Тут находится бесплатная электронная фантастическая книга Третя вежа автора, которого зовут Радутный Радий. В электроннной библиотеке fant-lib.ru можно скачать бесплатно книгу Третя вежа в форматах RTF, TXT и FB2 или же читать книгу Радутный Радий - Третя вежа онлайн, причем полностью без регистрации и без СМС.
Размер архива с книгой Третя вежа = 17.22 KB
Третя вежа - Радутный Радий => скачать бесплатно электронную фантастическую книгу
Радій Радутний
Третя вежа
День виявився на диво світлим і сонячним. Діамантовими спалахами сяяли зайчики на снігу, ялини, прикрашені просто-таки палаючими спалахами, здавалось, також піддалися святковому настрою, й навіть вітер не кусав за щоки, як звичайно, а лише лагіджно й ніжно пощипував. В лісі було світло й тихо, лише де-не-де попід снігом шаруділи лісові миші.
Щось голосно тріснуло позаду. Мисливець оглянувся. Вовк — величезний, кошлатий, як кавказська бурка, але худющий, як російський хорт, обережно поглядав на нього з-за товстого пенька. Чоловік показав йому кулака — волохата морда зникла й наступний тріск почувся вже з бозна-якої відстані.
Мисливець, обережно переступаючи короткими лижами завали, пройшов ще метрів із сто вперед, спустився до яру й зупинився на березі крихітного, але стрімкого потічка. Ручай не промерзав наскрізь навіть у найлютіші зими — а ця зима явно не була найлютішою. Чоловік посміхнувся — дзюрчання води нагадувало невдоволене буркотіння.
Біля патичка, яким він позначив вершу, було натоптано слідів більше, аніж було риби у всьому потічку. Вовки й собаки явно намагалися дістатися до ласої здобичі, а от лисячих слідів цього разу не було зовсім, й це мало означати лише одне… «втім, — урвав чоловік сам себе, — про це краще не думати.»
В верші заблукали чотири пічкурі, кожен з палець завбільшки, але під час витягання один утік. Чоловік хотів вилаятись, потім схаменувся й скривив губи у якійсь подобі посмішки. Думку про те, що його сніданок зменшився на одну четверту, він задавити не зміг. Ліс якось одразу втратив святковий вираз, й навіть сніг тепер не шелестів під лижвами, а зловтішно порипував.
Тільки-но чоловік пішов, з-під завалу вибрався такий самий худющий вовк, поспіхом підскочив до закинутої знову у воду верші, обережно підібрав язиком з снігу пару блискучих лусочок, понюхав слід мисливця, задрав морду до неба й тужливо — аж самому, мабуть, стало моторошно — завив.
Мисливець, що не встиг відійти й на сотню метрів, здригнувся, й наддав ходу.
До Cвята залишалось щонайбільше три дні.
Як завжди, про наближення Свята сповістили заздлегідь. В містах усміхнені телеведучі провіщали наступ його з екранів, дикторки інтимними голосами вітали з його наступом всіх своїх слухачів. Над селами й хуторами кражляли яскраво розмальовані літачки й гелікоптери, сипали різнокольоровими листівками й радісно волали у гучномовці. Люди сходились купками, посміхались, й починали заготовляти іжу — на день перед Святом, Свято й кілька днів після. А їжа, як завжди, опиналась.
Але мисливцеві, окрім чотирьох пічкурів, не пощастило здобути нічого. Зітхаючи, він зняв з десяток порожніх силків; з жалем витяг з-під снігу два капкани — біля одного з них була сила-силена вовчих слідів — але жодна з хитрих тварюк не наблизилась до підозрілого місця ближче, ніж на півметра.
«Було б приманку покласти…» — промайнуло в голові мисливця. Він поспіхом прикусив язика, оглянувся — поруч звичайно, нікого не було й тут-таки мало не вилаяв сам себе. Ховатися було ні від кого.
«А взагалі, — подумав він трохи згодом.— лісове життя,незважаючи не деякі дрібні незручності, має свої переваги. За останні два роки — чорт, хіба й тут вже два роки ?.. — я геть позбувся нервовостіи, агресивности, всякої іншої підлоти… От тільки їсти, буває, хочеться…»
Ще трохи повештавшись по лісу — просто так, для власного задоволення — він набрав хмизу, розпалив на галявині невеличке багаття й підсмажив одного пічкура. Поки рибина смажилась, він знову спустився до потічку, видрав з багна пару сухих стебел рогозу, зрізав корені, промив й теж поклав до багаття. За хвилину в повітрі поплив густий хлібний дух. Чоловік посміхнуся, витяг корені з вогню, поклав проміж ними вкриту брунатною хрусткою скоринкою рибку й обережно відкусив перший шматок.
«Гарячі булочки з сосисками ! З підливою, майонезом, гірчицею, морквою ! Та цибулею! Кому гарячі булочки з сосискою !» — зринуло раптов у пам'яті. Чоловік пирхнув, вдавився, закашлял — голосно й боляче й випустив з рук свій теплий ще «бутерброд». Миттю з-під завалу вислизнув рудий обскубаний лис, зовсім по-собачому підповз до нього на животі й улесливо зазирнув чоловікові в вічі — той все ще кашляв. Лис обережно доторкнувся носом до їжі, голосно втягнув повітря — чоловік прокашлявся, спостеріг, нарешті, несподіваного гостя й витріщив очі з подиву. Лис приплющив очі й обережно розкрив зубату пащу. Мисливець підняв руку — звір покірно схилив голову.
Ну що з тобою робити !.. — розчулено пробурчав чоловік. — Забирай вже.
Рука повільно опустилась на голову тварини, погладила, почухала за вухами. Лис вдячно заплющив очі, обережно підняв зі снігу залишки бутерброда й так само обережно підібрав язиком крихти.
Що, сподобалось ? — приязно поцікавився чоловік.
У відповідь звір війнув облізлим хвостом й знову зник під завалом. Чоловік зітхнув і підвівся. Завтра вранці він повинен вже був вирушити до села.
Час від часу ця думка здавалась йому поганою ідеєю — але ймовірність зустріти Свято в самоті, за півсотні кілометрів від найближчого житла, окрім своєї хатини, яку він жартома називав «барлогом» не обіцяла нічого втішного, а в селі його шанс хоч трохи, а все ж зростав.
Над самою головою прохурчав розмальований у веселі кольори літачок Патрульної служби. Його помітили, пілот зробив коло, спікірував й сипнув цілим оберемком таких самих кольорових листівок. Одна впала мисливцеві просто в руки, він посміхнувся й підніс аркушик до очей.
Те, що могло бути там написане, він знав напам'ять, але невідомому автору було б приємно, якби його працю належно оцінили — хіба не так ?
Листівка запрошувала провести Святкові години в невеличкому містечку неподалік — кілометрів із сімдесят західніше й обіцяла Святковий виступ відомого проповідника… Мисливець знизав плечима, дбайливо згорнув папірця, заховав за пазуху , потім знов знизав плечима й повернувся обличчям на захід.
«Чому б й ні ?»
Літачок зробив ще одне коло й заспокоєно розвернувся — теж на захід.
Сонце, нарешті, перетнуло уявний вершечок неба й неквапом вирушило донизу, коли мисливець вирішив їхати. Власне, коли саме — було однаковісінько — все одно доведеться раз чи два ночувати в лісі, а може й три — тож, чи не все одно, чи раз, чи два… Він посміхнувся, з хвилину подумав, чи брати палиці, а чи в гущавині вони тільки заважатимуть, потім все-таки взяв, востанне поглянув на свою благеньку хатинку й вирушив.
Не оглядаючись.
Подорож ця з самого початку чоловікові сподобалась. Погода стояла тепла — всього градусів п'ять-шість, — й сонячна, й майже ручні синиці весь час вистрибували поруч й цвірінькали щось своє, незрозуміле — але напрочуд веселе. Чоловік усміхався й зачудовано оглядався навкруг.
Дванадцять років лісового життя так і не змогли задавити в ньому захват від краси навколишнього світу. Й раніше, до Свят, чоловік намагався якнайчастіше бувати на природі — в лісі, на річці, в степу. Дехто сміявся, дехто просто не розумів його — аж ось, бач як воно сталося… Й де зараз ті, хто сміявся ?
Чоловік піймав себе на занадто бундючній, а отже, гріховній думці, посміхнувся, покрутив головою й рушив далі.
За півкілометра він натрапив на чималий пагорб й витратив з годину, кілька зіп'явшись на нього, та з величезною насолодою з'їжджаючи. Знизу виявився трамплін, лижника підкидало в повітря, чоловік сміявся з захвату й тут-таки падав — не завжди втримуючись на ногах, але кожного разу аж сяючи з втіхи.
Разом за шостим він з жалем поглянув на інший схил пагорба — набагато крутіший, й впирався він в самий ліс, зітхнув й рушив далі.
Стежка йшла з невеликим нахилом вниз, чоловік спочатку розінався як слід, потім пригальмував — бо сонце било поміж стволами ялин просто в вічі в дивному, заколисуючиму ритмі й дорога починала видаватись рівною й гладкою, як крига на озері, а насправді так і намагалась підсунути то гілляку, то взагалі повалений стовбур; увігнатися в такий на швидкості кілометрів із сорок на годину означало поламати не лише ліжі, а й ноги — тож мисливець з жалем пригальмував й ще з годину їхав, ледь відштовхуючись палицями.
Далі почалася гущавина. Палиці справді заважали, тож чоловік прип'яв їх до спини, й прихилявся, коли траплялась особливо низька гілляка. Колись дерева було висаджено рядками, але з того часу пройшло багато років, а останні років п'ятнадцять за порядком тут не слідкував жоден лісник, тож від рядків залишились лише спогади.
«Що ж, тим краще,» — посміхнувся мандрівник. — «Так навіть цікавіше.»
Час від часу траплялись сліди зайців, одного разу він мало на наїхав на чималого тетерука, що спав у снігу. Паніка його була схожа на вибух авіабомби навпаки — цілий фонтан снігу з гуркотом здійнявся вгору, чорна крилата тінь майнула над головою й лише потім почувся посвист крил…
Мисливець лише посміхнуся й рушив далі.
Ще за годину почало сутеніти. Сонце сховалось спочатку за хмару, потім за обрій, деякий час небо ще палало загравою, аж за півгодини стемніло зовсім й аж тоді чоловік зупинився, віднайшов підходящий сухий стовбур — той акуратно лежав на кріглій галявині, розпалив біля нього багаття, повечеряв останнім пічкуром й від нема чого робити почав лущити насіння з шишок. Наїдок з них був ніякий, а випорожнені шишки йшли в багаття й згоряли там яскраво та швидко. Ще за пару годин чоловік позіхнув, видобув з рюкзаку цупке укривало, закутався й заснув.
Раз чи два він прокидався серед ночі, поглядав на тліючий стовбур, підкочувався до нього ближче й прислухався до лісу. Щось хрустіло й шелестіло недалеко, але на галявину не потикалось.
Мандрівник прокинувся, як тільки виглянуло сонце, випростав закоцюблі ноги, пострибав трохи по галявині, імітуючи зарядку, полускав шишки, погриз молоді ялинові пагінці й рушив далі.
За годину гущавина скінчилась, чоловік видобувся до русла замерзлої річки й нарешті зміг розігнатись до повної швидкості. З півгодони він летів, як вихор, ковзановим кроком, потім захекався, перейшов на крок звичайний, й ще за годину зупинився біля чималої ополонки.
Звичанйно, поруч було безліч вовчих слідів й кілька лусочок вмерзли в кригу біля води. Чоловік задоволено посміхнувся, видобув з рюкзака вершу, розклав, кинув у воду й подався до берега. Майже образу він натрапив на майже необкльовану горобину, дуже зрадів й старанно обірвав геть-усі ягоди. За годину, над берегом вже палало багаття, варився горобиний чи то чай, чи то суп, а чоловік з вельми задоволений виглядом витягав з-під примерзлою ополонки набиту пічкурами й верховодками вершу.
Він витяг з неосяжного свого рюкзаку брезентове цеберко, перелив туди майже все вариво, а казанок повернув на своє місце на вогнищі, але цього разу — з юшкою. Очерету або рогозу поблизу не було, тож замість хліба чоловік знову наламав молодих ялинкових пагінців й смачно пообідав.
Місцина йому сподобалась й лузаючи шишки, мандрівник пообіцяв собі повернутись після Свята.
«Не коли, а якщо…» — майнула підступна думка — але тут-таки й померла, задавлена.
Їхати після обіду йому не схотілось, й до самої темряви чоловік то сидів, то лежав біля вогнища, потім підтяг до нього чималу колоду, підгорнув ближче облузані шишки й заснув під веселий тріск полум'я.
А на ранок почав дути чималий вітер й чоловік змерз. Кутатючись у кудлату вовчу куртку, він якомога швидше завалив снігом залишки вогнища, зіп'явся на лижі й побіг річищем. На жаль, воно не робило тут жодних поворотів й вітер рівномірно й набридливо дув мандрівникові у спину.
Десь за годину йому це набридло, чоловік звернув у ліс — але виявилось, що після теплого вчорашнього дню поміж деревами з'явився міцний й дуже жорсткий наст — й щоб не обдерти й так старенькі вже лижви, мандрівник знову вийшов на річище.
Вітер посилився, й тепер вже не просто дув, а майже штовхав у спину. Трохи проїхавши так, чоловік перестав посміхатись, потім зупинився, витяг з-за спини палиці, а з рюкзака — укривало, скрутив з палиць хрестоподібну конструкцію, розіп'яв укривало на ній, знову став на лижви й рвучким рухом підніс імпровізоване вітрило попереду. Вітер наче сказився й рвонув несподівану іграшку так, що мисливець лежь втримав конструкцію у руках.
Тепер швидкість його досягала кілометрів шестидесяти на годину, а ялин з рівномірними просвітами пообіч дороги не було, й відповідно, не було гіпнотизуючого блимання. Чоловік засмівся, вдавився вітром, закашлявся, але на ногах встояв й цілу годину мчав зі швидкістю автомобіля, ледь встигаючи огинати нечислені й невеликі ополонки.
Спогад про автомобіль прийшов до його голову зненацька. Мадрівник здригнувся, випустив з рук вітрило й, не втримавши рівноваги, покотився по кризі, обдираючи щоки й куртку на ліктях та колінах. Вітрило теж виявилось несамостійним, й злетівши спочатку над ялинами, важко впало метрів за двісті попереду.
Третя вежа - Радутный Радий => читать онлайн фантастическую книгу далее
Было бы неплохо, чтобы фантастическая книга Третя вежа писателя-фантаста Радутный Радий понравилась бы вам!
Если так получится, тогда вы можете порекомендовать эту книгу Третя вежа своим друзьям-любителям фантастики, проставив гиперссылку на эту страницу с произведением: Радутный Радий - Третя вежа.
Ключевые слова страницы: Третя вежа; Радутный Радий, скачать бесплатно книгу, читать книгу онлайн, полностью, полная версия, фантастика, фэнтези, электронная