...Пристаємо в затоцi, утворенiй пiвостровом Коняча голова. На скелi бiля берега встановлюємо першу автоматичну метеостанцiю.
...Летимо над групою островiв далi на пiвдень. Океан пiд нами увесь час мiниться: його поверхня, скiльки око сягає, розмальована рухливими смугами. Це морськi течiї несуть звiдкись вулканiчний попiл.
...Великим пiвколом повертаємось до екватора. По дорозi встановлюємо ще ряд автоматичних метеостанцiй. В затоцi пiдковоподiбного острова нас вiтають морськi звiрi.
...I нарештi знову континент. Пiсля короткочасного польоту ми опинились перед великою туманною запоною, яка звисала од хмар аж до землi... Влiтаємо в iмлу. Нашi апарати сигналiзують, що молочний туман навколо нас - це гаряча пара. Майже вертикально виходимо з неприємної лазнi. Пiднiмаємось високо над морем i спостерiгаємо мiсцевiсть на екранах радарiв. Уточнюємо карти i за правом перших дослiдникiв даємо цьому морю назву - море Данте.
Очi всiх учених вп'ялись у екран. На ньому швидко змiнюються картини; пропливає небачений свiт Кварти.
- Ще одне море, - продовжує Северсон. - Алена Свозилова називає його морем Дракона, бо на берегах повнiсiнько найрiзноманiтнiших ящерiв.
...Наближаємось до найпрекраснiших мiсць на планетi, якi, очевидно, були колискою всього живого на Квартi... Як бачите, це море Життя з усiх бокiв захищають високi гiрськi пасма.
...Зменшуємо швидкiсть польоту. Проминаємо величезну кiлькiсть острiвцiв, що потопають у зеленi.
...Зупиняємось бiля одного з островiв. Вода вирує вiд незлiченної кiлькостi всiляких риб та дивовижних земноводних... Над берегом кружляє цiла хмара наполоханих лiтаючих квартян... Iстоти найрiзноманiтнiших форм, розмiру й пофарбування стрiмголов тiкають у джунглi... З прибережних болiт з голосними криками пiднiмаються величезнi птахи.
...Лiтак покидає нарештi море Життя i летить над континентом... Серед горбкуватої, вкритої лiсом мiсцевостi, що нагадує Середню Європу, ми помiчаємо велике озеро. Приземляємось, щоб встановити на цьому озерi Жюля Берна, як ми його назвали, ще один автоматичний провiсник погоди.
...Лiтак з хвилину стрибає по бiрюзовiй поверхнi води.
...А ось тепер вiн вже спокiйно погойдується на якорi. До берега пливе гумовий човен з мотором. Мандрiвники в човнi труть собi очi, щоб переконатися, що вони не сплять... - Северсон замовкає.
Перед ученими на екранi з'являється справдi надзвичайна картина: в вузькiй затоцi на гладiнi води стоїть кiлька снiжно-бiлих кораблiв з розкiшно вирiзьбленими бортами та золотисто-рожевими вiтрилами. Кораблi наближаються... Нi, це не кораблi, а квiти гiгантських рослин...
- Це - квiти чарiвних морських лiлiй... - продовжує Северсон. - Як встановила Алена, вiтер переносить їх з мiсця на мiсце разом з корiнням... Звернiть увагу: на крайнiй квiтцi сидить крилатий квартянин... Бiдолаха так перелякався, що навiть забув про свої крила, якi можуть в першу-лiпшу мить пiдняти його в рятiвну височiнь.
Коли ми наблизились до велетенських квiток, то побачили гирло рiки, якою текла в море червона, як кров, вода. Ми захотiли визначити причину цього дивного явища, а тому вирушили проти течiї в глиб континенту, аж поки досягли мiсця, де рiчка витiкала з надрiв скелi...
Северсон знову замовк. Картина, яка з'явилась на екранi, не вимагала пояснень, а навiть виключала їх.
Крiзь темний отвiр тунелю назустрiч глядачам випливала величезна печера неймовiрної краси. В свiтлi прожекторiв нестерпно виблискували крижанi сталактити, якi, немов мармурова колонада, пiдтримували високе склепiння. Понад стiнками росли кришталевi джунглi, а над ними велично височiв могутнiй орган, який, здавалось, тiльки чекав на чарiвного музику, щоб заграти райських пiсень. На замерзлих краях озера свiтилися бiлоснiжнi чудернацькi крижанi вiзерунки. Хiд до другої печери закривала завiса з довгих крижаних бурульок - безперечна ознака того, що сюди давним-давно не заходив нiхто.
- Ми вирiшили проникнути глибше... - продовжував Северсон. - Я обережно зламав одну з бурульок i збив нею кiлька сусiднiх. Печерою прокотився брязкiт, немов розбилося скло, i частина завiси впала в крижану воду.
Друга печера мала трохи iнший вигляд. Бiля стiни виступали з води жовтi приступки, зробленi з вапняку. Струмок, що протiкав понад правою стiнкою, губився в дальшiй печерi... Ми вийшли на твердий грунт, а човен припнули до сталактита. В цю печеру ми пролiзли плазом через вузький прохiд мiж двома вапнякуватими стовпами! Тут потiк кiнчався - власне, губився пiд кам'яною стiною.
Печера була набагато менша, простiша, а головне - теплiша за попереднi.
Ми освiтили всi закутки, щоб знайти отвiр, яким можна було б проникнути далi, але всi нашi зусилля були марнi.
- Поглянь! - вигукнула раптом Алена, показуючи вгору.
На гладенькiй стiнi була зображена велика картина, яка розповiдала про втечу рiзноманiтних iстот вiд дiючого вулкана. Серед птахiв, що ширяли в повiтрi, були намальованi й лiтаючi квартяни.
"Хто ж був автором цiєї картини?" - подумали ми. Хiд до печери закритий; бурульки й сталактити не наростуть за тиждень-два; дiя води створює їх протягом тисячолiть.
- Можливо, колись, у давноминулi часи, тут жили такi ж розвиненi iстоти, якими були древнi вавiлоняни та єгиптяни... - висловила здогад Алена. - Але куди вони подiлись?.. Може, загинули?
Ми знову задивились на картину. Вона була цiкаво виконана. її творець, прагнучи досягти найбiльшої реальностi зображення, налiпив на малюнки звiрiв шерсть i пiр'я, здобуте, очевидно, з справжнiх тварин. Слiд сказати, що зблизька це не справляло приємного враження.
Нашi мiркування порушило пiдозрiле шарудiння.
Ми швидко погасили кишеньковi лiхтарики, притиснулись до стiнок. В ту ж мить поруч мене почувся глухий удар, багатократно посилений луною.
- Живий? - прошепотiла менi на вухо Алена.
- Тс-с-с!.. Тут, мабуть, хтось є... - вiдповiв я ледве чутно.
Але в печерi знову запала могильна тиша.
Я обережно обмацував навколо себе руками, щоб з'ясувати, що впало менi до нiг. То був уламок каменя, який при ударi об пiдлогу печери розбився на шматки...
Пробачте, що в цих мiсцях мiй репортажний фiльм має прогалини, - було темно...
- Вiдiрвався шматок скелi. Ми вiдбулись щасливо! - сказав я i знову засвiтив прожектор.
- Звiдки мiг випасти камiнь, якщо стiни й склепiння над нами гладенькi й зовсiм не пошкодженi? - здивувалась Алена.
- Тут щось не гаразд, - притишив я голос. - Будь коло мене, менi тут не подобається. Повернiмось.
Не пройшли ми й десяти крокiв до виходу з печери, як за нашими спинами впав ще один камiнь.
Ми блискавично обернулись.
Над картиною, пiд стелею печери, ми побачили правильний круглий отвiр, якого хвилину тому не було, а в ньому - крилатого квартянина, одягнутого в незвичайний одяг. Заслiплений свiтлом прожектора, вiн затулив долонею очi i вiдступив на крок до таємничого ходу.
Алена вiд несподiванки скрикнула.
В ту ж мить з'явився ще один квартянин, схопив свого товариша i потягнув його в глиб скелi. Круглий отвiр лишився вiдчиненим.
Все це сталося так швидко, що ми в першу хвилину не могли збагнути, чи це дiйснiсть, чи галюцинацiя. Отвiр у стiнi, однак, був беззаперечним доказом: пiдземний лабiринт населений квартянами, якi вмiють виготовляти собi одяг.
- Чому нас отой квартянин бомбардував камiнням? - засмутилась Алена. Адже ми йому нiчого лихого не заподiяли...
- Пiзнiше я його запитаю, - пожартував я. - Повернiмось до човна, а то нам тут ще щось впаде на голову.
Можете уявити собi нашi почуття, коли ми, повернувшись до сталактита, не знайшли там човна? Ми побiгли вздовж пiдземної рiчки до крижаної завiси. Але там сухопутна дорога кiнчалася.
Як же ми потрапимо назад до лiтака?.. Чому я, осел, залишив портативний передавач у човнi?
Я кинувся в рiчку, щоб переплисти вузьку ущелину, але кривава вода була така холодна, що я був змушений повернутись на берег.
Ми опинились у пастцi.
Що ж тепер робити? Як урятуватись?
Якщо кликатимемо на допомогу,- хто нас почує? Тiльки квартяни, а вони нам навряд чи допоможуть... Де ми переночуємо? У крижанiй печерi холодно, а в печерi з настiнною картиною - небезпечно.
Збiгали години, а нам все ще нiчого не спадало на думку. Нарештi ми все-таки вирiшили лишитись у печерi з картиною. Домовились спати по черзi.
Першi два днi минули спокiйно. Вода, правда, мала неприємний присмак, але пити її можна було.
Третiй день принiс з собою голод, а четвертий - втому. Саме через це й сталося так, що я заснув на вартi.
Крiзь сон я раптом вiдчув, що мене хтось схопив пiд руки й понiс. Перш нiж я усвiдомив, що трапилось, я вже був у круглому отворi, а поруч мене двоє химерно вдягнених квартян з суворими, але iнтелiгентними обличчями.
- Де Алена? Пустiть мене!.. Алено! - закричав я в розпачi, наче вони могли мене зрозумiти.
Квартяни не звертали уваги на мої протести i в абсолютнiй темрявi тягли мене в глиб скелi. Я зрозумiв, що опиратись марно.
Здавалось, тунель не мав нi кiнця нi краю. Серце моє стискалося вiд страху за Алену, i з кожним кроком я чекав, що мене штовхнуть у провалля. Далебi, не було нiякої радостi плентатись з такими милими компаньйонами у невiдомiсть.
Нарештi перед нами з'явився миготливо освiтлений отвiр, який все збiльшувався, аж поки перетворився на ворота пiдземного храму.
Я був просто приголомшений красою залу в надрах скелi. Прикрашену картинами стелю пiдтримували чудесно вирiзьбленi стовпи, або, скорiше, скульптурнi групи фантастичних iстот.
Боковi стiни храму утворювали рельєфи, розмальованi рiзними вiдтiнками коричневого, жовтого й блакитного кольорiв. Посерединi стояли колом кам'янi брили з химерним орнаментом. В центрi кола палахкотiло блакитне полум'я, що виходило з отвору у пiдлозi.
Неприємнi поводарi, не сказавши нi слова, посадили мене на пiдлогу бiля пiднiжжя стовпа. Зi мною лишався один, а другий кудись зник.
Я напружено мiркував, як менi бути, але нiчого путнього придумати не мiг. Через кiлька хвилин повернувся мiй провiдник, а з ним ще кiлька квартян.
Мене пiдвели з землi i посадили на сидiння в колi, спиною до полум'я.
Один з квартян з цiкавiстю поглядав на кiнокамеру й прожектор у мене на грудях. Вiн зробив рух, нiби хотiв їх узяти, але я з такою силою рвонувся, що квартянин злякано вiдступив.
Стоячи пiвколом передi мною, iншi також позирали на мене з цiкавiстю. Вони по черзi вiдкривали уста, немов щось промовляли, але я не чув нiчого. Мабуть, якщо вони й справдi розмовляють, то нечутними для нас ультразвуками.
Квартяни мали цiлком миролюбний вигляд, i це мене трошки заспокоїло.
- Де Алена? Чому ви захопили мене в полон?.. Чи, може, ви хочете менi допомогти? - запитав я голосно.
Квартяни здивовано обсунулись вiд мене, нiби побоюючись, що я на них накинусь. Потiм, мов за наказом, посiдали i широко розплющеними очима вп'ялись у моє обличчя.
Я не мiг стримати посмiшку:
"А, людська мова вас вражає," - подумав я,- то що ж ви скажете про спiв? "Серце красунi схильне до зради..." - заспiвав я арiю з "Рiголетто".
Вплив був не набагато бiльшим, анiж до того.
Я розлючено крикнув:
- Пустiть мене! - рвонувся, але на мене навалились; м'яко, проте досить-таки мiцно, схопили за руки й за ноги. Спроба втекти не вдалась, бо я був надто кволий пiсля чотириденного голодування.
Я пручався, поки, знесилений, не знепритомнiв.
Коли я прийшов до пам'ятi, то вiдчув, що лежу на чомусь м'якому в абсолютнiй темрявi.
"Мабуть, усе це менi тiльки приснилось!" - промайнула в мене думка.
Я швидко ввiмкнув прожектор i роздивився навколо. Я був один у невеликiй шестиграннiй камерi без вiкон. За пiдстилку менi правили кiлька товстих, пухких листкiв невiдомого дерева.
Недалеко вiд мене лежала купка темно-синiх плодiв та кам'яний посуд, яким я одразу ж зацiкавився: мене мучила спрага.
В посудинi була вода, правда, теплувата, але вибору в мене не було. Спочатку я освiжив губи i обережно покуштував. А потiм напився досхочу.
Одразу ж по тому я вiдчув голод. Плоди були близько: досить лише простягнути руку. Але хто мiг би менi сказати, їстiвнi вони чи отруйнi?
З годину я вагався, поки нарештi зважився.
"Все одно... - думав я. - Чи загину з голоду, чи отруюсь... А може, цi плоди мене врятують..."
Я розломив один з них i довго розглядав його. Вiн мав м'якоть таку, як у нашої сливи. Я лизнув його обережно... Солодкий. Це - добрий знак.
"Нiчого не вдiєш, рискну!" - подумав я i помалу з'їв увесь плiд. Вiн був смачний.
Без роздумiв я взявся за другий...
Незабаром до мене повернулась сила й здатнiсть мислити.
"Очевидно, квартяни кинули мене до в'язницi як небезпечного ворога... - мiркував я. - Або ж мене спiймали як незвичайного звiра, якого будуть спостерiгати..."
Я одсунув завiсу, що закривала вхiд до печери, i визирнув назовнi, щоб дiзнатись, чи стережуть мене.
Там не було нiкого. Дуже зручний момент для втечi.
Я проминув сусiдню печеру i зазирнув до дальшої.
У мене похололо в грудях. На такому ж ложi, яке мав я, на пiдлозi лежала Алена. Я пiдбiг до неї, присвiтив у обличчя. Вона була непритомна.
Я швидко принiс води, хлюпнув на неї i цим привiв її до пам'ятi. Алена була така квола, що насилу могла говорити, їй трохи покращало лише пiсля того, як вона напилася води та з'їла кiлька солодких плодiв.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28
Поиск книг  2500 книг фантастики  4500 книг фэнтези  500 рассказов