А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  A-Z

 


В той день був Прохор сумний, хоч стояла надворі чудова погода, сонце світило не гаряче, а ніжно, і тихий легіт повівав, а земля плоди на собі зав'язувала. Не запалював Прохор нині вогню, а сидів на порозі келії на старій вербовій колодці. Дивився перед собою, і вуста його ворушилися. Він знав, що через якийсь час знову прийдуть до нього прохачі…
Новий прохач лежав у нього в ногах, і він дивився на нього з-під приплющених повік.
— Хто тобі сказав, що в мене є сіль? — спитав неквапно.
— Ваш слуга Лазар, — озвався прохач. — Про ваше добре серце він оповів і про щедрість вашу…
— Де ти його бачив?
— Він з цвинтаря повертався.
— Я дам тобі солі, але щоб про це ані душа не знала, — сказав гостро Прохор. — Бо князь забере в мене ту сіль до дрібки.
Стояло серед неба веселе сонце, і день блакитний розливався навдокіл. Пахтіло під цим сонцем зілля, чорногуз спустився із даху й мирно походжав біля Прохора, намагаючись зазирнути йому в обличчя. Старий же начебто не бачив його, дивився на світ з прижмурцем — глибокий смуток відчув, що незвідь-звідки починався і незвідь-що йому ніс.
Зрештою встав, сказав щось тихо чорногузові, і той кляцнув до нього дзьобом. Тоді звів величезні крила і замахав ними, наче вітер на Прохора гонив.
Прохор зайшов у келію, зняв із полиці горня, налив у кухлик зеленої густої рідини і випив. Тепло помалу розтікалося по його жилах, і він змахнув із ока сльозину. Знову вийшов і знову сів на колодку.
Світ довкола нього відмінився. Світ позолотів, і там, де були трава й бур'яни, розквітали квіти. Вся земля була засипана тими квітами, спурхували легенькі кольористі метелики. Ходив там по тих світах чорногуз, тільки мав він тепер людське обличя і чув мав, зачесаний набік, а в дзьобі стриміла сопіль. І дув він у ту сопіль, чудова музика звучала навколо, бо не сам чорногуз Прохорові грав, а всі оті квіти й метелики. Він простяг руку, і на долоню йому сіла синя маленька пташечка. Вона забриніла крильцями і раптом заспівала. Довкола багато було таких синіх пташок, і співали вони тої ж таки пісні, що її вигравав на сопілці чорногуз.
— Видить бог, — прошепотів Прохор, — я хотів пригріти того чоловіка. Хотів його своїм зробити, щоб він полюбив мене. Видить бог, ніхто ніколи мене в цьому світі не любив…
В його ногах уже лежав третій пришелець і, як ті, попередні, просив у нього солі.
— Що це ви завзялися із тією сіллю? — спитав Прохор.
— Велику нестачу у ній маємо, — сказав прохач, і, хоч був це старий, поморщений, аж почорнілий від сонця та горя чоловік, бачив перед собою Прохор чудової вроди молодця.
— Хто тобі сказав, сину, що в мене сіль є? — спитав Прохор завчено і насторожився, щоб не пропустити й слова з відповіді.
— Ваш слуга Лазар, — сказав пришелець.
Тоді Прохор подумав, що недаремно його слуга Лазарем назвався.
— В гною і рубищі лежав він біля мого порога, і я майже не зважав на нього, — сказав Прохор.
— Велике горе він пережив…
— Де ти його зустрів?
— Він ходив по вулицях і розмовляв із людьми. Він і зі мною спинився поговорити. Сказав, що ви добрий і милостивий і що сіль у вас є.
— Це недобре він учинив, — пробурмотів Прохор. — Взнає про мою сіль князь і забере все до дрібки. Прийде до мене ігумен і спитає, чому ховаю я у себе сіль і де її дістав?
— А де ви її дістали? — спитав зацікавлено прийшлий.
— Де її дістав, знаю сам, — відказав Прохор і пішов, щоб винести прибульцеві солі.
— Тільки язика за зубами тримай, — попросив він несміло. Після того приклався до іншого слоїка, і світ його із барвистого став чорний. Стояло в чорному небі сіре сонце, трава і квіти втратили барви, синє повітря стало оксамитно-непроглядне, а чорногуз не тільки чорні плями мав на тілі, а почорнів від голови до п'ят. І був у нього не дзьоб, а змія звивиста, і змія та вигиналася й сичала на Прохора, який тишком сидів на вербовій колодці, маленький, як палець, і тільки похитувався, а в далекому куточку його недавно світлого мозку росла тільки одна-однісінька гілочка з одним-однісіньким зеленим листком і з одною білою як сніг квіткою. Сиділа на тій гілці одна-однісінька пташка і співала тої-таки пісні, що недавно насвистував йому його приятель вірний — чорногуз.
— Нема добра у світі, — бурмотів Прохор. — Нема любові та вірності. Немає віри, немає надії. Всі тільки чорні сітки виплітають — хочуть зловити у них одне одного, і триватиме так до кінця.
Тоді й підійшов до нього Єремія і присів поруч на колодку.
— Ким ти був до чернецтва, брате? — спитав він у Прохора.
— Сином багатих батьків, — сказав Прохор. — То був страшний, страшний і потворний світ. А знаєш чому? Я не міг у ньому ні купецтвом займатися, ні шолом на голові носити, ні ремесел навчитися. Нічогісінько я в ньому не міг. Тому й позбутися його захотів. Здавалося мені, що світ недостойний пізнання.
Вони сиділи якийсь час мовчки. Вечірнє сонце освітлювало їх й покривало малиновою барвою, і від того обличчя їхні стали молодші й рожевіші.
— Про твою сіль казки розповідають. Що це ти знову вигадав: був хліб, а тепер сіль?
— Про це я думав ціле своє життя. Коли є хліб і сіль, а води завжди роздобудеш, то голоду не знатимеш ніколи. Тоді від світу залежний не будеш.
— Дуже сутужно тепер із сіллю, — мовив Єремія.
— Тут, де моя келія, льох був, — сказав Прохор: до нього вже повернулися звичні барви і форми навколишнього світу. — Хтось у тому льоху сіль сховав. Віриш, брате, десять бочок!
Єремія засміявся. Був його сміх теплий і сухий.
— Можеш мене не боятися, — сказав він. — Я тебе не викажу. І знаєш що: не вірю я і в янгола. В отого, що сказав тобі хліб із лободи робити. Я швидше повірю, що то був біс, а не янгол.
Він став перед Прохором, розставив ноги, повернув до нього боком лице, примружив око і зорив хитро. Прохор, однак, не дивився на» нього. Дивився він радше на стежку, що вела від воріт до його келії. Ішов по ній босий, обірваний чоловік, ішов несміливо, і він безпохибно пізнав, що це ще один прохач солі.

6
Вони таки прийшли. Гримали важким обув'ям і кидали хижим оком по келії.
— Що це? — сказав княжий отрок, тицькаючи у слоїки.
— Настої на травах, — сказав незворушно Прохор.
— Де твоя сіль?
— Нема в мене солі, — сказав смиренно Прохор. — Є тільки попіл.
Один із слуг поліз у бочку рукою і вичерпнув з неї півжмені солі.
— Це теж попіл, отче? — зареготався він.
Прохор мовчав. Світ для нього став чорний і без зілля. Бачив він людей з чорними обличчями, і навіть роти їхні всередині були чорні.
— Тут є льох, — сказав один із слуг і відкинув ляду. — Бочки…
— Там попіл у тих бочках, — сказав спокійно Прохор.
— То ми цей попіл і заберем, — показав зуби отрок.
Тоді Прохор почав проклинати. Стояв серед келії блідий як смерть, і з його зціплених вуст виривалися всі прокляття, які знав. Це були прокляття давні, ще поганські, бо його прадід був поганином і служив біля капища — прокльони дідів та бабів, всіх сотень пращурів його; він і сам вигадував прокльони, називаючи поіменно всі частини тіла і виклинаючи їх, називаючи предків і нащадків грабіжників, кладучи на них прокльони -, найгірше з гіршого й найпекельніше з пекельного.
— Помовч, діду, — люто сказав отрок. — Не зі своєї волі ми це чинимо, а з княжої.
Але він не спинився. Так само сипав і сипав прокльонами, аж поки не схопив його отрок за бороду і не вдарив межи очі, аж засліпило йому, і упав непритомний, загримівши ослоном.
Слуги тим часом вантажили бочки. Були ті із забитими денцями і залегкі як для солі. Підкотило кілька підвід, і бочки поскладали на них. Насамкінець отрок підійшов до старого і линув йому в обличчя води.
Прохор розплющився. Все довкола було бліде і вицвіле,.начебто повите світлою і прозорою тканиною. Він слухав гримкіт підвід за дверима і здивовано вдивлявсь у стелю. Замість стелі побачив бліде вицвіле небо і вицвіле сонце, що розсипало довкіл біле проміння. Почув шелест листя й упізнав, що лежить він у білому саду із білим листям.
Він сів, і йому тонко заболіло в переніссі.
— Так тут болить, — сказав він Єремії, який допомагав йому звестися.
— Забрали вони твою сіль, — усміхнувся Єремія.
— То не сіль була, — кволо відказав Прохор. — Попіл то…
— Бісівськими справами займаєшся, брате. Покинь це… Прохор почав зводитись із долівки. Він підійшов до столу і ковтнув із кухлика.
І з білого став йому світ рожевий, і обдивився він його здивовано-стуманіло, і стояв супроти нього рожевий чоловік, що похитував скрушно головою, а коли подивився на Прохора Єремія, то побачив: рожеві сльози котяться Прохору з очей, а борода його дрібно-дрібно труситься.

7
Вночі палав серед неба великий повний місяць і осявав землю так, що видно було кожну билину. Єремія довго стояв на своєму ґанкові і прислухався до сторожких нічних звуків.
Не спав у ту ніч і Прохор. Він довго сидів біля запаленого каганчика, а потім ще довше молився. Затим дістав із полиці більшого горщика, затиснув під пахвою і дмухнув на світло.
Ішов, зігнувшись, по вузькій стежці, і ноги його мокли від щедрої роси. Бурмотів під ніс молитви, часом зупинявся й дивився на місяць. Той тремтів серед неба і щедро лив на землю мертве світло.
Дійшов до проламу в паркані і вийшов за межі монастиря. Дорога, яку побачив у місячному сяйві, була біла, аж срібна. Він пішов помалу по тій дорозі і був під той час як великий чорний їжак. Пообіч дороги турлюкали земні жаби і на все горло стрекотіли цвіркуни. Прохор спустився до Хрещатого яру, а що був зморений, присів спочити на пеньку. Застиг і став чорним грибом, — поблимували тільки з-під куколя пильні, палахкотливі очі.
Знову подибав по дорозі, перебрався через місток над струмком і дійшов до міських воріт. До нього гукнув сторож, і він видав себе за мандрівного ченця.
— Ночуй тут до ранку, — сказав сторож, — наказано нікого вночі не пускати.
Прохор не сперечався. Сів, спершись об стіну, і поволі почав припадати росою.
— Слухай, отче, — обізвався сторож. — Задля чого хочеш у місто?
— Йду до ченців Ірининського монастиря, — сказав Прохор.
— Зайди сюди до мене і розкажи, що бачив у світі… Зарипіла хвіртка» і Прохор увійшов досередини. Розповідав сторожеві казки, і той слухав, розтуливши рота.
Вже під ранок пішов по порожніх міських вулицях. Ішов повільно, ледве перебираючи ногами. Від князівської гридниці аж сюди долинав гомін — бенкетували…
Якийсь пес вискочив насупроти Прохора, той всунув пальці до горщика і покропив собаку. І відразу перестав на нього насідати пес, а задивився вражено і спантеличено. Захитався п'яно й поплентав до свого двору.
Недалека була дорога, але надто довго долав її Прохор — сили в нього майже не лишилося. Зрештою опинився на пустищі, куди викидали міщани сміття. Блукав по ньому, доки не побачив те, чого шукав. У блідому, непевному світлі передрання побачив він купи попелу.
Кропив той попіл рідиною із горщика, шипів він і згортався, тоді білів, як біліє світанок, і вже поблискував у непевному світлі. Перед Прохором лежало кілька чималих куп іскристої солі…
Лишив для себе ковток рідини, але не пив зараз, а вклякнув тут, на смітнику, і почав молитися. Він молився, а заодно думав про своє життя і про те, що надто гірку й незаперечну правду сказав йому Лазар. Прохорові знову привиділося Лазареве обличчя, захотілося ще раз із ним побалакати. Був певний, що зараз вони б знайшли спільну мову.
А ще він думав, що життя людське швидке й перехідне і що він не зогледівся, як воно проминуло. Йому гостро заболіло серце, а сіль перед очима грала й мерехтіла від світла, — його все більше й більше проливалося на землю.
Коли зовсім розвидніло, він випив той ковток рідини, що лишав у горщику для себе. Відчув, що йому спадають із плечей літа. Відчув, що давно забута молодість повертається в тіло, і воно співає, наливаючись юним жаром.
Встав і побачив навколо себе не смітник, а поле, густо засіяне квітами. Побачив метеликів і чорногуза із сопіллю і почув чарівну музику. Тоді пішов просто на вулиці, не послуговуючись навіть кийком, а де зустрічав людину в бідній одежі, зупиняв її і казав:
— Поки пани твої сплять, іди на пустище і набери солі.
Йому спершу не вірили, але цікавіші пішли на звіди, і доки попросиналися пани міста, на смітнику побувало безліч люду. Всю сіль, розсипану там, було визбирано до дрібки.
Прохор же ледве додибав до брами. Він дійшов до містка через Хрещатицький струмок, але далі іти не зміг. Сів на пеньок і перетворився там у дерево…
Отаке почув я, раб божий Семен, про Прохора-лободника, череп якого мав нагоду оглядати в печерах. Своєї таємниці він не відкрив нікому, і хоч Єремія забрав після смерті старого всі його слоїки з настоями, ніхто не докопався, як же він їх виготовляв. Ніхто не взнав, чому так мало хліба з лободи міг він випекти і як саме робив він із попелу сіль.
Останній ковток напою випив Єремія зовсім недавно, але хліба з лободи випікати не міг, хоч витратив на те горщик рідини.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Поиск книг  2500 книг фантастики  4500 книг фэнтези  500 рассказов