на третій рік я маю щось вирішити. Ось вона осінь, коли мені дано змінити долю свою, ось вона пора, коли люди гуляють і про осторогу забувають, як сказав мені Чорний Чоловік. Коли ж не перекину я комусь шкури своєї цієї осені, доведеться прожити у вовчій подобі вже сім років. Тільки на сьому осінь знову мені буде дано право вибирати — так сповістив мені Чорний Чоловік. Коли ж і тоді я нічого не вдію, доведеться чекати наступної нагоди вже двадцять і один рік. Все більший і більший відводиться час, сказав мені Чорний Чоловік, для самопокути, все далі відходитиму я від світу людей. Коли ж не вирішу нічого за двадцять і один рік, мозок мій навіки погасне, і мені буде вділено прожити стільки, як живуть на білому світі звичайні вовки…
Ось яку науку пізнав я, коли переходив через небо і коли зустрічався з Чорним Чоловіком. Ось що вислухав я, коли мені шепотів на вухо свою проповідь Голос — нелегко мені було. Нелегко мені й зараз, коли стою в посмутнілому лісі і вдихаю в себе запахи осені, коли земля починає наливатися холодом, і коли, прокинувшись уранці, раптово чуєш у небі крик. Печальний горловий крик, ніби хтось плаче за тим, чого не повернеш. Мені в такі хвилі треба немало сили, щоб отямитися й тверезо сказати собі: «Ні, це не плач, а летять у вирій сірі журавлі».
До сповіді
«Як я стомився», — подумав панотець, приплющившись.
Він сидів на приступці перед вівтарем, хоч йому вже давно хотілося повернутися додому і відчути хоч якийсь спокій. Подумалося, що зараз, після їхньої зустрічі й розмови (здається, він упізнав, хто я такий, подумав панотець), уже заживе розміренішим життям, яким живуть усі; що ті жахливі вечори з жалкими страхами закінчаться, бо, здається, прибульця сам бог до нього послав. Панотець думав: це ж так просто, він оповідає мені свою історію, а я маю змогу розповісти йому свою; він прийшов до мене висповідатися, а я хочу по-своєму висповідатися перед ним.
Церква топилась у півсутіні, горіло кілька свічок, а вони сиділи біля них, повпускавши голови, — кожен думав про своє. Панотець позирав на двері, борючись із спокусою втекти і другою спокусою: признатися прибульцеві, хто він такий. Але ковтнув згірклу слину і покірливо згодився, що поки що не вчинить ані те, ні інше. Добре було б зараз підкріпитися чарчиною, але й цього не міг собі дозволити. Ще йому хотілося встати, підійти до вкляклого прибульця і торкнутися його пучкою, ніби благословляючи — чи не сон це у нього часом. Дивно було йому пробувати в нічному храмі, адже вночі той живе зовсім іншим життям. Оця темінь з півсутінню, химерний блискіт образів, оце безгомінне горіння свічок. Здавалося, звідусіль дивляться пильні очі, а в покритих густою пітьмою кутках щось ворушиться. Панотець здригнувся, йому захотілося присунутися ближче до змореного не менше, як він, юнака, щоб не так відчувалися темінь і оця самота. Придивився до нього (вже вкотре?): лице зі слідами голоду, на лоб спадає сплутане волосся, в якому помітив дві срібні волосинки, очі приплющені — прибулець перепочивав після розповіді. «Ну що я тобі скажу, — подумав панотець, — що можу сказати? Скажу: вийди, хлопче, в ніч, знайди доброго кия й повернися назад. Учинити суд над тим, хто заслужив кари, — оце й буде тобі розгрішення».
Все навкруги захиталося, ніби він справді випив чарку, в голові запаморочилося. Щось хотілося згадати, далеке й забуте, але, що? Ага, думав він про вечір, один із тих численних вечорів, які несила було витримати. Тоді він пив. Відчайно й довго, і не міг сп'яніти. Але ні! Навіщо про це згадувати? Навіщо згадувати про те, що з ним у котрийсь раз порозмовляв Голос, як завжди, трохи з нього глумлячись, а насамкінець спитав: «А коли б прийшов той, про кого ти думаєш, як подивишся йому в очі?»
«От він і прийшов, — подумав панотець. — І я маю змогу зирнути йому в очі».
Він сціпив пальці рук і прислухався. У кутках щось шаруділо, ніби вовтузилося й ніби зітхало. Дивилися на нього звідусіль образи, так дивно вони оживали в сутіні.
«Не раз я тішив себе, — думав панотець, — що гріх мій, може, й не такий великий. Адже живуть люди, які цілий вік купались у людській крівці і які вчинили страшні злочини. Живуть на світі кати — що чиниться в душах їхніх? Що думають вони вночі, а що перед смертю?… Ні, не тіш себе, що в світі є гірші за тебе, — марна то втіха. Не втішай себе, що в світі є чорніші, — не вилікує вона тебе. Спробуй пережити таку ось, як це, ніч і спробуй із неї вийти».
Прибулець все так само незворушно сидів перед ним, не розплющуючи очей. Похитувавсь у сонливих хвилях, ніби й справді задрімав. З рота йому із присвистом виривалося повітря, і панотець дивився на нього з таким співчуттям, з яким дивиться батько на свою важко хвору дитину.
«Хто побудував собі дім на піску, — прошепотів він, — той безрозсудний. Піде дощ, розіллються ріки, подують вітри — і він упаде, дім той, а стін не звести. Це я, той, сину, хто побудував собі дім на піску… Світильник для тіла, — шепотів він далі так тихо, щоб не розбудити заснулого, — око твоє. Отож коли око твоє буде чисте, то і все тіло залишиться світле, коли ж око твоє споганиться, то й тіло потемніє. Це я, сину мій, той, у кого споганилося око».
Йому раптом здалося, що не переживе цієї ночі, їх буває, таких, як оця, в житті небагато, та й не кожному вони посилаються; коли ж вони приходять — серйозний будь! Бо вони — провіщення того суду, який чекає кожного, хто сіяв на цій землі: має зібратися урожай. Найлегше використати пригідний момент, тихесенько звестися і навшпинечки вийти, покинувши в темряві цього тяжко змореного юнака: може, це був би з його боку акт милосердя. Але такі ночі, як ця, так просто не збуваються — є ж бо в них віщий зміст і особливе мають вони призначення. Недаремно так пильно дивляться на нас вивідчі очі: стежать за нами, стережучи кожен порух наш і кожну думку. Може, тому стоїть така пригноблена тиша, аж вуха поколює. Боявся й рукою порушити, бо хотів, щоб ця хвилина продовжилася. Попри все — це мент спочинку, і не треба його даремно протрачувати. Чи не тому заплющився й собі й почав подумки проказувати покутну псальму, але слова не доходили йому до серця. Вони зривалися безшелесно з його вуст і тихо вмирали в темряві: не допомагало це йому. Тоді він обхопив руками коліна і знову задивився на непорушні вогники свічок. Прибулець сидів проти нього навпочіпки, спустив голову і куняв. Вряди-годи здригався і знову підіймав голову, яка хилилася донизу, але очей не розплющував. Вуста його інколи ворушилися, і панотець напружувався, щоб почути невиразний шепіт. Але то були не слова, прибулець постогнував.
Панотець відчував, що починає непокоїтися. Що це все надто затяглося, що прибулець зовсім забув: надворі ніч, і пора давно закінчити розмову — немає вже в нього сили. А може, подумав він, все те, що з'явилося в голові, — мара? Може, цей молодик зовсім не той, про кого весь час думає? Може, й справді годиться покинути його тут або ж розбудити й відіслати спати?
Але він знову й пальцем не кивнув, а тільки дивився й дивився на виснажене, кволо освітлене свічками лице. Ні, не проста в них розмова, не може він ані обурюватися, ані щось вирішувати, доля його в сьогоднішній ночі — упокоритися й чекати.
— Га? — схопився раптом прибулець, розкрив очі і зирнув на панотця з глибоким здивуванням.
— Будеш розказувати далі чи, може, спати підеш? — спитав піп. Прибулець не відповів. Дивився перед собою сумним, запаленим поглядом, і в нього тільки безгучно заворушилися вуста.
— Я нічого не чую, — мовив панотець. — Кажи голосніше.
Прибулець знову зирнув на панотця, і той раптом зрозумів, чому на образах малюють страдників. Очі в юнака були широко розплющені, чорні й печальні — страдники повинні приходити у світ. Вони приходять для того, подумав панотець, щоб нагадати людям: живуть на світі не тільки щасливі.
— Заморив я вас, панотче? — м'яко сказав прибулець.
— Я тут для того, щоб вислухати тебе, — сухо відповів панотець.
Розповідь прибульця
Зовсім споночіло, коли я поклав вибратися до міста. Хотів усе чинити розважливо, бо цього разу все мало сяк чи так вирішитися. Намагався менше гризтися каяттям — все станеться, вирішив я, як було зі мною. Віддам тільки те, що накинуто мені, — і нічого більше. Коли воно існує, це прокляття, то хай не падає на одні мої плечі.
Весілля в місті вже почалися. Вчора я чув, як грали музики, а діставшись увечері до міського паркану і пролізши всередину, побачив по-святковому вбрану юрбу. Грали перший день весілля; а молодим виявився якраз той із моїх вуличних товаришів, кого я найменше любив.
Мозок мій був залитий холодним киселем, я й справді став розважливий і тільки й думав, як би мені не зірватися. Коли вже зважився на цей чин, годі від нього відступатися. Я не слухав голосу серця й душі: серце моє на той час кригою покрилося, а душа німувала.
Як і тоді, коли відвідував рідну домівку, добиравсь у місто через леваду. В кінці саду стояла покинута халабуда, яку збудували цього літа вже без мене, і я нечутно туди забрався, бо мусив мати пристановище. Тут було мені зручно ще й тим, що з одного боку легко міг втекти на леваду й до паркану, а з другого — так само легко вийти на вулицю.
Ніч була місячна. Холодний таріль пливав в чистому небі, в якому густо насипано зірок, і я, коли хотів зміцнити дух, весь час туди позирав. Це й справді мені пособляло: тіло набиралося сили, а я сам — рішучості. Мав таке враження, що від місяця текли крижані хвилі і саме вони давали змогу мені мислити холодно.
Весілля грали в дворі того самого Панаса, якого я був налякав, скочивши на воза і забравши в нього клунок з їжею. Весь двір було обтикано походнями, і в нього так густо набилося людей, що, здавалося, не було де і яблуку впасти. Спершу я сидів у халабуді, видивляючись, а тоді відчув, що можу вести себе сміливіше. Якась сила штовхнула мене вийти на вулицю і піти по ній розміреною ходою, як ходив я колись у людській подобі. Мимо пройшли якісь люди, я спинився, злякавшись, що вони побачать мене і вразяться, але нічого такого не сталося: мене просто не завважили. Горіли походні, розкидаючи жовте мерехке світло, назустріч мені пішли музики: дмухали в дудки, витинали на скрипці і побрязкували бубонцями. Я притиснувся спиною до паркану — саме в цей час вийшов із двору оточений боярами молодий. На хвилю задивився на його щасливе обличчя — холодна голка кольнула мені серце. Всі довкола були так само веселі: грала музика, співали дружки й бояри, співали свашки і старости. Темінь навколо від гарячого світла походень здавалася загадковою й оксамитною: я стояв біля тину й дивився на людей з особливим почуттям. Ще два роки тому я був такий, як вони, так само тупцювався в юрбі і так само співав. Жив, як жилося, вільно дихаючи повітрям і усвідомлюючи тільки той момент, у якому пробував. До того часу все в моїм житті було просто: щось я робив, їв, пив, на когось сердився, хтось сердився на мене, щось учиняв: добре чи лихе, але таке, що не виходило із меж прийнятого. З кимось товаришував, а когось недолюблював, як, наприклад, оцього жениха Панасенка. Обертався в колі, виміряному нашим міським парканом, і цього було досить. Моє зло і добро було не таке, яке гостро запам'ятовується, — я навіть не думав про те, що колись усе вдіяне таки зважиться й переміряється: дрібне відсіється, а на вагах опиниться важке. Велике добро і велике зло, хоч немало у світі людей пустоцвітних. Все минає, а добро і зло залишаються, щоб нові покоління так само кидались у ці дві великі ріки, прагнучи їх з новою силою перепливти. Я думав отак, а навколо роїлася юрба, весело співаючи:
Ой димно, димно,
Що й бояр не видно,
Тільки одне видно,
Та й те за горами…
Я ішов за весіллям, пробираючись попід парканами і тинами, скрадливо ступав у траву — вабили мене й пісня, і цей похід.
Осінь відчувалася повсюдно. І вільготна прохолода, і смуток, яким повивалися білі стіни хат, і ці веселі пісні, в яких бринить.щось тягливе й меланхолійне — все це лягало на мою німуючу душу. «Життя буває буденне й празникове, — думав я, волочачись за весіллям, — і людина завжди має потяг до такої празниковості, кожен з нас залюбки виривається з будня. Будень з'їдає нас, отож ми й воюємо з ним: бенкетами, весіллями, пиятикою, війнами й розпустою. Тоді і вкрадається нам у душу темна сила, що каламутить душі, бо ми замість вивищуватися над буднем падаємо нижче від нього. Тоді й починаємо війну із тим темним, якщо не переможені до решти: не хочемо бути ниці. Але скільки серед нас таких, що перемогли у цій війні?»
Молода вже чекала на весілля. Це була одна із тих дівчат, які мені подобалися і до кого і я б послав старостів. Але вона вже й думати, певне, забула, що існував колись ставний писарчук, тепер дивиться закоханим поглядом на хлопця простішого за мене й біднішого — її очі як осіння ніч зі своїми таїнами та розкошами. Смуток зціпив мені груди: стало жаль. Скільки часу не зазирав я в такі-от очі і не пробував наблизитися до таємниці, де повно золотого хмелю, і скільки мені ще бути здичавілим лісовим звіром?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19
Ось яку науку пізнав я, коли переходив через небо і коли зустрічався з Чорним Чоловіком. Ось що вислухав я, коли мені шепотів на вухо свою проповідь Голос — нелегко мені було. Нелегко мені й зараз, коли стою в посмутнілому лісі і вдихаю в себе запахи осені, коли земля починає наливатися холодом, і коли, прокинувшись уранці, раптово чуєш у небі крик. Печальний горловий крик, ніби хтось плаче за тим, чого не повернеш. Мені в такі хвилі треба немало сили, щоб отямитися й тверезо сказати собі: «Ні, це не плач, а летять у вирій сірі журавлі».
До сповіді
«Як я стомився», — подумав панотець, приплющившись.
Він сидів на приступці перед вівтарем, хоч йому вже давно хотілося повернутися додому і відчути хоч якийсь спокій. Подумалося, що зараз, після їхньої зустрічі й розмови (здається, він упізнав, хто я такий, подумав панотець), уже заживе розміренішим життям, яким живуть усі; що ті жахливі вечори з жалкими страхами закінчаться, бо, здається, прибульця сам бог до нього послав. Панотець думав: це ж так просто, він оповідає мені свою історію, а я маю змогу розповісти йому свою; він прийшов до мене висповідатися, а я хочу по-своєму висповідатися перед ним.
Церква топилась у півсутіні, горіло кілька свічок, а вони сиділи біля них, повпускавши голови, — кожен думав про своє. Панотець позирав на двері, борючись із спокусою втекти і другою спокусою: признатися прибульцеві, хто він такий. Але ковтнув згірклу слину і покірливо згодився, що поки що не вчинить ані те, ні інше. Добре було б зараз підкріпитися чарчиною, але й цього не міг собі дозволити. Ще йому хотілося встати, підійти до вкляклого прибульця і торкнутися його пучкою, ніби благословляючи — чи не сон це у нього часом. Дивно було йому пробувати в нічному храмі, адже вночі той живе зовсім іншим життям. Оця темінь з півсутінню, химерний блискіт образів, оце безгомінне горіння свічок. Здавалося, звідусіль дивляться пильні очі, а в покритих густою пітьмою кутках щось ворушиться. Панотець здригнувся, йому захотілося присунутися ближче до змореного не менше, як він, юнака, щоб не так відчувалися темінь і оця самота. Придивився до нього (вже вкотре?): лице зі слідами голоду, на лоб спадає сплутане волосся, в якому помітив дві срібні волосинки, очі приплющені — прибулець перепочивав після розповіді. «Ну що я тобі скажу, — подумав панотець, — що можу сказати? Скажу: вийди, хлопче, в ніч, знайди доброго кия й повернися назад. Учинити суд над тим, хто заслужив кари, — оце й буде тобі розгрішення».
Все навкруги захиталося, ніби він справді випив чарку, в голові запаморочилося. Щось хотілося згадати, далеке й забуте, але, що? Ага, думав він про вечір, один із тих численних вечорів, які несила було витримати. Тоді він пив. Відчайно й довго, і не міг сп'яніти. Але ні! Навіщо про це згадувати? Навіщо згадувати про те, що з ним у котрийсь раз порозмовляв Голос, як завжди, трохи з нього глумлячись, а насамкінець спитав: «А коли б прийшов той, про кого ти думаєш, як подивишся йому в очі?»
«От він і прийшов, — подумав панотець. — І я маю змогу зирнути йому в очі».
Він сціпив пальці рук і прислухався. У кутках щось шаруділо, ніби вовтузилося й ніби зітхало. Дивилися на нього звідусіль образи, так дивно вони оживали в сутіні.
«Не раз я тішив себе, — думав панотець, — що гріх мій, може, й не такий великий. Адже живуть люди, які цілий вік купались у людській крівці і які вчинили страшні злочини. Живуть на світі кати — що чиниться в душах їхніх? Що думають вони вночі, а що перед смертю?… Ні, не тіш себе, що в світі є гірші за тебе, — марна то втіха. Не втішай себе, що в світі є чорніші, — не вилікує вона тебе. Спробуй пережити таку ось, як це, ніч і спробуй із неї вийти».
Прибулець все так само незворушно сидів перед ним, не розплющуючи очей. Похитувавсь у сонливих хвилях, ніби й справді задрімав. З рота йому із присвистом виривалося повітря, і панотець дивився на нього з таким співчуттям, з яким дивиться батько на свою важко хвору дитину.
«Хто побудував собі дім на піску, — прошепотів він, — той безрозсудний. Піде дощ, розіллються ріки, подують вітри — і він упаде, дім той, а стін не звести. Це я, той, сину, хто побудував собі дім на піску… Світильник для тіла, — шепотів він далі так тихо, щоб не розбудити заснулого, — око твоє. Отож коли око твоє буде чисте, то і все тіло залишиться світле, коли ж око твоє споганиться, то й тіло потемніє. Це я, сину мій, той, у кого споганилося око».
Йому раптом здалося, що не переживе цієї ночі, їх буває, таких, як оця, в житті небагато, та й не кожному вони посилаються; коли ж вони приходять — серйозний будь! Бо вони — провіщення того суду, який чекає кожного, хто сіяв на цій землі: має зібратися урожай. Найлегше використати пригідний момент, тихесенько звестися і навшпинечки вийти, покинувши в темряві цього тяжко змореного юнака: може, це був би з його боку акт милосердя. Але такі ночі, як ця, так просто не збуваються — є ж бо в них віщий зміст і особливе мають вони призначення. Недаремно так пильно дивляться на нас вивідчі очі: стежать за нами, стережучи кожен порух наш і кожну думку. Може, тому стоїть така пригноблена тиша, аж вуха поколює. Боявся й рукою порушити, бо хотів, щоб ця хвилина продовжилася. Попри все — це мент спочинку, і не треба його даремно протрачувати. Чи не тому заплющився й собі й почав подумки проказувати покутну псальму, але слова не доходили йому до серця. Вони зривалися безшелесно з його вуст і тихо вмирали в темряві: не допомагало це йому. Тоді він обхопив руками коліна і знову задивився на непорушні вогники свічок. Прибулець сидів проти нього навпочіпки, спустив голову і куняв. Вряди-годи здригався і знову підіймав голову, яка хилилася донизу, але очей не розплющував. Вуста його інколи ворушилися, і панотець напружувався, щоб почути невиразний шепіт. Але то були не слова, прибулець постогнував.
Панотець відчував, що починає непокоїтися. Що це все надто затяглося, що прибулець зовсім забув: надворі ніч, і пора давно закінчити розмову — немає вже в нього сили. А може, подумав він, все те, що з'явилося в голові, — мара? Може, цей молодик зовсім не той, про кого весь час думає? Може, й справді годиться покинути його тут або ж розбудити й відіслати спати?
Але він знову й пальцем не кивнув, а тільки дивився й дивився на виснажене, кволо освітлене свічками лице. Ні, не проста в них розмова, не може він ані обурюватися, ані щось вирішувати, доля його в сьогоднішній ночі — упокоритися й чекати.
— Га? — схопився раптом прибулець, розкрив очі і зирнув на панотця з глибоким здивуванням.
— Будеш розказувати далі чи, може, спати підеш? — спитав піп. Прибулець не відповів. Дивився перед собою сумним, запаленим поглядом, і в нього тільки безгучно заворушилися вуста.
— Я нічого не чую, — мовив панотець. — Кажи голосніше.
Прибулець знову зирнув на панотця, і той раптом зрозумів, чому на образах малюють страдників. Очі в юнака були широко розплющені, чорні й печальні — страдники повинні приходити у світ. Вони приходять для того, подумав панотець, щоб нагадати людям: живуть на світі не тільки щасливі.
— Заморив я вас, панотче? — м'яко сказав прибулець.
— Я тут для того, щоб вислухати тебе, — сухо відповів панотець.
Розповідь прибульця
Зовсім споночіло, коли я поклав вибратися до міста. Хотів усе чинити розважливо, бо цього разу все мало сяк чи так вирішитися. Намагався менше гризтися каяттям — все станеться, вирішив я, як було зі мною. Віддам тільки те, що накинуто мені, — і нічого більше. Коли воно існує, це прокляття, то хай не падає на одні мої плечі.
Весілля в місті вже почалися. Вчора я чув, як грали музики, а діставшись увечері до міського паркану і пролізши всередину, побачив по-святковому вбрану юрбу. Грали перший день весілля; а молодим виявився якраз той із моїх вуличних товаришів, кого я найменше любив.
Мозок мій був залитий холодним киселем, я й справді став розважливий і тільки й думав, як би мені не зірватися. Коли вже зважився на цей чин, годі від нього відступатися. Я не слухав голосу серця й душі: серце моє на той час кригою покрилося, а душа німувала.
Як і тоді, коли відвідував рідну домівку, добиравсь у місто через леваду. В кінці саду стояла покинута халабуда, яку збудували цього літа вже без мене, і я нечутно туди забрався, бо мусив мати пристановище. Тут було мені зручно ще й тим, що з одного боку легко міг втекти на леваду й до паркану, а з другого — так само легко вийти на вулицю.
Ніч була місячна. Холодний таріль пливав в чистому небі, в якому густо насипано зірок, і я, коли хотів зміцнити дух, весь час туди позирав. Це й справді мені пособляло: тіло набиралося сили, а я сам — рішучості. Мав таке враження, що від місяця текли крижані хвилі і саме вони давали змогу мені мислити холодно.
Весілля грали в дворі того самого Панаса, якого я був налякав, скочивши на воза і забравши в нього клунок з їжею. Весь двір було обтикано походнями, і в нього так густо набилося людей, що, здавалося, не було де і яблуку впасти. Спершу я сидів у халабуді, видивляючись, а тоді відчув, що можу вести себе сміливіше. Якась сила штовхнула мене вийти на вулицю і піти по ній розміреною ходою, як ходив я колись у людській подобі. Мимо пройшли якісь люди, я спинився, злякавшись, що вони побачать мене і вразяться, але нічого такого не сталося: мене просто не завважили. Горіли походні, розкидаючи жовте мерехке світло, назустріч мені пішли музики: дмухали в дудки, витинали на скрипці і побрязкували бубонцями. Я притиснувся спиною до паркану — саме в цей час вийшов із двору оточений боярами молодий. На хвилю задивився на його щасливе обличчя — холодна голка кольнула мені серце. Всі довкола були так само веселі: грала музика, співали дружки й бояри, співали свашки і старости. Темінь навколо від гарячого світла походень здавалася загадковою й оксамитною: я стояв біля тину й дивився на людей з особливим почуттям. Ще два роки тому я був такий, як вони, так само тупцювався в юрбі і так само співав. Жив, як жилося, вільно дихаючи повітрям і усвідомлюючи тільки той момент, у якому пробував. До того часу все в моїм житті було просто: щось я робив, їв, пив, на когось сердився, хтось сердився на мене, щось учиняв: добре чи лихе, але таке, що не виходило із меж прийнятого. З кимось товаришував, а когось недолюблював, як, наприклад, оцього жениха Панасенка. Обертався в колі, виміряному нашим міським парканом, і цього було досить. Моє зло і добро було не таке, яке гостро запам'ятовується, — я навіть не думав про те, що колись усе вдіяне таки зважиться й переміряється: дрібне відсіється, а на вагах опиниться важке. Велике добро і велике зло, хоч немало у світі людей пустоцвітних. Все минає, а добро і зло залишаються, щоб нові покоління так само кидались у ці дві великі ріки, прагнучи їх з новою силою перепливти. Я думав отак, а навколо роїлася юрба, весело співаючи:
Ой димно, димно,
Що й бояр не видно,
Тільки одне видно,
Та й те за горами…
Я ішов за весіллям, пробираючись попід парканами і тинами, скрадливо ступав у траву — вабили мене й пісня, і цей похід.
Осінь відчувалася повсюдно. І вільготна прохолода, і смуток, яким повивалися білі стіни хат, і ці веселі пісні, в яких бринить.щось тягливе й меланхолійне — все це лягало на мою німуючу душу. «Життя буває буденне й празникове, — думав я, волочачись за весіллям, — і людина завжди має потяг до такої празниковості, кожен з нас залюбки виривається з будня. Будень з'їдає нас, отож ми й воюємо з ним: бенкетами, весіллями, пиятикою, війнами й розпустою. Тоді і вкрадається нам у душу темна сила, що каламутить душі, бо ми замість вивищуватися над буднем падаємо нижче від нього. Тоді й починаємо війну із тим темним, якщо не переможені до решти: не хочемо бути ниці. Але скільки серед нас таких, що перемогли у цій війні?»
Молода вже чекала на весілля. Це була одна із тих дівчат, які мені подобалися і до кого і я б послав старостів. Але вона вже й думати, певне, забула, що існував колись ставний писарчук, тепер дивиться закоханим поглядом на хлопця простішого за мене й біднішого — її очі як осіння ніч зі своїми таїнами та розкошами. Смуток зціпив мені груди: стало жаль. Скільки часу не зазирав я в такі-от очі і не пробував наблизитися до таємниці, де повно золотого хмелю, і скільки мені ще бути здичавілим лісовим звіром?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19