Тут находится бесплатная электронная фантастическая книга Коли вмирає Безсмертний автора, которого зовут Герасименко Юрiй. В электроннной библиотеке fant-lib.ru можно скачать бесплатно книгу Коли вмирає Безсмертний в форматах RTF, TXT и FB2 или же читать книгу Герасименко Юрiй - Коли вмирає Безсмертний онлайн, причем полностью без регистрации и без СМС.
Размер архива с книгой Коли вмирає Безсмертний = 255.82 KB
Коли вмирає Безсмертний - Герасименко Юрiй => скачать бесплатно электронную фантастическую книгу
OCR Хас
Аннотация
В ніч на 31 грудня І9.. року радіостанції Соціалістичної Землі прийняли з космосу уривки незвичайної радіограми: «Говорить «В-18»… Бідило… Не ждіть… Всі три не діють… Прощайте…»
П’ять років тому з місячного космодрому стартував до далекої планетної системи зорі N трансгалактичний лайнер «В-18». пілотований Іваном Бідилом.
Про життя Івана Бідила на далекій космічній планеті, про звичаї і нрави в країні Безсмертного і розповідає автор у своєму творі. Це гостра сатира на сьогоднішню капіталістичну дійсність.
Юрий Герасименко
Коли вмирає Безсмертний
ПРОЛОГ
В ніч на 31 грудня 19.. року кілька радіостанцій північної півкулі прийняли уривки радіограми:
«В-18»… Говорить «В-18»… Бідило… Не ждіть… Всі три не діють… Прощайте… Гравітаційне зростає…»
Вранці всі газети Землі опублікували радіограму та численні коментарі вчених.
П’ять років тому з місячного космодрому стартував трансгалактичний лайнер «В-18». Це була незвичайна експедиція. Давно вже на місячних та марсіанських трасах курсували пасажирські ракети. В останні роки встановлено регулярне сполучення з космічною станцією на Венері. Але в таку далеку дорогу людина зібралася вперше.
Трансгалактичний лайнер мав завдання досягти планетної системи зорі N і дослідити її.
П’ять років з гордим хвилюванням вслухався світ у кожну вісточку з далекого «В-18». П’ять років дітлахи грали в Івана Бідила, хлопці клялися його ім’ям, дівчата всіх континентів носили в медальйонах портрет чубатого астронавта. П’ять років маленька сива бабуся виглядала сина… Минуло п’ять років.
31 грудня 19.. року о другій годині дня всі заводи світу припинили роботу. Мадрід, Рим, Братіслава, Токіо… Мітингів не було — над площами, проспектами, над стотисячними натовпами плив траурний гімн:
Наш враг над тобой не глумился,
Кругом тебя были свои…
Гули гудки, піонери ставали в почесну варту біля портретів Івана Бідила.
Не надлюдину-диктатора, не завойовника життєвого простору, не премудрого винахідника «чистої бомби» — пам’ять веселого космонавта вшановував світ.
Великими, сліпими від сліз очима дивилася в небо Іванова мати… За горою, за білою сільською школою вогнисто погасав захід. Перша зірка засвітилася — прямо над головою, потім друга, третя… Ожив, заворушився, заблимав стоокий космос в усій своїй грізній величі. Десь там, у неміряних просторах, вогненно сяє Іванова зоря…
— Сину! — хоче гукнути мати.— Івасику…— спраглими губами шепоче.
Похилилася, не бачить стежки перед собою, бреде додому. Але й тут, у просторій затишній світлиці, кожна річ, кожна дрібничка нагадує сина. Улюблені книги під склом у трьох саморобних шафах — Шевченко, Ціолковський, Некрасов… І шафи сам поробив. Суха пальмова гілка — із Конго, із санаторію привіз. Бюст Акиро — молодого японського історика, вірного Іванового друга… Рація — Звичайна, домашня, але й тут Іванова рука: якісь прилади, пристосування, щоб передачі, бач, з космосу приймати…
Затуливши лице долонями, сива жінка здригається від ридань. Маленька, по-дівочому струнка й тендітна, мати й плаче якось не по-старечому — гаряче, безутішно…
В кімнаті вже зовсім поночі. Встала, ввімкнула світло. З портрета, прикрашеного сосновими гілками, весело, задирикувато всміхався Іван.
Туманилося в голові. Неквапно хусточкою витерла очі, задумливо, повільно-повільно зірвала з календаря листок.
31 грудня 19.. року.
«Наш враг над тобой не глумился…»
ЧАСТИНА ПЕРША. КУПХЕЙП І ЧАКТ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Німа кімната. Золота Завіса над морем. Ще один офіційний представник. «Щактиф ехип!»
Бідило прокинувся, схопився. В кімнаті просторо; крім високого ложа, на якому він щойно спав, нічого нема. Мертва тиша, білий туманний присмерк.
Обережно спустив ноги, торкнувся голими пальцями теплої підлоги, встав. І одразу ж спалахнуло світло. Жовто-зелене, воно лилося з усіх боків: з панелей стін, зі стелі і навіть з підлоги — м’якої, обтягненої еластичною плівкою. Жодного вікна, жодної лампочки.
А де ж двері? Обдивився — дверей нема.
— Чортівня якась… — пробурмотів Іван і — диво дивне! — не почув власного голосу. Як у подушку. Стукав у панелі стін, гукав, та в кімнаті, як і раніше, стояла мертва, глуха тиша.
Понуро підійшов до ложа, ліг. Боліла голова, боліло в грудях, важко, з перебоями гупало серце.
Де зараз «В-18»? Чи можна буде відремонтувати його? Шість місяців, як Іван покинув рідну планету. Шість місяців — це в космосі, а на Землі за той час відшуміло набагато більше. Зате для Івана минули оті шість, як один великий, напружений день.
Чи не рано підбивати підсумки? Перш за все слід, як то кажуть, вияснити обстановку.
…І так же все добре було, занадто добре — як по інструкції. Через Два тижні він мав досягти першої планети системи N, лягти на орбіту, облетіти її кілька разів, сісти. Так би воно й сталося, якби не ця несподівана біда.
Перед очима ясно вималювалась картина недавньої катастрофи. Прилади показують зростання радіації. Паморочиться голова. Поштовх, поштовх… Що це? Метеори? Цього тільки не вистачало… Чому ж не чути сигналів метеоритної небезпеки? Невже відмовив локатор? Так, стрілки приладів на нульових позначках. А радіація зростає й зростає… Якесь невідоме випромінювання…
Страшний удар стрясає броньований корпус. Збігали, заблимали на пульті управління зловісні червоні вогники. Вдарив оглушливий дзвоник.
— «Пробоїни в секторі три. Двигуни не діють», — прочитав Іван світловий напис на великому синьому табло.
— Які двигуни? — запитав космонавт.
«Двигуни № 1, № 2, № 3», — спалахнув новий напис.
Все, що відбувалося потім, — немов у тумані. Іван лаявся, пробував відчинити заклинений метеором люк до третього сектора — даремно.
Третій сектор, енергетичне серце корабля…
А в ілюмінаторі зростав і зростав туманний диск. Втративши управління, не здатний самостійно рухатись, корабель падав на якусь жовто-зелену планету.
Більш нічого не лишилося в пам’яті. Як він не розбився? Хто його рятівник? І чи рятівник? А може — тюремник? Справді, дуже вже схожа на камеру, бачену в старому фільмі, оця порожня, німа кімната.
І знов згадалось: пульт управління, бортовий журнал, інструкція Всесвітньої Ради Астронавтики: «При наявності органічного життя — нижчі рослини, черви та інші безхребетні — всебічно дослідити…»
Бідило всміхнувся: що ж, дослідження можна вважати розпочатим. От тільки невідомо, хто кого досліджуватиме — Іван безхребетних чи безхребетні Івана…
І раптом Бідило почув перший непевний звук. Далекий, ледве чутний дзвін то затихав, то посилювався, напливав хвилями, немов пульсував.
«Зараз щось відбудеться… Щось повинно відбутися…» Іван схопився, сів. І в ту ж мить одна з панелей протилежної стіни беззвучно посунулася вбік.
Що це — сон? І дійсно, все, що було далі, нагадувало химерний сон.
З глибини широкого коридора в жовтому сяйві йшли якісь чорно-зелені створіння. Йшли вони незвичайно — пружними, танцюючими кроками.
Зовні створіння оті дуже скидалися на людей. Та як мало людського було в їхній поставі, у виразах облич. Щось неживе, бездумно-механічне відчувалося в одноманітних, до синхронності злагоджених рухах. Клітчастий, чорно-зелений одяг обтягував однаковісінькі, аж наче стандартні тіла. Під чорно-зеленими шоломами — обличчя абсолютно однакові. Вишикувались двома шеренгами обабіч ложа, притисли до грудей чорні плескаті скриньки з блискучими рефлекторами, застигли. Кожен рефлектор направлений на Івана.
І тоді в глибині коридора з’явилися двоє в білому. Один — присадкуватий, товстенький горбань, другий — худорлявий юнак. Йшли вони повільно, з гордо піднятими головами. Іванові одразу ж впало в око: обидва — і горбань, і юнак — поблискували зеленкуватими лисинами. Панель за ними беззвучно засунулась. Поруч посунулась інша, відкрилася біла дошка-пульт з безліччю всіляких кнопок та важелів.
Горбань подивився на худорлявого, худорлявий щось переключив на білому пульті — і вмить німа кімната ожила. Кожен шерех, шелест, навіть дихання стали дивовижно гучними, підкреслено чіткими…
Двоє в білому стоять перед Іваном. Відчуваючи, що з ним хочуть говорити якісь високі офіційні особи, Бідило встав.
Горбань — за всіма ознаками він і по чину, і за віком був старшим — зробив крок до Івана, приклав собі до скронь пучки обох рук і поважно, неголосно проказав:
— Купхeq \o (е;ґ)йп.
Худорлявий повторив жест горбаня, відрекомендувався:
— Чакт.
Іван, тицьнувши пальцем у свої широчезні груди, теж було хотів тихо й ввічливо назвати себе, та голос його (бісова кімната! То вона німа, то кожен звук стократ посилює!) прогримів розкотистим громом:
— Бідило!
Купхейп здригнувся, на блідому обличчі худорлявого вперше майнула неясна тінь думки. Якусь мить панувала мовчанка.
Панель знову відсунулась, з коридора зайшов ще один чорно-зелений. Поклав Іванові на коліна такий же білий, як на Купхейпові й Пактові, одяг — щось на зразок халата.
Горбань владним жестом наказав Іванові йти за ним. Так, саме наказав, а не попросив.
Коридор повернув праворуч, потім ліворуч. М’яка підлога вгиналася під ногами, і від цього йти було важко. Плив, коливався понуро-монотонний дзвін. Дзвін був таким нудним, що від нього, здавалося, аж у грудях свербіло.
Прохід закінчився тупиком. Чакт щось поворожив біля одної з панелей — і вона відсунулась.
В обличчя війнуло парким оранжерейним повітрям. В отворі світилось зеленкувате небо. Дзвін став гучнішим. Слідом за Купхейпом і Чактом Іван ступив на білі вологі плити.
Від подиву перехопило подих… Просто над головою стояло велике і якесь волохате сонце. В туманному жовто-зеленому небі — ні хмаринки. Пахло грибами, пліснявою. Між білими кам’яними колонами непорушно, як дзеркало, тьмяно світилось море. Жовто-зелене, кольору неба, воно ледве-ледве хлюпало маленькими хвильками на кам’янистий берег. Біля води купчилися безбарвні, схожі на гриби рослини.
Та найдивовижніше було там, на морському обрії. Просто з води підводилася і губилась у небі золота промінна стіна. Ні праворуч, ні ліворуч — наскільки вистачало зору — кінця їй не видно було. Стіна палахкотіла, іскрилася, щомить міняючи тони. То яскраво-жовта, ю побігли по ній, як зморшки по золотому оксамиту, зелені тіні, і вже вона то майже зелена, то знов золота.
Мінлива, хитка, вона була дуже схожа на величезну, розколихану вітром завісу. І ця золота завіса немов пульсувала в такт вібруючому дзвону. Мов заворожений стояв Іван, несила було відірвати очей від дивного, незрозумілого видовища…
Чакт, торкнувши Івана за плече, жестом попросив: ходім, мовляв.
Внизу, під білими колонами ґанку, стояла, а точніше лежала на череві, сигароподібна, гостроноса машина, трохи схожа на дирижабль. Біля машини поралися кілька блідих мовчазних створінь.
І раптом невідь звідки — до того він, напевне, був за машиною — серед юрби з’явився ще один, як подумав Іван, офіційний представник. І по костюму — блискучому, ясно-зеленому, — і по безлічі металевих трикутничків, ромбиків, квадратиків, що рясно вкривали запалі груди і випнуте черево, і по страшенно поважній поставі можна було зрозуміти, що особі цій, гордій та пишній, немає рівних серед присутніх.
Чорно-зелені виструнчились, завмерли, мов статуї з старої позеленілої міді. Стукни, здавалось, котрогось — і задзвенить.
Купхейп щось розгублено пробелькотав і теж став наввипинки.
Чакт ще більше зблід, помітно підтягнувся.
Поважний, не звертаючи ні найменшої уваги на Івана, пішов вздовж строю чорно-зелених. Пройшов, ще більше наприндився і раптом, викинувши вбік правицю із стиснутим кулаком, хрипко вигукнув:
— Хич ехeq \o (и;ґ)п!
— Ехип! — мов видихнули чорно-зелені. Поважний крекнув і рвучко на каблуках повернувся до Івана:
— Хич ехип!
Бідило ввічливо кивнув головою і в ту ж мить — клятий нежить! — скривився, чхнув.
Поважний представник довго тупими виряченими очима дивився на Івана, думав, але, так, напевне, і не второпавши, що означає цей дивовижний вигук небесного гостя, повернувся до чорно-зелених і вже спокійнішим голосом подав якусь команду.
Миттю все ожило. Зламавши стрій, чорно-зелені кинулися до сигароподібної машини. Почалась посадка. Іван сів з Купхейпом, поважна особа розмістилася поруч Чакта.
Клацнули, засунулися панелі. Під ногами глухо загуло. Іван виглянув за борт — корабель висів у повітрі. Висота швидко збільшувалася і через кілька хвилин досягла, як приблизно визначив Бідило, двох тисяч метрів. Гул раптово увірвався. Мотори не працювали, та корабель продовжував непорушно висіти в повітрі.
«Цікаво, — подумав Бідило, — невже вони оволоділи гравітацією?»
Знову став чутнішим нудотний, пульсуючий дзвін. Попереду, за прозорою перегородкою, Чакт, покинувши важелі, про щось радився із поважним. Нарешті він знову взявся за важелі.
Тихо, мелодійно завуркотали мотори — тепер уже інші, не під ногами, а десь позаду.
Коли вмирає Безсмертний - Герасименко Юрiй => читать онлайн фантастическую книгу далее
Было бы неплохо, чтобы фантастическая книга Коли вмирає Безсмертний писателя-фантаста Герасименко Юрiй понравилась бы вам!
Если так получится, тогда вы можете порекомендовать эту книгу Коли вмирає Безсмертний своим друзьям-любителям фантастики, проставив гиперссылку на эту страницу с произведением: Герасименко Юрiй - Коли вмирає Безсмертний.
Ключевые слова страницы: Коли вмирає Безсмертний; Герасименко Юрiй, скачать бесплатно книгу, читать книгу онлайн, полностью, полная версия, фантастика, фэнтези, электронная