Здавалось, що товсті, розфранчені, виряджені, як на весілля, пани віддали в розпорядження прислужливих перукарів свої відгодовані, густо напудрені морди. Губани ніжно і обережно знімали цей кораловий пил з щік і зябрів папуг, своїх багатих родичів, і, мабуть, з насолодою поїдали його.
У сміх і вигуки Павлика, в безперервний потік українсько-російської лайки і обурених криків Скворешні під шолом Павлика увірвався голос зоолога:
– Чого смієшся, бічо?
І через хвилину мовчання почувся його тривожний оклик:
– Павлику! Павлику! Де ти? Де ти подівся? Павлик оглянувся. Він був сам. Заспокоєне його нерухомістю, знову розквітло і закипіло навколо нього життя.
Скільки часу він простояв тут, зачарований і закам'яніти, в цьому чудовому, невимовної краси саду? Хвилину чи годину? Де Арсен Давидович? Як знайти його тепер в цих хашах? Як вибратися звідси?
– Арсене Даниловичу! – тремтячим голосом послав він несміливий оклик в зелений безконечний простір навколо себе. – Арсене Давидовичу!
– Говори, Павлику! – почулася відповідь. – Говори, говори! Я слухаю! Де ти? Відстрой Скворешню. Він заважає.
– Я серед коралів. Я відстав від вас, Арсене Давидовичу… Тільки на хвилинку… Я не знаю, куди йти…
У нього скривилися губи, і він несподівано схлипнув.
– Бічо, ти тільки не лякайся! Стій спокійно, не сходь з місця. Я недалеко: ми, мабуть, тільки хвилин п'ять як розійшлися, не більше. Подивися навкруги, Павлику. Я йшов через корали прямцем. Подивися, чи не видно моїх слідів: зламаних гілок, кущів… Обдивися уважно, бічо.
– Та ні… Арсене Давидовичу, – тремтячим голосом сказав Павлик, безпомічно оглядаючись навколо. – Вони всі однакові, гілки і кущі. Вони всі ніби поламані… Ні… нічого не видно… Арсене… Арсене Давидовичу!..
Останні слова Павлик промовив майже пошепки, переривчастим голосом; становище здавалося йому безвихідним і далеко не відповідало розмірам Павликової мужності.
– Ну і це не страшно, бічо. Не бійся, голубе! Стій на місці і нікуди не йди. Я збігаю до Скворешні, допоможу йому, а потім – до тебе. Через п'ятнадцять-двадцять хвилин я повернусь.
– Гаразд, Арсене Давидовичу…
– Ти тільки стій нерухомо, і ніхто тебе не зачепить. На всякий випадок надінь рукавиці.
У Павлика стиснулося серце від цих слів.
– Добре, Арсене Давидовичу… на… надіну…
– Пам'ятай, як користуватися ними. Увімкни струм. Краще за все обіймай ворога обома руками, обома долонями, щільно… Я вже біжу до Скворешні, говорю з тобою на ходу і буду говорити, щоб тобі не було нудно самому. Якщо побачиш щось підозріле, скажи мені.
Поки зоолог продовжував розмовами розважати Павлика, хлопчик зняв згорток з пояса і пальцями, що не розгиналися від страху, ледве розгорнув його. В руках у нього опинилися дві білі гумові рукавиці не зовсім звичайні на вигляд: кожна складалася з трьох пальців – для великого, вказівного і одного спільного для решти трьох. На здутій долоні було видно випуклу металеву пластинку, а широкі довгі розтруби повинні були далеко заходити за кисті рук. Павлик натяг рукавиці на руки і пристебнув розтруби спеціальними кнопками до рукавів скафандра.
«Обнімай ворога обома долонями», повторив він про себе.
Він оглянувся навкруги. Він готовий був заплакати від страху. Які вороги? Хто вони? Це, мабуть, щось жахливе… Баракуда… Акула… Хто ще тут буває? Баракуда… Акула… Обняти акулу…
Майже не слухаючи зоолога, Павлик з завмираючим серцем слідкував за кожною тінню, що з'являлася вдалині, в зелених сутінках.
Пропливали то поодинці, то цілими зграями різнобарвні ніжно пульсуючі медузи. Мелькали риби, поблискуючи яскравими фарбами. Проносились величезними зграями маленькі крилоногі молюски з широкими плавцями і майже зовсім прозорими, тонкими і ніжними, як хрящ, черепашками. Креветки – граціозні і тонкі морські рачки – вправно полювали на них і зникали разом з ними. Вдалині промайнула голуба іскорка, стрибнула вгору, впала вниз, зустрілася з червоною, синьою, зеленою… Вже їх сотні, тисячі цих різнобарвних, як коштовне каміння, що стрибали вгору і вниз, у всі боки, іскорок. Ось уже все навколо посмуговано, списано мільйонами і мільярдами блискаючих і палаючих ниток і крапок. Ніби густий дощ із крихітних, пурпурних, сапфірових, ізумрудних, золотих іскор вихором носиться навколо. Це танець сафірин, крихітних рачків з ряду веслоногих.
Розкривши рота від захоплення, забувши про страх і самітність, Павлик дибився навколо, засліплений чудовим видовищем, машинально відповідаючи іноді на запитання зоолога.
Зненацька з піску на дні біля Павликових ніг звилося величезне чотирикутне створіння, оксамитовочорне, плоске, як залізний лист. В одному його кутку видно було велику розкриту панду, над нею, на горбочку, двоє палаючих очей. Два інших кутки хвилеподібно і швидко, мов крила, вигиналися. З четвертого кутка звисав тонкий, як батіг, хвіст з довгим шипом, що стримів догори. Це був скат. Він на льоту піймав рибу, яка пропливала надто близько від його сховища, проковтнув її і впав на дно. Там він швидко, в кілька прийомів зметнув хмару піску, і, коли вона осіла, скат зник під ним.
Павлик цього вже не бачив. Поява двометрового чудовиська була такою несподіваною, що, піднявши руки, смертельно злякавшись, він кинувся вбік, до високої, як скеля, відмерлої колони коралів.
Ледве він встиг відскочити, як щось величезне, довге, загострене спереду зметнулось із-за великого сусіднього куща і кинулось на нього з навальністю артилерійського снаряда. Павлик відчув страшний удар в груди, під його простягнутою рукою пронеслася жахлива паща, повна зубів, і величезні холодні очі. Промайнула думка: «Обняти»…
Руки зімкнулися навколо якоїсь слизької товстої колоди. Павлик відчув ще сильніший приголомшливий удар, потім усе зникло, провалилося в темряву…
Розділ III
ПІСЛЯ БОЮ
– Швидше, швидше, товаришу Лорд! Я держу її за хвіст, щоб її чорти держали! Сили мої кінчаються, будь вона проклята!
– Скворешня! Що це таке?
Зоолог вибіг із хащів водоростей. Він побачив незвичайну картину. На відкритій галявині в яскравому зеленуватому світлі, біля кількох машин, що працювали під прозорими, немов із скла, ковпаками, стояла гігантська постать людини в металевому скафандрі і величезному шоломі. Зігнувшись у вигляді великого потужного лука, вона однією рукою держала петлю з товстого гнучкого кабеля, що з'єднував два ковпаки з працюючими машинами. В петлю вчепилася зубами невелика, двометрова акула, яку людина держала рукою за тонку частину тіла, біля самого хвоста. Рило акули далеко виступало над широкою пащею, її темносіра жорстка шкіра була схожа на напилок, великі круглі очі, тупі, безтямні, палали білуваторожевим вогнем люті. Зоолог одразу ж впізнав осе-ледцьову акулу, неймовірна зажерливість якої дивувала ще стародавніх спостерігачів. Звичайною їжею цієї акули є оселедці, коли вони хмарами піднімаються із глибин і йдуть до берегів для нересту. Але вона переслідує й інших риб, яких тільки в змозі здолати.
Своїй славнозвісній родичці, прославленій розбійниці морів і океанів – звичайній акулі, або мокою, – оселедцьова акула поступається лише розміром і силою.
Акула, яку велетень з надзвичайним напруженням сил тримав за хвіст, звивалася, згиналася і розгиналася, але не випускала з пащі захопленого нею кабеля.
Ноги Скворешні по кісточки вгрузли в пісок. Червоне від зусилля обличчя було вкрите потом. Акула люто смикала кабель у всі боки, але не могла вирвати його з рук велетня.
Вихопивши з піхов кортик, зоолог кинувся до акули.
– Рукавиці, рукавиці, Лорде! – зарепетував Скворешня, мотаючись слідом за скаженими рухами акули. – Кортиком нічого не зробите!
Зоолог зупинився. В одну мить рукавиці були натягнуті на руки, кнопки застебнуті, і в наступну мить дві долоні злегка стиснули акулу з обох боків. Від удару електричного струму акула здригнулась, судорожно звилася майже в кільце, потім з неймовірною силою розпрямилась, відкинувши Скворешню і зоолога, мов кошенят, у різні боки. Потім вона розімкнула пащу і, здригаючись, опустилася на дно.
Зоолог зараз же схопився на ноги, але Скворешня підіймався з грунту поволі, з зусиллям.
– Як це сталося, Скворешня?
– Фу-у-у… Дайте віддихатися… Коли б ви запізнилися на дві-три хвилини, погано було б… машинам. Цій божевільній рибині з голоду здалося, що кабель – це щось їстівне, і вона вчепилася в нього. Розумієте, Арсене Давидовичу, що було б з агрегатами, коли б вона вирвала кабель з-під ковпаків?! Тиск води, що ввірвалася б, знищив би ці ніжні машини. Я зробив з кабеля петлю в тому місці, де вона його схопила, і пружинив, приймаючи на свою руку всі удари акули. Спершу я цю тварюку бив по морді, по очах; вона тільки метляла головою, але кабеля не випускала і страшенно смикала його, працюючи хвостом. Тоді я піймав другою рукою хвіст. Ну й силища!
– Чому ж ви не пустили в хід свої рукавиці?
– Та тому, що боявся випустити з рук кабель. Біс її знає, що вона натворила б у цей момент! А де ж Павлик? Я чув вашу розмову. Він десь відстав від вас? Зоолог затурбувався.
– Ах, матінко! – скрикнув він. – Я зовсім забув про нього. Павлику! Павлику! Чого ж ти мовчиш? Павлику!..
Він з тривогою подивився на Скворєшшо.
– Ви теж не чуєте відповіді?
Велетень захвилювався. Як завжди в такі хвилини, Скворешня негайно звертався до дикої суміші українських і російських слів, яку він називав «рідною мовою». Багато обставин взяли участь у формуванні цієї «мови» і в переконанні Скворешні в тому, що це його рідна мова: і Воронезький район, в одному з напівукраїнських, напів-обрусілих сіл якого він народився, і виховання в російській школі-десятирічці, і велика любов до російської літератури, особливо до російських поетів, яка жила в ньому разом з пристрасною любов'ю до Шевченка, Коцюбинського, і, нарешті, служба в Червоному флоті: спочатку в надводному, а потім, і до цього часу, в підводному.
– Ні, нічого не слишу, – сказав він, голосно сопучи, і з неприхованим роздратуванням додав: – Де ж ви мальчика загубили, товаришу Лорд?
– Він відстав у кораловій хащі, коли я спішив до вас, Скворешня… Павлику! Павлику! Відповідай же!.. Він мовчить… З ним щось сталося, – сказав зоолог. – Біжімо, Скворешня!
– Треба було до нього возвращаться, а не до мене бігти. Чорти б мене не схопили, коли б ще десять мінут лишку дали. Запускайте гвинт, а я сейчас за вами.
Він відкрив патронташ на поясі і натиснув одну з численних кнопок на довгому щитку управління. Почувся голос:
– Говорить старший лейтенант Богров. Що скажете, Скворешня?
Скворешня, за звичкою, випрямився, підтягся і сказав:
– Спішу доповісти: хлопчик Павлик, що знаходиться на борту корабля, направляючись разом з товаришем Лордкіпанідзе до місця роботи на пункті номер шість Коралової мілини, відстав у дорозі від товариша Лордкіпанідзе, загубився в коралових заростях і перестав відповідати на виклики. Товариш Лордкіпанідзе, який поспішав за моїм викликом до мене на допомогу в зв'язку з нападом на кабель і на мене акули, зараз знаходиться тут.
Прошу дозволу відправитися на розшуки хлопчика, а также прислати мені зміну на пункт.
– Гаразд, Скворешня, – почулася поспішна відповідь. – Негайно вирушайте на розшуки. Зміну пришлю, не чекайте на неї.
– Єсть, товаришу старший лейтенант!
Він схопие невелику лопатку, що лежала на грунті, і швидко закидав кабель піском. У цей час зоолог відкрив щиток управління на поясі і натиснув кнопку. З нижньої частини горба на спині висунувся товстий стержень, розкрився, як квітка, і перетворився на невеликий гвинт. Одночасно розгорнулися металеві краги на ногах і перетворилися на площини горизонтального і вертикального рулів. Зоолог пересунув важелець, гвинт швидко завертівся, і учений, напівлежачії і зімкнувши ноги, понісся вперед, розтинаючи шоломом воду і ступнями ніг керуючи рулями. Через хвилину, немов величезна торпеда, повз нього лронісся Скворешня. Який не був стурбований і засмучений зоолог, він не міг утриматися, щоб не вигукнути від захоплення, дивлячись на могутню постать Скворешні, яка швидко мчала вперед.
– Який чудовий винахід Крєпіна! – прошепотів він.
– Що ви сказали?
– Так, нічого… – знітився зоолог.
Йому здавалось непростимим думати зараз про щось інше, окрім Павлика.
– Швидше, Лорд! Швидше!
Зоолог порівнявся з Скворешнею. Пересунувши ще на кілька поділок важільці і збільшивши цим самим число обертів гвинта, вони вже зовсім в горизонтальному положенні понеслися ще швидше.
Налякані риби ледве встигали кидатися вбік від цих дивовижних, незвичайних для підводного світу створінь. Невелика каракатиця на мить затрималась і зараз же розплющилась об плече зоолога. Випустивши густу чорнильну хмару, розпустивши в передсмертній агонії свої десять рук, вона опустилася на дно, крутячись у вирі, який утворився позаду зоолога. Кілька довгих в'юнких угрів потоком води були притягнуті до скафандра Скворешні.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67