Зрештою, це було не моє рідне, а незнайоме місто, довкола затремтіло кришталеве, таке прозоре, повітря. Це була вулиця, по якій блукають нічниці й людські сни. Я побачив перед собою далеке замчисько на крутій кам'яній горі, хоч в моєму краю не існує кам'яних гір. Будівлі ліпилися тут одна до одної і здавалися гніздами дивних пташок. Я йшов між двох прямовисних стін, і біля моїх ніг тихо жебонів струмок. Я вийшов на торговий майдан, але ніхто на ньому не продавав і нічого не купував. Я ж ішов до замку — кам'яний і непорушний, він висів над містом, виставляючи, як гнилі зуби, поруйновані бійниці і вежі. Безшелесно плив я серед ночі, бо знав: той замок — це і є пристановище Чорного Чоловіка. Над головою в мене зашелестіли крильми кажани, я знав, що це перші вісники Чорного Чоловіка. Я почув, що біля мене хтось зачаєно дихає: сірий великий пес — той, котрий сторожить велетня. По дорозі мені почали зустрічатися чорні козли, які бігли, наставляючи роги, але я пройшов повз них як тінь. На мене почали гавкати чорні пси, а коти попіднімали зтрублені хвости й жахко на мене зашипіли. У грудях мені заболіло, бо я раптом здогадався: той замок — це і є Чорний Чоловік, це він висить над містом — світом нашим, це він тримає його у страху. Він не проти ворогів зведений, а супроти міста, і тільки я один зважився вийти на нього.
Зрештою я побачив і його. Вріс у кам'яні стіни, а голова його ховалася в хмарах. З цибуха вивалювалися клубені диму, а зуби блиснули в усмішці, наче глумився він із мене. Але я йшов йому назустріч, повний затятого спротиву, я став і раптом грізно затрусив малими безпомічними кулаками, ніби й справді здобув силу стати із ним на прю.
Це було особливе запаморочення, чого раніше я не переживав. Можливо, це був образ озлості, яку я відчув до сили, що робить нас у світі почварами; я вважав, що такої долі собі не заслужив. Але він був мстивий, той Чорний Чоловік, і, здається, недаремно з мене насміхався. Той його насміх пробудив у мені щось приспане й забуте — ніби прочинилася стіна, і я дістав змогу побачити гурт парубків на чолі з нашим сотниченком, серед яких був і я. Ті парубки зловили хлопця, який належав до іншої парубочої громади, але ходив до нашої дівчини. Вони оточили його колом, спокійні, погрозливо усміхнені, був серед них і я. «Ми тебе відучимо ходити до наших дівчат», — сказав сотниченко і раптом вдарив хлопця в лице. Нещасний зальотник кинувся вбік, але там його зустрів кулак іншого збійця; він метнувся в бік трехій, і тоді вдарив його я. Тоді він упав навкарачки, бо з носа йому зацебеніла кров. «А тепер, — жорстко сказав сотниченко, — ти вдаватимеш свиню. Підеш на свою вулицю на чотирьох». Хлопці зареготали й почали піддавати ногами нещасного, коли той пішов навкарачки. Я вже не хотів брати в тому участі, тобто вже ні разу не вдарив нещасного, але нічого своїм приятелям ані сотниченку не сказав. Більше того, я робив вигляд, що і мені весело, і реготав разом із ними, хоч мені хотілося втекти, десь забитися в куток — страшно мені стало. Ні, не маю я сили супроти того велетня, хоч і потрусив перед ним кулаками, не маю я сили на звільнення — ось вона, одна із чорних справ, до якої і я приліпився. Потім був вірним друзякою цьому сотниченку, а ще потім став його першим дружкою на весіллі.
Таке видіння побачив я, нерушно стовбичачи біля рідного дому, і це було гірше ніж прозріння. Це була моя перша поразка, яку я не міг не визнати, тож чи маю право з таким жагучим проханням дивитися в червоні очі сумного брата свого — Ведмедюка?…
Скінчилося все просто, як і належало бути. Я підійшов ближче до хати, в якій народився й виріс, коли ж раптом зайшовся, рвучи ланцюга, гавкотом наш собака. Я крикнув до нього, як кричав, повертаючись з гулів, але це ще більше його розлютило. Він кидався і яро рвав прив'язь, на той лемент відгукнулися сусідські пси, і я почув, як рипнули двері. В прочілі виросла кремезна батькова постать, озброєна мушкетом, і я злякано позадкував. Збагнув, що зміна, яка сталась у мені, жахкіша, ніж я собі думав, і що годі отак просто повернутися додому. Треба було швидше тікати, коли не хочу зробити батька вбивцею власного сина. Я вибіг на леваду і, підстьобнутий зливою собачого гавкоту, метнувся геть. Біг по траві, облитий місячним світлом, і серце моє обкипало кров'ю. Від хати гримнув постріл, я почув вигуки й шалену тупотняву. Спущено собаку, я повернув голову й побачив, що він летить за мною, жахко гавкаючи. Я повернувся і прийняв бій. Ми шалено згризлися — за мент мій пес, з яким був я колись такий дружний, болісно завищав і, підбивши хвоста між ноги, побіг назад. Я кинувся до паркану, прогримів другий постріл, і набій врізався в дерево на цаль біля моєї голови. Тоді я рвонувсь у дірку і щосили вдарив у ноги — підстьобував і хльостав мене жах.
Тільки біля лісу притишив ходу. Втомлено й розбито чвалав по примороженій траві, і все тіло мені побивав трем. Так, я справді зазнав поразки, і цього лиха не відвернути. Моє лихо — вже не повернусь я до рідного обійстя, це сподіванка марна. Мав уживатись у той світ, що його послала мені доля, та й голод немало допікав. Я тремтів, огорнений нестримним затроєм; коли б під цю хвилю щось живе трапилося мені на шляху, я б, напевне, його не помилував. Дивна лють пробудилася в мені до себе і до цілого світу, я кипів і шаленів, я ненавидів: собак, які підняли той лемент, хлопців та дівчат, що безпечно собі жирували, мабуть, і думати забувши, що колись разом з ними виходив на вулиці і я, ненавидів навіть рідну домівку, яка стала мені чужою. Я йшов через ліс і ненавидів дерева навколо себе і пташок, які спали на гіллі, а найбільше ненавидів цю темну й глупу ніч, в якій навряд чи можу знайти щось їстівне. Єдине, чого хотілося, дістатися до свого лігва.
Загрібшись в листя, я почав заспокоюватися. Перед очима промигували уривки з того, що пережив, і я зі страхом подумав про дивний спалах люті, який щойно мене пойняв. Я запалав од сорому, бо все-таки на вдачу я м'який. Бо все-таки не я знущався з того хлопця, а інші, я тільки мусив біля них бути. Насправді я тікав, затуливши вуха, коли кололи кабана, ховався навіть тоді, коли наймит спокійно перерізав горло курці. В мені наростало щось глухе, скімливе, і я знав що — розпач тяжкий і пронизливий. Захотілося завити, заритись у землю, роздерти власні груди, а може, й умерти. Але це був тільки короткочасний спалах, бо, зморений, швидко я запав у сон. І сон мій був важкий. Приснилися мені сірі гуси, які низько летіли над землею, і за ними я побіг. Побував у Криму й у Волощині, перейшов гори й побачив країни мені ще незнайомі. Гуси ж вели мене й вели: я бачив невільничі ринки і людей, зачинених по в'язницях. Я побачив високе вогнище, на якому спалювали чудової вроди дівчину, побачив людей у сутанах, які говорили про любов тим, кого мали завтра покарати на смерть. Я побачив величезні валки війська, які стялись у страшному кривавому змаганні, кров рікою текла по землі. Я уздрів королів, які бенкетували і, обгризаючи каплуняче стегно, наказували розрубати на шість кавалків когось собі недогідного. Гуси ж летіли й летіли, а я, бігши, придивлявся до різних людей. Одні орали землю, інші поїдали їхні плоди, одні сиділи за грубезними книгами, а інші ті книги топтали ногами. Я побачив, як катують людину, котра сказала недогідне слово про царя, як підвішують її, вивернувши руки, на дибу, а потім щосили луплять кнутом [3], од чого від спини відлітають клапті тіла. Я побачив мудреця, котрий ціле життя читав книги і нарешті публічно висловив думки, за які посадили його в чепу, а на шию надягли ошийника із залізними шипами до тіла, на ноги й руки — лещата. Дивні дива побачив я в тому сні, а до них такі страхощі й такі злочини, яких сам не зміг би придумати.
«Он він, справжній світ, — думав я, провертаючись у своєму ложі, — ось яка справжня йому ціна. Що значить порівняно зі злом світовим наше зло маленьке? Чому маємо каратися так само тяжко, як за зло велике, чому, зрештою, стільки людей карається від зла видимого?» Ні, гуси мої любі, мені вже досить! Досить волочити мене по світу й показувати мені лихо світове, я маю немало й свого. Гуси вдарили крильми і незабаром пропали в блакитному небі, а я стояв на березі моря і дивився на блакитні хвилі, які плескалися в мене в ногах. І саме там, на березі блакитного моря, у півсні, бо думав я про це, майже прокинувшись, я вирішив, що мені треба здобути сяку-таку мужність, а може, й мудрість. Це має бути мудрість, не записана в грубих книгах, бо вона моя. Я далекий від того, щоб повірити, що все тоді стане мені зрозуміло — все у мені і у світі, але я знатиму: відповідь можлива. Цю відповідь я хочу висікти на камені власної душі, щоб її прочитав не тільки я, але й хтось. Для цього мені треба ще здобути сили, адже мудрість моя, як я вже сказав, — це мужність. Поки що я непокоївся і сумнівався. А найбільше мене змучував голод. Він був присутній і в моєму сні, і я не міг вгадати, що накаже мені, коли прокинуся?
До сповіді
Вони сиділи у півтемряві, і панотець відчув, що його голова обважніла. Біля кількох ікон мляво поблимували лампадки, і це світло робило простір біля них міражним. Намацав у темряві погаслу свічку і, перемагаючи біль у закляклому тілі, пішов до вогників. Засвічена свічка виїла навколо нього світле коло, і він опинився в ньому, як у прозорій кулі. Стояла така тиша, коли здається — світ набрякає і ладен розірватися на тисячу іскристих кавалків.
Панотець закашлявся, його бухикання ляско відбилося од стін. Хрипко передихав, відчуваючи, що стає важко вбирати це пропахле горілим воском повітря — в очах почали спалахувати червоні зірочки.
Різко повернувся — чорна тінь вороном метнулася від нього. Виставив перед собою свічку і оглядав обірваного мандрованця, який сидів біля стіни на підлозі, опустивши голову, — чудний, занедбаний і зарослий чоловік. Той чоловік звів руку — на ній відросли здоровенні нігті, почухав тими нігтями пелехату голову. Кучма брудного волосся здригнулася, і на панотця зирнули напрочуд утомлені очі.
— Знудженілий ти, сину, і з дороги, — м'яко сказав панотець. — Чи конче нам продовжувати розмову? Спочинь, поспи, можеш зупинитися в мене, вмийся й обріж бороду і патли. Маємо досить часу — я готовий вислухати тебе до кінця.
Прибулий смикнувся, ніби його вдарено, очі спалахнули.
— Ні, панотче, — гостро й твердо сказав він. — Я поспішаю! Мені для сповіді, панотче, виділено тільки цю ніч.
— Виділено ким? — спитав піп.
— Самі знаєте, — сказав прибулець. — Тим, від кого це залежить.
Розповідь прибульця
Минув якийсь час, я вже не згадував про те злощасне весілля, не згадував і рідного дому — не було його в мене, поки носив на собі ту шкуру. Мозок мій потьмарився, я весь час хотів їсти, і це було єдине, що мене завжди по-справжньому змучувало. Перші дні, пригадую, не міг і подумати, аби дичину уполювати: хоч не відчував смаку, їв лісові горіхи, опеньки і віднаходив їстівні корінці. Коли припікало особливо, пробирався у місто і часом щось з обійсть викрадав: гриз гарбузи і вигрібав моркву. Ще я поїдав опалі з дерев дикі яблука й грушки, а кілька разів спробував учинити напад на вози, як тоді на дядька Панаса. Але, очевидно, чутка про вовка, який краде з возів харч, облетіла околиці, тому якось, коли стрибнув я на воза, супроти мене висунулося жерло рушниці і я ледве встиг скотитися на землю — наді мною гримнуло і спалахнуло. Я тікав, метиляючись, біг з викрутасами, бо вслід мені стріляли ще кілька разів, але, на щастя, не влучили. По тому я боявся грабувати візників, однак нутрощі мої дедалі більше терзав голод. Щоб полегшити страждання, я вив, сівши біля старої сосни, зводив писка туди, де мірно похитувалася корона дерева, і кидав у небо свій розпач. Адже не міг я вже їсти ані диких яблук, ні груш, не міг проковтнути ані гарбуза, ані моркви. Часом здавалося мені, в нутрі сидить якась почвара, сидить і розриває мені нутрощі. Тільки сни мене сяк-так рятували. Я любив їх, сни. Тоді міг бути самим собою, тоді міг думати і жити, як людина. До мене приходили співрозмовники з тих, кого знав раніше, і ті, яких бачив уперше; приходив навіть той, кого уздрів, коли на весіллі перекинувсь у вовкулаку, тільки уві сні його обличчя вже не було мені страшне. Обличчя це плавало переді мною, як тарілка, а коли розплющувалося, я бачив очі змореного чоловіка. «Ну що, — питала мене та голова, — не хочеш ставати справжнім вовком? Хе-хе, смішний ти, хлопче. Смішний, бо не знаєш, яка сила в його величності Черева. Його величність уміє примусити себе слухатися».
Якось уранці стрибнув був із ями, яку поступово вирив глибоку, але стрибок був кволий і я гупнув назад. Нараз мені стало страшно: я знесилів. Голод пік нутро, вивертаючи, як мені здавалося, кишки. Знову стрибнув, уже відчайніше, але вдруге посунувся в яму, деручи пазурами примерзлу глину. Відтак знову найшло на мене запаморочення, все в мені змішалося, сплуталося, я втратив здатність мислити розважно, відчув, що тіло моє мертвіє, кам'яніє, а дух виходить із нього й починає блукати по безлюдних вулицях скам'янілого міста.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19
Зрештою я побачив і його. Вріс у кам'яні стіни, а голова його ховалася в хмарах. З цибуха вивалювалися клубені диму, а зуби блиснули в усмішці, наче глумився він із мене. Але я йшов йому назустріч, повний затятого спротиву, я став і раптом грізно затрусив малими безпомічними кулаками, ніби й справді здобув силу стати із ним на прю.
Це було особливе запаморочення, чого раніше я не переживав. Можливо, це був образ озлості, яку я відчув до сили, що робить нас у світі почварами; я вважав, що такої долі собі не заслужив. Але він був мстивий, той Чорний Чоловік, і, здається, недаремно з мене насміхався. Той його насміх пробудив у мені щось приспане й забуте — ніби прочинилася стіна, і я дістав змогу побачити гурт парубків на чолі з нашим сотниченком, серед яких був і я. Ті парубки зловили хлопця, який належав до іншої парубочої громади, але ходив до нашої дівчини. Вони оточили його колом, спокійні, погрозливо усміхнені, був серед них і я. «Ми тебе відучимо ходити до наших дівчат», — сказав сотниченко і раптом вдарив хлопця в лице. Нещасний зальотник кинувся вбік, але там його зустрів кулак іншого збійця; він метнувся в бік трехій, і тоді вдарив його я. Тоді він упав навкарачки, бо з носа йому зацебеніла кров. «А тепер, — жорстко сказав сотниченко, — ти вдаватимеш свиню. Підеш на свою вулицю на чотирьох». Хлопці зареготали й почали піддавати ногами нещасного, коли той пішов навкарачки. Я вже не хотів брати в тому участі, тобто вже ні разу не вдарив нещасного, але нічого своїм приятелям ані сотниченку не сказав. Більше того, я робив вигляд, що і мені весело, і реготав разом із ними, хоч мені хотілося втекти, десь забитися в куток — страшно мені стало. Ні, не маю я сили супроти того велетня, хоч і потрусив перед ним кулаками, не маю я сили на звільнення — ось вона, одна із чорних справ, до якої і я приліпився. Потім був вірним друзякою цьому сотниченку, а ще потім став його першим дружкою на весіллі.
Таке видіння побачив я, нерушно стовбичачи біля рідного дому, і це було гірше ніж прозріння. Це була моя перша поразка, яку я не міг не визнати, тож чи маю право з таким жагучим проханням дивитися в червоні очі сумного брата свого — Ведмедюка?…
Скінчилося все просто, як і належало бути. Я підійшов ближче до хати, в якій народився й виріс, коли ж раптом зайшовся, рвучи ланцюга, гавкотом наш собака. Я крикнув до нього, як кричав, повертаючись з гулів, але це ще більше його розлютило. Він кидався і яро рвав прив'язь, на той лемент відгукнулися сусідські пси, і я почув, як рипнули двері. В прочілі виросла кремезна батькова постать, озброєна мушкетом, і я злякано позадкував. Збагнув, що зміна, яка сталась у мені, жахкіша, ніж я собі думав, і що годі отак просто повернутися додому. Треба було швидше тікати, коли не хочу зробити батька вбивцею власного сина. Я вибіг на леваду і, підстьобнутий зливою собачого гавкоту, метнувся геть. Біг по траві, облитий місячним світлом, і серце моє обкипало кров'ю. Від хати гримнув постріл, я почув вигуки й шалену тупотняву. Спущено собаку, я повернув голову й побачив, що він летить за мною, жахко гавкаючи. Я повернувся і прийняв бій. Ми шалено згризлися — за мент мій пес, з яким був я колись такий дружний, болісно завищав і, підбивши хвоста між ноги, побіг назад. Я кинувся до паркану, прогримів другий постріл, і набій врізався в дерево на цаль біля моєї голови. Тоді я рвонувсь у дірку і щосили вдарив у ноги — підстьобував і хльостав мене жах.
Тільки біля лісу притишив ходу. Втомлено й розбито чвалав по примороженій траві, і все тіло мені побивав трем. Так, я справді зазнав поразки, і цього лиха не відвернути. Моє лихо — вже не повернусь я до рідного обійстя, це сподіванка марна. Мав уживатись у той світ, що його послала мені доля, та й голод немало допікав. Я тремтів, огорнений нестримним затроєм; коли б під цю хвилю щось живе трапилося мені на шляху, я б, напевне, його не помилував. Дивна лють пробудилася в мені до себе і до цілого світу, я кипів і шаленів, я ненавидів: собак, які підняли той лемент, хлопців та дівчат, що безпечно собі жирували, мабуть, і думати забувши, що колись разом з ними виходив на вулиці і я, ненавидів навіть рідну домівку, яка стала мені чужою. Я йшов через ліс і ненавидів дерева навколо себе і пташок, які спали на гіллі, а найбільше ненавидів цю темну й глупу ніч, в якій навряд чи можу знайти щось їстівне. Єдине, чого хотілося, дістатися до свого лігва.
Загрібшись в листя, я почав заспокоюватися. Перед очима промигували уривки з того, що пережив, і я зі страхом подумав про дивний спалах люті, який щойно мене пойняв. Я запалав од сорому, бо все-таки на вдачу я м'який. Бо все-таки не я знущався з того хлопця, а інші, я тільки мусив біля них бути. Насправді я тікав, затуливши вуха, коли кололи кабана, ховався навіть тоді, коли наймит спокійно перерізав горло курці. В мені наростало щось глухе, скімливе, і я знав що — розпач тяжкий і пронизливий. Захотілося завити, заритись у землю, роздерти власні груди, а може, й умерти. Але це був тільки короткочасний спалах, бо, зморений, швидко я запав у сон. І сон мій був важкий. Приснилися мені сірі гуси, які низько летіли над землею, і за ними я побіг. Побував у Криму й у Волощині, перейшов гори й побачив країни мені ще незнайомі. Гуси ж вели мене й вели: я бачив невільничі ринки і людей, зачинених по в'язницях. Я побачив високе вогнище, на якому спалювали чудової вроди дівчину, побачив людей у сутанах, які говорили про любов тим, кого мали завтра покарати на смерть. Я побачив величезні валки війська, які стялись у страшному кривавому змаганні, кров рікою текла по землі. Я уздрів королів, які бенкетували і, обгризаючи каплуняче стегно, наказували розрубати на шість кавалків когось собі недогідного. Гуси ж летіли й летіли, а я, бігши, придивлявся до різних людей. Одні орали землю, інші поїдали їхні плоди, одні сиділи за грубезними книгами, а інші ті книги топтали ногами. Я побачив, як катують людину, котра сказала недогідне слово про царя, як підвішують її, вивернувши руки, на дибу, а потім щосили луплять кнутом [3], од чого від спини відлітають клапті тіла. Я побачив мудреця, котрий ціле життя читав книги і нарешті публічно висловив думки, за які посадили його в чепу, а на шию надягли ошийника із залізними шипами до тіла, на ноги й руки — лещата. Дивні дива побачив я в тому сні, а до них такі страхощі й такі злочини, яких сам не зміг би придумати.
«Он він, справжній світ, — думав я, провертаючись у своєму ложі, — ось яка справжня йому ціна. Що значить порівняно зі злом світовим наше зло маленьке? Чому маємо каратися так само тяжко, як за зло велике, чому, зрештою, стільки людей карається від зла видимого?» Ні, гуси мої любі, мені вже досить! Досить волочити мене по світу й показувати мені лихо світове, я маю немало й свого. Гуси вдарили крильми і незабаром пропали в блакитному небі, а я стояв на березі моря і дивився на блакитні хвилі, які плескалися в мене в ногах. І саме там, на березі блакитного моря, у півсні, бо думав я про це, майже прокинувшись, я вирішив, що мені треба здобути сяку-таку мужність, а може, й мудрість. Це має бути мудрість, не записана в грубих книгах, бо вона моя. Я далекий від того, щоб повірити, що все тоді стане мені зрозуміло — все у мені і у світі, але я знатиму: відповідь можлива. Цю відповідь я хочу висікти на камені власної душі, щоб її прочитав не тільки я, але й хтось. Для цього мені треба ще здобути сили, адже мудрість моя, як я вже сказав, — це мужність. Поки що я непокоївся і сумнівався. А найбільше мене змучував голод. Він був присутній і в моєму сні, і я не міг вгадати, що накаже мені, коли прокинуся?
До сповіді
Вони сиділи у півтемряві, і панотець відчув, що його голова обважніла. Біля кількох ікон мляво поблимували лампадки, і це світло робило простір біля них міражним. Намацав у темряві погаслу свічку і, перемагаючи біль у закляклому тілі, пішов до вогників. Засвічена свічка виїла навколо нього світле коло, і він опинився в ньому, як у прозорій кулі. Стояла така тиша, коли здається — світ набрякає і ладен розірватися на тисячу іскристих кавалків.
Панотець закашлявся, його бухикання ляско відбилося од стін. Хрипко передихав, відчуваючи, що стає важко вбирати це пропахле горілим воском повітря — в очах почали спалахувати червоні зірочки.
Різко повернувся — чорна тінь вороном метнулася від нього. Виставив перед собою свічку і оглядав обірваного мандрованця, який сидів біля стіни на підлозі, опустивши голову, — чудний, занедбаний і зарослий чоловік. Той чоловік звів руку — на ній відросли здоровенні нігті, почухав тими нігтями пелехату голову. Кучма брудного волосся здригнулася, і на панотця зирнули напрочуд утомлені очі.
— Знудженілий ти, сину, і з дороги, — м'яко сказав панотець. — Чи конче нам продовжувати розмову? Спочинь, поспи, можеш зупинитися в мене, вмийся й обріж бороду і патли. Маємо досить часу — я готовий вислухати тебе до кінця.
Прибулий смикнувся, ніби його вдарено, очі спалахнули.
— Ні, панотче, — гостро й твердо сказав він. — Я поспішаю! Мені для сповіді, панотче, виділено тільки цю ніч.
— Виділено ким? — спитав піп.
— Самі знаєте, — сказав прибулець. — Тим, від кого це залежить.
Розповідь прибульця
Минув якийсь час, я вже не згадував про те злощасне весілля, не згадував і рідного дому — не було його в мене, поки носив на собі ту шкуру. Мозок мій потьмарився, я весь час хотів їсти, і це було єдине, що мене завжди по-справжньому змучувало. Перші дні, пригадую, не міг і подумати, аби дичину уполювати: хоч не відчував смаку, їв лісові горіхи, опеньки і віднаходив їстівні корінці. Коли припікало особливо, пробирався у місто і часом щось з обійсть викрадав: гриз гарбузи і вигрібав моркву. Ще я поїдав опалі з дерев дикі яблука й грушки, а кілька разів спробував учинити напад на вози, як тоді на дядька Панаса. Але, очевидно, чутка про вовка, який краде з возів харч, облетіла околиці, тому якось, коли стрибнув я на воза, супроти мене висунулося жерло рушниці і я ледве встиг скотитися на землю — наді мною гримнуло і спалахнуло. Я тікав, метиляючись, біг з викрутасами, бо вслід мені стріляли ще кілька разів, але, на щастя, не влучили. По тому я боявся грабувати візників, однак нутрощі мої дедалі більше терзав голод. Щоб полегшити страждання, я вив, сівши біля старої сосни, зводив писка туди, де мірно похитувалася корона дерева, і кидав у небо свій розпач. Адже не міг я вже їсти ані диких яблук, ні груш, не міг проковтнути ані гарбуза, ані моркви. Часом здавалося мені, в нутрі сидить якась почвара, сидить і розриває мені нутрощі. Тільки сни мене сяк-так рятували. Я любив їх, сни. Тоді міг бути самим собою, тоді міг думати і жити, як людина. До мене приходили співрозмовники з тих, кого знав раніше, і ті, яких бачив уперше; приходив навіть той, кого уздрів, коли на весіллі перекинувсь у вовкулаку, тільки уві сні його обличчя вже не було мені страшне. Обличчя це плавало переді мною, як тарілка, а коли розплющувалося, я бачив очі змореного чоловіка. «Ну що, — питала мене та голова, — не хочеш ставати справжнім вовком? Хе-хе, смішний ти, хлопче. Смішний, бо не знаєш, яка сила в його величності Черева. Його величність уміє примусити себе слухатися».
Якось уранці стрибнув був із ями, яку поступово вирив глибоку, але стрибок був кволий і я гупнув назад. Нараз мені стало страшно: я знесилів. Голод пік нутро, вивертаючи, як мені здавалося, кишки. Знову стрибнув, уже відчайніше, але вдруге посунувся в яму, деручи пазурами примерзлу глину. Відтак знову найшло на мене запаморочення, все в мені змішалося, сплуталося, я втратив здатність мислити розважно, відчув, що тіло моє мертвіє, кам'яніє, а дух виходить із нього й починає блукати по безлюдних вулицях скам'янілого міста.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19