Кожна з тих ніжок випромінювала тепло, яке входило в нього, як молоко. Він думав тоді про всіх фабричних дівчат: тих, щ на процесі, і тих, з індпошиву, сотні очей, усмішок, носів, підборідь та щік пропливало перед його зором, але жодне не діймало так, як умів діймати ті ж таки очі, підборіддя й ніжки він сам. Хмільне молоко переповнювало його, особливо вночі, і не міг він спати — оточували його сотні ніжок у лискучих туфлях його власної роботи: всю силу й неспокій виливав він у роботу. I виходили з його рук зовсім не схожі на інші туфлі, незбагненний чар струмував із них, наче вони фосфоризували. Ті туфлі мандрували на виставки, і коло них незмінне спинялися юрби жінок, які очі видивляли на те диво, а кожна подумки вдягала на ноги.
Тільки невелика кількість щасливих справді одягала ті туфлі на ноги, цілий світ тоді їм підхилявся, і доки ходили вони в тих зачарованих туфлях, доти збирали на себе безліч поглядів, а довкола них самих пливав незвично збуджуючий дух шкіри і ще чогось чого й не назвеш: тільки найсміливіші признавалися, що це не покидає їх дух того незвичайного майстра. Здавалося їм, що він десь тут поруч, йде й тримає ніжно під руку, ставали відтак благі й покірливі і сяяли усмішками, які не могли не засліпити тих, кому призначалися.
Сам Микола Ващук непокоївся також. Виходив з роботи, забувши й попрощатися, і йшов, не знаючи напрямку. Забував про домівку і стару матір, яка чекала його з обідом, — не мав сили до обідів. Так блукав до сутінків, і в тих сутінках аж зовсім ніяковів. Вогонь, який відходив від нього, здавалося, гас, і він сірів так само, як горби, скелі, дерева й небо, — весь світ сірів тоді від його туги. В грудях поселялося кошлате чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понікуди; заходив до пивниці й випивав, щоб заспокоїтися. Тоді прояснювалося йому в голові, і він знову звичайнів: парубок в одежі, що виказувала в ньому робітника, кепка на чубі й чуб, що виглядав з-під неї, надміру широкі груди й плечі, — йшов він і плювався насінням. I коли б побачила його під ту хвилю котрась власниця елегантних ніжок, з яких знімав він мірку, зневажливо б пхикнула і загнула б кирпу, — навіки погас би у ній той вогонь, якого не могла вона цілий день позбутись.
Так воно й тяглося аж до тої пропам'ятної вечірки, коли зустрів він Олександру, але поки дійде до тої вечірки, він потопче не один хідник, і не одна хвиля гіркоти заллє йому груди. Дивувало його в тій історії найбільше те, що він і сам не відав, що таке з ним приключилося і яка це сила так немилосердно й химерно його крутить.
4
Тим часом ішов він на танцмайданчик, де духовий оркестр поперемінно грав вальси, танго і фокстроти. На лавках сиділи дівчата, які не були запрошені до танцю, і хлопці, які перепочивали. Між тих лавок крутилася, стискувалася й розходилася, гаряче дихала і розмлоювалася розкладена на пари юрба. Гріла кров у фокстроті, розганяла її у вальсі і мліла, дослуховуючись до таємних токів спарених тіл, у танго.
Микола дивився на танцюристів, душний вечір обвівав йому обличчя: з глибини сутінків пливли гарячі хвилі; десь неподалік гавкали собаки, мабуть, на Путятинці, але все покривала мідна музика, яка наче заворожила цей веретільний, розхитаний у єдиному ритмі тлум. Ще сильніша туга стискала Миколине серце: надаремно привели його до цього місця ноги і надаремно він тут стовбичить. Все ж заплатив за квитка і ввійшов на танцмайданчик: на нього попливли дівочі й парубочі обличчя, блискали очима, серед них упізнавав і тих дівчат, що володіли стрункими ніжками, взутими у туфлі його роботи. Впізнавав ті туфлі, мигали на мить у куряві і зникали, зелено спалахували до нього очі красунь, задля яких можна було спопеліти. Але й такі блискавки не розтоплювали льоду, що накопичивсь у Миколиних грудях; він пробравсь у куток, де вистоювали хлопці з їхньої фабрики. Вони тут і справді стояли, задоволене похитуючись у ритмі музики, і світили усмішками, наче потрапили сюди хтозна-як випадково. Тим часом від цього веселого гурту відклеювався один чи другий, і одною з дівчат ставало на лавках менше — влітали вони у той крутіжний вир і начебто й існувати окремо переставали.
— Ну то що? — спитав, усміхаючись до Миколи, Володька Гаман. — Рибку прийшов ловити?
Долучився мовчки до своїх хлопців і за хвилю став зовсім як вони: стояв, продаючи зуби, і роздивлявся на дівчат. Перекидався жартами, і всі з того сміялися. Були в них усіх задоволено-самовдоволені лиця, і цвіркали вони зневажливо під ноги: по їхньому ж ряду обережно проходжувалися очі тих дівчат, які танцювали, і тих, кого до танцю не взяли. Помітив одні такі очі й пішов просто на них, трохи їх злякавши, але більше втішивши. Схилив голову, простягаючи водночас руку. Дівчина звелася й тільки торкнулася тої руки, як обезволіла й подалася назустріч вже безтямно. Пахло від нього шкірою, тютюном, а часом і горілкою, але тік від його важкуватого, майже чотирикутного тіла незбагненний струм. Дівчина в його руках ватіла, й не ставало їй повітря, задихалась і починала спотикатися, і тільки те, що тримали її такі залізні й пекучі долоні, не давало їй втратити тямку. Волошкові очі тим часом вдивлялись в обличчя обраниці з поважною увагою, і не було сили витримати той погляд. Тож дивилася дівчина на нього тільки по-дівочому — поверталась убік, але помічала і волошкові очі, і тугу його. Під кінець танцю і він, і вона розуміли — це заважке для них випробування, отака спільність: йому дівчина не підходила, а вона не мала стільки сили, щоб до нього пристосуватися.
Знову стояв серед хлопців, курив і дивився крізь сизий дим на танцівливий тлум і на тих, хто в нього не втрапив. Жваво грала музика, поволі опускалася на дерева й землю прохолодна ніч, сіючи велику й важку росу. Згиналося під тим тягарем листя, завмирало пелюстя, і мовчки несла на собі всю ту випалу воду трава. Світ завмирав і затихав, тільки валували від Путятинки собаки, голосили весело й печально мідні труби з присмоктаними до них пітними чоловіками.
На Миколу блимнула зелена блискавиця — власниця виточених ніжок і туфель, роблених його руками, впізнала його між гуляючих парубків, заслонених хмарою сизого диму. Була одягнена ошатніше й вишуканіше, і хвиля диму біля Миколи стала щільніша — курив він швидше й запальніше. Ловив у юрбі власницю зелених очей, точених ніжок і роблених його руками туфель — відчайдушна думка визрівала в ньому. В цей час дівчина відірвалася від партнера, худого й високого, з прилизаним до голови чорним волоссям. Партнер спробував піти за нею, але його відтіснили інші пари, що розходилися на місця. Дівчина стала за стовбуром дерева і втирала піт, і там, за стовбуром, її і знайшов Микола. Схилив голову й простяг руку, вона повагалася, перш ніж згодитися, але його туфлі ще й досі наповнювали її хвилюванням, тож махнула кучерявою голівкою й подала руку. Була мило вражена струмом, що потік від шевця. Вони попливли в юрбі, важкий, чотирикутний хлопець з духом, що хвилював, і який сам хвилювався, і струнка, холодна та врівноважена красуня. В неї вистачило сили зирнути йому в очі, але і їй, такій холодній, стало боязко — волошковий вогонь обпік її. Але на плечах дівчина носила повну льоду голівку: віддавалася танцю, а водночас посміювалась із себе, бо що сказав би той, той і той, коли б вони й справді стали парою. "Ах, боже мій! Я танцювала з тим, хто шив мені туфлі!" — скаже подружці, і вони похихотять вволю…
Волошкові очі тим часом вдивлялись ув обличчя обраниці з тою-таки напруженою увагою, але чим далі, тим холодніше й прикріше. Щось темне побачив він у тій чудовій голівці, застигле й морочне. Глуха темінь плавала довкола невеличкого мозку, маленьке серце билося під чудовим персом, але було воно кам'яне. Миколина сила почала гаснути, а коли дотанцювали вони танець, то розійшлися без жалю: їй тільки туфлі нагадували про нього, а він знову відчув ту ж таки свою теперішню приятельку-тугу.
5
Олександра любила прокидатись у залитій сонцем кімнаті. В глибині дому співав за роботою батько, могутній бородань із чорними лискучими очима. Вона слухала, як шурхочуть стружки, випадаючи з-під рубанка; мати гриміла на кухні посудом, готуючи сніданок. Білосніжна постіль м'яко гріла, сонце танцювало на підлозі, весь час міняючись, — за вікном ріс величезний дуб. Кружляли в стягах срібні порошинки, від дзеркала відкинувся сонячний зайчик і затремтів нервово на стіні. "Неділя, — подумала дівчина, — сьогодні неділя!" Їй щось заспівало в серці й засвітилося; встала вона, поспівуючи отак, і вдяглася, а тоді помітила, що поспівує ту ж таки пісню, яку мугиче в своїй майстерні батько. Стало дивно, що він працює і в неділю — раніше шанував цей день надзвичайно. Врешті зарипіли двері, в кімнату зайшла мати: висока, чорна й незмірно худа — така, якою стане через п'ятнадцять років сама Олександра. Мати була засмучена, і на очах у неї висіли розсвічені сонцем сльози.
— Це що, батько і в неділю працює? — спитала здивовано Олександра.
— Виконує замовлення, — сумно відказала мати і сіла на стілець. Її миттю залило сонце, виділивши на голові сиві волосини, які біло зажевріли.
— Але ж і раніше в тата була нагальна робота…
— То було раніше, — відгукнулася мати. — Тоді ніхто не придирався. Сама ж знаєш: батько не годен працювати на фабриці.
— Вже не можна мати майстерню?
— Приходили із фінвідділу, — сказала мати. — На нас наклали, дочко, такий податок!…
У глибині дому так само співав батько. Високий, рівний голос, чистий, з оксамитовими нотками, заповнював і цю кімнату, де вони сиділи. Він майже завше співав за роботою, і цей спів завжди згадуватиметься Олександрі, коли їй ставатиме важко… Залита сонцем, мати тихо сумувала на своєму стільці, а Олександрі незвідь-чого стало любо, що все-таки воно є, сонце, і є вона, ота батькова пісня.
— А мені, — пристукнула вона взутим черевичком, — на фабриці зовсім добре!…
— Ми старі! — сказала мати, все ще сумуючи на тому сонячному стільці. — 3 іншого ми тіста, нелегко нам переінакшуватися…
— А мені-от легко! — всміхнулася Олександра.
— То й слава богу! — сказала мати. — Збираєшся куди?
— До Стефи, — сказала Олександра і раптом захвилювалася, хоч ніколи раніше не хвилювалася, збираючись до подруги. Здалося, що за вікном пролетів величезний прозорий птах і зронив отой птах до неї голубе піреньце, "Що це воно відбувається зі мною сьогодні?" — подумала вона.
Батько співав чудову, смутну пісню, і Олександрі, слухаючи, здавалося,
що весь дім просякнутий цією мелодією, як і сонцем. Весь дім від того стає великий, просторий, і стіни його ніжно починають пахнути сосною.
— А тобі-от і турботи до нашої біди нема, — сказала мати. — Ходи-но поснідаєш!
Те піреньце на дні її серця почало більшати й більшати, розросталося неймовірно — заголубіло все її серце, та й уся вона. Зарипіли вхідні двері, і, коли вона кинулася до дверей, побачила повну Стефину постать, густо залиту в прочілі сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола голови й рук, і вся вона від того була темна й кошлата.
— Підемо сьогодні в крошенський клуб, — прошепотіла їй Стефа, аж навшпиньки стаючи, щоб дістатись Олександриного вуха, — а наступної неділі Соня хоче зібрати в себе вечірку.
— Чомусь боюся ходити на ті вечірки, — трохи ніяково сказала Олександра.
— Таке скажеш! — пробурмотіла добродушно Стефа і раптом засміялася. — Воно й справді, таких, як ти, там часом крадуть!…
Спів у батьковій майстерні обірвався. Він розчинив рвучко двері і затулив весь прочіл могутньою постаттю.
— Хтось прийшов? — спитав тривожно.
— Не хтось, а Стефа! — сказала Олександра й обсипала батька срібним дзвоном свого сміху.
6
Дощ шумів і плескотів, Микола дивився сумно в зелений сутінок, що розсвітився несподівано, — там попереду лежала прозора куля, до якої вела синя мерехтлива дорога. Великий всесвіт стояв перед його зором, звідусіль вивишалися острівці й горби, і на цих острівцях, що їм і числа не знайти, видно ставало ледь примітні садиби й тіні біля них. Ворушилися, займаючись буденним ділом: хто снідав, хто обідав, а хто вечеряв, хто копав заступом хмару, а хто ту хмару засівав. Швець шив невидимі чоботи, а кравець невидиму одежу, шофер їхав на машині без коліс, а жінки варили обіди в уявних каструлях і прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю дорогу, по якій ішов Микола, приставляли долоні дашком і вдивлялися. Але тут не було в нього знайомих облич — залишив їх позаду, в тій справжній хаті, а ще вони були в тій прозорій кулі, до якої простував. Знав: чекає там на нього малий хлопець — брат, і ступне йому назустріч молодий батько, куди молодший за нього. Триматиме він під руку зовсім стару його матір, їм не буде ніякого діла до тої великої поміж себе різниці.
Повільно простував ступінь за ступенем, неквапно долав важку свою дорогу, і йому здавалося, що чує навколо шум голосів і дитячі погуки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73
Тільки невелика кількість щасливих справді одягала ті туфлі на ноги, цілий світ тоді їм підхилявся, і доки ходили вони в тих зачарованих туфлях, доти збирали на себе безліч поглядів, а довкола них самих пливав незвично збуджуючий дух шкіри і ще чогось чого й не назвеш: тільки найсміливіші признавалися, що це не покидає їх дух того незвичайного майстра. Здавалося їм, що він десь тут поруч, йде й тримає ніжно під руку, ставали відтак благі й покірливі і сяяли усмішками, які не могли не засліпити тих, кому призначалися.
Сам Микола Ващук непокоївся також. Виходив з роботи, забувши й попрощатися, і йшов, не знаючи напрямку. Забував про домівку і стару матір, яка чекала його з обідом, — не мав сили до обідів. Так блукав до сутінків, і в тих сутінках аж зовсім ніяковів. Вогонь, який відходив від нього, здавалося, гас, і він сірів так само, як горби, скелі, дерева й небо, — весь світ сірів тоді від його туги. В грудях поселялося кошлате чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понікуди; заходив до пивниці й випивав, щоб заспокоїтися. Тоді прояснювалося йому в голові, і він знову звичайнів: парубок в одежі, що виказувала в ньому робітника, кепка на чубі й чуб, що виглядав з-під неї, надміру широкі груди й плечі, — йшов він і плювався насінням. I коли б побачила його під ту хвилю котрась власниця елегантних ніжок, з яких знімав він мірку, зневажливо б пхикнула і загнула б кирпу, — навіки погас би у ній той вогонь, якого не могла вона цілий день позбутись.
Так воно й тяглося аж до тої пропам'ятної вечірки, коли зустрів він Олександру, але поки дійде до тої вечірки, він потопче не один хідник, і не одна хвиля гіркоти заллє йому груди. Дивувало його в тій історії найбільше те, що він і сам не відав, що таке з ним приключилося і яка це сила так немилосердно й химерно його крутить.
4
Тим часом ішов він на танцмайданчик, де духовий оркестр поперемінно грав вальси, танго і фокстроти. На лавках сиділи дівчата, які не були запрошені до танцю, і хлопці, які перепочивали. Між тих лавок крутилася, стискувалася й розходилася, гаряче дихала і розмлоювалася розкладена на пари юрба. Гріла кров у фокстроті, розганяла її у вальсі і мліла, дослуховуючись до таємних токів спарених тіл, у танго.
Микола дивився на танцюристів, душний вечір обвівав йому обличчя: з глибини сутінків пливли гарячі хвилі; десь неподалік гавкали собаки, мабуть, на Путятинці, але все покривала мідна музика, яка наче заворожила цей веретільний, розхитаний у єдиному ритмі тлум. Ще сильніша туга стискала Миколине серце: надаремно привели його до цього місця ноги і надаремно він тут стовбичить. Все ж заплатив за квитка і ввійшов на танцмайданчик: на нього попливли дівочі й парубочі обличчя, блискали очима, серед них упізнавав і тих дівчат, що володіли стрункими ніжками, взутими у туфлі його роботи. Впізнавав ті туфлі, мигали на мить у куряві і зникали, зелено спалахували до нього очі красунь, задля яких можна було спопеліти. Але й такі блискавки не розтоплювали льоду, що накопичивсь у Миколиних грудях; він пробравсь у куток, де вистоювали хлопці з їхньої фабрики. Вони тут і справді стояли, задоволене похитуючись у ритмі музики, і світили усмішками, наче потрапили сюди хтозна-як випадково. Тим часом від цього веселого гурту відклеювався один чи другий, і одною з дівчат ставало на лавках менше — влітали вони у той крутіжний вир і начебто й існувати окремо переставали.
— Ну то що? — спитав, усміхаючись до Миколи, Володька Гаман. — Рибку прийшов ловити?
Долучився мовчки до своїх хлопців і за хвилю став зовсім як вони: стояв, продаючи зуби, і роздивлявся на дівчат. Перекидався жартами, і всі з того сміялися. Були в них усіх задоволено-самовдоволені лиця, і цвіркали вони зневажливо під ноги: по їхньому ж ряду обережно проходжувалися очі тих дівчат, які танцювали, і тих, кого до танцю не взяли. Помітив одні такі очі й пішов просто на них, трохи їх злякавши, але більше втішивши. Схилив голову, простягаючи водночас руку. Дівчина звелася й тільки торкнулася тої руки, як обезволіла й подалася назустріч вже безтямно. Пахло від нього шкірою, тютюном, а часом і горілкою, але тік від його важкуватого, майже чотирикутного тіла незбагненний струм. Дівчина в його руках ватіла, й не ставало їй повітря, задихалась і починала спотикатися, і тільки те, що тримали її такі залізні й пекучі долоні, не давало їй втратити тямку. Волошкові очі тим часом вдивлялись в обличчя обраниці з поважною увагою, і не було сили витримати той погляд. Тож дивилася дівчина на нього тільки по-дівочому — поверталась убік, але помічала і волошкові очі, і тугу його. Під кінець танцю і він, і вона розуміли — це заважке для них випробування, отака спільність: йому дівчина не підходила, а вона не мала стільки сили, щоб до нього пристосуватися.
Знову стояв серед хлопців, курив і дивився крізь сизий дим на танцівливий тлум і на тих, хто в нього не втрапив. Жваво грала музика, поволі опускалася на дерева й землю прохолодна ніч, сіючи велику й важку росу. Згиналося під тим тягарем листя, завмирало пелюстя, і мовчки несла на собі всю ту випалу воду трава. Світ завмирав і затихав, тільки валували від Путятинки собаки, голосили весело й печально мідні труби з присмоктаними до них пітними чоловіками.
На Миколу блимнула зелена блискавиця — власниця виточених ніжок і туфель, роблених його руками, впізнала його між гуляючих парубків, заслонених хмарою сизого диму. Була одягнена ошатніше й вишуканіше, і хвиля диму біля Миколи стала щільніша — курив він швидше й запальніше. Ловив у юрбі власницю зелених очей, точених ніжок і роблених його руками туфель — відчайдушна думка визрівала в ньому. В цей час дівчина відірвалася від партнера, худого й високого, з прилизаним до голови чорним волоссям. Партнер спробував піти за нею, але його відтіснили інші пари, що розходилися на місця. Дівчина стала за стовбуром дерева і втирала піт, і там, за стовбуром, її і знайшов Микола. Схилив голову й простяг руку, вона повагалася, перш ніж згодитися, але його туфлі ще й досі наповнювали її хвилюванням, тож махнула кучерявою голівкою й подала руку. Була мило вражена струмом, що потік від шевця. Вони попливли в юрбі, важкий, чотирикутний хлопець з духом, що хвилював, і який сам хвилювався, і струнка, холодна та врівноважена красуня. В неї вистачило сили зирнути йому в очі, але і їй, такій холодній, стало боязко — волошковий вогонь обпік її. Але на плечах дівчина носила повну льоду голівку: віддавалася танцю, а водночас посміювалась із себе, бо що сказав би той, той і той, коли б вони й справді стали парою. "Ах, боже мій! Я танцювала з тим, хто шив мені туфлі!" — скаже подружці, і вони похихотять вволю…
Волошкові очі тим часом вдивлялись ув обличчя обраниці з тою-таки напруженою увагою, але чим далі, тим холодніше й прикріше. Щось темне побачив він у тій чудовій голівці, застигле й морочне. Глуха темінь плавала довкола невеличкого мозку, маленьке серце билося під чудовим персом, але було воно кам'яне. Миколина сила почала гаснути, а коли дотанцювали вони танець, то розійшлися без жалю: їй тільки туфлі нагадували про нього, а він знову відчув ту ж таки свою теперішню приятельку-тугу.
5
Олександра любила прокидатись у залитій сонцем кімнаті. В глибині дому співав за роботою батько, могутній бородань із чорними лискучими очима. Вона слухала, як шурхочуть стружки, випадаючи з-під рубанка; мати гриміла на кухні посудом, готуючи сніданок. Білосніжна постіль м'яко гріла, сонце танцювало на підлозі, весь час міняючись, — за вікном ріс величезний дуб. Кружляли в стягах срібні порошинки, від дзеркала відкинувся сонячний зайчик і затремтів нервово на стіні. "Неділя, — подумала дівчина, — сьогодні неділя!" Їй щось заспівало в серці й засвітилося; встала вона, поспівуючи отак, і вдяглася, а тоді помітила, що поспівує ту ж таки пісню, яку мугиче в своїй майстерні батько. Стало дивно, що він працює і в неділю — раніше шанував цей день надзвичайно. Врешті зарипіли двері, в кімнату зайшла мати: висока, чорна й незмірно худа — така, якою стане через п'ятнадцять років сама Олександра. Мати була засмучена, і на очах у неї висіли розсвічені сонцем сльози.
— Це що, батько і в неділю працює? — спитала здивовано Олександра.
— Виконує замовлення, — сумно відказала мати і сіла на стілець. Її миттю залило сонце, виділивши на голові сиві волосини, які біло зажевріли.
— Але ж і раніше в тата була нагальна робота…
— То було раніше, — відгукнулася мати. — Тоді ніхто не придирався. Сама ж знаєш: батько не годен працювати на фабриці.
— Вже не можна мати майстерню?
— Приходили із фінвідділу, — сказала мати. — На нас наклали, дочко, такий податок!…
У глибині дому так само співав батько. Високий, рівний голос, чистий, з оксамитовими нотками, заповнював і цю кімнату, де вони сиділи. Він майже завше співав за роботою, і цей спів завжди згадуватиметься Олександрі, коли їй ставатиме важко… Залита сонцем, мати тихо сумувала на своєму стільці, а Олександрі незвідь-чого стало любо, що все-таки воно є, сонце, і є вона, ота батькова пісня.
— А мені, — пристукнула вона взутим черевичком, — на фабриці зовсім добре!…
— Ми старі! — сказала мати, все ще сумуючи на тому сонячному стільці. — 3 іншого ми тіста, нелегко нам переінакшуватися…
— А мені-от легко! — всміхнулася Олександра.
— То й слава богу! — сказала мати. — Збираєшся куди?
— До Стефи, — сказала Олександра і раптом захвилювалася, хоч ніколи раніше не хвилювалася, збираючись до подруги. Здалося, що за вікном пролетів величезний прозорий птах і зронив отой птах до неї голубе піреньце, "Що це воно відбувається зі мною сьогодні?" — подумала вона.
Батько співав чудову, смутну пісню, і Олександрі, слухаючи, здавалося,
що весь дім просякнутий цією мелодією, як і сонцем. Весь дім від того стає великий, просторий, і стіни його ніжно починають пахнути сосною.
— А тобі-от і турботи до нашої біди нема, — сказала мати. — Ходи-но поснідаєш!
Те піреньце на дні її серця почало більшати й більшати, розросталося неймовірно — заголубіло все її серце, та й уся вона. Зарипіли вхідні двері, і, коли вона кинулася до дверей, побачила повну Стефину постать, густо залиту в прочілі сонцем. Сонце проривалось у подруги довкола голови й рук, і вся вона від того була темна й кошлата.
— Підемо сьогодні в крошенський клуб, — прошепотіла їй Стефа, аж навшпиньки стаючи, щоб дістатись Олександриного вуха, — а наступної неділі Соня хоче зібрати в себе вечірку.
— Чомусь боюся ходити на ті вечірки, — трохи ніяково сказала Олександра.
— Таке скажеш! — пробурмотіла добродушно Стефа і раптом засміялася. — Воно й справді, таких, як ти, там часом крадуть!…
Спів у батьковій майстерні обірвався. Він розчинив рвучко двері і затулив весь прочіл могутньою постаттю.
— Хтось прийшов? — спитав тривожно.
— Не хтось, а Стефа! — сказала Олександра й обсипала батька срібним дзвоном свого сміху.
6
Дощ шумів і плескотів, Микола дивився сумно в зелений сутінок, що розсвітився несподівано, — там попереду лежала прозора куля, до якої вела синя мерехтлива дорога. Великий всесвіт стояв перед його зором, звідусіль вивишалися острівці й горби, і на цих острівцях, що їм і числа не знайти, видно ставало ледь примітні садиби й тіні біля них. Ворушилися, займаючись буденним ділом: хто снідав, хто обідав, а хто вечеряв, хто копав заступом хмару, а хто ту хмару засівав. Швець шив невидимі чоботи, а кравець невидиму одежу, шофер їхав на машині без коліс, а жінки варили обіди в уявних каструлях і прали уявне шмаття. Вряди-годи озиралися вони на синю дорогу, по якій ішов Микола, приставляли долоні дашком і вдивлялися. Але тут не було в нього знайомих облич — залишив їх позаду, в тій справжній хаті, а ще вони були в тій прозорій кулі, до якої простував. Знав: чекає там на нього малий хлопець — брат, і ступне йому назустріч молодий батько, куди молодший за нього. Триматиме він під руку зовсім стару його матір, їм не буде ніякого діла до тої великої поміж себе різниці.
Повільно простував ступінь за ступенем, неквапно долав важку свою дорогу, і йому здавалося, що чує навколо шум голосів і дитячі погуки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73