Атоли ж можуть бути населені, і в нашому становищі це була б дуже велика неприємність. Обережність не завадить… Коли настане ніч, підніміться на поверхню, роздивіться, чи не помітно вогнів, руху суден, туземних каное. Візьміть, якщо вважаєте за потрібне, кого-небудь із команди, щоб супроводили вас…
– Ну, навіщо ж, Миколо Борисовичу, відривати зараз людей від роботи! Я чудово й сам справлюсь, хоча, якщо дозволите, я взяв би з собою Павлика. Він не так уже тут потрібний, та й для нього було б цікаво й корисно…
Капітан згодився. Павлик невимовно радів цій вилазці: він давно не блукав під водою, а нові місця обіцяли нові враження, нові відкриття, нові радощі.
З повною зарядкою рідкого кисню в патронах, електроенергії в акумуляторах, харчування та води в термосах і в повній амуніції геологорозвідників і підводних мисливців, Шелавін і Павлик рівно о п'ятнадцятій годині зійшли з площадки на схил гори й пішли по грунту на південь. Іти було нелегко. Схил був досить стрімкий, густо вкритий уламками скель, ноги загрузали в мулі, плутаючись у водоростях. Можна було б просто пливти над схилами гори за допомогою гвинтів на найменшій швидкості, але Шелавін свідомо відмовився від цього, пояснивши Павликові, що необхідно дослідити геологічну будову гори; геологія ж розкриває свої таємниці тільки пішоходам, а не пілотам, хоча б і підводним.
Багато риб зустрічалося на шляху. Павлик безпомилково називав їх, викликаючи схвальне бурмотіння океанографа.
Через чверть години ходьби Павлик раптом спіткнувся, нахилився й витягнув щось із мулу.
– А ось це що таке? – спитав він, простягаючи Шелавіну свою знахідку.
В його руках був грубої, примітивної роботи, але цілком чітко оформлений кривий ніж з якимсь обрубком замість держака й тьмяно поблискуючим чорним лезом. Ледве глянувши на нього, Шелавін здивовано вигукнув:
– Обсидіановий ніж. Ніж із чистого вулканічного скла! А справа стає надзвичайно цікавою! Абсолютно! Давай, Павлику, ще покопаємось тут.
Через хвилину Шелавін з торжеством витягнув із мулу ще одну знахідку.
– Так і є! – радісно сказав він, роздивляючись її. – Обсидіановий наконечник списа… Чудово! Абсолютно! Копай, копай, Павлику!
Більше, проте, вони нічого не знайшли. Трохи відпочивши, вони пішли далі. Шелавін втратив на якийсь час свою звичайну балакучість і довго йшов мовчки, заглиблений у думки, лише зрідка нагадуючи Павликові:
– Дивись під ноги. Гарненько дивись! Не пропусти чого-небудь…
І знову йшов уперед, похиливши голову, мовчазний і замислений, зрідка бурмочучи щось нерозбірливе і наштовхуючись на скелі. Через півгодини Шелавін раптом зупинився перед великою плоскою скелею. Підвівши очі, він на мить завмер, а потім закричав голосом, повним захоплення:.
– Човен! Туземне каное!..
З несподіваною спритністю й швидкістю він скочив на скелю. Перед ним, як на п'єдесталі з базальту, майже до борту засипане мулом, лежало довге суденце з характерно вигнутим носом, прикрашеним вигадливою фантастичною різьбою.
– Сюди, Павлику! – нетерпляче закричав Шелавін. – За лопатку! Розчищай!
Оточені хмарою мулу, вони гарячково працювали з чверть години, і коли мул осів, а вода набула своєї звичайної прозорості, перед ними лежала туземна пірога з проломленим дном, навантажена залишками прогнилих рибальських сіток. Порпаючись у цій купі, то Шелавін, то Павлик з радісними криками витягали все нові й нові знахідки: людський череп, дерев'яні статуетки з людськими або пташиними головами, рибальські кістяні гачки, якісь дерев'яні червонуваті дощечки довжиною від одного до двох метрів, покриті густою в'яззю незрозумілих значків.
Перша ж дощечка, що потрапила до рук Шелавіна, справила на нього приголомшливе враження. Уткнувшись в неї майже впритул шоломом, з нестямними очима, що майже вилазили з орбіт, він вдивлявся декілька хвилин у довгі рядки цих значків, потім, раптом пританцьовуючи на місці, закричав:
– Кохау!.. Кохау ронго-ронго… Це вони! Це вони! Кохау ронго-ронго рапануйців!..
Остовпілий від здивування Павлик з розкритим ротом дивився на цю картину, що нагадувала танець первісних дикунів з якимись незрозумілими заклинаннями.
– Чи розумієте ви, юначе, що це значить, дозвольте вас спитати? Ні, ні! Ви не розумієте, що це значить!.. Це… Це…
– А що ж це, й справді, значить? – спитав, отямившись, Павлик.
Але Шелавін раптом замовк, зосереджено замислився, потім пробурмотів:
– Що це значить? Гм… гм… Зачекаємо трохи… Треба переконатися. Треба перевірити. Ми ще натрапимо… Я певний, що натрапимо на аху і… і… Ходімо! Скоріше ходімо далі!.. Складай усе в човен! Повертаючись назад, захопимо.
Шелавін майже біг попереду, а Павлик ледве встигав за ним. Так вони пройшли ще з півгодини, і коли Павлик нарешті відчув, що вибивається з сил, Шелавін раптом зупинився.
Перед ними, стіною метрів зо два заввишки, тягнулась поперек схилу, метрів на п'ятдесят-шістдесят завдовжки, складена з величезних плит тераса. Але ні Шелавін, ні Павлик не дивились на неї. В цілковитому мовчанні, наче зачаровані, закинувши голови, вони не зводили очей з кількох гігантських статуй, що мовчазно, в похмурому й грізному спокої височіли над терасою на п'ятнадцять-двадцять метрів. У променях ліхтарів було видно їхні дивовижні голови, прикрашені, немов кам'яними тюрбанами, величезними, двометровими циліндрами. Зрізані назад вузькі чола, довгі ввігнуті носи, глибокі порожні й чорні орбіти, тонкі, суворо стиснуті губи та гострі підборіддя справляли незабутнє враження внутрішньою силою свого надлюдського образу.
Вони стояли на видовжених тулубах, без ніг, з ледве окресленими під грудьми руками – примітивні й могутні, мовчазні й грізні, – і пильно дивилися вперед, у безмежні простори океану, через голови пігмеїв, що зненацька з'явилися звідти. Між цими виструнченими, наче на варті, гігантами валялося багато фігур, уже повалених океаном; величезні циліндри, що колись прикрашали їхні голови, позлітали з них і лежали осторонь.
– Рапа-Нуї… – бурмотів океанограф. – Рапа-Нуї… Стародавній Вайгу… Значить, правда: його затопив океан… Дивись, Павлику! Дивись! Запам'ятай це назавжди…
Довго стояли вони мовчки перед кам'яними гігантами. Нарешті Шелавін, наче прокинувшись, зітхнув і сказав:
– Треба йти далі, Павлику. Ми ще зустрінемо їх немало. Нам треба закінчити обслідування острова.
Кинувши останній довгий погляд на підводних вартових гори, Шелавін запустив гвинт і поплив далі на південь. Павлик рушив услід за ним. Після тривалого мовчання він спитав океанографа:
– Чому ви сказали, Іване Степановичу, «острова»? Хіба це не просто підводна гора?
– А де ж ти бачив підводну гору з затонулими на ній човнами, ножами, списами й, нарешті, з такими спорудами, як ці тераси й колосальні статуї? Га?.. Дозвольте вас спитати, юначе?
– Ну що ж? – набравшись духу, заперечив Павлик. – Ви ж нам якось розповідали на гуртку про острови й навіть материки, що опустилися в море! Може, й тут сталося те саме?
– Гм, гм… – зам'явся океанограф. – Так… Звичайно, буває… Почасти ти маєш рацію, але тільки почасти. Адже можуть бути випадки, коли острів чи материк поступово або відразу, але лише частково покривається наступаючим океаном. Здається, про ці трансгресії океану я теж вам говорив? Очевидно, і тут стався такий самий випадок… А що це таке? – раптом обірвавши себе, показав рукою Шелавін на велику темну пляму, що виділялась на схилі в підводних сутінках.
– Вхід в печеру або грот, можу сказати напевно, – не замислюючись, відповів Павлик, який вважав себе в цих питаннях досить досвідченою людиною.
– І, мабуть, у дуже велику печеру, – додав океанограф. – Треба подивитись!
Павлик першим вплив у печеру. Виявилось, що вона дійсно була величезних розмірів, а базальтові стіни та склепіння свідчили про її вулканічне походження. Можливо, що в далекі геологічні епохи через це жерло або боковий хід виливалась із надр землі розплавлена лава. Печера була дуже висока, широка й тягнулась далеко в глиб гори. Її дно було вкрите мулом, в якому серед незліченних черепашок копошилась сила-силенна голкошкірих та кишечнопорожнинних; стіни, уламки скель і горби застиглої лави заросли фестонами, завісами, ковдрами вапнякових водоростей.
Нашвидку обдивившись печеру, Шелавін і Павлик відчули втому й голод. Вирішено було зробити привал, відпочити й поїсти. Обидва сіли на невеликий уламок скелі й заходилися коло термосів. Зробивши кілька ковтків гарячого какао, Павлик відновив перервану розмову.
– Іване Степановичу, якщо ми не на звичайній підводній горі, то що ж це за острів?
– Це острів Рапа-Нуї. Таємничий, загадковий острів, що завдав і до цього часу ще завдає багато клопоту й мук географам, етнографам та історикам культури всього цивілізованого світу. Чи чув ти що-небудь про цей острів?
– Рапа-Нуї?.. Ні, – признався Павлик, – вперше чую.
– Гм… Нічого казати! Знавець! Але, може, ти знаєш його під назвою Вайгу, як його інколи називають?
– Н-ні, Іване Степановичу, – відповів Павлик, відчуваючи вже деяку ніяковість. – І Вайгу щось не знаю.
– Не розумію. Абсолютно не розумію. Чого вас тільки вчили в цих ваших славнозвісних гімназіях, чи, як їх там… коледжах, чи що!
– Коледж святого Патрика, Іване Степановичу, в Квебеку.
– Не святого Патрика, – обурився нарешті океанограф, – а святого неуцтва!.. Ось що! Святого неуцтва! Не знати нічого і навіть не чути про острів Рапа-Нуї, або Вайгу, або Пасхи! Це неймовірно!
– Пасхи? Острів святої Пасхи? – пожвавішав Павлик. – Я щось пригадую… Так, так, я пригадую… Це малесенький острів серед Тихого океану. Його відкрив Девіс у тисяча шістсот вісімдесят сьомому році, потім адмірал Роггевен – в тисяча сімсот двадцять другому році. І острів населяли тоді язичники, ідолопоклонники, але потім туди приїхали якісь монахи й навернули їх до християнства. Ось і все, що нам розповів про острів Пасхи учитель географії в коледжі.
– Ідіот, обов'язком якого було перетворювати дітей в таких ідіотів, як і він сам! Як добре, Павлику, що ти вирвався з цієї фабрики неуків, тупиць та ханж! Вступиш до нашої радянської школи, – і весь світ розкриється перед тобою в усій своїй красі та правді! Адже тобі не розповіли в коледжі найцікавішого про цей надзвичайний острів! Малесенький острівець, який за годину ходьби можна пересікти з одного кінця в другий! Самотній клаптик землі, загублений серед безмежного океану, відокремлений чотирма тисячами кілометрів від Південної Америки й таким же приблизно віддаленням від найближчих островів Полінезії. І ось цей незначний острівець являє собою справжній клубок наукових загадок і таємниць! Ти подумай тільки, Павлику: серед усієї Полінезії, між усіма її численними островами й племенами, тільки тут, у цього маленького народу, що населяв Рапа-Нуї, розвинулась і розквітла письменність! На тих самих кохау ронго-ронго – довгих червонуватокоричневих дощечках, які ми тільки що знайшли в каное й тримали в руках! Мало того! Ці дерев'яні таблиці з письменами стародавніх рапануйців до цього часу не прочитані, не розкриті жодним ученим цивілізованого світу.
Шелавін замовк і ковтнув кілька раз какао з термоса.
– А ці тераси, або аху, як їх називають туземці? А ці надзвичайні, дивовижні статуї? – продовжував він через хвилину. – Як міг зробити ці велетенські споруди
маленький народ, який стояв на найнижчому рівні культури? Адже деякі з цих статуй досягають двадцяти трьох метрів заввишки, мають у плечах до двох-трьох метрів, з двометровими тюрбанами на головах, важать близько двох тисяч центнерів! А таких аху на момент появи європейців нараховувалось не менше як двісті шістдесят штук, а статуй – більше п'ятисот, і всі вони своїми погрозливими обличчями обернені до океану.
– Виходить, тут колись жили інші люди? – спитав Павлик, дуже захоплений цією розповіддю.
– От-от… Щоб розгадати всі ці загадки, деякі вчені висловили саме таке припущення. Цей острів, на їхню думку, у далеку давнину був значно більших розмірів. Його населяло численне плем'я із своєрідною, досить високою культурою, набагато вищою, ніж у тих жалюгідних племен, яких застали на острові перші європейці. І ось настав час, коли стародавні рапануйці почали помічати, що їх острів повільно, але невпинно поглинається морем. Тоді вони, сповнені тривоги й неясних побоювань, звернулись до своїх богів, шукаючи у них захисту проти загрозливої стихії. Вони почали будувати при березі моря величезні тераси й ставити на них численних ідолів як стражів і охоронців рідної землі. Але океан продовжував невблаганно наступати, і даремно кам'яні боги втуплювали в нього свої погрозливі погляди. Одначе люди не втрачали надії. Гарячково продовжували вони свою працю: висікали нових ідолів, будували нові аху й споруджували на них нові й нові ряди своїх стражів та охоронців. Так продовжувалось, мабуть, багато десятків років.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67