Нога в мене вже загоїлась настiльки, що я ходив вiльно, але видиратись на дерева все ще боявся, а тому вирiшив скористатись з послуг моїх друзiв. Я довго намагався розтлумачити їм на мигах, який вигляд має човен та де його шукати. Франтик i Марженка ретельно повторювали за мною всi рухи, але жоден з них не зрозумiв, чого я хочу. Довелось облишити цю справу.
Одного дня я помiтив у Франтика й Марженки дивнi ознаки неспокою. Погода була чудова: в небi - нi хмаринки; джунглi дихали так тихо, що навiть листя не шелестiло, а мої приятелi чомусь покинули свою халупу i настирливо лiзли в моє пiдземне житло. Довелось пустити їх туди.
Марженка незабаром вилiзла з нори i почала невiдомо навiщо копати посеред галявини вузьку й глибоку яму. Працювала вона з такою наполегливiстю й моторнiстю, що впоралася з цим завданням надзвичайно швидко.
"Вона робить сховище... - подумав я. - Але навiщо воно їй потрiбне?"
Майже так само, як я свого часу, Марженка накрила вириту яму гiлками та листям, потiм взялась за те, чого я вже нiяк не сподiвався: почала кидати вириту глину на покрiвлю сховища. Однак вона скоро зупинилась i, наче розмiрковуючи, довго дивилась на дах мого житла.
"Мабуть, згадала Франтика!" - подумав я, очiкуючи, що ж вона робитиме далi.
Марженка раптом змiнила свiй початковий задум. Тепер вона кидала глину на покрiвлю вже не своєї, а моєї нори. Незабаром до подруги приєднався Франтик i допомiг їй довершити почату справу.
Утрамбувавши накидану глину руками, приятелi спробували затягти мене до пiдземелля. При цьому обоє пищали так одчайдушно, нiби йшлося щонайменше про життя. Кiнець кiнцем вони забралися до нори самi, я ж лишився стояти в задумi.
Чому Марженка за всяку цiну хотiла вкрити дах глиною? Адже зелена трава та дрiбний чагарник маскували сховище далеко краще, анiж свiжий грунт... Може, квартянка боялась негоди i хотiла захистити покрiвлю надiйнiше?
Розгадка прийшла ранiше, нiж я сподiвався. Звiдкись здалеку долинув пiдозрiлий шелест, який незабаром перетворився на зловiсне дзижчання. Над пралiсом з'явилась хмара невiдомих менi комах; потiм прилетiла ще одна, значно бiльша. Вони закрили все небо так, що вмить стало темно.
Комахи сiдали на крони дерев, облiплювали стовбури, сипались на землю, заповнюючи всi джунглi. Кiлька жукiв сiли й на мене i таки добряче покусали.
Я втiк до сховища i щiльно прикрив за собою "дверi".
Франтик i Марженка тулились одне до одного, тремтiли й пищали на таких високих нотах, що аж у вухах лящало.
Кiлька разiв я поривався поглянути, що робиться назовнi, але зляканi друзi чiплялись за мої руки i верещали ще дужче. Пiд отой концерт я зрештою й заснув.
Не знаю, скiльки я проспав, але пробудження аж нiяк не було приємним: на мене посипалася суха солона глина.
- А де ж Марженка й Франтик?.. Невже втекли з переляку?
Я став на сходи i обережно пiдняв кришку...
Ой леле, що трапилось?! Довколишнiй краєвид був такий страшний, що в мене аж стиснулося серце.
Пралiс зник. Скiльки око сягало, навколо простягалася голiсiнька рiвнина, на якiй, мов надгробнi пам'ятники на величезному кладовищi, стирчали недогризенi пеньки.
Хмари комах перетворили буйнi джунглi на пустелю. Жовту глину не прикрашала бодай одна стеблинка; зникли без слiду й халупи Франтика й Марженки... А на протилежному боцi тьмяно виблискувало непривiтне, холодне море...
Що робити?.. Продуктiв, якi є в сховищi, вистачить хiба на мiсяць, та й то, коли харчуватись дуже скромно. А потiм?.. Нi, треба тiкати, тiкати!.. Але чи вистачить запасiв, поки я дiйду до джунглiв?.. Можливо, клятi комахи винищили всю рослиннiсть на сотнi кiлометрiв навколо...
Раптом серед пенькiв щось заворушилось. Це Франтик i Марженка. Вони щось тягнуть... Стривайте, та це ж мiй гумовий човен!
Я побiг назустрiч приятелям, палко обняв їх. Вони захищались,- мабуть, не розумiли такого вияву вдячностi,- але менi було все одно.
- Ви молодцi! - кричав я, мов божевiльний. - Якби ви знали, який я вдячний вам: ви врятували менi життя!.. Коли б не ти, Марженко, отой набрiд зжер би мене разом з дахом над головою. А човен... човен... Чи знаєте ви взагалi, що це означає?! Незабаром побачите на власнi очi. Яке щастя, що тим зажерам гума не сподобалась!
Човен я одразу ж ретельно оглянув. Пошкоджень майже не було: при ударi об гiлку лише продрався брезент, який захищав вiд непогоди вантаж та мандрiвникiв. Правда, при надиманнi човна я виявив у гумi кiлька дiрочок, але вони були такi малi, що повiтря крiзь них виходило дуже повiльно.
Ми вирушили в дорогу негайно.
Дерев'янi весла зникли в утробах зажерливих жукiв, тому довелось гребти руками. Не дивно, що ми просувались уперед iз швидкiстю слимака.
Не було нiчого зручнiшого, як нап'ясти брезентове вiтрило, але вiтер, на жаль, дув з моря на берег i був надто слабкий для маневрування.
Франтик i Марженка швидко оволодiли технiкою веслування, i ми могли змiнюватись. Гребли вони так ретельно й уперто, що скоро я здебiльшого вiдпочивав, стежачи лише за поповненням повiтря в камерах човна.
На нiч ми витягли човен на берег i полягали на його днi, сховавшись пiд захисний брезент.
Я довго не мiг заснути. В нiчнiй тишi на мене всiєю своєю вагою навалився тягар самотностi, - безнадiйної самотностi на немилосерднiй незнайомiй планетi, за бiльйони кiлометрiв вiд рiдної домiвки.
Я одстебнув брезент i вилiз з човна. Велика червона заграва палахкотiла над обрiєм. Коли-не-коли, залишаючи по собi срiбну, швидко гаснучу риску, пролiтав метеор. Було тихо й тепло. Повiвав легенький бриз... А менi здавалось, що з нескiнченного Всесвiту на мене падає крижаний подих незмiряних мертвих просторiв.
Я вiдчував себе викинутим з мiжзоряного корабля вигнанцем, що пливе сам-самiсiнький у абсолютнiй, нiчим не обмеженiй пустотi.
Чи є смисл безнадiйно блукати пустелями, щоб з часом неминуче загинути вiд голоду i спраги? Я не мiг бiльше дивитися на зоряне небо, серце моє стискалося вiд муки. Я повернувся до човна i гiрко заплакав.
Тiльки на ранок я трохи заспокоївся i почав обмiрковувати, як можна найшвидше вибратись iз спустошеного краю.
"Франтик i Марженка добре бiгають - хiба ж вони не зможуть тягнути човен?" - спало менi на думку.
Я швидко сплiв довгу вiрьовку з морських водоростей i зразу ж почав дресирувати своїх супутникiв.
Вони швидко зрозумiли, чого я хочу, i дуже зрадiли з своєї нової функцiї, - весело вистрибуючи, бiгли собi понад берегом, а човен мчав за ними.
Однак пополуднi Франтик i Марженка були такi втомленi, що насилу пересувались. Я дав їм хвилинку перепочити, потiм знову змусив бiгти. Признаюсь, що того разу без биття не обiйшлось. Боячись за своє життя, я був безжальним.
Надвечiр Марженка впала i лишилась лежати нерухомо. Франтик її обiймав, дихав на неї i зроняв великi сльози. Вперше я побачив, як цi iстоти плачуть.
Марженка нарештi опритомнiла. Була така слабка, що не могла стояти на ногах.
Стало ясно, що без їжi та вiдпочинку вони довго не витримають. З важким серцем я тицьнув кожному з них по кiлька плодiв i великодушно дозволив поспати.
Другого дня я вдався до iншої тактики. На берег я посилав тiльки одного, а другий був зi мною в човнi i набирався сил. Вони працювали тепер далеко терпеливiм, але й так ми просувалися вперед усе повiльнiше. Iстоти, перетворенi на рабiв, слабшали на очах. Я, однак, не поступався. Хай будуть загнанi до смертi, - що менi їхнє життя? Головне, щоб врятувався я... Так, друзi, - до такої пiдлостi я тодi дiйшов.
Бiдолашних iстот урятував вiд загибелi вiтер. Вiн посилився i повернувся саме в напрямку нашого руху. З хвилину я вагався, чи не покинути менi Франтика i Марженку напризволяще в пустелi, але нарештi пустив їх, зовсiм знесилених i кволих, у човен.
- Можливо, вони ще стануть менi у пригодi, - сказав я собi.
То було розумне рiшення: Франтик з Марженкою правили за баласт, який надавав моєму вбогому паруснику бiльшої стiйкостi.
Погода нам сприяла. Пiсля кiлькох днiв плавання ми потрапили до невеликої затоки, оточеної горбами та кiлькома кратерами невисоких вулканiв, над якими клубочився дим.
Франтик i Марженка знову почали виявляти ознаки неспокою. Я злякано поглянув, чи не з'являться десь на обрiї новi хмари зажерливих жукiв. Небо, правда, було чисте, але це не заспокоювало. Я добре знав, який на диво розвинутий i бездоганний слух мають мої супутники.
Я швидко пристав до берега, щоб вирити в пiску сховище, яке хотiв накрити гумовим човном. Але Франтик i Марженка не мали, видно, нiякого бажання працювати. Не допомагали нi лайка, нi биття. Вони зiщулювались i тiльки жалiбно пищали.
Гнаний невимовним жахом, я почав копати яму сам. Як шалений, розкидав пiсок в усi боки, аж поки не збив собi пальцi до кровi.
Раптом у мене над головою щось зашурхотiло.
Я озирнувся з жахом.
Недалеко вiд мене приземлялись крилатi квартяни. В руках вони тримали загострене камiння й сучкувате дрюччя. Я вже гадав, що настав мiй смертний час. Ноги в мене пiдломилися, i я упав на дно виритої ями. Мов кролик, загiпнотизований гадюкою, я дивився на погрозливi обличчя лiтаючих створiнь.
Коли вони помiтили, що я не рухаюсь, то приступили до Франтика й Марженки. Обмiнялися з ними кiлькома протяжними повискуваннями, потiм пiдняли їх з землi i знялись у височiнь. Кiлька разiв покружляли надi мною i полетiли до недалекого нагiр'я.
Минуло досить багато часу, поки я отямився вiд переляку.
Що ж тепер робити? Бiля пiднiжжя горбiв зеленiла смуга джунглiв, але якраз туди полетiли озброєнi квартяни. Можливо, писк є для них засобом спiлкування. В такому разi, якщо Франтик i Марженка поскаржились на мою жорстокiсть, менi буде зле... А на пустельних берегах я загину вiд голоду й спраги...
I я вибрав меншу небезпеку,- попрямував до пралiсу.
На узлiссi я надибав на струмочок з чистою кришталевою водою. Пожадливо напився та змив з тiла сiль. Потiм пiшов далi.
Джунглi аж кишiли звiрами найрiзноманiтнiших порiд i кольорiв. На щастя, то були створiння полохливi й миролюбнi. Вони просто тiкали вiд мене.
Я зупинився бiля першого ж дерева з знайомими менi солодкими плодами, наївся досхочу, загорнувся в оболонку свого гумового човна i тут же заснув.
Коли я прокинувся, iшов дощ. Менi здалось, що грунт пiдi мною помiтно коливається.
"Мабуть, у мене вiд слабостi тремтять ноги..." - подумав я, прямуючи до узлiсся.
Але на мене там чекав такий сюрприз, що очi полiзли менi на лоба.
Поверхня моря пiднялась не менш як на двiстi метрiв i грiзно вирувала просто передi мною.
Що трапилось?.. Адже я в горах, далеко вiд моря. Чи, може, я збожеволiв, i в мене починається галюцинацiя?
Я протер очi й знову подивився униз. Зiр не зраджував менi. Море пiднялось майже до моїх нiг.
"А може, це спустились гори? - блиснула в мене думка. - Так, це єдине пояснення, i за таких грандiозних геологiчних змiн, якi вiдбуваються на Квартi, нiчого неприродного в цьому немає".
Але це означало, що опускання гiр може ще тривати, що кiнець кiнцем вони зникнуть разом зi мною у хвилях квартянського моря.
Я кинувся до човна, але одразу ж усвiдомив, що при такому сильному прибої все одно вiдплисти не вдасться.
Обидва великi сонця зайшли, безрадiсний край запнула iмла. Тiльки маленьке червоне сонце трепетало над обрiєм, кидаючи на розбурхану поверхню моря мерехтливу смугу кривавих вогникiв.
Знову мене охопив розпач. Як страус пiд час небезпеки, я сховав голову в траву, накрився гумовим човном i незабаром заснув.
Менi приснилась дiвчина, яку я колись любив i яка любила мене. Я гуляю з нею в квiтучому саду, птаство радiсно щебече, славлячи весну, а десь далеко спiває група молодi.
- Вiдпочину тут, iди, я дожену тебе...- шепоче менi дiвчина i лягає в свiжу духмяну траву. Одразу ж засинає. Так спокiйно посмiхається увi снi...
А я йду далi. Несподiвано опиняюсь в якiйсь пустелi на Квартi. Я один, зовсiм один... Назустрiч менi йдуть троє людей. Весело розмовляють, нiби мене досi не помiтили.
Я знаю усiх трьох. Кличу їх на ймення. Нарештi вони почули. Пiдходять i мовчки розглядають мене.
- Чого ти хочеш вiд нас? - запитує старший,
- Хочу дружби, не можу тут жити один.
- Дружби? - дивується вiн. - Ти i дружба?!
- Так, хочу жити з людьми, хочу жити з людиною такою ж, як я сам! вигукую я в одчаї.
- Хочеш жити з людьми! - смiється вiн. - Але ж тут нiкого немає! Адже ти нас забив!
Повертаюсь i прожогом тiкаю. А за спиною в мене лунає моторошний смiх безумця.
Раптом я опиняюсь в обiймах матерi. Вона гладить менi волосся i тихо заспокоює. Я знову маленький хлопчик. Виплачусь та й весело побiжу до дiтвори гратися на стадiонi. Квiтчасто розмальована карусель весело кружляє, з маленького паровоза менi вiтально махає рукою ще менший машинiст. Усмiхнена дiвчинка з ямочками на щоках простягає менi букетик фiалок, а я за це даю їй великий парусник, зроблений власноручно.
В обличчя менi ударив холодний вiтер. Засвистiв i за одну мить вiднiс у неозору далину i дiвчинку, i карусель, i маленький поїзд.
Чому налетiв цей крижаний вiтер? Адже зараз весна?
Розплющив очi, прокидаюсь. Крижаний вiтер справдi дме. Передi мною безмежне море...
Я здригнувся вiд холоду й жаху.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28