Вони з рипом відчинилися, і з них валом повалили чорні тварини і птахи. Вся ця потолоч насувалася на мене, як лавина, і я раптом відчув, що лють моя ще не покинула мене. Кинувся без страху якраз у середину цієї дивної котячо-собачо-баранячої отари, і кілька овець упало з розірваними горлянками — червона блиснула під місяцем, ніби загорілася, кров. Тоді я впився в спину якогось велетенського кота. Кіт закричав людським голосом, але я підняв його в повітря і щосили вдарив об землю. На мене метнулося кілька чорних псів. Один із них рвонув мені зубами надпліччя, але я встиг покласти собі під ноги і його. З другим розправитися мені було ще легше, а третій ганебно утік. Тоді на мене пішов приступом лютий червоноокий баран. Розігнався, щоб збити мене з ніг, але я відскочив, і вже з тилу стрибнув йому на спину, вціпившись зубами в карк. Тварина дико заревла, і раптом ми почали підійматися над землею. Все вище й вище, я бачив під собою рідне містечко, вулиці його були напрочуд порожні, та й на обійстях не виднілося жодної душі. Мені дивно стало, адже щойно всі люди пишно грали весілля, чи, може, час дивно змістився? Я лежав на велетенський чорній спині, не відпускаючи свого ворога, тобто не розтискаючи щелеп, і він закрутився, заширяв над сонним містом. Вулиці були залиті зеленим перламутровим світлом; я побачив рідний дім, і мені здалося, що то не обжита хата, а руїна. Що все місто — руїна, ніби вимерло воно відразу. Ми понеслися далі, і я уздрів інші міста, так само залишені людьми, вітер гасав по їх стугнах і закручував пиляні вихори. Я все ще не випускав своєї жертви, і та несла мене далі й далі. Над степами, над морем, а тоді над пустелями. Ніде не було й сліду від людей, наче вся земля обезлюдніла. Тоді мені знову стало страшно. Розімкнув щелепи, і баран понісся з жахливим свистом на землю. Я заплющив очі, бо гадав, що це надійшла моя остання хвилина, але й цього разу доля мене помилувала: баран гримнувся об землю, а мене підкинуло вгору.
Запахло кров'ю, я побачив себе серед розтерзаних овець, баранів, собак і котів. Довкола стояв рев і крик, гавкіт та виття. Чорна твар знову почала оточувати мене, але я не чекав, щоб вони мене розтерзали. Кілька котів і собак упало з перекушеними горлами, і я зумів вирватися із щільного кільця. Тоді побачив, як до мене, притиснутого до міського паркану, біжить, вимахуючи канчуком, Чорний Чоловік. Мене обпік лютий удар, я відлетів на кілька сажнів, але не став чекати на другий удар. Стрибнув на Чорного Чоловіка, намагаючись рвонути йому ногу вище чобота, і хоч ще лютіший удар звалив мене долі, я знову кинувся на нього. І цього разу не прорвав я його рідку плоть, а зімкнув свої зуби. І хоч вони дзвякнули, ніби схопив я повітря, відчув, що його таки зачепив. Загримів грім, спалахнула блискавка і вдарила в землю побіч зі мною. Мене струснуло й почало загортувати в холодні сувої. Закинув угору голову й побачив перед собою небо — на ньому висіли, тримані напіврозталою рукою, Ваги. Важниці погойдувалися, а в кожній сиділи голі люди з витягнутими шиями і розширеними очима. Трималися за краї важниць, як за борти човна, і пливли кудись у сивому молоці неба.
«Все значно простіше, ніж гадав, — думав я, біжучи дорогою до лісу. — Не ми кладемо шальки, а замість шальок кладуть нас. Не ми зважуємо, а важать нас. Але й ми маємо змогу сказати своє слово. Хай це буде крик волаючого в пустелі — коли вже є цей крик, пустелі нема. Коли хтось озивається в порожнечі, порожнечі нема!»
Відчував дивне збудження, ніби переміг у тому змаганні, яке щойно відбув. Уперше не повірив у силу Чорного Чоловіка і вперше йому не покорився. Моя перемога, правда, була сумна, бо не скинув я з себе проклятої шкури, але не відчував себе подоланим.
«Я зазнав поразки, — стукотіли мені у скроні слова, — але й переміг. Я переміг, хоч доля моя невесела. Я невеселий, але безнадії не відчуваю. Я не бачу, що мене чекає попереду, але кров у моїх жилах співає».
Я внурювався в глибину лісу і в глибину ночі цієї. Вряди-годи скидував голову й дивився на Ваги серед неба. До них поспішав сумний брат мій Ведмедюк, а місяць із неба пропав.
«Знову все повторилося, — кричав я в порожнечу, — знову передав я вовкулацтво сам собі. Гей, гей, яке веселе було весілля, і як гарно всі танцювали. Які були чудові очі нареченої, котра могла б стати і моєю. Але я не каюся за те, що учинив, бо я в цій борні вистояв!»
Але я біг вовком по землі, долав верстви, тікав од міста, тікав од своєї долі людської, од можливості зажити життям людським. Я виграв у цій борні, але тільки для того, щоб знову зустрітися зі сумним братом своїм Ведмедюком, і, хоч який він мудрий та розважливий, нічого він мені не порадить.
— Але я вистояв і витримав, — сказав сам собі, — тобто не посіяв на цій землі зла, за яке прощення не буває!
До сповіді
Панотець сидів у порожній церкві і пильно слухав цю довгу, може, й дивну, як на чиї вуха, розповідь. На вустах його завмерла бліда, сумна усмішка, бо все, що з'являв йому прибулець, було йому більш ніж знайоме. Часом тратив відчуття: чи розповідає прибулець, а чи він сам. Оповідає незнайомцю, до якого відчув раптом довіру, адже досі нікому не розказував цієї історії. В цю ніч гостро боліло йому серце, але не міг признатись у цьому й попросити, щоб прибулець відпустив його. Отож лишався тихий і покірний, а коли з'явилася Мара, не злякався. Вона владно відкинула двері й зупинилася на вступі до церкви; панотець побачив за її спиною ніч, поцвяховану золотими гвіздками. Мара всміхнулася йому, в неї було біле як сніг обличчя, чорні, лискучі очі, сині вуста й червоні зуби. Вона поманила його до себе, але він не захотів послухатися. Похитав заперечно головою, і Мара всміхнулася: очі в неї лишалися холодні й лихі. Відступила з церкви, і двері так само, як відчинилися, безшумно заховали поцвяховану золотими гвіздками ніч.
Прибулець усього цього не бачив, бо творилося те за його ' спиною. Тоді панотець раптом зважився. Саме тоді, коли прибулець розкрив рота, щоб продовжити свою історію, замість нього заговорив він. Про те, як жив у Прірві, як здобував харч і про відчайну самотність, яка його з'їдала. Прибулець додивився на співрозмовника широкими очима, а коли той замовк, продовжив оповідь сам. По тому знову розповідав панотець, а за ним взяв слово прибулець. Були обоє сповідниками і сповідальниками водночас і не вражалися з того, що в них виходила сповідь навзаєм. Більше того, начебто, зраділи на те, що між ними вже немає таємниць, що вони люди, які можуть знайти спільну мову, а чи часто таке в житті трапляється?
Стояла півсутінь, горіли свічки, образи темно дивилися й прислуховувалися — темрява зоріла на них стома очима.
— У мене все було простіше, — сказав панотець. — Не боровся я з тим чорним воїнством і нікого ніколи не перемагав.
Сказав це голосніше, ніж говорили вони звичайно, і луна прокотилася по церкві.
— Усе інше в мене було так само, — сказав панотець. — Ні, не все. Впало на мене лихо інакше.
І він спокійно оповів, як це сталося. Саме скінчилася служба божа, панотець вийшов надвір. Прихожани вже розійшлися, і він вирішив прогулятися перед сном. Пішов по стежці, яка вивела його на польову дорогу, і раптом відчув, що серце шалено забилося. Тоді на нього помчав чорний вихор.
Зупинився здивовано. Небо було погідне й чисте. Йому стало на мент страшно, але щось поривало пройти тією дорогою далі. Майже побіг, весь час перестрашено озираючись, бо позаду уздрів якесь привиддя. Там засвітилася машкара: обличчя з тісно заплющеними очима, на якому поблискували краплі поту. Його охопив такий жах, що він побіг ще прудкіше, не розбираючи дороги і не тямлячи себе. Десь неподалік заграла сурма, долинув стукіт литавр, а коли він зирнув собі на руки, то з жахом побачив вовчі лаписька. Знову вдарив у ноги, виючи з болю й відчуваючи, як тіло його корчиться й болить і як з тріском згинається в нього хребет…
Прибулець сидів проти панотця й уважно слухав. Вдивлявсь у старого, і піп подумав: от хто його зрозуміє.
— А хто був той? — спитав прибулець, і панотець зрозумів, про кого він запитує.
— Того я не взнав. Та й чи має це значення? — відказав. — Я мав такі ж сумніви, як і ти, і не міг передати прокляття ні в перший, ні в другий рік. Не передав його, бо хотів, як і ти, остерегтися. Але коли минуло сім років, застережної сили я позбувся.
І справді, тоді, коли його обранцем став цей юнак, він уже не мав сумніву, шал охопив його, і не відав він, що діє. Не здавалося, що перекидає вовкулацтво братові, — обличчя старшого дружки було йому увіч чуже. Так, це було випадково стрінуте обличчя, яке так легко викреслити з пам'яті.
— І змогли викреслити мене з пам'яті? — серйозно спитав прибулець, проникливе дивлячись на старого.
— Та ж бачиш? — тихо обізвався панотець. — Адже це я тебе сюди прикликав.
— Гадаєте? — трохи здивовано спитав прибулець, і панотець покірливо хитнув.
Йому раптом захотілося впасти на коліна перед цим юнаком і сказати: хлопче, я перед тобою завинив. Ходімо запитаймо в того, хто ганяє чорну твар, хай підтвердить, що це я попросив, аби ти до мене прийшов. Хай зробить так, щоб ця клята шкура знову опинилася на старечих плечах, а звільнила молоді. Ти вже не такий молодий і зелений, ти знаєш, як себе остерегти, тож удруге у Прірву не ступиш. Житимеш, як люди, і навіки забудеш про старого, якому пізно вже жити по-новому.
Але панотець цих слів сказати не зміг; хтозна й чому вуста його залишилися запечатані. Сказав він інше, та й то після довгої паузи:
— Я вже старий і немічний, і не мені збагнути те, що діється. Я покликав тебе для того…
— Нікого ви не кликали, — різко обірвав його прибулець. — На сповідь прийшов я сам…
Панотець здригнувся, йому стало зимно. Дрижаки пройшли по його тілі, а нерушні досі вогники свічок раптом сколихнулися.
І він тихо оповів прибульцеві про ту далеку осінь, коли йому причинилося лихо, про те, як почав падати ніжний лапатий сніг, про те, як спинився він на горбі і подивився востаннє на рідне село, про відчай і про думки, що ніколи не спуститься він з цієї гори і не ввійде у світ хат; його голос був хрипкий і тремтливий, коли все те оповідав, а сніг тоді падав і падав, і йому здалося, що той сніг засипле його на горі, що перетвориться він на тій горі у кам'яну бабу, якій стояти тисячу років і щось там розгадувати у світі хат.
Панотець широко вдихнув повітря — за мить знову пережив усе, що пізнав там, у Прірві. І він не витримав — зирнув на прибульця прохально й більно.
— Ні, я не знав, куди прийду і хто прийме у мене сповідь, — сказав прибулець. — Це доля нас звела…
— Не доля, а ніч, — шепнув панотець.
Він сидів на сходинці, понурившись, і мовчав. Мовчав, хоч його поривало говорити. Навіть зціпив зуби, бо слова неслися через мозок з шаленою навальністю. Але ні, то були майже мертві слова. То були слова, яких не промовляють уголос. Адже він розумів: з них двох один винуватий, і вина в того винуватого така велика, як цей біль у грудях, що його терпить. Можливо, й так: збагнути й пізнати власну вину — це і є сповідь!
Панотець задихнувся. Прибулець дивився на нього, ніби читав думки. Ніби в цій тиші, що оточила їх, все подумане сказаним ставало. «Нам і справді не потрібно зайвих слів, — спогадав панотець, — надто багато між нами спільного».
Тоді він зашепотів молитву, звертаючись до того, хто є всемогутнім і оживлює світ, тому, хто став у початках світу, що всяку земну й надземну істоту створює з небуття з'єднаною ласкою своєю. Сподівався, що він прийде сюди до них хоч би для того, щоб не викресалося між них лихої іскри. Для того, щоб вина одного не вбивала другого і не переходила, бо вони, попри свою схожість, все-таки не одне. Все-таки одному з них треба більше жалості віддати, і хай вибере сам: молодому чи старому, винному чи невинному; обоє її потребують — один для завершення життя, а другий, щоб його не втратити…
Почув на вустах смак куряви і трухлявого дерева, почув, як потріскують ґнотики свічок, — чи слухаєш ти мене, прибульцю?
«Ми завжди учимо себе: хто покаявся, той уже наполовину винуватий, а хто наполовину винуватий, здобуває право на надію. Ми учимо себе: годі жити у світі без права на каяття, бо інакше порожні ми станемо. Хай ідемо ми в темряві, як оця, але не можемо не мати надії, що в глибині цієї ночі лежить незапалена свічка. Кожен має її розшукати і запалити, бо кожна жива істота — світильник».
— Я прийшов до вас, панотче, просити розгрішення, — почув він раптом чіткий і твердий прибульців голос.
— А я хочу попросити в тебе, сину мій, — прошепотів панотець, — щоб звільнив мене. На мене вже небо дивиться, а той, хто відчуває це, не може ані судити, ані розгрішувати.
В очах старого запеклися сльози, бо вони, здається, все один одному розказали, вони все один про одного знали.
— Ні, — мовив прибулець. — Я своєї історії ще не розповів.
Розповідь прибульця
Отож я біг вовком по землі, біг і намагався не озиратися — хотів цей край навіки покинути.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19
Запахло кров'ю, я побачив себе серед розтерзаних овець, баранів, собак і котів. Довкола стояв рев і крик, гавкіт та виття. Чорна твар знову почала оточувати мене, але я не чекав, щоб вони мене розтерзали. Кілька котів і собак упало з перекушеними горлами, і я зумів вирватися із щільного кільця. Тоді побачив, як до мене, притиснутого до міського паркану, біжить, вимахуючи канчуком, Чорний Чоловік. Мене обпік лютий удар, я відлетів на кілька сажнів, але не став чекати на другий удар. Стрибнув на Чорного Чоловіка, намагаючись рвонути йому ногу вище чобота, і хоч ще лютіший удар звалив мене долі, я знову кинувся на нього. І цього разу не прорвав я його рідку плоть, а зімкнув свої зуби. І хоч вони дзвякнули, ніби схопив я повітря, відчув, що його таки зачепив. Загримів грім, спалахнула блискавка і вдарила в землю побіч зі мною. Мене струснуло й почало загортувати в холодні сувої. Закинув угору голову й побачив перед собою небо — на ньому висіли, тримані напіврозталою рукою, Ваги. Важниці погойдувалися, а в кожній сиділи голі люди з витягнутими шиями і розширеними очима. Трималися за краї важниць, як за борти човна, і пливли кудись у сивому молоці неба.
«Все значно простіше, ніж гадав, — думав я, біжучи дорогою до лісу. — Не ми кладемо шальки, а замість шальок кладуть нас. Не ми зважуємо, а важать нас. Але й ми маємо змогу сказати своє слово. Хай це буде крик волаючого в пустелі — коли вже є цей крик, пустелі нема. Коли хтось озивається в порожнечі, порожнечі нема!»
Відчував дивне збудження, ніби переміг у тому змаганні, яке щойно відбув. Уперше не повірив у силу Чорного Чоловіка і вперше йому не покорився. Моя перемога, правда, була сумна, бо не скинув я з себе проклятої шкури, але не відчував себе подоланим.
«Я зазнав поразки, — стукотіли мені у скроні слова, — але й переміг. Я переміг, хоч доля моя невесела. Я невеселий, але безнадії не відчуваю. Я не бачу, що мене чекає попереду, але кров у моїх жилах співає».
Я внурювався в глибину лісу і в глибину ночі цієї. Вряди-годи скидував голову й дивився на Ваги серед неба. До них поспішав сумний брат мій Ведмедюк, а місяць із неба пропав.
«Знову все повторилося, — кричав я в порожнечу, — знову передав я вовкулацтво сам собі. Гей, гей, яке веселе було весілля, і як гарно всі танцювали. Які були чудові очі нареченої, котра могла б стати і моєю. Але я не каюся за те, що учинив, бо я в цій борні вистояв!»
Але я біг вовком по землі, долав верстви, тікав од міста, тікав од своєї долі людської, од можливості зажити життям людським. Я виграв у цій борні, але тільки для того, щоб знову зустрітися зі сумним братом своїм Ведмедюком, і, хоч який він мудрий та розважливий, нічого він мені не порадить.
— Але я вистояв і витримав, — сказав сам собі, — тобто не посіяв на цій землі зла, за яке прощення не буває!
До сповіді
Панотець сидів у порожній церкві і пильно слухав цю довгу, може, й дивну, як на чиї вуха, розповідь. На вустах його завмерла бліда, сумна усмішка, бо все, що з'являв йому прибулець, було йому більш ніж знайоме. Часом тратив відчуття: чи розповідає прибулець, а чи він сам. Оповідає незнайомцю, до якого відчув раптом довіру, адже досі нікому не розказував цієї історії. В цю ніч гостро боліло йому серце, але не міг признатись у цьому й попросити, щоб прибулець відпустив його. Отож лишався тихий і покірний, а коли з'явилася Мара, не злякався. Вона владно відкинула двері й зупинилася на вступі до церкви; панотець побачив за її спиною ніч, поцвяховану золотими гвіздками. Мара всміхнулася йому, в неї було біле як сніг обличчя, чорні, лискучі очі, сині вуста й червоні зуби. Вона поманила його до себе, але він не захотів послухатися. Похитав заперечно головою, і Мара всміхнулася: очі в неї лишалися холодні й лихі. Відступила з церкви, і двері так само, як відчинилися, безшумно заховали поцвяховану золотими гвіздками ніч.
Прибулець усього цього не бачив, бо творилося те за його ' спиною. Тоді панотець раптом зважився. Саме тоді, коли прибулець розкрив рота, щоб продовжити свою історію, замість нього заговорив він. Про те, як жив у Прірві, як здобував харч і про відчайну самотність, яка його з'їдала. Прибулець додивився на співрозмовника широкими очима, а коли той замовк, продовжив оповідь сам. По тому знову розповідав панотець, а за ним взяв слово прибулець. Були обоє сповідниками і сповідальниками водночас і не вражалися з того, що в них виходила сповідь навзаєм. Більше того, начебто, зраділи на те, що між ними вже немає таємниць, що вони люди, які можуть знайти спільну мову, а чи часто таке в житті трапляється?
Стояла півсутінь, горіли свічки, образи темно дивилися й прислуховувалися — темрява зоріла на них стома очима.
— У мене все було простіше, — сказав панотець. — Не боровся я з тим чорним воїнством і нікого ніколи не перемагав.
Сказав це голосніше, ніж говорили вони звичайно, і луна прокотилася по церкві.
— Усе інше в мене було так само, — сказав панотець. — Ні, не все. Впало на мене лихо інакше.
І він спокійно оповів, як це сталося. Саме скінчилася служба божа, панотець вийшов надвір. Прихожани вже розійшлися, і він вирішив прогулятися перед сном. Пішов по стежці, яка вивела його на польову дорогу, і раптом відчув, що серце шалено забилося. Тоді на нього помчав чорний вихор.
Зупинився здивовано. Небо було погідне й чисте. Йому стало на мент страшно, але щось поривало пройти тією дорогою далі. Майже побіг, весь час перестрашено озираючись, бо позаду уздрів якесь привиддя. Там засвітилася машкара: обличчя з тісно заплющеними очима, на якому поблискували краплі поту. Його охопив такий жах, що він побіг ще прудкіше, не розбираючи дороги і не тямлячи себе. Десь неподалік заграла сурма, долинув стукіт литавр, а коли він зирнув собі на руки, то з жахом побачив вовчі лаписька. Знову вдарив у ноги, виючи з болю й відчуваючи, як тіло його корчиться й болить і як з тріском згинається в нього хребет…
Прибулець сидів проти панотця й уважно слухав. Вдивлявсь у старого, і піп подумав: от хто його зрозуміє.
— А хто був той? — спитав прибулець, і панотець зрозумів, про кого він запитує.
— Того я не взнав. Та й чи має це значення? — відказав. — Я мав такі ж сумніви, як і ти, і не міг передати прокляття ні в перший, ні в другий рік. Не передав його, бо хотів, як і ти, остерегтися. Але коли минуло сім років, застережної сили я позбувся.
І справді, тоді, коли його обранцем став цей юнак, він уже не мав сумніву, шал охопив його, і не відав він, що діє. Не здавалося, що перекидає вовкулацтво братові, — обличчя старшого дружки було йому увіч чуже. Так, це було випадково стрінуте обличчя, яке так легко викреслити з пам'яті.
— І змогли викреслити мене з пам'яті? — серйозно спитав прибулець, проникливе дивлячись на старого.
— Та ж бачиш? — тихо обізвався панотець. — Адже це я тебе сюди прикликав.
— Гадаєте? — трохи здивовано спитав прибулець, і панотець покірливо хитнув.
Йому раптом захотілося впасти на коліна перед цим юнаком і сказати: хлопче, я перед тобою завинив. Ходімо запитаймо в того, хто ганяє чорну твар, хай підтвердить, що це я попросив, аби ти до мене прийшов. Хай зробить так, щоб ця клята шкура знову опинилася на старечих плечах, а звільнила молоді. Ти вже не такий молодий і зелений, ти знаєш, як себе остерегти, тож удруге у Прірву не ступиш. Житимеш, як люди, і навіки забудеш про старого, якому пізно вже жити по-новому.
Але панотець цих слів сказати не зміг; хтозна й чому вуста його залишилися запечатані. Сказав він інше, та й то після довгої паузи:
— Я вже старий і немічний, і не мені збагнути те, що діється. Я покликав тебе для того…
— Нікого ви не кликали, — різко обірвав його прибулець. — На сповідь прийшов я сам…
Панотець здригнувся, йому стало зимно. Дрижаки пройшли по його тілі, а нерушні досі вогники свічок раптом сколихнулися.
І він тихо оповів прибульцеві про ту далеку осінь, коли йому причинилося лихо, про те, як почав падати ніжний лапатий сніг, про те, як спинився він на горбі і подивився востаннє на рідне село, про відчай і про думки, що ніколи не спуститься він з цієї гори і не ввійде у світ хат; його голос був хрипкий і тремтливий, коли все те оповідав, а сніг тоді падав і падав, і йому здалося, що той сніг засипле його на горі, що перетвориться він на тій горі у кам'яну бабу, якій стояти тисячу років і щось там розгадувати у світі хат.
Панотець широко вдихнув повітря — за мить знову пережив усе, що пізнав там, у Прірві. І він не витримав — зирнув на прибульця прохально й більно.
— Ні, я не знав, куди прийду і хто прийме у мене сповідь, — сказав прибулець. — Це доля нас звела…
— Не доля, а ніч, — шепнув панотець.
Він сидів на сходинці, понурившись, і мовчав. Мовчав, хоч його поривало говорити. Навіть зціпив зуби, бо слова неслися через мозок з шаленою навальністю. Але ні, то були майже мертві слова. То були слова, яких не промовляють уголос. Адже він розумів: з них двох один винуватий, і вина в того винуватого така велика, як цей біль у грудях, що його терпить. Можливо, й так: збагнути й пізнати власну вину — це і є сповідь!
Панотець задихнувся. Прибулець дивився на нього, ніби читав думки. Ніби в цій тиші, що оточила їх, все подумане сказаним ставало. «Нам і справді не потрібно зайвих слів, — спогадав панотець, — надто багато між нами спільного».
Тоді він зашепотів молитву, звертаючись до того, хто є всемогутнім і оживлює світ, тому, хто став у початках світу, що всяку земну й надземну істоту створює з небуття з'єднаною ласкою своєю. Сподівався, що він прийде сюди до них хоч би для того, щоб не викресалося між них лихої іскри. Для того, щоб вина одного не вбивала другого і не переходила, бо вони, попри свою схожість, все-таки не одне. Все-таки одному з них треба більше жалості віддати, і хай вибере сам: молодому чи старому, винному чи невинному; обоє її потребують — один для завершення життя, а другий, щоб його не втратити…
Почув на вустах смак куряви і трухлявого дерева, почув, як потріскують ґнотики свічок, — чи слухаєш ти мене, прибульцю?
«Ми завжди учимо себе: хто покаявся, той уже наполовину винуватий, а хто наполовину винуватий, здобуває право на надію. Ми учимо себе: годі жити у світі без права на каяття, бо інакше порожні ми станемо. Хай ідемо ми в темряві, як оця, але не можемо не мати надії, що в глибині цієї ночі лежить незапалена свічка. Кожен має її розшукати і запалити, бо кожна жива істота — світильник».
— Я прийшов до вас, панотче, просити розгрішення, — почув він раптом чіткий і твердий прибульців голос.
— А я хочу попросити в тебе, сину мій, — прошепотів панотець, — щоб звільнив мене. На мене вже небо дивиться, а той, хто відчуває це, не може ані судити, ані розгрішувати.
В очах старого запеклися сльози, бо вони, здається, все один одному розказали, вони все один про одного знали.
— Ні, — мовив прибулець. — Я своєї історії ще не розповів.
Розповідь прибульця
Отож я біг вовком по землі, біг і намагався не озиратися — хотів цей край навіки покинути.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19