мучиться, і збавляю їх мук; до тих, хто убогий, і звеселяю убогість їхню. Не треба заради мене світ ненавидіти, бо не задля ненависті я прийшов. Не треба тіло своє умертвляти, бо не для смерті я є: життя — уділ мій, і світ оцей бог створив — не диявол!
Піт густо стікав по скронях в Ісакія, запливав на повіки, і сліпило ще й досі його те невимовне світло, а він усе танцював і танцював. І танцювала коло нього чарівна дівчина, що світила до нього блискучим чорним зором, і крутилася, вертілася.
— Боже, — сказав він, не зупиняючи танцю.— Чи гоже мені танцювати з цією дівчиною?
— Ця дівчина — життя,— сказав той, кому він уклонявся, — а життя — уділ мій. З'єднавшися із нею, суть ти віднайдеш, що її задля життя я освячую. Ви плід дасте землі, бо всі люди мають давати плід, і тим самим новитиметься світ і буде готовий завжди плодоносити. В цьому високий божий замисел — живіте і множтеся!
— А ті, що заради тебе відмовляються від світу, ті, що заради тебе у темінь себе ховають і все своє тобі віддають? Який їхній уділ?
— Ті всі мертві суть,— відказав спокійно той, кому він уклонився. — Той мені угодний, хто життя творить, а не марнує його. Той, хто не творить життя, а тікає від нього, — світові й богу не потрібний.
Ісакій танцював; здавалося, весь піт витік із нього, і все в ньому почало пересихати й плавитися.
— Навіщо примушуєш мене танцювати? — спитав він. — Важко це мені!
— Цей танець, що танцюєш,— так само погідно відповів той, хто світло від себе виточував,— перевірка тобі. Витримаєш — покинеш це пристановище печалі і вийдеш до сонця й світу. Запам'ятай: не темрява життя творить, а сонце і світ.
Ісакій танцював. Уже мліли в нього ноги і підступала під горло нудота. Всі присутні оточили його колом, а він танцював і танцював. І так само невтомно танцювала коло нього призначена йому красуня.
— Ти мене в обійми жінки посилаєш,— сказав, ледве ворушачи губами, Ісакій. — Але жінка — вмістилище нечистоти і гріха!
— Вмістилище нечистоти і гріха — душа грішна, — сказав той, котрий світло від себе випромінював.— Жінка перш за все — життя творителька і через це благословенна богом, коли вона чиста серцем і душею, коли матір'ю вона стає доброю і жоною чеснотливою. Проти грішної душі в собі борітеся, а не проти того, що життя творить і оновлює.
Ісакій упав на коліна. Груди його часто і хрипко дихали, а на вуста вибилася піна. Очі його несамовито і втомлено блищали. Дівчина намагалася його звести. Схопила опідруч і підіймала.
— Не піддавайся, — сказала вона ніжно. — Ну, ще-бо трошки!
— Я втомився, боже! — захитав головою Ісакій. — Несила мені вже танцювати.
— Ти не дотанцював свого танцю, — сказав сумно той, кому він уклонявся. — Вже не маєш сили до великого і справжнього життя…
Тоді простягнув Ісакій руки до того, хто світився, як сонце, до того, в кого усмішка, як день, була, і раптом заридав ридма:
— Але ж я свою силу віддав заради тебе, боже!
— Заради сліпої облуди віддав ти свою силу, — так само сумно сказав той, кому він вклонявся.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Розділ VI, в якому розповідається про Ісакія, до якого Христос приходив
Я почув у глибині печери ходу і накрив своє писання свитою.
У віконце до мене зазирав Ісакій.
— Ги-ги! — оскалився він. — Послав мене Єремія підглянути, що тут робиш, брате Семене…
— Богу молюся! — смиренно сказав я.
— Сказав Єремія, що біс тебе навідує, ги-ги! Це як і мене свого часу… Єремія у цьому ділі зна…
— Його самого навідує біс, — сказав я спокійно. — Біс підозри і неспокою.
— Га-га-га! — засміявся Ісакій. — Піду йому скажу.
— Даремно це, — відмовив я спокійно. — Розкажи краще ще раз, як до тебе біс приходив…
— Нема чого розказувать, — нахмурився Ісакій. — Сам відаєш… Чув, брат Никодим відійшов до бога.
Я перехрестився.
— Га-га-га! — недоречно засміявся Ісакій. — Хотілося йому хворіти в монастирі. Знаєш, під ним черви заводилися. Як свого часу піді мною…
Його висохле лице у віконці посмутніло, а очі зробилися великі й сльозисті.
— Мене й сьогодні ігумен бив. Люто бив, бо я сказав… почекай, що я йому сказав? Я сказав, що побачив у церкві на його місці осла. А я й справді бачив там осла, — він дививсь у віконце гарячими, розпеченими очима. — Не страшно тобі тут сидіти, брате Семене? Мені б зараз страшно було.
— На бога уповаю!
— А я не уповав? — вигукнув тонко Ісакій. — Може, більше твого уповав. Наклав на себе одежу чернечу, коли ти ще малий був. Волосяницю одяг, наказав собі козла купити, здер із нього хутро і надягнув на себе — сира шкіра на мені так і висохла. Сидів у келії на чотири лікті і безперестанку зі сльозами на очах, молив бога. За їжу була мені проскура одна, і то через день, і води пив у міру. Сім літ так подвизався. Ніколи навіть на бік не лягав, а спав тільки сидячи…
— Заспокойся, брате Ісакію. Ти уповав таки більше мого, — заспокоїв його я.
— Уповав, і що з того? Всі б'ють мене і гонять. І все тіло в мене у синяках!
— Бо язичка не прищемлюєш, Ісакію.
— Але ніколи не брешу, — зі сльозами в очах сказав Ісакій.
— Саме тому тебе б'ють, — мовив я. — Коли б брехав, то тільки посміялися б з тебе. А за правду — б'ють…
Він пішов, а я вклякнув перед образом і задумався. Щодня приходить до мене цей чоловік і скаржиться. Його історію вже знаю.
Озираюся, по своїй келії. Ні, не на чотири вона лікті. Можу тут і лежати, і ходити. Не морю себе голодом, але тут важкий дух. Я зачинив себе тут добровільно не для того, щоб боротися із плоттю й неупокореністю, а щоб мислити й писати. Дивна це різнобіжність, але справжні думки тільки від неї й походять. Написавши те, що намислив, покину я це убоге місце. Можливо, візьму в руки патерицю, як Лазар, і рушу в світ, щоб до решти відчути над собою високе небо і сонце в ньому. Тут, у темені, все-таки гнітиться мій дух, як гнітився колись в Ісакія, Афанасія чи Іоанна. Однак, щоб писати про них, треба самому спуститись у затвор. Я хочу на якусь мить стати Ісакієм, Афанасієм чи Іоанном — хочу відчути те, що відчували вони. «Коли хочеш щось у собі заперечити — пізнати його добре треба», — міркую я, і це, здається, догідна богові думка.
2
День і ніч тут зливались водно. Вранці приходив печерник, подавав кухоль води, проскуру і свічечку, при якій він молився. Помолившись, дивився Ісакій на той химерний, ненадійний вогник, що освітлював сухі стіни, простелену долі житню солому і свиту. Мав Ісакій лопату, щоб закопувати випорожнення, але все одно дух від того стояв у келії гострий. Коли ж гасла свічечка чи скіпка, все поринало в темряву, хіба пройде мимо хтось із братії, пронісши вогонь, — тоді його віконечко жовто засвічувалося, а світло на коротку мить падало на протилежну стіну. Ввечері печерник давав йому свіжу воду та скіпку і коротко оповідав монастирські новини. Ісакій при цьому мовчав.
Коли ж затихали кроки старця, затворник ставив скіпку під образи й починав, б'ючи поклони, співати псальми. Він співав на повний голос, бо моторошна тиша висіла навкруги: здавалося йому, що чує він голоси інших затворників, вони підхоплювали його мелодію кожен у своєму закутку і співали. Колихалися довкола кошлаті тіні, а вогник від його дихання хитався — здавалося, однак, що під ту хвилю цей морок прошито тонкими нитками; їхній єдиний спів лучив затворників у певний спосіб, і всі вони на серці полегшу починали відчувати. Може, через те плакав він, співаючи, — слова різко рвалися йому з горла, і так тяглося доти, доки не відчував: знову у цій темені сам, і ніхто йому не підспівує. Він і сам відчував утому, а може, й вичерпання, відтак гасив скіпку і сидів на своєму сидінні, відпочиваючи. Тиха туга гойдала його, і саме в такі-от хвилі, коли дух його ослаблювався, згадував він про той час, коли був багатий і щасливо купцював. Тоді теж навідувала його така ж туга і саме через неї покинув світ, роздав майно монастирям та родичам, а сам опустився сюди з надією звільнитися. Минуло зовсім небагато часу, і він знову пізнав ту ж таки тугу, і була вона як біль ізсередини і їла-роз'їдала його. Не знав відтак, куди подітися: був у світі і пропадав від туги, пішов із нього, і знову вона до нього прийшла. Він знову запалював скіпку, знову бив поклони і знову співав псальми, аж вуста йому дерев'яніли та язик. Вже за повіки його починало щипати, і він западав у короткий та важкий сон, з якого його будили тихі, шарудливі кроки печерника, котрий ніс кухоль води, свічку, скіпки, а часом і проскуру.
Темрява ж навколо була дивовижна. Волохата й бездонна, коли кожен шелест стає надмірно голосний, а кожен рух хитає застояне повітря. Хоч очі його звикли до темряви, після того, як гасив він скіпку, тьма гостро наступала на нього, і відчував він тоді розпач. Глухий стогін виривався із грудей — відкидався на спину і бив кілька разів головою об стіну. По тому приплющувався, хоч цього можна було б і не робити; тиша навколо стояла така, що він чув шурхіт одежі інших затворників. Часом осувалася десь земля і довго сипався пісок, тоді він починав тремтіти, як у пропасниці. Ворушив ногами, руками і язиком, розплющував найширше очі, намагаючись переконатися, що живий іще, шукав рукою кременя, щоб викресати вогню, а коли вдаряв залізком об камінець, розсипалися по його келії яскраві іскри, і в світлі цих іскор (а міг він так бавитися годинами) бачив стіни й убогі речі свої. Відтак знову клякнув, вдаряв доземним поклоном і проказував голосно й завчено:
— Боже, поглянь на мене! Поглянь на муки, які терплю заради тебе і заради ласки твоєї. Освіти цю темінь і відведи до свого світла!
Лилися йому з очей сльози, ці сльози теж були як іскри з кременя і пекли його, як ті іскри, — хапався за волосся й тихенько вив, погойдуючись.
Одного вечора, коли тиша була по-особливому моторошна, коли темінь (а він тільки-но погасив свічку) стояла неоглядна і затопився він у ній, побачив раптом Ісакій в кутку келії світло. Спершу було як світляк, пот^м наче отвір у білий світ, звідки пучком лилося сонячне проміння, — це світло розширювалося, розширювалося і раптом залило все навколо. Ісакій схопився рукою за очі, бо здалося, що витечуть від того світла, що навіки осліпне і стане темний. Назустріч ступало двоє юнаків у сріблистих одежах, із усмішками ясними і з обличчями, що блищали, як сонця.
— Ісакію, ми янголи,— сказали вони в один голос. — А там іде до тебе той, кому маєш вклонитися до землі.
Він скочив на рівні, вражений казковим видінням. Брудний,.зарослий, із висохлим обличчям та палючими очима, стояв серед залитої світлом келії і всміхався щасливо. Тоді раптом неземна сила схилила його в низькому поклоні, і почав плакати він і цілувати землю. Заскакали довкола юрливі тіні, заплескали в долоні, заповигиналися, хтось десь заспівав солодко, і з десяток голосів сказало хором, наче видихло:
— Наш ти вже, Ісакію, наш!
Тоді він звів обличчя від підлоги і побачив чоловіка з великими сумними очима, а довкола нього стояли, з'юрмившись, юнаки із обличчями — наче сонця. Був непомірно здивований Ісакій на те видовище і раптом відчув, що тіло його почало дрібно-дрібно тремтіти.
— Я почув твій голос,— сказав той, кому він уклонявся.— Я почув про твоє страждання і зволив утішити тебе,— він повів довкола рукою.— Гей, візьміте сопілі, гуслі та бубони, і хай Ісакій нам затанцює!
І заспівали сопілі, вдарили бубони, забриніли гуслі, а за музикантів були юнаки із золотими кучерями. До Ісакія підходила, пританцьовуючи, юна красуня; темне волосся їй спадало хвилями на плечі, очі світилися, а червоні вуста відслонилися. її перса були тугі й пружні і ледь-ледь здригались у такт рухам, вихилявся живіт, і темно зблискував трикутник лона. Вона подала йому руку, і він затанцював. Тоді затанцювали й інші, легко закружляли й замаяли срібними й золотими одежами. Йому гаряче стало, бо коло нього крутилося надто гарне і юне тіло: сопіляр аж щоки роздув, так свистів, бубняр підстрибував, а гусляр ще й співав. І не було в його пісні слів, бо то не слова були, а тільки музика,— десятки легких ніг дружно притупували, танцюристи вряди-годи скрикували одночасно чи позойкували.
Ісакій танцював. Кидав сухим, змореним тілом і наче нову силу здобував. Здалося йому, що він уже не в келії, а на зеленому, засипаному квітами лузі і що зійшлися це його земляки-сіверяни на обряд умикання. Чути довкола сміх і дівочі поклики, бігають весело хлопці за дівчатами, а вони так само весело тікають. Хлюпотить довкола, кілька пар біжить по воді, мілкій і теплій, а з-під ніг їм виприскує перелякана риба.
— Я приходжу до тих, хто печальний,— казав тим часом той, кому він уклонявся, — і збавляю їх від печалі; до тих, хто мучиться, і збавляю їх мук; до тих, хто убогий, і звеселяю убогість їхню. Не треба заради мене світ ненавидіти, бо не задля ненависті я прийшов. Не треба тіло своє умертвляти, бо не для смерті я є: життя — уділ мій, і світ оцей бог створив — не диявол!
Піт густо стікав по скронях в Ісакія, запливав на повіки, і сліпило ще й досі його те невимовне світло, а він усе танцював і танцював. І танцювала коло нього чарівна дівчина, що світила до нього блискучим чорним зором, і крутилася, вертілася.
— Боже, — сказав він, не зупиняючи танцю.— Чи гоже мені танцювати з цією дівчиною?
— Ця дівчина — життя,— сказав той, кому він уклонявся, — а життя — уділ мій. З'єднавшися із нею, суть ти віднайдеш, що її задля життя я освячую. Ви плід дасте землі, бо всі люди мають давати плід, і тим самим новитиметься світ і буде готовий завжди плодоносити. В цьому високий божий замисел — живіте і множтеся!
— А ті, що заради тебе відмовляються від світу, ті, що заради тебе у темінь себе ховають і все своє тобі віддають? Який їхній уділ?
— Ті всі мертві суть,— відказав спокійно той, кому він уклонився. — Той мені угодний, хто життя творить, а не марнує його. Той, хто не творить життя, а тікає від нього, — світові й богу не потрібний.
Ісакій танцював; здавалося, весь піт витік із нього, і все в ньому почало пересихати й плавитися.
— Навіщо примушуєш мене танцювати? — спитав він. — Важко це мені!
— Цей танець, що танцюєш,— так само погідно відповів той, хто світло від себе виточував,— перевірка тобі. Витримаєш — покинеш це пристановище печалі і вийдеш до сонця й світу. Запам'ятай: не темрява життя творить, а сонце і світ.
Ісакій танцював. Уже мліли в нього ноги і підступала під горло нудота. Всі присутні оточили його колом, а він танцював і танцював. І так само невтомно танцювала коло нього призначена йому красуня.
— Ти мене в обійми жінки посилаєш,— сказав, ледве ворушачи губами, Ісакій. — Але жінка — вмістилище нечистоти і гріха!
— Вмістилище нечистоти і гріха — душа грішна, — сказав той, котрий світло від себе випромінював.— Жінка перш за все — життя творителька і через це благословенна богом, коли вона чиста серцем і душею, коли матір'ю вона стає доброю і жоною чеснотливою. Проти грішної душі в собі борітеся, а не проти того, що життя творить і оновлює.
Ісакій упав на коліна. Груди його часто і хрипко дихали, а на вуста вибилася піна. Очі його несамовито і втомлено блищали. Дівчина намагалася його звести. Схопила опідруч і підіймала.
— Не піддавайся, — сказала вона ніжно. — Ну, ще-бо трошки!
— Я втомився, боже! — захитав головою Ісакій. — Несила мені вже танцювати.
— Ти не дотанцював свого танцю, — сказав сумно той, кому він уклонявся. — Вже не маєш сили до великого і справжнього життя…
Тоді простягнув Ісакій руки до того, хто світився, як сонце, до того, в кого усмішка, як день, була, і раптом заридав ридма:
— Але ж я свою силу віддав заради тебе, боже!
— Заради сліпої облуди віддав ти свою силу, — так само сумно сказав той, кому він вклонявся.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33