За спиною в темряві губився весь дім, згубилася там бабця, що солодко й безтурботно зараз спала, згубився і Хлопець, який думав під цю хвилю гірку думу про своє не зовсім звичайне з'явлення на світ. Зараз був він уражений та опечалений, хоч пізніше, коли повернеться він у цей дім після довгих блукань, він назве той свій біль смішним та марним. Тепер же він лежав без сну і думав, що таки покине цей дім, а коли це станеться, ніколи не відчуватиме за ним жалю.
Галя вскочила в бібліотеку і захекано спинилася. Так само тримала лампу в руках і подивилася не без остраху крізь ту лампу в дзеркало. Щось затремтіло в ньому й захиталося, і ось він, цей золотий момент! — вийшла з тої жовтуватої прірви богиня і легко ввійшла їй у очі й до серця. Щасливі сльози покотилися Галі по лицях, вона схлипнула по-дитячому і вирішила, що вона не повинна виганяти зі свого серця ту богиню, а раз так, хай уже воно станеться оте, що уже до неї прийшло…
Здається, відчув ту хвилю і старий Iван, який сьогодні також не міг заснути. Біля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночі вже народжуються первні, котрі складатимуть завтрашній день. Він ще раз подумав, що вона все-таки існує на цій землі — любов, і, поки вона є, доти можна не боятися за сонце: світитиме воно через мільярд років чи ні. Здається, досягло його і світло, пролите в ніч Галиною лампою, але він згадав при цьому тільки жовті листки, що їх побачив був на кущах. Був надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя і вже не міг як слід порадіти на щастя своєї онуки.
11
— Хочу показати тобі свої володіння, — сказав Хлопець Неонілі.
Вони зустрілися на жовтій, намитій водою, піщаній косі: вона полоскала білизну, а він стояв навколішки, брав у долоні пісок і, витягаючи кулаки перед собою, поволі його цідив. Від того відвіювалася прозора курява й провисала трикутником, дівчинка повернулася тоді до Хлопця й засвітила до нього всмішкою.
— Багато на це потрібно часу? — спитала вона.
— Годин із чотири, — сказав він, знову зачерпнувши піску.
— На так довго мені треба відпрошуватися, — сказала дівчинка.
— Ну, то скажи, що я показуватиму тобі свої володіння.
— Ой, що ти! — тихенько зойкнула дівчинка. — Хіба можна матері так сказати?
Позирнула на нього й раптом зацвіла густим рум'янцем. Хлопець дивився на неї й очей не міг відвести. Щось у ньому зрухнулося, і раптово усвідомив він: недаремно його так вабить до цієї дівчинки і недаремно, зустрічаючись із нею, відчуває гарний спокій.
— Може, мати твоя кудись піде, — сказав він.
— Коли вона йде, — засміялася Неоніла, — то загадує нам стільки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома.
Хлопець нахмурився.
— То, може, ти не хочеш? — сухо спитав.
— Ой, дуже хочу! — сказала дівчинка і аж руки заломила. — Але як?
— Це вже сама придумуй, — мовив він і встав, аж пісок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий від засмаги і з ясними піщинками, прилиплими до шкіри.
— Я зійду вниз завтра о десятій, — тоном володаря сказав він. — Приходь он до тієї скелі, — він махнув рукою й раптом усміхнувся.
Вона не посміла заперечити. Голівку їй, правда, наче обручем стисло, бо треба було вже самій придумувати, як задовольнити матір і його, але тої його усмішки було для неї досить, щоб згодилася на ту їхню завтрашню зустріч. Манливе й загадкове царство відчула вона за спиною в цього золотистого хлопчака — хотіла-таки вступити в нього. Енергійно поставила на бік миску з білизною і рішуче труснула гривкою чорного волосся.
— Спробую прийти, — сказала і гадки не маючи, що за склом першого звідси вікна сумно дивляться на неї великі материні очі, а в серце її стукає, вислаблюючи й знуджуючи, незбагненний та докучний сум.
12
Серпень цвів. Iван відчував його, як ніколи раніше, бо щось і справді із ним приключилося, відколи побачив, як павуки засвічують на кущах жовтяки. Вже два дні не виходив він з козами на горби, наче й забув про них, і Марія Яківна мусила ходити до верболозів, щоб нарвати трави й наламати гілок. Там зустрілася вона із Хлопцем, який повертавсь з чергових мандрів по ярах та кручах: Хлопець допоміг їй наламати гілля й винести його нагору. По дорозі Марія Яківна розпитувала Хлопця про матір та прабабу, але він відбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав він, зараз прабабі полегшало, і вона навіть ходить потроху. Мама? Мама, як завжди, в клопотах. Зрештою, зараз він мало буває вдома.
— Літо! — сказав Хлопець і мрійно змружив очі. I Марія побачила в тих змружених очах справдешній образ літа: з квітами, золотавим пилком на них, з плодами й зеленню. Вона почула від цього золотистотілого хлопчака запах річки й піску й тихо помилувалася на його безхмарний вік.
— Там, у ярах, — казав розважно Хлопець, — є вириті водою підземелля. Я їх і досліджую. Знаєте, треба довго повзати в темряві, доки доберешся до кінця. Там підземелля розширюється, я пробиваю у стелі дірку і маю собі кімнату. Знаєте, скільки є в мене таких кімнат?
— Мабуть, з п'ять, — сказала Марія Яківна.
— Двадцять! — гордо сказав золотавотілий хлопчак. — Я поки що єдиний господар тих печер.
— А тобі там не страшно?
— Мені? — закопилив губу Хлопець, але очі його засвітилися так, що Марія Яківна зрозуміла: часом йому буває й страшно.
Пізніше, через сімнадцять років, вони згадають оцю свою зустріч на березі. Тоді також буде серпень, і він чимось нагадуватиме серпень того далекого 1946 року. Так само вони сидітимуть тоді в садку, Марія Яківна поставить перед ним вазу з ясно-жовтими буравицями, майже прозорими сливами та ніжношкурими грушами. Літатимуть довкола оси й сідатимуть на ті такі осяйні під сонцем плоди. Марія Яківна змахуватиме рукою, проганяючи ос, а Хлопець таки признається їй, що тоді, коли лазив він по ярах та підземеллях, не такий уже він був і герой. Часом холодним потом обливався, коли десь осипалася глина чи щось шаруділо, смертельно боявся наштовхнутися там на гадюк.
— Чого ж ти туди лазив, шибенику? — сміялася Марія Яківна.
— Щось мене манило, — признається він старій учительці…
Iван тим часом сидів за столом на веранді й писав. Він писав із самого ранку, а що тяглося це вже кілька днів, Марія Яківна позирала в його бік не без тривоги. Майже не торкався їжі, на столі годинами простоювала чашка з молоком, доки втомлений, аж знеможений випивав він її одним ковтком. Падали яблука в саду, зав'язувалися бур'яни, з гори плив на обійстя густий полиновий дух — плакали там з ранку до ночі п'яні від сонця цвіркуни. Сонце лило на землю так багато світла, що від неймовірної кількості його люди ходили з вузькими, як у монголів, очима.
Дивуватись можна було і з іншого: лежала над землею вже добре відчута прохолода. Цей контраст був настільки разючий, що кілька Iванових кіз стали здатні запліднитися. Про це сповістила Марія Яківна чоловікові, коли він, майже осліплий від сонця й вичерпаний від писання, зійшов зі сходів та ступив у сад. Був погідний і заспокоєний, майже такий, який бував буденно, тож вона й поділилася з ним такою ж буденною новиною. Він зирнув на неї уважно, наче щось пригадав, а тоді тонка усмішка торкнула його вуста.
— Це вже непотрібно, Маріє! — сказав спокійно і, взявши зі стола ножа, почав зрізати шкурку із яблука. Тонка і ясна смужка вилася з-поміж його пальців, і, дивлячись на цю смужку, Марія раптом відчула, що їй заклало подих: передчуттям якогось нещастя вона сповнилася. Він же лишався так само спокійний, ніж його розітнув яблуко на п'ять часток і з кожної ретельно вирізав насіння. Тоді обернувся він до неї й сказав тихо й ніжно:
— Сідай, Маріє, з'їмо по яблуку.
Вона сіла, він присунув їй блюдечко з очищеним плодом, а собі взявся обчищати новий. Потім вони поволі їли ті яблука, які були чудові й розкішне пахтіли, — плив від них запах серпневого сонця.
Після того він поклав їй на долоню свою руку і сказав так само тихо:
— Малий я спадок лишаю тобі, жінко.
— Про що це ти говориш, Iване? — трохи занепокоєно спитала вона.
Він мовчав. Дивився звуженими від сонця очима, і з них хлюпав на світ голубий та безмежний спокій.
13
З першими променями сонця відкрила в собі Галя незвичну легкість та піднесення. Повітря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину, пливав там кудластий туманець, — Старий Пічкур, який трусив на річці верші, нагадував під той час тутового шовкопряда, який звиває з найтонших ниточок свій іскристий коконець. Галя дивилася в долину і її "шовкопряда", і з вуст її мимоволі засочилася тиха й трохи смутна мелодія. Наспівуючи, вона пішла по коридору і штовхнула синові двері, щоб збудити його, закислого й залежаного, але Хлопця в кімнаті не було, а ліжко було вже застелене. Галині брови стали трикутником, але мелодія, яку тихенько вона виспівувала, не дала їй застановлятися, куди це подівся так рано син. Вона пішла до старої, щоб спитати, що та хоче снідати. Але старої вона теж не застала в покої, що здивувало її ще більше — бабця таки любила повилігуватися. Рушила надвір, а коли спинилася на порозі, залило її з ніг до голови сонце, і вона побачила, що в дворі стоїть невеликий столик, засланий сліпуче-білим обрусом. За столиком сиділи стара і Хлопець і про щось душевно бесідували. Хлопець уже поснідав, бо відсунув тарілку й допив ранішню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара тримала в одній руці недоїдене яйце, а в другій лискучу срібну ложечку.
— Вирішили поснідати без тебе, — сказала стара, — бо ось наш парубок збирається показати своїй дамі серця яри й печери.
— Тут нема ніяких дам, — спалахнув Хлопець. — Це моя товаришка, та й годі!
— Ну, звісно, — сказала стара. — Мусив би зрозуміти, що я жартую.
Почуття гумору — невід'ємна риса пожильців цього дому, чи не так. Галочко?
— Крім хлопців, — усміхнулася від порога Галя, і вони замилувалися на її вроду.
— Через це вони й не затримуються довго між цих стін, — підхопила так само весело бабця.
— В цих стінах і ведмідь утратить почуття гумору, — буркнув Хлопець.
— Ці стіни тобі не до вподоби, кавалере? — звела брови стара.
— Мені не до вподоби, коли мене хтось називає кавалером.
— Сказали б колись таке справжнім кавалерам! Вони б витягли шпаги й прокололи б тобі черево!
— Теперішні кавалери тим і кавалери, що вони так не називаються, — пішла на допомогу синові Галя. — А насправді, куди це ти збираєшся, мушкетере?
— Пообіцяв Неонілі показати свої володіння.
— I тягатимеш таку ніжну істоту по ярах та кручах?
— Вона не ніжна істота. З ніжними істотами я б не водився!
— I вона згодилася на це?
— А то ж як! — Хлопець уже встав із-за столу. Сонце світило на нього ззаду, а від того його чубок золотився.
— В нього достобіса самовпевненості, — сказала Галя, стежачи, як він іде. — В його віці хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дівчиною.
— Він не вкладає в те нашого значення, — сказала спокійно стара. — Тому й не лукавить.
— Часом мені здається, що в нього розмито деякі комплекси, — сказала Галя. — Перш за все чемність та скромність.
— Це було в усіх чоловіків цього дому, — сказала стара. — Майже всіх їх побивала гординя…
Вона сказала це не без пихи, і Галя обурилася.
— Що ж у цьому доброго?
— Хіба я щось казала про добре чи зле? — вигнула брови стара. — Я засвідчила факт, а з фактами нічого не вдієш.
— Все можна змінити, бабцю, — відказала Галя й плеснула собі в обличчя води з умивальника.
Витиралася ясно-білим рушником, а коли визирнула з-під нього, побачила, що бабця сидить із підтиснутими вустами.
— Велику дурницю сказала ти, ласочко, — по-менторському зауважила вона.
— Знаєш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому світі, коли б у ньому не можна було б чогось змінити. Але ще сумніше в ньому було б, коли б не було у ньому нічого незмінного.
Галя підійшла до столу.
— Це ти сьогодні зготувала сніданок чи Хлопець?
— Багато ти хочеш від свого Хлопця, — пирхнула стара. — Сніданок зготувала я!
Вона так гордо знесла підборіддя й таке погідне стало в неї обличчя, що Галя раптом зніяковіла: чого доброго, стара щось провідчула в сьогоднішньому дні. Мимоволі глянула вниз на стежку, що підіймалася до їхнього дому, але була та, як завжди, порожня.
— Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лісі здох? — з тріумфом проказала стара. — Ні, це мені, ласочко, приснився винятково гарний сон.
14
Винятковий сон приснився сьогодні й Володимиру. Йому привиділася висока гора з пишним палацом на вершині, гору ту впоясано кількома пасами терняку, по ній викопано кільканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито рови й обплетено всю колючим дротом. Він повз під тим дротом з ножицями, вряди-годи лягав на спину і розрізав дріт. Так само стриг він і тернове віття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав він у ями, сильно б'ючи при тому калічену ногу, йому боліло, але він, зціпивши зуби, вибивав ножицями в глині приступки і, чіпляючись та кривавлячись, видирався нагору.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73
Галя вскочила в бібліотеку і захекано спинилася. Так само тримала лампу в руках і подивилася не без остраху крізь ту лампу в дзеркало. Щось затремтіло в ньому й захиталося, і ось він, цей золотий момент! — вийшла з тої жовтуватої прірви богиня і легко ввійшла їй у очі й до серця. Щасливі сльози покотилися Галі по лицях, вона схлипнула по-дитячому і вирішила, що вона не повинна виганяти зі свого серця ту богиню, а раз так, хай уже воно станеться оте, що уже до неї прийшло…
Здається, відчув ту хвилю і старий Iван, який сьогодні також не міг заснути. Біля нього спала дружина, а йому уявилося, що серед ночі вже народжуються первні, котрі складатимуть завтрашній день. Він ще раз подумав, що вона все-таки існує на цій землі — любов, і, поки вона є, доти можна не боятися за сонце: світитиме воно через мільярд років чи ні. Здається, досягло його і світло, пролите в ніч Галиною лампою, але він згадав при цьому тільки жовті листки, що їх побачив був на кущах. Був надто старий, цей козопас, мусив забагато думати про оте жовте листя і вже не міг як слід порадіти на щастя своєї онуки.
11
— Хочу показати тобі свої володіння, — сказав Хлопець Неонілі.
Вони зустрілися на жовтій, намитій водою, піщаній косі: вона полоскала білизну, а він стояв навколішки, брав у долоні пісок і, витягаючи кулаки перед собою, поволі його цідив. Від того відвіювалася прозора курява й провисала трикутником, дівчинка повернулася тоді до Хлопця й засвітила до нього всмішкою.
— Багато на це потрібно часу? — спитала вона.
— Годин із чотири, — сказав він, знову зачерпнувши піску.
— На так довго мені треба відпрошуватися, — сказала дівчинка.
— Ну, то скажи, що я показуватиму тобі свої володіння.
— Ой, що ти! — тихенько зойкнула дівчинка. — Хіба можна матері так сказати?
Позирнула на нього й раптом зацвіла густим рум'янцем. Хлопець дивився на неї й очей не міг відвести. Щось у ньому зрухнулося, і раптово усвідомив він: недаремно його так вабить до цієї дівчинки і недаремно, зустрічаючись із нею, відчуває гарний спокій.
— Може, мати твоя кудись піде, — сказав він.
— Коли вона йде, — засміялася Неоніла, — то загадує нам стільки роботи, що ми й озирнутися не встигнемо, як вона вдома.
Хлопець нахмурився.
— То, може, ти не хочеш? — сухо спитав.
— Ой, дуже хочу! — сказала дівчинка і аж руки заломила. — Але як?
— Це вже сама придумуй, — мовив він і встав, аж пісок посипався. Вона зирнула на нього: золотистий від засмаги і з ясними піщинками, прилиплими до шкіри.
— Я зійду вниз завтра о десятій, — тоном володаря сказав він. — Приходь он до тієї скелі, — він махнув рукою й раптом усміхнувся.
Вона не посміла заперечити. Голівку їй, правда, наче обручем стисло, бо треба було вже самій придумувати, як задовольнити матір і його, але тої його усмішки було для неї досить, щоб згодилася на ту їхню завтрашню зустріч. Манливе й загадкове царство відчула вона за спиною в цього золотистого хлопчака — хотіла-таки вступити в нього. Енергійно поставила на бік миску з білизною і рішуче труснула гривкою чорного волосся.
— Спробую прийти, — сказала і гадки не маючи, що за склом першого звідси вікна сумно дивляться на неї великі материні очі, а в серце її стукає, вислаблюючи й знуджуючи, незбагненний та докучний сум.
12
Серпень цвів. Iван відчував його, як ніколи раніше, бо щось і справді із ним приключилося, відколи побачив, як павуки засвічують на кущах жовтяки. Вже два дні не виходив він з козами на горби, наче й забув про них, і Марія Яківна мусила ходити до верболозів, щоб нарвати трави й наламати гілок. Там зустрілася вона із Хлопцем, який повертавсь з чергових мандрів по ярах та кручах: Хлопець допоміг їй наламати гілля й винести його нагору. По дорозі Марія Яківна розпитувала Хлопця про матір та прабабу, але він відбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав він, зараз прабабі полегшало, і вона навіть ходить потроху. Мама? Мама, як завжди, в клопотах. Зрештою, зараз він мало буває вдома.
— Літо! — сказав Хлопець і мрійно змружив очі. I Марія побачила в тих змружених очах справдешній образ літа: з квітами, золотавим пилком на них, з плодами й зеленню. Вона почула від цього золотистотілого хлопчака запах річки й піску й тихо помилувалася на його безхмарний вік.
— Там, у ярах, — казав розважно Хлопець, — є вириті водою підземелля. Я їх і досліджую. Знаєте, треба довго повзати в темряві, доки доберешся до кінця. Там підземелля розширюється, я пробиваю у стелі дірку і маю собі кімнату. Знаєте, скільки є в мене таких кімнат?
— Мабуть, з п'ять, — сказала Марія Яківна.
— Двадцять! — гордо сказав золотавотілий хлопчак. — Я поки що єдиний господар тих печер.
— А тобі там не страшно?
— Мені? — закопилив губу Хлопець, але очі його засвітилися так, що Марія Яківна зрозуміла: часом йому буває й страшно.
Пізніше, через сімнадцять років, вони згадають оцю свою зустріч на березі. Тоді також буде серпень, і він чимось нагадуватиме серпень того далекого 1946 року. Так само вони сидітимуть тоді в садку, Марія Яківна поставить перед ним вазу з ясно-жовтими буравицями, майже прозорими сливами та ніжношкурими грушами. Літатимуть довкола оси й сідатимуть на ті такі осяйні під сонцем плоди. Марія Яківна змахуватиме рукою, проганяючи ос, а Хлопець таки признається їй, що тоді, коли лазив він по ярах та підземеллях, не такий уже він був і герой. Часом холодним потом обливався, коли десь осипалася глина чи щось шаруділо, смертельно боявся наштовхнутися там на гадюк.
— Чого ж ти туди лазив, шибенику? — сміялася Марія Яківна.
— Щось мене манило, — признається він старій учительці…
Iван тим часом сидів за столом на веранді й писав. Він писав із самого ранку, а що тяглося це вже кілька днів, Марія Яківна позирала в його бік не без тривоги. Майже не торкався їжі, на столі годинами простоювала чашка з молоком, доки втомлений, аж знеможений випивав він її одним ковтком. Падали яблука в саду, зав'язувалися бур'яни, з гори плив на обійстя густий полиновий дух — плакали там з ранку до ночі п'яні від сонця цвіркуни. Сонце лило на землю так багато світла, що від неймовірної кількості його люди ходили з вузькими, як у монголів, очима.
Дивуватись можна було і з іншого: лежала над землею вже добре відчута прохолода. Цей контраст був настільки разючий, що кілька Iванових кіз стали здатні запліднитися. Про це сповістила Марія Яківна чоловікові, коли він, майже осліплий від сонця й вичерпаний від писання, зійшов зі сходів та ступив у сад. Був погідний і заспокоєний, майже такий, який бував буденно, тож вона й поділилася з ним такою ж буденною новиною. Він зирнув на неї уважно, наче щось пригадав, а тоді тонка усмішка торкнула його вуста.
— Це вже непотрібно, Маріє! — сказав спокійно і, взявши зі стола ножа, почав зрізати шкурку із яблука. Тонка і ясна смужка вилася з-поміж його пальців, і, дивлячись на цю смужку, Марія раптом відчула, що їй заклало подих: передчуттям якогось нещастя вона сповнилася. Він же лишався так само спокійний, ніж його розітнув яблуко на п'ять часток і з кожної ретельно вирізав насіння. Тоді обернувся він до неї й сказав тихо й ніжно:
— Сідай, Маріє, з'їмо по яблуку.
Вона сіла, він присунув їй блюдечко з очищеним плодом, а собі взявся обчищати новий. Потім вони поволі їли ті яблука, які були чудові й розкішне пахтіли, — плив від них запах серпневого сонця.
Після того він поклав їй на долоню свою руку і сказав так само тихо:
— Малий я спадок лишаю тобі, жінко.
— Про що це ти говориш, Iване? — трохи занепокоєно спитала вона.
Він мовчав. Дивився звуженими від сонця очима, і з них хлюпав на світ голубий та безмежний спокій.
13
З першими променями сонця відкрила в собі Галя незвичну легкість та піднесення. Повітря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину, пливав там кудластий туманець, — Старий Пічкур, який трусив на річці верші, нагадував під той час тутового шовкопряда, який звиває з найтонших ниточок свій іскристий коконець. Галя дивилася в долину і її "шовкопряда", і з вуст її мимоволі засочилася тиха й трохи смутна мелодія. Наспівуючи, вона пішла по коридору і штовхнула синові двері, щоб збудити його, закислого й залежаного, але Хлопця в кімнаті не було, а ліжко було вже застелене. Галині брови стали трикутником, але мелодія, яку тихенько вона виспівувала, не дала їй застановлятися, куди це подівся так рано син. Вона пішла до старої, щоб спитати, що та хоче снідати. Але старої вона теж не застала в покої, що здивувало її ще більше — бабця таки любила повилігуватися. Рушила надвір, а коли спинилася на порозі, залило її з ніг до голови сонце, і вона побачила, що в дворі стоїть невеликий столик, засланий сліпуче-білим обрусом. За столиком сиділи стара і Хлопець і про щось душевно бесідували. Хлопець уже поснідав, бо відсунув тарілку й допив ранішню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара тримала в одній руці недоїдене яйце, а в другій лискучу срібну ложечку.
— Вирішили поснідати без тебе, — сказала стара, — бо ось наш парубок збирається показати своїй дамі серця яри й печери.
— Тут нема ніяких дам, — спалахнув Хлопець. — Це моя товаришка, та й годі!
— Ну, звісно, — сказала стара. — Мусив би зрозуміти, що я жартую.
Почуття гумору — невід'ємна риса пожильців цього дому, чи не так. Галочко?
— Крім хлопців, — усміхнулася від порога Галя, і вони замилувалися на її вроду.
— Через це вони й не затримуються довго між цих стін, — підхопила так само весело бабця.
— В цих стінах і ведмідь утратить почуття гумору, — буркнув Хлопець.
— Ці стіни тобі не до вподоби, кавалере? — звела брови стара.
— Мені не до вподоби, коли мене хтось називає кавалером.
— Сказали б колись таке справжнім кавалерам! Вони б витягли шпаги й прокололи б тобі черево!
— Теперішні кавалери тим і кавалери, що вони так не називаються, — пішла на допомогу синові Галя. — А насправді, куди це ти збираєшся, мушкетере?
— Пообіцяв Неонілі показати свої володіння.
— I тягатимеш таку ніжну істоту по ярах та кручах?
— Вона не ніжна істота. З ніжними істотами я б не водився!
— I вона згодилася на це?
— А то ж як! — Хлопець уже встав із-за столу. Сонце світило на нього ззаду, а від того його чубок золотився.
— В нього достобіса самовпевненості, — сказала Галя, стежачи, як він іде. — В його віці хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дівчиною.
— Він не вкладає в те нашого значення, — сказала спокійно стара. — Тому й не лукавить.
— Часом мені здається, що в нього розмито деякі комплекси, — сказала Галя. — Перш за все чемність та скромність.
— Це було в усіх чоловіків цього дому, — сказала стара. — Майже всіх їх побивала гординя…
Вона сказала це не без пихи, і Галя обурилася.
— Що ж у цьому доброго?
— Хіба я щось казала про добре чи зле? — вигнула брови стара. — Я засвідчила факт, а з фактами нічого не вдієш.
— Все можна змінити, бабцю, — відказала Галя й плеснула собі в обличчя води з умивальника.
Витиралася ясно-білим рушником, а коли визирнула з-під нього, побачила, що бабця сидить із підтиснутими вустами.
— Велику дурницю сказала ти, ласочко, — по-менторському зауважила вона.
— Знаєш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому світі, коли б у ньому не можна було б чогось змінити. Але ще сумніше в ньому було б, коли б не було у ньому нічого незмінного.
Галя підійшла до столу.
— Це ти сьогодні зготувала сніданок чи Хлопець?
— Багато ти хочеш від свого Хлопця, — пирхнула стара. — Сніданок зготувала я!
Вона так гордо знесла підборіддя й таке погідне стало в неї обличчя, що Галя раптом зніяковіла: чого доброго, стара щось провідчула в сьогоднішньому дні. Мимоволі глянула вниз на стежку, що підіймалася до їхнього дому, але була та, як завжди, порожня.
— Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лісі здох? — з тріумфом проказала стара. — Ні, це мені, ласочко, приснився винятково гарний сон.
14
Винятковий сон приснився сьогодні й Володимиру. Йому привиділася висока гора з пишним палацом на вершині, гору ту впоясано кількома пасами терняку, по ній викопано кільканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито рови й обплетено всю колючим дротом. Він повз під тим дротом з ножицями, вряди-годи лягав на спину і розрізав дріт. Так само стриг він і тернове віття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав він у ями, сильно б'ючи при тому калічену ногу, йому боліло, але він, зціпивши зуби, вибивав ножицями в глині приступки і, чіпляючись та кривавлячись, видирався нагору.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73