Чоловік, стогнучи встав, й обережно, накульговуючи на ліву ногу, рушив вперед. Вітрило лежало непорушно. Вітер вив. Метрів за десять до мети мандрівник заплющив очі, щось пробурчав, наосліп намацав палиці, розірвав скрутку, зкатав укривало й повернув до берега.
Незважаючи на ранній час, цього дня він уже нікуди не їхав, а весь день просидів біля багаття, лузав шишки й щось бурмотів.
Наступний день виявився знов сонячним й лагідним, вітер куди й дівся, сніг знов вилискував перлами й діамантами. Чоловік став на лижі, оглянув палиці, докірливо похитав на них головою й неквапом рушив за течіэю.
Перші ознаки життя з'явилися аж по обіді. З лісу виходила широка, непогано вкатанна лижня й йшла далі по кризі по самому фарватерові.
— Гм… — сказав чоловік й перейшов на вкатаний сніг.
До вечора він натрапив ще на три стежки, що виходили з лісу. Спав він ціэї ночі неспокійно, часто прокидаючись й прислухаючись. Але цього разу в лісі стояла мертва тиша, лише потріскували з морозу гілки.
Наступного дня річка зробила несподіванй поворот, а вкатаний шлях пішов прямо. З хвилину мисливець постояв в роздумах, потім знизав плечима й рушив шляхом.
— Якщо що — завжди можна повернутись, — пробурчав він сам до себе.
Голос його став хрипким, а слова нерозбірливими й наближаючись до людського життя він майже наново вчився говорити, уникаючи, однак розмовляти сам із собою або читати собі з давні напівзабуті відомості — занадто велика була ймовірність в першому випадку з'їхати з глузду, а у другому — натрапити на одне з слів чи понять колишнього світу. Й те, й те було майже однаково неприэмно, й наслідки теж тягло майже однакові.
Перше за довгі роки житло трапилось йому аж надвечір. Хатина була невеличка, але все ж більша за його «барліг», й у крихітному віконечку не світилося. Чоловік обійшов хатину кругом, хотів було зазирнути до віконечка, потім второпав, що нічого не побачить, зняв лижі й постукав у двері. Ніхто не обізвався.
Мадрівник обережно прочинив двері — ті зарипіли так, наче їх не чіпали вже років сто, ступив крок уперед й заблимав очима, звикаючи до темряви. Майже півхатини займала піч, з іншої половини половину забирало ліжко, з залишків того теж рівно половину — стіл, з того — стілець, а на останньому шматочку якраз і стояв прибулець.
На ліжку хтось лежав.
— Егей, чоловіче добрий ! — хрипко обізвався мисливець.
Він сподівався, що розмовляв він вже більш-менш розбірливо.
Але відповіді не було.
Мисливець зітхнув, викресав вогню й засвітив чималу щепу.
Мерехтливий вогник вихопив з темряви вкриту вже цвіллю й струхлявілу ковдру, оскалену посмішку черепа й великий іржавий револьвер поруч.
Приблизно половину ночі мандрівник їхав так, неначе за ним чорти гналися.
Наступного дня мисливець вперше за багато років прокинувся від звуку людського голосу. В першу хвилину він навіть не зрозумів, що ж сталося, напружився, прислухаючись — й аж по кількох секундах сумнівів радісно посміхнувся. Ще двоє лижників пройшли метрів за сто від нього, по втоптаному шляху, який він вчора ввечері й не помітив. Зачудовано покрутивши головою, мандрівник знов посміхнувся, поснідав горобиним чаєм-супом й рушив далі.
День знову видався сонячним, а по втоптаній лижні їзати було саме задоволення, сончко то лагідно всміхалось поміж дерев, то зненацька пустотливо кидало зайчика в очі й мандрівник лагідно мружився. Тиша залишилась позаду — в цих лісах крутилося досить багато синиць, снігурів, інших пташок — також яскравих, помітнихй веселе цвірінькання супроводжувало самотнього лижника.
Ближче до полудня трапилось ще одне річище — але значно вужче; лижня вийшла на його середину, мисливець знизав плечима й поїхав ковзановим кроком. Через метрів п'ятсот річище круто завернуло праворуч, а а лижня, здираючись на чималий пагорб пішла прямо, мандрівник знову знизав плечима, хвилину повагався й теж рушив прямо.
Річище обходило пагорб праворуч й кілька разів мисливець спантеличено поглядав на нього зверху. Справда, навіщо було дертись через пагорб, коли… аж тут він видерся на самий вершечок й всякі питаня зникли — всі й одразу.
З вершини пагорба відкривався фантастично прекрасний краєвид. Річка в цьому місці розливалась мало не на кілометр й весь цей простір здавася величезним сяючим дзеркалом в рамочці з лісу. Дзеркало те палало й мерехтіло тисячами свічок, вітер наспівува щось схоже на церковний хорал, а крихітні людські фігурки на протилежному боці здавались мурахами.
А ще на тому боці моторшним скелетом бовваніла Вежа.
Звичайно, Веже невеликого провінційного містечка не йшла ні в яке порівняння з Вежами столиць й колишніх промислових міст — але мисливцеві чомусь не хотілося їх порівнювати. Більш за те — за секунду він спіймав себе на гріховній думці про те, що й цю Вежу він не дуже хотів би бачити — але тут-таки думку було задавлено й чоловік знов посміхнувся — але вже не так радісно.
Тому що вежу було викладено з черепів.
До Свята залишось два дні.
А попід протилежним боком крижаного дзеркала крихітні темні фігурки на ковзанах ганялися одна за одною з дерев'яними ключками в руках й намагалися відібрати один в одного невеличке, дерев'яне ж таки кружальце.
Як завжди, в першому-ліпшому шинку йому запропонували й вечерю, й кімнату. Незважаючи на Свято, прибульців було мало, надзвичайно мало… й ще менше мало залишитись опісля Свята.
Вперше за багато років мисливець знов випив справжнього чаю — й смак його здався чомусь гіркуватим й навіть неприємним. Натомість печиво виявилось чудовим, він сказав про те хазяйці заїзду — невеличкій рум'яній бабусі — й та аж посвітлішала від задоволення.
Ніч минала спокійно, хоча мандрівнки довго не міг заснути — заважали шелест, чиясь хода на сусідній вулиці, чиєсь хропіння в сусідньому кварталі… а прокинувся він не з першими променями сонця, як завжди, а десь аж біля обіду.
Обід моторна бабця принесла йому до кімнати, виклала всі місцеві новини — той прийшов на Свято, той подався до великого міста, той не прийшов, а той уже, мабуть й ніколи не прийде, а хлопчаки почали великою компанією пропадати на озері, й звідти аж сюди буває чути галас й до добра це звичайно, не доведе — й так само пруденько зникла разом із посудом.
Мисливець ще трохи покуняв, потім пройшовся по містечку, підійшов блилжче до вежі — там троє робітників саме ладнали велику трибуну для проповідника, постояв біля скріплених бетоном черепів — тут, знизу вони були найстаріші, дванадцятирічної давності, й звичайно, тут їх було найбільше, рушив назад й знову завалився в ліжко.
Ще за годину вулицею пройшов чоловік з металевим рупором й сповістив, що Свято, ймовірно, почнеться завтра ввечері.
На день Свята погода чомусь завжди була хорошою. Сонце пригріло, де-не-де сніг підтанув, а дахи ошкірилися бурульками; безліч пташок обсіли дерева й, наче бджоли біля вулика, клубочились навколо числених годівниць. Мисливець з лагідною посмішкою спостерігав за тим шарварком й мружився, поглядаючи в небо.
Цього дня люди взагалі часто дивилися в небо.
Бабуся знову принесла чай з печивом — на диво, навіть чай здався сьогодні зовсім не гірким, а може просто організм пригадав його напівзабутий присмак, печиво було ще кращим, ніж вчора… та й взагалі, все було кращим, ніж вчора, а вчора — кращим, ніж позавчора… й так далі.
Все ще посміхаючись, мисливець вийшов надвір.
Настирлива синичка одразу ж спробувала вмоститися в нього на простягнутій долоні, незадоволено запищала, коли рука мисливця здригнулась — чоловік понишпорив у кишені й насипав пташці трохи крихт. Малесенький дзьобик легко пощипував долоню, синичка старанно зібрала всю здобич, цвірінькнула щось вдячне й полетіла майже вертикально вгору. Мандрівник провів її довгим задумливим поглядом.
До самого вечора ходив він по вулицях, вітався з знайомими та незнайомими усміхненими людьми, вітав їх із Святом, дякував за їхні вітання — а коли почало сутеніти — разом з іншими посунув на майдан.
Виявилось, що трибуна ще не готова, й тут-таки з десяток чоловіків схопились за дошки й нашвидку приладнали їх до вже готової конструкції.
А за трибуною моторошно шкірилась черепами Вежа.
На небі з'явилися перші, несміливі ще зірочки й натовп на площі притих. Ще за півгодини на вилискуючу свіжим деревом трибуну зійшов високий, трохи худорлявий чоловік в чорному й вітально підніс руки до неба.
Завбачивши його, мисливець здивовано підняв брови, розвернувся було до виходу, заколивався, потім передумав й залишився. Чоловік на трибуні так само уважно глянув на нього, зітхнув, обвів таким самим поглядом всіх — а людей зібралось незвичайно багато, десятки з чотири або й шість, зітхнув ще раз й зняв капелюха.
— Брати й сестри ! — пролунало над майданом. — Дозвольте привітати всіх вас з новим приходом нашого Свята !
Голос його, добре поставлений й вочевидь натренований, легко летів над площею, й, здавалось, проникав не тільки у вуха, а й у самий мозок слухачів.
— Дякую вам — дякую, всім, хто прийшов, всім хто не зміг прийти, всім хто чує мене й не чує, дякую за вашу віру й довіру до мене, дякую просто за те, що ви є, дорогі мої брати та сестри !
Незважаючи на те, що проповідь тільки почалась, багато хто вже явно впадав в молитовний екстаз. Мисливець оглянувся — очі майже усіх жінок блищали, діти повідкривали роти й навіть чоловіки почали вже піддаватись чарівному впливові. Серед дітей — мисливець ладен був закластися — були й ті хлопчаки, що вчора ганяли шайбу на кризі озера.
— Дякую долі, що занесла нас всіх в цей благословенний край, в царину свіжого повітря, чудового лісу, прекрасної річки… й добрих людей ! Дякую Богові, що в безмірній мудрості своїй створив Свято й подарував нам його, одним подихом забравши всі наші незлагоди та незгоди, хибні проблеми й неправедні спокуси ! Дякую…
Промова проповідника тривала й — дивна річ ! — мисливець піймав себе на тому, що вже не так дослуховутється до слів, а більше ловить самі інтонації промовця, що так чуло, розумно й головне — з любов'ю розмовляє з ним. Він оглянувся — всі так само ловили кожне слово проповідника, чоловіки поскидали шапки й пара від їхнього дихання здавалась дивовижним німбом над натовпом.
— Якби не дивовижний промисел Божий, — нагадував тим часом промовець. — Замість цього прекрасного світу ми б мали щось жахливе, майже непридатне для життя. Тринадцять років тому людство стояло на краю прірви, так саме прірви ! — а весь наш світ на грані загибелі, ми задихалися від отруйного дихання числених машин, бездумно нищили природу й навіть… навіть… мені навіть важко собі уявити — забирали життя один в одного ! Це був жахливий світ, й всі ми повинні повік-віків дякувати Богові за Глас Його, що попередив і зупинив нас на хибному шляху. Ще повинні ми дякувати, що не залишив нас Господь Наш напризволяще, а зоставив нам Глас Свій, що кожні чотири роки наставляє нас на шлях праведний !
Щось сталося. Мисливець вже, не дослухаючись, вловлював зміст і форму тих речень, що проповідник дарував слухачам. Вже й суворі чоловіки, не криючись, плакали від щастя та радості, вловлюючи Святкове послання, а обличчя жінок сяяли чистим неземним, можливо по-справжньому райським сяйвом.
— Й сьогодні ! — звучало тим часом чи то з трибуни. А чи просто з неба. — Й сьогодні Глас Божий з нами ! Й сьогодні він застерігає нас від гріховних та неправедних вчинків, учить любові й поваги до ближнього, наставляє на життя правильне й угідне Господу Нашому ! Вслухайтесь ! Вслухайтесь не в небо, тобто не тільки в небо, бо всюдисущий Господь Наш !… вслухайтесь в землю, в воду та вітер, а найголовніше — вслухайтесь в себе ! Просіть — й дано вам буде, шукайте — і знайдете ! Прислухайтесь — й Глас Божий прийде до вашого серця ! Ви чуєте ! Ви чуєте ?! Глас Божий стукає в наші серця, тож відкрийтесь йому назустріч, з'эднайтесь з ним й відчуйте Божествений подих у своїх грудях !
Відчуття неймовірного щастя й справді заполонило всю свідомість мисливця, забило подих, заслало очі. Щось невимовно прекрасне, здавалось, стало часткою його, поглинуло — й водночас поринуло в нього. Прекрасна музика замінила всі інші звуки, божествена гра світла в очах заступила весь світ.
— Слухайте ! Слухайте Глас Божий !
Проповідник так само впав у молитовний екстаз, він говорив з таким натхненням, що й взагалі раніш не було доступним людині, а люди сприймали його слова ще до того, як вони злітали з вуст разом з парою.
— Чую Глас Божий ! — нарешті видихнув він й заплющим очі.
— Чую Глас Божий ! — слово залунало над майданом, підхоплене десятками вуст, зринуло в небо й повило там прекрасним мостом — одночамно веселкою та полярним сяйвом, мостом до зірок, до раю, до щасливого й безтурботного життя.
— Але не всім відкрита дорога до щастя ! — тон проповідника зненацька змінився.— Не всіх Господь наділяє щастям навіть у безмежній милості своїй !
1 2 3