— Може, ти й не усвідомлюєш цього, але це таки щось негарне. — Він має більше права на цей дім і на мене — він мій перший!…
— Але він твій незаконний! — сказала дівчина і загонисто звела брови.
— Як ти сказала? — зморщившись, перепитала Галя. I щось, певне, лихе з'явилось у її обличчі, бо Оксана раптом зів'яла й опустила погляд.
— Вибач, — пробурмотіла вона. — Я не повинна тебе ображати. Але цей чоловік… господи, як він мене роздратував. Я не зможу жити з ним під одним дахом!
Галя вже наливалася полум'ям, очі її починали палахкотіти гнівом, вона стягла з перенісся окуляри, і її вуста стали такі ж тонкі, як і в дочки.
— Посмій мені ще раз таке сказати! — прошепотіла вона. — Посмій тільки!…
— Такий дорогий тобі цей блудяга? — загонисте спитала дівчина.
Галя потерла собі скроні. Било в них, наче молоточками.
— Дай-но мені раунатину, — сказала дочці. — I склянку води.
Оксана пішла до аптечки, а Галя загорнула книжку. Вона випила таблетку і втомлено глянула на дівчину.
— На жаль, доню, ти тут не можеш командувати, — сказала вона тихо. — Він проживе тут стільки, скільки вважатиме за потрібне, — поки що це єдиний дім, який він може назвати своїм.
8
Хлопець важко підіймався під гору, стояла довкола ніч, оксамитна та глуха. Місяць покривався хмарами, з'явилися вони на небі чорні й скаламучені, тільки вряди-годи проломлювалися поміж них зірки. Хлопець тихенько насвистував: було йому на серці просторо. Біля хвіртки свого обійстя стояла Неоніла й дивилася йому вслід, хоч уже й не бачила його. Здалося їй, що в її тихе життя увірвався раптом вітер, сколошкав її, захопив та поніс. Не могла й досі отямитися, може, тому й стояла тут, біля хвіртки. З'являлися перед нею тільки-но перебуті епізоди зустрічі, окремі слова, уривки розповідей, що ними вони хотіли заповнити ту часову прірву, яка розрізала їхнє спільне існування, — все це було безладно накидане й насмикане.
Пізніше, проздовж того місяця, який вони чекали, поки зможуть стати чоловіком та жінкою, вони дорозповіли про себе все, що тільки можна було згадати. В майбутньому часі ті згадки вже виникали уривково, а часом і повторювалися. Більше міг розповісти він, і Неоніла, завмерши, слухала про всі ті дивні перипетії, які він пережив, — було то як казка. Ніколи не побачить вона тих країв, що побачив їх він, та й не тягло її до того, тож розповіді сприймала з деякою поблажливістю — добре було й те, що своїми мандрами він не пишався…
Зараз же, коли стояла вона біля хвіртки і не могла зважитися повернутись у хату, у ній все кипіло й нуртувало. Той спокій та байдужість, з якими сприймала нечасті вже зальоти в її городець, десь ділися, розпорошилися й розтопилися, вся вона теж розтопилася, і з її лиця навіки щез сухий, строгий вираз, що ним старі дівчата бороняться від світу. Жила в ній іще інерція старого, майже чернечого життя, але то було десь там, глибоко в цій ночі, наче бліде око замуленого джерела. Хотіла впевнити себе, що це конче так, що все, що відбувається, відбувається насправді, її націлювані вуста палали на обличчі, наче виросла там вогняна квітка, очі горіли ще яскравіше, тож коли вона все-таки зайшла в хату, Олександрі Панасівні кинулися перш за все ті очі, а тоді й вуста.
— Ще не спиш? — спитала трохи здивовано Неоніла, — було їй трохи соромно показувати своє зворушення.
— Та от заклопоталася, — невинно відказала Олександра Панасівна, а що вони обоє раків пекли, незграбно звернула на інше: — Глянь, уже й глина сиплеться зі стелі, чи не підмастити?…
Неоніла всміхнулася.
— Пішли спати, мамо, — сказала тепло.
— У тебе все гаразд? — так само тихо спитала мати.
— Здається, я виходжу заміж, — засміялася дівчина, і в її сміхові було стільки щастя, що Олександра Панасівна зітхнула.
— Так зразу?
— Виходить, що зразу.
— Ой, ці скоротічні шлюби!
— Це не скоротічний шлюб, мамо, — сказала Неоніла, — обличчя її м'яко й ніжно сяяло. — Це скоріше запізнілий шлюб.
— Дай вам боже щастя, — зітхнула знову мати. — Коли подаватимете заяву?
— Завтра. Маю відпроситися з роботи. Тепер треба місяць чекати, поки розпишуть.
— Ну що ж, — сказала мати, і сльоза блиснула в неї на оці. — Готуватимемо весілля.
— Але ми не хочемо весілля, мамо. Мені вже не дев'ятнадцять, щоб про те кричати на увесь світ.
— Та й сорому в тому нема.
— Але він… Знаєш, мамо, він не терпить ніяких церемоній!
9
Він підіймався в цей час по сходах ганку. Дім був темний, і, перш ніж зайти, він сів на приступці й запалив люльку. Темрява була така глибока, що не бачив він ні річки, ні супротилежних горбів. Витинався тільки неподалік кострубатий каштан, і вогко білів серед двору емальований умивальник. Відчував Хлопець на серці мир, дим хвилями розходився від нього, і цей дим, заповзши в розчинене вікно, розбудив Галю. Вона встала, накинула халата й обережно пішла до виходу: мигнула їй думка, чи не зачинила часом Оксана дверей на засув.
Намацала залізо, засув був і справді засунутий. Галя якнайтихіше спробувала його відчинити, але брязкнула клямкою, тож коли виросла на порозі. Хлопець повернув до неї обличчя.
— Ти стукав? — тихо спитала Галя, сідаючи коло нього.
— Ще не встиг. Хочу покурити, — так само тихо відповів він. — Це чудова річ, отак сісти на ганку й покурити: світ тоді такий умиротворений!
— Вже прагнеш умиротвореності?
— Уяви собі. Останні місяці тільки й думав, що про цей дам на горі.
— Чому ж не приїхав раніше?
— Ще не був готовий. Я, як той плід, що важко й довго зріє.
— Готуєш себе до якоїсь роботи? Повернувся до неї і засвітив усмішкою:
— Чому ти так подумала?
— Мабуть, тому, що трохи вірю в ті казки, що їх розповідала твоя прабаба. Прийшлі чоловіки цього дому шукали спокою, чоловіки ж, тут народжені, навпаки…
— Чому дід Iван не жив у цьому домі? — спитав Хлопець. — Тут вистачило б місця і йому, і його дружині.
— Цей дім — жіноче царство, — просто сказала Галя. — Він же хотів збудувати царство своє. Навідаєш Марію Яківну?
— Обов'язково. Але хочу трохи обчухатись.
— Як тебе зустріла Неоніла?
— Ми завтра подаємо заяву на одруження.
— Ну, та я тебе вітаю!
— Це все має відбутися тихо, мамо. Зовсім тихо!
— Щодо нас, то в тебе тільки й родичів, що я, Оксана й Марія Яківна. Що ж до неї…
— Там усе буде, як треба, — сказав він і випустив такий клубень диму, що той заголубів навіть у темряві.
Вони сиділи й мовчали. I відчули, раптом, що то було дивне й химерне непорозуміння, що вони так довго були без зв'язку одне з одним. Відчув він, що, коли б не було тут оцієї жінки, котра може вгадати його думки із натяку, білої оцієї королеви з її палацом і теплою всмішкою, загубився б він навіки на несходимих своїх шляхах. "Добра мати й добра дружина, — подумав він, — ось два первні, що повертають заблуклих до рідного дому. Батько зустрічає, а мати пригріває, коли ж нема батька, дім отній — вона!" Гадя думала щось подібне: десь далеко й довго блукав оцей Хлопець, частина єства її і тіла її. Не могла не відчувати його як себе, бо й був він частиною її. Те чуже й навіяне, незнайомі пласти, нарощені на ньому, розпадалися перед нею, як кожушки каштанів. Золототілий хлопчик прийшов раптом із ночі і сів отут, біля її ніг. Тіло його світиться й грає жовтими переливами, він наче золота статуя, тільки зуби його — слонова кістка, а очі — аметист. Прилетів до неї, як прилітає до дітей жар-птиця, і вежа не могла не віддарувати йому ласкою. Сиділа коло нього, і йшло від неї до нього тепло. Знала: він прийме його, як приймав колись із її грудей молоко. I хоч йому вже двадцять сім років, він так само для неї той, кого треба нагодувати.
— Я мамо, — сказав він сокровенна, — почну відзавтра читати книжки, які є в нашій бібліотеці. Вже зараз маю в собі особливе наповнення… Не знаю, що в мене із того вийде, але, мені здається, чекає мене попереду велика радість."
— Це буде радість і для мене, — сказала Галя, і її голос став під цю хвилю трепетний.
10
З ранку до ночі сидів він у бібліотеці, часом лягав, а часом ходив по кімнаті, тримаючи перед очима книжку. В році в нього незмінна куріла люлька, дим стояв такий, що можна було б і сокиру вішати, — випливав із вікна, як із комина, просочувався крізь дверні шпарки і тік через коридор до інших кімнат. Цей дим будив Оксану, дівчина розплющувала очі і стиха проказувала супроти брата прокляття. Тоді вставала, розбита й повільна, ішла до дзеркала і сердито душила на лобі чи підборідді поодинокі прищі. Спиняла кров ваткою з одеколоном, тоді роздягалася зовсім і холодно й пильно вивчала своє тіло. Груди в неї були невеликі, але в стегнах була широка, — понуро милувалася на своє тіло і тихо ненавиділа його. Робила перед тим-таки дзеркалом зарядку і, збуджена, розтривожена, накидала на голе тіло халата.
Хлопець у бібліотеці свистів. Свист був різкий і неприємний, і Оксана затикала вуха пальцями. Так заходила вона до матері, що вже заходжувалася біля сніданку і з розмаху плюхалася на стільця.
Хлопець ходив по бібліотеці, і його чавунні кроки відбивались у найдальшому кутку дому.
— Смердить, свистить і тупає, — казала крізь зуби Оксана. — Доведеться мені таки йти з дому.
— Куди ж бо то? — сміялася Галя, дивлячись на насуплене дівоче обличчя.
— Світ за очі. Мої нерви — як напнута гума.
— А ти їх не напинай.
— Господи! — схопилася за голову Оксана. — Коли це кінчиться, господи! А він що, приведе сюди й жінку?
— Це ще не вирішено, — казала Галя, чистячи картоплю. — Може, вони захочуть жити в Олександри Панасівни, там теж досить місця. Але коли йому захочеться жити тут, я не перечитиму. Мені було б це догідніше, бо ти не такий дотепний співбесідник.
Оксана сиділа понура, як предковічна богиня.
— Ну, то хай би вже женився скоріше, — сказала вона. — Мене це так утяжує. Мусиш вдягатися й роздягатися, зачиняючи двері, не можеш поблукати в нічному по домі, та й мало чого? А ми не могли б його випровадити назад у ті мандри? Хай би ще подивився світу, — Оксана по-змовницькому підморгувала матері.
— Отак глянути збоку, — засміялася Галя, — то подумати можна, що ти, нівроку, лиха. Добре, що я знаю: це напускне у тебе…
— Як так напускне? — вставала обурено Оксана. — Скільки мені коштує нервів здаватися при ньому отакою гречною, — вона присіла, розвівши поли халата, — і отакою чарівною, — вона скорчила страшну фізіономію. — Я при цьому як позавчорашній борщ. Всі оті ваші розумуваннямання, пфе!
— А все-таки він непоганий співбесідник.
— Сумнівної якості. Знаєш, — Оксана раптом примружилася, — коли б він пішов жити до Олександри Панасівни, я б не ставилася до нього так беззастережно.
— А як би ти ставилася?
— Ніяк, — сказала Оксана, задираючи носика, і йшла у двір витягати з криниці воду.
Досі вона роздягалася тут, у дворі, догола і виливала на себе відро криничної води. Зараз брала те відро і, бурмочучи під ніс прокльони, волочила його в сарай. Зачиняла на защібку двері, тоді роздягалася і повільно зливала на груди й спину льодяні струмені. Це її влагіднювало, і виходила вона з сарая із обличчям янгола. В цей момент і з'являвся на порозі розхристаний і зачумілий брат. Збігав зі сходів, не помічаючи янгольської подоби сестри, і біг до вмивальника. Кидав нашвидкуруч кілька пригорщ води в лице і хапався за рушника.
— Доброго ранку, братику, — співала за спиною Оксана.
— Доброго ранку, ласочко, — вигулькував з-під рушника Хлопець. — Ти, я бачу, рання пташка…
— Мене збудив твій тютюновий дим, — церемонно підтискала губи дівчина.
— Він мене будить також, — засміявся Хлопець. — Щоразу під ранок сниться мені, що я закурюю, і це будить мене.
Оксана розширювала очі на такі братові резони, тоді знову задирала носика і дефілювала повз нього в дім.
— Алло, Оксано! — кинув якось він їй. — Скажи, ти читаєш книжки з нашої бібліотеки?
— Я? — повернулася Оксана. — До вашого відома, я взагалі не читаю книжок.
— А що ж ти читаєш?
— Я? А чи обов'язково щось читати? Я не читаю, — сказала вона, гордо зносячи підборіддя. — Я живу!
11
Він же читав. Жадібно, ненастанно, перериваючись тільки, коли кликала Галя його їсти чи ж коли заскакував до неї сам перекинутися кількома словами. Вечорами він спускався вниз, де чекала його наречена, і вони рушали тоді в безконечні свої мандрівки, безперервно балакаючи і заповнюючи отак прірву часу, що їх розділяла. Потім вони поверталися з пощемленими вустами і з гарячими очима. Оксана раз підстерегла такий прихід: вона вийшла, щоб відчинити братові двері, які сама ж зачинила, а коли переступив він поріг, клацнула вмикачем. Побачила вона тоді дивне обличчя, ніжне якесь і несамовите, братові очі палали синім полум'ям, а губи червоне цвіли. Дівчина закусила легенько губу, бо це його обличчя викликало їй у душі незрозумілий трем. Він пішов до своєї бібліотеки, дошки важко рипіли в нього під ногами, широка спина похитувалася, вона зорила йому вслід широко розплющеними очима, і щось несподівано тепле увійшло їй у душу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73
— Але він твій незаконний! — сказала дівчина і загонисто звела брови.
— Як ти сказала? — зморщившись, перепитала Галя. I щось, певне, лихе з'явилось у її обличчі, бо Оксана раптом зів'яла й опустила погляд.
— Вибач, — пробурмотіла вона. — Я не повинна тебе ображати. Але цей чоловік… господи, як він мене роздратував. Я не зможу жити з ним під одним дахом!
Галя вже наливалася полум'ям, очі її починали палахкотіти гнівом, вона стягла з перенісся окуляри, і її вуста стали такі ж тонкі, як і в дочки.
— Посмій мені ще раз таке сказати! — прошепотіла вона. — Посмій тільки!…
— Такий дорогий тобі цей блудяга? — загонисте спитала дівчина.
Галя потерла собі скроні. Било в них, наче молоточками.
— Дай-но мені раунатину, — сказала дочці. — I склянку води.
Оксана пішла до аптечки, а Галя загорнула книжку. Вона випила таблетку і втомлено глянула на дівчину.
— На жаль, доню, ти тут не можеш командувати, — сказала вона тихо. — Він проживе тут стільки, скільки вважатиме за потрібне, — поки що це єдиний дім, який він може назвати своїм.
8
Хлопець важко підіймався під гору, стояла довкола ніч, оксамитна та глуха. Місяць покривався хмарами, з'явилися вони на небі чорні й скаламучені, тільки вряди-годи проломлювалися поміж них зірки. Хлопець тихенько насвистував: було йому на серці просторо. Біля хвіртки свого обійстя стояла Неоніла й дивилася йому вслід, хоч уже й не бачила його. Здалося їй, що в її тихе життя увірвався раптом вітер, сколошкав її, захопив та поніс. Не могла й досі отямитися, може, тому й стояла тут, біля хвіртки. З'являлися перед нею тільки-но перебуті епізоди зустрічі, окремі слова, уривки розповідей, що ними вони хотіли заповнити ту часову прірву, яка розрізала їхнє спільне існування, — все це було безладно накидане й насмикане.
Пізніше, проздовж того місяця, який вони чекали, поки зможуть стати чоловіком та жінкою, вони дорозповіли про себе все, що тільки можна було згадати. В майбутньому часі ті згадки вже виникали уривково, а часом і повторювалися. Більше міг розповісти він, і Неоніла, завмерши, слухала про всі ті дивні перипетії, які він пережив, — було то як казка. Ніколи не побачить вона тих країв, що побачив їх він, та й не тягло її до того, тож розповіді сприймала з деякою поблажливістю — добре було й те, що своїми мандрами він не пишався…
Зараз же, коли стояла вона біля хвіртки і не могла зважитися повернутись у хату, у ній все кипіло й нуртувало. Той спокій та байдужість, з якими сприймала нечасті вже зальоти в її городець, десь ділися, розпорошилися й розтопилися, вся вона теж розтопилася, і з її лиця навіки щез сухий, строгий вираз, що ним старі дівчата бороняться від світу. Жила в ній іще інерція старого, майже чернечого життя, але то було десь там, глибоко в цій ночі, наче бліде око замуленого джерела. Хотіла впевнити себе, що це конче так, що все, що відбувається, відбувається насправді, її націлювані вуста палали на обличчі, наче виросла там вогняна квітка, очі горіли ще яскравіше, тож коли вона все-таки зайшла в хату, Олександрі Панасівні кинулися перш за все ті очі, а тоді й вуста.
— Ще не спиш? — спитала трохи здивовано Неоніла, — було їй трохи соромно показувати своє зворушення.
— Та от заклопоталася, — невинно відказала Олександра Панасівна, а що вони обоє раків пекли, незграбно звернула на інше: — Глянь, уже й глина сиплеться зі стелі, чи не підмастити?…
Неоніла всміхнулася.
— Пішли спати, мамо, — сказала тепло.
— У тебе все гаразд? — так само тихо спитала мати.
— Здається, я виходжу заміж, — засміялася дівчина, і в її сміхові було стільки щастя, що Олександра Панасівна зітхнула.
— Так зразу?
— Виходить, що зразу.
— Ой, ці скоротічні шлюби!
— Це не скоротічний шлюб, мамо, — сказала Неоніла, — обличчя її м'яко й ніжно сяяло. — Це скоріше запізнілий шлюб.
— Дай вам боже щастя, — зітхнула знову мати. — Коли подаватимете заяву?
— Завтра. Маю відпроситися з роботи. Тепер треба місяць чекати, поки розпишуть.
— Ну що ж, — сказала мати, і сльоза блиснула в неї на оці. — Готуватимемо весілля.
— Але ми не хочемо весілля, мамо. Мені вже не дев'ятнадцять, щоб про те кричати на увесь світ.
— Та й сорому в тому нема.
— Але він… Знаєш, мамо, він не терпить ніяких церемоній!
9
Він підіймався в цей час по сходах ганку. Дім був темний, і, перш ніж зайти, він сів на приступці й запалив люльку. Темрява була така глибока, що не бачив він ні річки, ні супротилежних горбів. Витинався тільки неподалік кострубатий каштан, і вогко білів серед двору емальований умивальник. Відчував Хлопець на серці мир, дим хвилями розходився від нього, і цей дим, заповзши в розчинене вікно, розбудив Галю. Вона встала, накинула халата й обережно пішла до виходу: мигнула їй думка, чи не зачинила часом Оксана дверей на засув.
Намацала залізо, засув був і справді засунутий. Галя якнайтихіше спробувала його відчинити, але брязкнула клямкою, тож коли виросла на порозі. Хлопець повернув до неї обличчя.
— Ти стукав? — тихо спитала Галя, сідаючи коло нього.
— Ще не встиг. Хочу покурити, — так само тихо відповів він. — Це чудова річ, отак сісти на ганку й покурити: світ тоді такий умиротворений!
— Вже прагнеш умиротвореності?
— Уяви собі. Останні місяці тільки й думав, що про цей дам на горі.
— Чому ж не приїхав раніше?
— Ще не був готовий. Я, як той плід, що важко й довго зріє.
— Готуєш себе до якоїсь роботи? Повернувся до неї і засвітив усмішкою:
— Чому ти так подумала?
— Мабуть, тому, що трохи вірю в ті казки, що їх розповідала твоя прабаба. Прийшлі чоловіки цього дому шукали спокою, чоловіки ж, тут народжені, навпаки…
— Чому дід Iван не жив у цьому домі? — спитав Хлопець. — Тут вистачило б місця і йому, і його дружині.
— Цей дім — жіноче царство, — просто сказала Галя. — Він же хотів збудувати царство своє. Навідаєш Марію Яківну?
— Обов'язково. Але хочу трохи обчухатись.
— Як тебе зустріла Неоніла?
— Ми завтра подаємо заяву на одруження.
— Ну, та я тебе вітаю!
— Це все має відбутися тихо, мамо. Зовсім тихо!
— Щодо нас, то в тебе тільки й родичів, що я, Оксана й Марія Яківна. Що ж до неї…
— Там усе буде, як треба, — сказав він і випустив такий клубень диму, що той заголубів навіть у темряві.
Вони сиділи й мовчали. I відчули, раптом, що то було дивне й химерне непорозуміння, що вони так довго були без зв'язку одне з одним. Відчув він, що, коли б не було тут оцієї жінки, котра може вгадати його думки із натяку, білої оцієї королеви з її палацом і теплою всмішкою, загубився б він навіки на несходимих своїх шляхах. "Добра мати й добра дружина, — подумав він, — ось два первні, що повертають заблуклих до рідного дому. Батько зустрічає, а мати пригріває, коли ж нема батька, дім отній — вона!" Гадя думала щось подібне: десь далеко й довго блукав оцей Хлопець, частина єства її і тіла її. Не могла не відчувати його як себе, бо й був він частиною її. Те чуже й навіяне, незнайомі пласти, нарощені на ньому, розпадалися перед нею, як кожушки каштанів. Золототілий хлопчик прийшов раптом із ночі і сів отут, біля її ніг. Тіло його світиться й грає жовтими переливами, він наче золота статуя, тільки зуби його — слонова кістка, а очі — аметист. Прилетів до неї, як прилітає до дітей жар-птиця, і вежа не могла не віддарувати йому ласкою. Сиділа коло нього, і йшло від неї до нього тепло. Знала: він прийме його, як приймав колись із її грудей молоко. I хоч йому вже двадцять сім років, він так само для неї той, кого треба нагодувати.
— Я мамо, — сказав він сокровенна, — почну відзавтра читати книжки, які є в нашій бібліотеці. Вже зараз маю в собі особливе наповнення… Не знаю, що в мене із того вийде, але, мені здається, чекає мене попереду велика радість."
— Це буде радість і для мене, — сказала Галя, і її голос став під цю хвилю трепетний.
10
З ранку до ночі сидів він у бібліотеці, часом лягав, а часом ходив по кімнаті, тримаючи перед очима книжку. В році в нього незмінна куріла люлька, дим стояв такий, що можна було б і сокиру вішати, — випливав із вікна, як із комина, просочувався крізь дверні шпарки і тік через коридор до інших кімнат. Цей дим будив Оксану, дівчина розплющувала очі і стиха проказувала супроти брата прокляття. Тоді вставала, розбита й повільна, ішла до дзеркала і сердито душила на лобі чи підборідді поодинокі прищі. Спиняла кров ваткою з одеколоном, тоді роздягалася зовсім і холодно й пильно вивчала своє тіло. Груди в неї були невеликі, але в стегнах була широка, — понуро милувалася на своє тіло і тихо ненавиділа його. Робила перед тим-таки дзеркалом зарядку і, збуджена, розтривожена, накидала на голе тіло халата.
Хлопець у бібліотеці свистів. Свист був різкий і неприємний, і Оксана затикала вуха пальцями. Так заходила вона до матері, що вже заходжувалася біля сніданку і з розмаху плюхалася на стільця.
Хлопець ходив по бібліотеці, і його чавунні кроки відбивались у найдальшому кутку дому.
— Смердить, свистить і тупає, — казала крізь зуби Оксана. — Доведеться мені таки йти з дому.
— Куди ж бо то? — сміялася Галя, дивлячись на насуплене дівоче обличчя.
— Світ за очі. Мої нерви — як напнута гума.
— А ти їх не напинай.
— Господи! — схопилася за голову Оксана. — Коли це кінчиться, господи! А він що, приведе сюди й жінку?
— Це ще не вирішено, — казала Галя, чистячи картоплю. — Може, вони захочуть жити в Олександри Панасівни, там теж досить місця. Але коли йому захочеться жити тут, я не перечитиму. Мені було б це догідніше, бо ти не такий дотепний співбесідник.
Оксана сиділа понура, як предковічна богиня.
— Ну, то хай би вже женився скоріше, — сказала вона. — Мене це так утяжує. Мусиш вдягатися й роздягатися, зачиняючи двері, не можеш поблукати в нічному по домі, та й мало чого? А ми не могли б його випровадити назад у ті мандри? Хай би ще подивився світу, — Оксана по-змовницькому підморгувала матері.
— Отак глянути збоку, — засміялася Галя, — то подумати можна, що ти, нівроку, лиха. Добре, що я знаю: це напускне у тебе…
— Як так напускне? — вставала обурено Оксана. — Скільки мені коштує нервів здаватися при ньому отакою гречною, — вона присіла, розвівши поли халата, — і отакою чарівною, — вона скорчила страшну фізіономію. — Я при цьому як позавчорашній борщ. Всі оті ваші розумуваннямання, пфе!
— А все-таки він непоганий співбесідник.
— Сумнівної якості. Знаєш, — Оксана раптом примружилася, — коли б він пішов жити до Олександри Панасівни, я б не ставилася до нього так беззастережно.
— А як би ти ставилася?
— Ніяк, — сказала Оксана, задираючи носика, і йшла у двір витягати з криниці воду.
Досі вона роздягалася тут, у дворі, догола і виливала на себе відро криничної води. Зараз брала те відро і, бурмочучи під ніс прокльони, волочила його в сарай. Зачиняла на защібку двері, тоді роздягалася і повільно зливала на груди й спину льодяні струмені. Це її влагіднювало, і виходила вона з сарая із обличчям янгола. В цей момент і з'являвся на порозі розхристаний і зачумілий брат. Збігав зі сходів, не помічаючи янгольської подоби сестри, і біг до вмивальника. Кидав нашвидкуруч кілька пригорщ води в лице і хапався за рушника.
— Доброго ранку, братику, — співала за спиною Оксана.
— Доброго ранку, ласочко, — вигулькував з-під рушника Хлопець. — Ти, я бачу, рання пташка…
— Мене збудив твій тютюновий дим, — церемонно підтискала губи дівчина.
— Він мене будить також, — засміявся Хлопець. — Щоразу під ранок сниться мені, що я закурюю, і це будить мене.
Оксана розширювала очі на такі братові резони, тоді знову задирала носика і дефілювала повз нього в дім.
— Алло, Оксано! — кинув якось він їй. — Скажи, ти читаєш книжки з нашої бібліотеки?
— Я? — повернулася Оксана. — До вашого відома, я взагалі не читаю книжок.
— А що ж ти читаєш?
— Я? А чи обов'язково щось читати? Я не читаю, — сказала вона, гордо зносячи підборіддя. — Я живу!
11
Він же читав. Жадібно, ненастанно, перериваючись тільки, коли кликала Галя його їсти чи ж коли заскакував до неї сам перекинутися кількома словами. Вечорами він спускався вниз, де чекала його наречена, і вони рушали тоді в безконечні свої мандрівки, безперервно балакаючи і заповнюючи отак прірву часу, що їх розділяла. Потім вони поверталися з пощемленими вустами і з гарячими очима. Оксана раз підстерегла такий прихід: вона вийшла, щоб відчинити братові двері, які сама ж зачинила, а коли переступив він поріг, клацнула вмикачем. Побачила вона тоді дивне обличчя, ніжне якесь і несамовите, братові очі палали синім полум'ям, а губи червоне цвіли. Дівчина закусила легенько губу, бо це його обличчя викликало їй у душі незрозумілий трем. Він пішов до своєї бібліотеки, дошки важко рипіли в нього під ногами, широка спина похитувалася, вона зорила йому вслід широко розплющеними очима, і щось несподівано тепле увійшло їй у душу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73