Марко супроводжував нас, начебто співчуваючи нашому пригніченню. І лише коли виходили з церковки, якась сила примусила мене обернутися. Дивну річ я тоді побачив: на вході до печери спинився Марко і весело дивився нам услід — на устах у нього грала іронічна усмішка. Але він миттю пригасив її, зустрівшись зі мною поглядом, натомість по-змовницькому мені підморгнув.
Пізніше, коли пішов я у затвор і Марко почав підходити до мого віконця перекинутися слотом, я спитав його про те, що скоїлося тоді з Теофілом. Марко зітхнув і понурився.
— Грішні ми під цим сонцем, — сказав він. — Грішний і я. Бачиш, брате, я тоді трохи розсердився… дуже мало він мені за роботу заплатив…
3
У ту зиму випало багато снігу, але великих морозів не було, натомість часто траплялися відлиги, і сніг під ногами драглів. Стежки порозм'якали, і по них важко стало ходити, ноги провалювались і грузли. Саме в той час почав обходити келії братії Теофіл. Коли переступав порога, поділ його мантії мокро плескався об чоботи, а з чобіт натікала калюжа. Високий і худий, із чорним, розчухраним волоссям на бороді, зі сльозавими очима, темними і непомірно розширеними, він спинявся на порозі й несміливо переминався з ноги на ногу.
— Брате, — казав він хрипко, — вибач мені мої гріхи, брате! Сльози котилися йому по лицях, він схлипував і покивував головою.
— Бог тобі вибачить, — незмінно відповідали ченці, а він, запустивши руку до кишені, витягував звідти гроші.
— Молися за мою грішну душу, брате! — казав він, повертався і знову йшов. Знову провалювався в крихкому снігові і через те заточувався, наче п'яний.
Він почав плакати денно і нощно, ставав серед своєї келії навколішки, і сльози безперервно котилися йому з очей. Коли ж хтось навідував його, починав плакати ще жалісніше, і від його сліз швидко змокріли всі його хустки й одежа. Навіть молитися не мав сили — плакав і плакав.
— Слухай, брате, — сказав йому, завітавши, Ісакій. — Тебе обдурив, налякавши, той мізерний земляний черв'як, і ти даремно стільки сліз виточуєш.
— Я смертного часу свого чекаю, — сказав Теофіл, не перестаючи плакати.
— Коли ж він прийде, той твій смертний час? — спитав Ісакій.
— Казав Марко: завтра чи позавтра. Я думав, що впаду мертвий ще тоді в печері. Побачив би ти, брате, які страшні червоні були в нього очі.
— Бо він світла не бачить, — сказав Ісакій. — Він, як кріт отой, сліпне.
— Не кажи нічого про нього осудливого. То чудо, що я уздрів… Та й узагалі, нічого мені не треба. Все майно своє я роздав, сама тільки мантія і свитка та чоботи мені лишилися.
Тоді сказав Ісакій, раптом споважнівши:
— Неугодне богові ти діло чиниш. Недобре передрікати волю божу.
Теофіл подивився на Ісакія, не розуміючи, а той раптом розсміявся:
— Є добрий спосіб до твого спасіння. Точиш ти сльози, брате, а вони в тебе пропадають даремно.
— І що? — звів заплакані очі Теофіл.
— Раджу тобі: збирай свої сльози, брате. Візьми посудину і збирай. Назбирай її повну, а коли помреш, хай виллють ті сльози на тебе. Нетлінним у часі тоді, брате, пробудеш!
Він кляцнув пальцями і знову засміявся.
— Я не встигну цього зробити, — сказав заклопотано Теофіл. — Печерник Марко вирік мені за кілька днів смерть.
— А я тобі вирікаю довге життя! — тонким і пронизливим голосом сказав Ісакій. — Послухай мене, юродивого, упослідженого з упосліджених, того, до кого диявол чи сам господь-бог спускався!
— А може, то і справді був господь-бог? — спитав, заскаливши око, Теофіл.
— Може, — відгукнувся Ісакій. — Отож живи і плач, брате! Наплач собі повний горщик!
Він скорчив гримасу, але Теофіл не помітив її, з даху в той момент з'їхав шумко сніг, і він мимохіть обернувся до віконця.
— Щось мені таке здається, — сказав Теофіл, — що смієшся ти з мене. Було б це недобре, бо я справді бачив її, сухокосту. Та й зараз вона стоїть у тебе і в мене за плечима. І в інших також, придивися й побачиш. Я* і в ченці пішов через те, що страх як її боявся. А тут уже таке трапилося! Я не знаю, що вчинити і де подітися.
Ісакій дивився на цього чоловіка, вкляклого біля його ніг, посивілим оком, і обличчя в нього поступово смутнішало.
— А ти все-таки плач, — сказав він майже серйозно. — Зрештою, і тобі не про добро в світі йдеться, а за себе боїшся.
— Навіщо те добро в світі, коли оце тіло й оці руки, — він про-стяг перед Ісакієм руки, — тліном скоро стануть. Навіщо все у світі, коли я весь тліном скоро стану, коли зникну і розчинюсь, як зникає і розчиняється дохла птиця чи собака.
— Я так само, як і ти, в темряві ходжу, — сказав Ісакій і, повернувшись круто, пішов із келії.
Було тепло. Падали густі сніжини, а водночас розтавало. Тихо і глухо крапало зі стріх — начебто відлічувавсь однотонно час. Ісакій простяг перед собою долоні і сумно дивився, як кладуться на них і відразу тануть розкішні, прегарні снігові тільця.
— Життя їхнє — як подих, — прошепотів він, — але всі разом вони зиму на землю спускають!
4
Минуло два дні, і справді не помер Теофіл, зате відтоді пробував у постійному надчікуванні смертного часу. І ніхто не міг спинити його від гіркого плачу. Цілі струмки сліз проливав він щоднини, і сльози все примножувались у нього. Він носив уже.тепер із собою посудину, а коли починали литися йому сльози, особливо в час молитов, ставив посудину перед собою й плакав. Після плачу затуляв глека накривкою і йшов далі — де б не бував Теофіл, скрізь носив він із собою ту посудину. Він часто прокидався серед ночі в холодному поті і зчавлював кулаки, тоді дер нігтями стіну, і тихий стогін виривався з його нутра — роздирало під той час йому груди відчуття кончини. Серце шалено гупало йому в грудях, а очі вилізали з очиць. Являлося йому жахке видіння брата, який зводився зі своєї смертної постелі, і бачив він настовбурчене волосся й біле лице — кричав відтак Теофіл страшно, а крик його провисав у порожнечі. Дрібно тремтів він, зіскакував із ліжка і починав бити поклони, і знову лилися йому з очей сльози, і не забував він підставити під ті сльози глека. Так тяглося кілька років, помер за цей час не один брат, і гадав він, що посудина до половини заповнилася сльозами. Прокидаючися щоранку, мав у голові одну тільки думку: «Не знаю, чи доживу я до вечора». Вночі, прокидаючись, мав у голові ту ж таки думку, що не доживе він до ранку; часом здавалося йому, що з нього вже витворюється кістяк, і відчував він той кістяк, і що закинуто його десь у підземеллі. Запах землі забивав йому дихання, і скрипів він зубами, чуючи, що розтирають ті зуби пісок, — тяглося так з дня у день, не мав-бо інакших думок та інакшого болю. їжу їв, не знаючи смаку; ніхто ніколи не міг примусити його скуштувати чогось смачнішого — солодке йому гірким здавалося, а гірке лишалося гірким.
«Боже мій, — шепотів повсякчасно. — Дай мені час на покаяння, продовж мені трохи існування! Боже мій! — кричав він, коли зачинявся в келії на самоті. — Невже я недостойний твоєї милості? Не дай мені загинути, як псу чи нікчемному птаху, душа моя волає, і страх мене їсть, що зникну в часі, як метелик чи комар. Багато бувало таких, що вставали здорові вранці та не дотягували вечора, лягали ввечері, а ранку вже не зустрічали!
І плакав він гірко, і підставляв собі посудину, щоб не пролилося даремно ані сльозини: збирав їх для смертного-таки часу, повіривши твердо в Ісакієвий насміх, що, облитий власними слізьми, не буде він тлінний.
Вже не ходив по землі, а хилявся. Висока висохла постать, як тінь, із горщиком під пахвою; висохле костисте обличчя, на якому гарячково світили червоні від сліз очі; сухі, майже чорні, як у мощей, руки й ноги, /5о почав він босим ходити взимку і влітку, — йшов, похитуючися, ледве перебираючи ногами, наче землі не торкався, хоч треба було неймовірного зусилля, щоб так рухатися. В церкві падав на коліна і, поставивши перед собою горщика, плакав, потім відсторонено хилитався назад до своєї келії.
Раз на рік спускавсь у печери, плакав біля братового тіла, і просив, щоб Марко-печерник помилував його. Щоразу Марко-печерник милував його, і він повертався, на хвилю втішений, молитися й плакати в свою келію. Голова його трусилася, але рука міцно притискала глека зі слізьми до грудей.
Я дивився на цього мученика з тим-таки жалем, з яким дивився колись на Марка-печерника, коли зимової пори спускалися ми по стежці до печер. Бачачи ж тепер Теофіла, думав про дерева, які не доцвітають, а раптово сохнуть на корені, про живу траву, по якій пройшов вогонь, і про квіти, які посохли, не видавши плоду. Я думав, що біль Теофіловий — це біль тисяч живих, які усвідомлюють себе, але яким уготовано стати травою чи листям. Його гріхом став страх надмірний, і це було б так само, якби змія кусала власний хвіст. Ченці підсміювались із глека, що носив його під пахвою Теофіл, — це була надто марна сподіванка. Я ж із того не сміявся. Ніколи не засміюся я із упослідженого, з кривого, горбатого чи зизоокого — жаль мені тоді груди наповнює і робить моє серце м'яким. Не скажу, що тільки в цих людях правда сокровенна — всіх побивають, у більшій чи меншій мірі, однакові пристрасті, — але й там вона може бути. Отож кажу я в повний голос: той, що нагинається підняти камінь, хай подумає, чи не в себе його хоче кинути. Той, хто заніс у гніві палицю над зігнутою перед собою спиною, хай подумає, чи не себе зараз буде шмагати! Не судити, а розуміти я хочу людей, що зачинилися тут від світу. Тільки той, хто упередженої злості позбудеться, може небо відчути у себе в серці, ясне, високе — око господнє й недріманне. Воно може бути сіре, голубе, блакитне, темно-синє чи й чорне, але вимір його безконечний. Душа моя прагне відтак його світла, і це по-особливому різко відчув я тут, у затворі, в темній, як гріб, печері.
5
— Йди, Теофіле, — сказав я. — Марко тебе бачити хоче! Теофіл звів костисте, сіре лице. З очей його потекли сльози.
— Хто це прийшов до мене? — спитав він.
— Це я, Семен, брат твій по обителі.
— Я тебе не бачу, брате, — сказав Теофіл. — Я сьогодні, прокинувшись, не побачив світу. Це зараз ніч надворі чи день?
— Ясний день, брате Теофіле.
— Ясний день, кажеш? — підскочив раптом Теофіл і схопився за очі. — Що ж це з моїми очима?
— Виплакав ти свої очі, брате, — смутно обізвався я.
— Підійди ближче, — занепокоєно сказав Теофіл. — Ні, я тебе не бачу. Може, ти тільки голос віщий, а не брат Семен?
— Я таки брат твій по обителі Семен, — ще смутніше сказав я. — А очі свої ти виплакав.
Була на ту пору весна. Небо стояло над світом ясне, вимите, повне яскравої блакиті: синиці дзвеніли невгомонно, стежки порозбухали і блищали під сонцем, наче скляні.
А Теофіл тим часом плакав. Навіть глека не підставляв.
— Невже світ для мене навіки погас, брате Семене? — спитав він.
Я подумав, що світ для нього погас значно раніше. Мені теж пощипувало очі, бо щось у тому моменті було по-справжньому печальне. Так, переді мною сидів висохлий у тріску чоловік, дивився невидющими зіницями, і з них лилися сльози.
— Не збираєш більше сліз, Теофіле? — спитав я так само смутно.
— Це я вже для себе плачу, — відказав той страждалець.
Я сидів боком до дверей і зирив крадькома на ясну блакить, що вривалася сюди крізь розчинену стулку: Теофіл ніколи вже тої блакиті не побачить. Я дивився на осяйну срібну хмару, що пливла серед ясного моря: Теофіл більше ніколи не побачить такої хмари.
— Що хоче від мене брат Марко? — переплакавши, спитав Теофіл.
— Він із братією прощається, — сказав я, відчуваючи той-таки глибокий смуток, від якого душа очищається.
— Чи не захворів часом?
— Відходить він уже і у гріхах сповідається.
— Той муж не має гріхів, — скрушно сказав Теофіл. — Той муж блаженний…
Він уже не плакав, Теофіл. Лице його при згадці про Марка раптом освітилося неземним світлом; хоч як. воно дивно — любов побачив я на тому обличчі. Це зчудувало мене, адже саме Марко був причиною Теофілових мордувань.
— Чи не тримаєш супроти Марка зла, брате? — спитав обережно.
— Хіба можу тримати супроти нього зло? — відказав лагідно Теофіл. — Він тільки показав мені, який дочасний цей світ. Од облуд гірких житейських він мене звільнив.
Я дивився на Теофіла — чогось тут не розумів. Здалося мені раптом, що муки, які відчуває, дають йому осолоду: один утіху має сміючись, а другий — плачучи. Страх легенький торкнув мене, коли про це подумав: які бездни заховано в душі людській?!
Там, у глибині цього яскравого світу, вмирав, забившись у печеру, Марко-могильник, котрий мерцями повелівав. Перечислював свої гріхи, і одним із них було те, через що відчував свою мученицьку радість Теофіл. Я сам тільки-но вийшов із затвору, бо щороку йду в те добровільне ув'язнення на місяць-два заради писання оцього. Коли був я в затворі, то краще пізнав Марка-печерника: він підходив до мого віконечка і розмовляв. Я знав, навіщо потрібні були гроші Маркові: вряди-годи виходив у місто, а повертавсь із барильцем питного меду. Пив той мед, забившись у найдальший куток печери і не світячи світла, а коли впивався, мав потребу з кимось побалакати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
Пізніше, коли пішов я у затвор і Марко почав підходити до мого віконця перекинутися слотом, я спитав його про те, що скоїлося тоді з Теофілом. Марко зітхнув і понурився.
— Грішні ми під цим сонцем, — сказав він. — Грішний і я. Бачиш, брате, я тоді трохи розсердився… дуже мало він мені за роботу заплатив…
3
У ту зиму випало багато снігу, але великих морозів не було, натомість часто траплялися відлиги, і сніг під ногами драглів. Стежки порозм'якали, і по них важко стало ходити, ноги провалювались і грузли. Саме в той час почав обходити келії братії Теофіл. Коли переступав порога, поділ його мантії мокро плескався об чоботи, а з чобіт натікала калюжа. Високий і худий, із чорним, розчухраним волоссям на бороді, зі сльозавими очима, темними і непомірно розширеними, він спинявся на порозі й несміливо переминався з ноги на ногу.
— Брате, — казав він хрипко, — вибач мені мої гріхи, брате! Сльози котилися йому по лицях, він схлипував і покивував головою.
— Бог тобі вибачить, — незмінно відповідали ченці, а він, запустивши руку до кишені, витягував звідти гроші.
— Молися за мою грішну душу, брате! — казав він, повертався і знову йшов. Знову провалювався в крихкому снігові і через те заточувався, наче п'яний.
Він почав плакати денно і нощно, ставав серед своєї келії навколішки, і сльози безперервно котилися йому з очей. Коли ж хтось навідував його, починав плакати ще жалісніше, і від його сліз швидко змокріли всі його хустки й одежа. Навіть молитися не мав сили — плакав і плакав.
— Слухай, брате, — сказав йому, завітавши, Ісакій. — Тебе обдурив, налякавши, той мізерний земляний черв'як, і ти даремно стільки сліз виточуєш.
— Я смертного часу свого чекаю, — сказав Теофіл, не перестаючи плакати.
— Коли ж він прийде, той твій смертний час? — спитав Ісакій.
— Казав Марко: завтра чи позавтра. Я думав, що впаду мертвий ще тоді в печері. Побачив би ти, брате, які страшні червоні були в нього очі.
— Бо він світла не бачить, — сказав Ісакій. — Він, як кріт отой, сліпне.
— Не кажи нічого про нього осудливого. То чудо, що я уздрів… Та й узагалі, нічого мені не треба. Все майно своє я роздав, сама тільки мантія і свитка та чоботи мені лишилися.
Тоді сказав Ісакій, раптом споважнівши:
— Неугодне богові ти діло чиниш. Недобре передрікати волю божу.
Теофіл подивився на Ісакія, не розуміючи, а той раптом розсміявся:
— Є добрий спосіб до твого спасіння. Точиш ти сльози, брате, а вони в тебе пропадають даремно.
— І що? — звів заплакані очі Теофіл.
— Раджу тобі: збирай свої сльози, брате. Візьми посудину і збирай. Назбирай її повну, а коли помреш, хай виллють ті сльози на тебе. Нетлінним у часі тоді, брате, пробудеш!
Він кляцнув пальцями і знову засміявся.
— Я не встигну цього зробити, — сказав заклопотано Теофіл. — Печерник Марко вирік мені за кілька днів смерть.
— А я тобі вирікаю довге життя! — тонким і пронизливим голосом сказав Ісакій. — Послухай мене, юродивого, упослідженого з упосліджених, того, до кого диявол чи сам господь-бог спускався!
— А може, то і справді був господь-бог? — спитав, заскаливши око, Теофіл.
— Може, — відгукнувся Ісакій. — Отож живи і плач, брате! Наплач собі повний горщик!
Він скорчив гримасу, але Теофіл не помітив її, з даху в той момент з'їхав шумко сніг, і він мимохіть обернувся до віконця.
— Щось мені таке здається, — сказав Теофіл, — що смієшся ти з мене. Було б це недобре, бо я справді бачив її, сухокосту. Та й зараз вона стоїть у тебе і в мене за плечима. І в інших також, придивися й побачиш. Я* і в ченці пішов через те, що страх як її боявся. А тут уже таке трапилося! Я не знаю, що вчинити і де подітися.
Ісакій дивився на цього чоловіка, вкляклого біля його ніг, посивілим оком, і обличчя в нього поступово смутнішало.
— А ти все-таки плач, — сказав він майже серйозно. — Зрештою, і тобі не про добро в світі йдеться, а за себе боїшся.
— Навіщо те добро в світі, коли оце тіло й оці руки, — він про-стяг перед Ісакієм руки, — тліном скоро стануть. Навіщо все у світі, коли я весь тліном скоро стану, коли зникну і розчинюсь, як зникає і розчиняється дохла птиця чи собака.
— Я так само, як і ти, в темряві ходжу, — сказав Ісакій і, повернувшись круто, пішов із келії.
Було тепло. Падали густі сніжини, а водночас розтавало. Тихо і глухо крапало зі стріх — начебто відлічувавсь однотонно час. Ісакій простяг перед собою долоні і сумно дивився, як кладуться на них і відразу тануть розкішні, прегарні снігові тільця.
— Життя їхнє — як подих, — прошепотів він, — але всі разом вони зиму на землю спускають!
4
Минуло два дні, і справді не помер Теофіл, зате відтоді пробував у постійному надчікуванні смертного часу. І ніхто не міг спинити його від гіркого плачу. Цілі струмки сліз проливав він щоднини, і сльози все примножувались у нього. Він носив уже.тепер із собою посудину, а коли починали литися йому сльози, особливо в час молитов, ставив посудину перед собою й плакав. Після плачу затуляв глека накривкою і йшов далі — де б не бував Теофіл, скрізь носив він із собою ту посудину. Він часто прокидався серед ночі в холодному поті і зчавлював кулаки, тоді дер нігтями стіну, і тихий стогін виривався з його нутра — роздирало під той час йому груди відчуття кончини. Серце шалено гупало йому в грудях, а очі вилізали з очиць. Являлося йому жахке видіння брата, який зводився зі своєї смертної постелі, і бачив він настовбурчене волосся й біле лице — кричав відтак Теофіл страшно, а крик його провисав у порожнечі. Дрібно тремтів він, зіскакував із ліжка і починав бити поклони, і знову лилися йому з очей сльози, і не забував він підставити під ті сльози глека. Так тяглося кілька років, помер за цей час не один брат, і гадав він, що посудина до половини заповнилася сльозами. Прокидаючися щоранку, мав у голові одну тільки думку: «Не знаю, чи доживу я до вечора». Вночі, прокидаючись, мав у голові ту ж таки думку, що не доживе він до ранку; часом здавалося йому, що з нього вже витворюється кістяк, і відчував він той кістяк, і що закинуто його десь у підземеллі. Запах землі забивав йому дихання, і скрипів він зубами, чуючи, що розтирають ті зуби пісок, — тяглося так з дня у день, не мав-бо інакших думок та інакшого болю. їжу їв, не знаючи смаку; ніхто ніколи не міг примусити його скуштувати чогось смачнішого — солодке йому гірким здавалося, а гірке лишалося гірким.
«Боже мій, — шепотів повсякчасно. — Дай мені час на покаяння, продовж мені трохи існування! Боже мій! — кричав він, коли зачинявся в келії на самоті. — Невже я недостойний твоєї милості? Не дай мені загинути, як псу чи нікчемному птаху, душа моя волає, і страх мене їсть, що зникну в часі, як метелик чи комар. Багато бувало таких, що вставали здорові вранці та не дотягували вечора, лягали ввечері, а ранку вже не зустрічали!
І плакав він гірко, і підставляв собі посудину, щоб не пролилося даремно ані сльозини: збирав їх для смертного-таки часу, повіривши твердо в Ісакієвий насміх, що, облитий власними слізьми, не буде він тлінний.
Вже не ходив по землі, а хилявся. Висока висохла постать, як тінь, із горщиком під пахвою; висохле костисте обличчя, на якому гарячково світили червоні від сліз очі; сухі, майже чорні, як у мощей, руки й ноги, /5о почав він босим ходити взимку і влітку, — йшов, похитуючися, ледве перебираючи ногами, наче землі не торкався, хоч треба було неймовірного зусилля, щоб так рухатися. В церкві падав на коліна і, поставивши перед собою горщика, плакав, потім відсторонено хилитався назад до своєї келії.
Раз на рік спускавсь у печери, плакав біля братового тіла, і просив, щоб Марко-печерник помилував його. Щоразу Марко-печерник милував його, і він повертався, на хвилю втішений, молитися й плакати в свою келію. Голова його трусилася, але рука міцно притискала глека зі слізьми до грудей.
Я дивився на цього мученика з тим-таки жалем, з яким дивився колись на Марка-печерника, коли зимової пори спускалися ми по стежці до печер. Бачачи ж тепер Теофіла, думав про дерева, які не доцвітають, а раптово сохнуть на корені, про живу траву, по якій пройшов вогонь, і про квіти, які посохли, не видавши плоду. Я думав, що біль Теофіловий — це біль тисяч живих, які усвідомлюють себе, але яким уготовано стати травою чи листям. Його гріхом став страх надмірний, і це було б так само, якби змія кусала власний хвіст. Ченці підсміювались із глека, що носив його під пахвою Теофіл, — це була надто марна сподіванка. Я ж із того не сміявся. Ніколи не засміюся я із упослідженого, з кривого, горбатого чи зизоокого — жаль мені тоді груди наповнює і робить моє серце м'яким. Не скажу, що тільки в цих людях правда сокровенна — всіх побивають, у більшій чи меншій мірі, однакові пристрасті, — але й там вона може бути. Отож кажу я в повний голос: той, що нагинається підняти камінь, хай подумає, чи не в себе його хоче кинути. Той, хто заніс у гніві палицю над зігнутою перед собою спиною, хай подумає, чи не себе зараз буде шмагати! Не судити, а розуміти я хочу людей, що зачинилися тут від світу. Тільки той, хто упередженої злості позбудеться, може небо відчути у себе в серці, ясне, високе — око господнє й недріманне. Воно може бути сіре, голубе, блакитне, темно-синє чи й чорне, але вимір його безконечний. Душа моя прагне відтак його світла, і це по-особливому різко відчув я тут, у затворі, в темній, як гріб, печері.
5
— Йди, Теофіле, — сказав я. — Марко тебе бачити хоче! Теофіл звів костисте, сіре лице. З очей його потекли сльози.
— Хто це прийшов до мене? — спитав він.
— Це я, Семен, брат твій по обителі.
— Я тебе не бачу, брате, — сказав Теофіл. — Я сьогодні, прокинувшись, не побачив світу. Це зараз ніч надворі чи день?
— Ясний день, брате Теофіле.
— Ясний день, кажеш? — підскочив раптом Теофіл і схопився за очі. — Що ж це з моїми очима?
— Виплакав ти свої очі, брате, — смутно обізвався я.
— Підійди ближче, — занепокоєно сказав Теофіл. — Ні, я тебе не бачу. Може, ти тільки голос віщий, а не брат Семен?
— Я таки брат твій по обителі Семен, — ще смутніше сказав я. — А очі свої ти виплакав.
Була на ту пору весна. Небо стояло над світом ясне, вимите, повне яскравої блакиті: синиці дзвеніли невгомонно, стежки порозбухали і блищали під сонцем, наче скляні.
А Теофіл тим часом плакав. Навіть глека не підставляв.
— Невже світ для мене навіки погас, брате Семене? — спитав він.
Я подумав, що світ для нього погас значно раніше. Мені теж пощипувало очі, бо щось у тому моменті було по-справжньому печальне. Так, переді мною сидів висохлий у тріску чоловік, дивився невидющими зіницями, і з них лилися сльози.
— Не збираєш більше сліз, Теофіле? — спитав я так само смутно.
— Це я вже для себе плачу, — відказав той страждалець.
Я сидів боком до дверей і зирив крадькома на ясну блакить, що вривалася сюди крізь розчинену стулку: Теофіл ніколи вже тої блакиті не побачить. Я дивився на осяйну срібну хмару, що пливла серед ясного моря: Теофіл більше ніколи не побачить такої хмари.
— Що хоче від мене брат Марко? — переплакавши, спитав Теофіл.
— Він із братією прощається, — сказав я, відчуваючи той-таки глибокий смуток, від якого душа очищається.
— Чи не захворів часом?
— Відходить він уже і у гріхах сповідається.
— Той муж не має гріхів, — скрушно сказав Теофіл. — Той муж блаженний…
Він уже не плакав, Теофіл. Лице його при згадці про Марка раптом освітилося неземним світлом; хоч як. воно дивно — любов побачив я на тому обличчі. Це зчудувало мене, адже саме Марко був причиною Теофілових мордувань.
— Чи не тримаєш супроти Марка зла, брате? — спитав обережно.
— Хіба можу тримати супроти нього зло? — відказав лагідно Теофіл. — Він тільки показав мені, який дочасний цей світ. Од облуд гірких житейських він мене звільнив.
Я дивився на Теофіла — чогось тут не розумів. Здалося мені раптом, що муки, які відчуває, дають йому осолоду: один утіху має сміючись, а другий — плачучи. Страх легенький торкнув мене, коли про це подумав: які бездни заховано в душі людській?!
Там, у глибині цього яскравого світу, вмирав, забившись у печеру, Марко-могильник, котрий мерцями повелівав. Перечислював свої гріхи, і одним із них було те, через що відчував свою мученицьку радість Теофіл. Я сам тільки-но вийшов із затвору, бо щороку йду в те добровільне ув'язнення на місяць-два заради писання оцього. Коли був я в затворі, то краще пізнав Марка-печерника: він підходив до мого віконечка і розмовляв. Я знав, навіщо потрібні були гроші Маркові: вряди-годи виходив у місто, а повертавсь із барильцем питного меду. Пив той мед, забившись у найдальший куток печери і не світячи світла, а коли впивався, мав потребу з кимось побалакати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33