Горєлов сплеснув величезними долонями і прямо завив:
– Ради бога, Арсене Давидовичу! Змилуйтесь… Звідки ожиріння? Який ревматизм? Пожалійте пам'ять моєї покійної мами! Адже вона померла від запалення легенів.
– Ну ось, бачите… бачите… – бурмотів у замішанні зоолог, схиляючись над мікроскопом. – Померла… З такими речами треба бути обережнішим!
– Слово честі, Арсене Давидовичу, я не витримаю! Ви скільки разів виходили на дно без мене, а я тут змушений киснути і гризти собі лікті від заздрощів. Скільки цікавого, мабуть, зустрічалося! Ні! Запевняю вас, я не витримаю. Я від самого цього серйозно захворію. Я вам був би, певне, корисний. Адже ви знаєте, як мене цікавлять ваші екскурсії!
– Ну, не вдавайтеся у такий відчай, друже, – сказав розчулений учений. – Ми з вами ще славно попрацюємо. Ось ми через три дні зробимо тривалу глибоководну станцію, днів на п'ять. Це передбачено нашим новим планом роботи. Обіцяю вам, що без вас я жодного кроку на дні не зроблю!
Горєлов випростався, немов від несподіваного удару, і, здавалось, ще дужче пожовтів, його чорні запалі очі на мить прикрилися коричневими повіками. Він хвилину помовчав, потім глухо запитав:
– А до цієї станції… далеко звідси?..
– Ні, голубчику! – посміхаючись, як примхливій дитині, що не має терпіння дочекатися обіцяної іграшки, відповів зоолог. – Лише двісті двадцять кілометрів на південь по теперішньому меридіану… Навколо цього пункту зовсім невивчена ділянка. Там на нас чекає багато цікавого, нового… Тільки, будь ласка, – спохватився учений, – нікому не говоріть про це… Капітан не хоче, щоб цей план був комусь відомий… Пам'ятаєте… після історії в Саргассовому морі… Але, я знаю, ви не з балакливих.
Горєлов нічого не відповів. Він сидів мовчки, зігнувшись і опустивши голову. Потім важко піднявся.
– Гаразд… – невиразно промовив він і, човгаючи великими м'якими туфлями, поволі попрямував до дверей.
Учений дивився йому вслід, на його кістляву згорблену спину з виступаючими крізь халат лопатками і нерішуче, з деякою тривогою в голосі сказав:
– Зрештою, я думаю, не так уже це й важливо, Федоре Михайловичу… Може ми обійдемося і без грязьових ванн.
Але Горєлов, мабуть, не почув. Не повертаючись і не відповідаючи, з опущеною головою, він вийшов з лабораторії і засунув за собою двері.
Після пригоди в ущелинах підводного хребта ставлення зоолога до Горєлова докорінно змінилося. А втім, весь екіпаж підводного човна, починаючи від капітана, не знав, чим більше захоплюватися: чи мужньою боротьбою Павлика з полчищами крабів, чи самовідданістю, яку так несподівано виявив похмурий Горєлов в розшуках океанографа. Але, мабуть, над усе компенсуючи, видимо, своє попереднє стримане ставлення до нього, всі оточили турботою і увагою старшого механіка, який так серйозно потерпів під час надання допомоги товаришеві.
Немов соромлячись, зніяковіло сприймав Горєлов усі ці знаки поваги й шаноби і незграбно віджартовувався від дбайливого нагляду зоолога. Горєлов не намагався і не міг приховати радості, яка часто освітлювала і перетворювала його звичайно суворе, похмуре обличчя в цій атмосфері теплоти і дружньої участі, що оточувала його тепер. І все ж не раз траплялось, що товариші, які провідували його, знаходили його в пригніченому настрої, коли він, мабуть, дуже бажав лише самотності, коли попередня нелюдимість, похмурість поверталися до нього, і тоді, сидячи зігнутим на ліжку, з низько опушеною, затиснутою між долонями головою, на всі запитання, стривожені і співчутливі, Горєлов відповідав роздратовано і відривисто, і бідний зоолог губився в здогадах про причину такого поганого стану свого єдиного пацієнта, приписуючи ці раптові зміни в настрої лише його, зоолога, неправильному лікуванню. Проте, в міру того як видужування Горєлова йшло вперед, напади цієї хандри і роздратованості, на велике задоволення вченого, з'являлися все рідше і останніми днями, з того часу як хворий устав з ліжка і почав виходити з госпітального відсіку, майже зовсім зникли.
Не важко зрозуміти тому тривогу, з якою проводжав зоолог Горєлова, коли той раптом пішов з лабораторії, і чому він довго не міг зосередитися на роботі, за яку було взявся.
Розділ V
ЛОРД У НЕБЕЗПЕЦІ
Молоді люди вирвалися з вихідної камери підводного човна, немов пустотливі школярі на перерву після нудного уроку. Марат із сміхом зштовхнув з площадки Цоя, який не встиг запустити свого гвинта, і Цой, безглуздо розмахуючи руками і ногами і відчайдушно лаючись, полетів на дно.
– Піймався, золотошукач! – торжествуюче вигукнув Марат і, запустивши гвинт, кинувся за Цоєм, схопив його за ноги і шугонув з ним вгору.
– Відпусти, чорт! – несамовито закричав Цой, висячи вниз головою і відбиваючись з усієї сили. Він задихався від сміху і ледве міг час від часу люто кидати Маратові: – Негідник! Мерзотник! Я тебе розпотрошу! Відпусти краще! Хуліган! Я тебе четвертую, як тільки з'явишся в мене в лабораторії. Караул!!!
Марат з гиканням і реготом нісся на всю потужність свого п'ятдесятисильного мотора, міцно тримаючи свою жертву за ноги, і Цой безпомічно висів під ним, роблячи неймовірні зусилля, щоб звільнитися.
Бачачи, що становище Цоя таке незаздрісне, Павлик, який ув'язався за своїми друзями, не міг більше витримати. Він запустив свій гвинт на всі десять десятих ходу, птахом злетів над Маратом і з диким пронизливим верещанням упав на плечі підводного пустуна, обняв ногами його шию і, перегнувшись вниз головою, почав відривати Маратові руки від ніг його жертви.
– Тримайся, Цой! – верещав він. – Тримайся! Ми його скрутимо! І – в міліцію!..
Клубок з трьох металевих тіл то сплітався, то розплітався. Три яскраві голубі зірочки витанцьовували в незвичайному танці. Приваблені їх світлом, жителі глибин, сяючи різнокольоровими вогниками, поспішали звідусіль до місця бою і зараз же фейєрверком розліталися на всі боки. Все ще висячи головою вниз, Цой згадав про свій недіючий гвинт. В одну мить він відкрив патронташ; в наступну мить потужний струмінь води вдарив Маратові в груди, і він, приголомшений, відлетів зненацька на кілька метрів разом з Павликом, перевертаючись і крутячись у вирі. Почалася нова погоня.
– Держи його! Держи!.. – ревів Цой, швидко несучись за голубою зірочкою Марата.
– Держи!.. – верещав у захопленні Павлик.
Він був значно легший за Марата, і гвинт ніс його з більшою швидкістю, тому Павлик перший наздогнав злочинця і повис на ньому.
– Павлику, пусти!.. – запихкавшись і задихаючись від сміху, благав Марат. – Він мене уб'є! Слово честі!..
Поки вони вовтузились, підоспів Цой. Цой і Павлик з обох боків вчепилися в Маратові плечі і почали його струшувати під жалібні зойки, благання і покаянні обіцянки. Від струшувань Маратова голова хиталася, і він змушений був з усієї сили напружувати шию, щоб не стукатися головою об шолом.
Зрештою Павлик, змилосердившись, відпустив Ма-рата. Втомлені, але веселі, всі троє повільно попливли, вибухаючи іноді реготом при згадці про те, як кумедно Цой висів головою вниз, як відлетіли Марат з Павликом, як смішно теліпалася Маратова голова в шоломі. Марат плив попереду, іноді поглядаючи на свій компас.
– А куди тобі, власне, треба? – запитав нарешті Цой.
– До Шелавіна… Він оглядає розставлені прилади і просить Скворешню прислати йому новий глибоководний термометр замість роздавленого водою. Не витримав тиску… Мабуть, його оболонка була з якимось дефектом.
– Так, з тиском майже в п'ятсот атмосфер жартувати не можна. Бідолашний Матвєєв буде тепер все життя пам'ятати про нього!
– Ти був при цьому? Як це сталося?
– Я теж був! Я теж був, Марате! – квапливо заговорив Пазлик. – Я сам бачив. Ой, як страшно! Іванові Степановичу потрібна була проба води. Матвєєв підійшов до крана і тільки повернув маховичок… Кран, мабуть, зіпсувався… чи я не знаю, чому…
– Труба була погано нагвинчена, – пояснив Цой.
– Авжеж… труба була погано нагвинчена, і тільки Матвєєв відвернув кран, як раптом він з жахливим свистом… таким свистом, що просто жах… раптом відірвався і – як куля!.. Ніхто навіть не міг його помітити в повітрі. І як грюкне в перебірку!..
– Пробив перебірку? – запитав Марат.
– Ні, не пробив. А з труби вирвався струмінь води – тонкий, прямий, твердий, як стальний прут. Весь у парі… І весь відсік наповнився парою.
– Розширення води від раптового зменшення тиску, – знову вставив Цой.
– Так, від раптового зменшення тиску… – машинально повторив за ним Павлик. – Матвєєв кинувся закрити резервний кран біля обшивки і ненароком зачепив рукою за водяний прут… І я сам бачив, Марате, сам бачив, як від його руки відлетіли два пальці. Ну, знаєш, неначе ножем відрізало!.. Спершу Матвєєв навіть нічого не відчув, він тільки гойднувся. Потім бризнула кров, він побілів. Скворешня його вивів, а Іван Степанович кинувся до крана і сам закрив його. Ой, як страшно було Марате!..
Попереду показалася червона тьмяна пляма, яка незабаром перетворилася в червону лампочку, а потім і вертикально натягнутий пливучим буєм тонкий трос; на ньому висіли глибоководний термометр і, трохи вище, вертушка Екмана-Мерца. Лопаті гвинта тихо оберталися в мідному кільці вертушки, чотирикутна лопать руля показувала напрям течії – з півдня на північ. Трос своїми кінцями губився в темряві, але і вгорі і внизу тьмяними червоними плямами пробивалося світло інших лампочок, показуючи положення троса в обох напрямах.
Друзі наблизилися до троса і до Шелавіна, який працював біля нього.
Несподівано пролунало гудіння зумера – всіх чотирьох викликав підводний човен.
– Слухайте, слухайте! Шелавін! Цой! Бронштейн! Буняк! Говорить «Піонер», вахтовий начальник лейтенант Кравцов. Пропоную негайно повернутися на підводний човен. Настроюйтесь на хвилю начальника наукової частини професора Лордкіпанідзе. Він посилає сигнали про нещастя. Тримайте з ним зв'язок. Повертаючись на підводний човен, розсиптеся в ланцюг у межах видимості вогнів одне одного. Може, ви зустрінете його. Повертайтесь на десяти десятих… Підводний човен готується до походу.
– Прилади залишити? – схвильовано запитав Шелавін.
– Залиште! – відповів лейтенант і смішливо додав: – От влипла в історію наша борода! Потрапив, можна сказати, в ніжні обійми…
Лейтенанта різко перебив голос капітана:
– Не час теревені правити, товаришу лейтенант! Ви на вахті і в обставинах далеко не веселих.
– Винуват, товаришу командир. – Голос лейтенанта був дуже зніяковілий.
– Хвилю підводного човна не виключаю, – повідомив тимчасом в центральний пост Шелавін і звернувся до своїх супутників: – Розсипатися в цеп ліворуч!
Першим від мене – Павлик, другим – Марат, останнім – Цой. Включайте хвилю Арсена Давидовича. Вперед на десяти десятих! Напрям – ост-зюйд-ост. Рівнятися по мені!
Всі четверо довгим ланцюжком понеслися вперед, у чорний простір.
Через кілька хвилин під їхніми шоломами почувся спокійний, ясний голос зоолога:
– Тварина трохи послабила кільця. Намагаюся обережно просунути ліву руку з компасом до очей.
– Значить, напрям вам все ще невідомий? – запитав голос капітана.
– Ні, Миколо Борисовичу.
– Швидкість почуваєте? – продовжував допитуватись капітан.
– Гадаю, що швидкість дорівнює приблизно п'ятдесяти кілометрам на годину.
– Спробуйте, Лорд, швидше визначити напрям. Як тільки всі зберуться в підводному човні, ми підемо за вами.
– Гаразд, капітане.
Розмова припинилася. Почекавши хвилину, Шелавін, ледве стримуючи хвилювання, покликав зоолога:
– Арсене Давидовичу, голубчику! Що з вами трапилося?
– А! Іван Степанович! Це ви? Та ось, розумієте, неприємність. Така неприємність! Зриваю всі роботи, піднімаю підводний човен з місця! І все, розумієте, через мою неуважність. Вийшов я з підводного човна, попрямував на норд-вест-норд, – знаєте, до тієї зарослі горгоній?..
– Так, так. Пам'ятаю, ви збиралися туди.
– Ну ось… пливу, задумавшись, по боках не оглядаюсь. І раптом, розумієте, немов якийсь водопад обру-шився на мене. Я навіть не помітив, з якого боку. В одну мить все тіло виявилось оплетеним якимсь товстим канатом, сантиметрів тридцять в діаметрі. Руки, розумієте, притиснуті до тіла, ноги зв'язані, ні повернутися… ні взагалі навіть поворухнутися.
– Ах, напасть яка!.. Хто ж це схопив вас?
– Не розумію, Іване Степановичу… Щось несусвітне, про що ми, зоологи, і думати не сміємо… Я навіть не знаю, що саме обвилось навколо мене: чи все тіло тварини, чи одна лише її довга гнучка шия… Якщо тіло, то виходить щось схоже на таємничого, тричі легендарного і тисячу разів осміяного гігантського морського змія… Якщо ж лише шия, то прямо скажу, дорогий Іване Степановичу, і думати і гіпотези будувати просто боюсь.
– Жахливо… жахливо… Як же ви себе почуваєте, рідний мій? Ви не потерпіли?
– Ніскільки, Іване Степановичу! Все гаразд. Скафандр не підвів і, сподіваюсь, не підведе.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67