Я відчув, що десь близько існує сонце, опарене в росах, здіймається воно над світом, радісно провіщаючи новий день і нове світло. Через те небо запалюється божественним сяєвом, як оце зараз, і тоді по-новому відчуваєш красу нашого короткого існування.
Світло з'явилося тільки на хвилю. Але воно викликало в мені гарячу хвилю марень, і я, лежачи на твердому настилі, залюбки віддався їм.
І темрява відступила з мого убогого невільницького мешкання; я нібито лежав десь у траві, закусивши бадилину, і стежив, як моторно працює комашня; слухав, як росте трава й дерево — розправляє гілочки, розминається, потрушує листям, дихає. Не бачив у тому світі нетерпимості, хоч вона, може, й існувала — все було напоєне добрим теплом літнього ранку. Мені не хотілося порушувати зачарування, в якому купав я душу перш ніж знову вступити у змагання з темрявою і з її невидимими мешканцями. Знав: маю ту боротьбу відбути і відбуду її небезчесно. Отож подумки благословив небесне мені послання і вдячно прошепотів молитву тому, котрий є усім.
СІРОНОСИЙ
Оте бажання виїхати за місто було таке сильне, що я піддався спокусі. Гукнув кількох слуг, ми осідлали коней і таки поїхали, куди наказував мені прибути внутрішній голос. Звелів служкам їхати поодаль, а сам погнався дорогою до невеликого приміського гаю. За ним розстелялася широка долина, звідусіль оточена гайками, і я помчав через неї. Нарешті дістався до пропам'ятної грушні; вона стояла, як раніше: правда, цвіт її давно осипався. Не завважив я і грушок: дерево стояло безплідне.
Спинив коня й пішов до того місця, де колись мав чарівне видіння-сон. Так само ліг на траву, і, як тоді, дивне почуття охопило мене. Здалося, що я розчиняюся між зелені: волосся моє пнеться угору, стаючи гіллям, а ноги вгрузають у землю, перетворюючись на коріння.
Мелодійно задзвонило від далекої церкви, і я примусив себе уявити отих трьох вертепників, котрі привиділися мені й того разу. Он вони: один тягне на спині вертеп, другий — звізду, а третій — клунок із ляльками. Повернули до мене обличчя, і я здригнувся: зоріли на мене кістяки. Зимний піт пробрав мене: ті ж кістяки почали хитати долішніми щелепами, начебто співали. Я примусив себе уявити й вертепну виставу, відтак прикликав Ірода, який і тепер мені підморгнув. Цього разу, правда, враження в мене було інакше: Іродові очі нагадували мені ченця Григорія. «Ну, звісно,— подумав я, перекидаючись на живіт і зриваючи бадилину.— Ірод — це і є той богоненависник!»
Мені стало радісно й трохи смішно. Смоктав із травини солодкий сік і дихав чудовим запахом землі. На дорозі тим часом з'явилися мої слуги, вони їхали, попустивши повіддя, й балакали. Були спокійні й задоволені світом, і мене раптом стьобнула лють: чи не завдяки мені мають спокій оцей і вмиротворення? Я, може, теж хотів би щось таке відчувати, але місія моя складніша. Мушу весь час сушити голову, бо навіщось мені потрібно стало рятувати цей світ? Чи не ліпше віддатися життю, як віддається оця грушня чи оті двоє моїх лобуряк? Он які вони ситі й угодовані, а господар їхній — шкіра та кості, їх ніщо не з'їда у світі, як оце мене: на мить мені заздрісно стало.
Я скочив на рівні і, поки слуги доїхали до мене, стрибнув на румака. Притис його острогами, і він, покосувавши оком, побіг чвалом. Мені раптом захотілося гострого, скаженого руху, і я підігнав коня. Він слухняно наддав ходи — вітер уже бив мені в обличчя. Але цього теж було мало. Я пустив коня навскач, ніби хотів відірватися од тих двох ситих і задоволених, що силою долі мають весь час супроводжувати мене. Кінь гнав галопом, витягнутий у стрілу, а я, припавши до його шиї, відчував гостре задоволення. Щось лихе прокидалось у мені, шалене й нестримне. Хотілося загорлати й зареготати, хотілося напасти на когось і, коли б була в мене шабля, рубонути невидимого ворога так нещадно, щоб пересікти його надвоє. Під цю хвилю я міг би напасти і на тих двох своїх вайлуватих слуг, які, дивлячись мені вслід, здивовано спинилися й порозкривали роти.
— Я заплачу вам, янголи, за вашу виставу,— рипів я зубами.— Ох, добре заплачу, маю вже чим! Душею того вільнолюбця заплачу, і будете ви, певне, задоволені.
Я почув за спиною тупіт. Повернув голову, наздоганяли мене слуги.
— Пане,— закричав один із них,— чи не поніс вас кінь?!
— Стривайте, ми зараз його перехопимо! — кричав другий, і я, зціпивши від осердя зуби, натис коневі острогами на боки, щоб ніхто мене в цьому світі не зміг перехопити.
ЧЕРНЕЦЬ ГРИГОРІЙ
Нарешті мене вивели з темниці, і я пішов, оточений кількома сіролицими, по довгих склепінчастих сутеренах. Ледве волочив ноги, бо від довгого сидіння й колодок вони позатерпали. Але голову мав ясну й залишався розважний. Звісно, вмирати не хотілося: я, як і всі смертні, тримав у кутику мозку надію, що вдасться-таки вискочити з цієї халепи, тому й не думав про смерть. Навіть хотілося увійти в змагання з сіроносим: то, здається, мала бути непроста боротьба. Як на мене, ми з ним не несемо вічної суперечності світу — темряви і світла, дня та ночі, бога й диявола, ми з ним суперечність внутрішня: світла у світлі, коли ми складаємо світло, і темряви у темряві, якщо ми складаємо тьму. Простіша була б боротьба, коли б я потрапив до рук єзуїтів, але тут ідеться не про те.
Я йшов роззираючись. Думати про майбутній суд не хотілося. Не міг готуватися до того, чого не знав і що лише збирався пізнати. Сутерен був низький, хоч іти в ньому можна було не згинаючись. Походні в руках у моїх супровідників різали очі, але світло було не сильне, і очі поступово звикали. Стіни точили слиз, і вогонь вигравав на них нерівними спалахами. Мої провожаті убрались у довгі світлі плащі; побрязкувала схована під тими плащами зброя.
Ми рушили сходами, по яких текла вода, я відчув босими ногами, що та вода тепла. Зрештою зупинилися перед важкими, кутими дверима, й один з моїх провожатих стукнув у них кілька разів кулаком. Двері повільно розчинилися, і я переступив порога, потрапивши в той-таки шинок, звідки мене запроторено до в'язниці.
За столом, покритим червоною китайкою, вже сиділи сіроносий з компанією. Всі вони також убрались у білій стрій, і мені від того стало раптом смішно: надто урочисті й бундючні були навдокіл обличчя. Шинкарки, звісна річ, я не побачив, і це мене трохи засмутило: хоч повелася вона зі мною недобре, але на ній таки приємно було зупинитися окові.
Поки що я був спокійний. Не мав ні страху, ні урази, навіть трохи перейнявся їхньою урочистістю. На мені клаптями звисала ряса, і я озирнув її тут, при свічках, зі здивуванням.
Мене посадили навпроти сіроносого. Дивився на мене важким поглядом, десь таким, як і тоді, коли виголошував мені присуд. Але я не відвів очей. Лихі іскри спалахнули в його зорках, сіроносий звівся.
— Помолися богові, — понуро сказав він, — бо над тобою, грішнику, має бути учинено суд…
Я схилив голову, і в мене потекло щось хмільне та гойне. Відчув, як защеміли від сліз повіки і як дивно ослабло тіло. Кинув очима по покою, а побачивши в кутку ікону, пішов до неї і впав на коліна. Дивився у вічі святому Миколаєві, і швидкі, як іскри, слова, спалахували в моїй голові.
— Боже великий, — прошепотів я. — Скільки людей посилає до тебе молитви. Ти рівноважних темряву і світло, але чому ти не створив гармонії всередині однієї якості? Чому все на землі переплелось у взаємознищувальній боротьбі? Один народ ворогує з іншим, але не менша ворожнеча в ньому самому. Надто в нашому, де сусід ненавидить сусіда, а брат брата. Ти зіштовхнув мене з людиною, якої раніше я у вічі не бачив, і чоловік той дивиться на мене з ненавистю, начебто вбив я його дітей. Де корені тієї ненависті, яка сплутує світ, ніби сітка? Чи ж конче потрібна тобі, боже, та сітка?
— Годі! — почув я крицевий голос сіроносого. — Щоб попросити прощення в бога, досить кількох хвилин.
Я не докінчив молитви. Та й небагато хотів просити. Лише добра й справедливості, адже все інше — марнота! Добро і справедливість, подумав я, все менше й менше цінуються в цьому світі, а може, вони в ньому ніколи й не цінувалися? Може, оце «менше і менше» — посліддя нашої тверезості? Чим більше мудрішаємо, тим гірше можемо розібратися, де цінності справдешні, а де гадані. І стаємо мізерні перед тією нещадністю, а коли так, втрачаємо в собі силу виборювати те, що звемо справдешньою істиною. Чим далі, тим складнішою картою малюється світ і менше стає повітря дихати…
Я так задумався, що пропустив початок промови сіроносого. А він уже говорив. Базікав щось про два світи й боротьбу між ними, щось про царство диявола, яке не шкодує сили, про те, що правдиву віру ніщо не може порушити, коли всі будуть у помислах єдині і матимуть ясну жадобу служити богові…
І все— таки я не міг зосередитися. Розступилися переді мною стіни -штовхнув я їх поглядом, і вони попадали. Побачив перед собою неземні краєвиди, а серед них скопище казкових істот. Знав — це Індія, казкова земля, що зветься так од імені води — індіс [4]. Та вода народжується в горах, стікає з них і впадає у червоне, як кров, море. З другого боку я побачив друге море, яке ніби накладалося на перше, а навколо розстелялися безмежні хащі. На цій другій землі витиналися три хребти — Германіє, Тиатрис і Ореста, а на них пасли отари маленькі, в два лікті, люди. Ці люди через три роки починають плодитися, а ще через три стають старі. Вони працюють на чудних полях, де росте червоний перець. Одні вирощують той перець, а інші його палять. Від гіркого диму відступає з гір незчисленна армія гаддя, що безперервно виповзає із хащ. Далі за тими горами — два острови, наповнені золотом та сріблом, і зелень їхня ніколи не опадає. В цьому краю немає зими, все цвіте двічі на рік, а золото і срібло охороняється отруйними гадами і червами. Я побачив гору Кагефіс, що стоїть серед моря тої самої назви, — це туди загнав цар Александр найлихіших людей — Гога й Магога. Вряди-годи вони зустрічаються й починають шалену бійку. Там, далі, живуть інші народи, і мені хочеться роздивитися їх. Онде миробити, на зріст дванадцять ліктів і мають вони груди й ноги, як каня. А онде агротипії — такі гарячі, що коли сходяться на одне місце, самі від себе запалюються. Онде ті, що спалюють своїх батьків, а ще далі — людожери, що поїдають одне одного. Біля гір Германіє, Тиатрис і Ореста живуть ще дивніші — обернені п'ятами наперед і пальці їхніх ніг ростуть назад. Мають собачі голови й одягнені вони в шкури, а як говорять — скімлять, ніби пси. А онде біжать одноноги, підскакуючи, ніби птахи: нога їхня широка, нею вони і вкритися можуть, коли лягають спати. Бачу й інших, ще дивніших: в одних із лоба виростає ріг і світиться єдине око, інші — зовсім без голови, а очі мають у персах, тоді як волосся росте на хребті. Живуть біля води, що зветься Татимія, а їдять самі тільки яблука. Вони і в дорогу вирушають із повними торбами яблук, бо коли не стає у них тих плодів, вони тяжко мучаться і помирають…
Сіроносий тим часом говорив. Я вловлював окремі слова з тої промови, щось про те, щоб бути нещадними до вилупків сатани і до чортового коріння, яке множить на нашій землі чад сумнівів, безвір'я й облуду. Щось сказав він про тих, хто живе, як худоба, бо розпуста, вільнолюбство і злодійство ходять у парі. Здається, він і мене приймає за такого і хоче, щоб у те повірили всі сіро-лиці…
Ті видива, які побачив я, просвітивши стіни, марилися мені в дитинстві. Так, я мріяв колись обійти широкий веселий світ і добре до нього придивитися. Я хотів зрозуміти закони, якими живуть -на землі люди, й переконатися, чи й справді є така земля, де люди сходяться за якостями та характерами. Я вже встиг пізнати: гармонія не може існувати там, де людина ненавидить іншу, не знаючи й чому. Ми не такі вже різноманітні, люди, але чому ми так фатально не можемо одне з одним порозумітися?
Та Індія, міркував я, — символічна країна. Хто утяжується цим життям, хай іде на гори Германіє, Тиатрис і Оресту. Хто пожадний, хай іде на острови, повні золота і срібла, і бореться з гаддям, яке його стереже. Хто лютий, хай іде на гору Канефіс, яка стоїть серед моря, і стає на бік Гога чи Магога. Хто хоче жити в мирі, хай пристає до миробитів; хто хоче згоріти в цьому світі, хай стає агротипією. Хто має пристрасть нищити й жерти таких, як сам, хай іде до людожерів; хто ненавидить батька й матір, хай приєднається до тих, що палять їх. Хто невдоволиться, хай з'єднується з песиголовцями; кому набридло ходити на двох ногах, хай стає одноногим, рогоносці — рогоносцями, а безголові хай живуть серед безголових. Між ними треба тільки поставити непрохідні гори й моря, і хай ніколи не знають вони, що таке інквізиція!
Тим часом сіроносий говорив і говорив. Щось про те, що я нібито порушив християнські закони і виставив себе богохульником, а відтак ворогом нашої церкви. Про те, що я образив святих угодників, і це чули всі: а найстрашніший з моїх злочинів — перелюбство і те, що я без висвячення носив рясу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20
Світло з'явилося тільки на хвилю. Але воно викликало в мені гарячу хвилю марень, і я, лежачи на твердому настилі, залюбки віддався їм.
І темрява відступила з мого убогого невільницького мешкання; я нібито лежав десь у траві, закусивши бадилину, і стежив, як моторно працює комашня; слухав, як росте трава й дерево — розправляє гілочки, розминається, потрушує листям, дихає. Не бачив у тому світі нетерпимості, хоч вона, може, й існувала — все було напоєне добрим теплом літнього ранку. Мені не хотілося порушувати зачарування, в якому купав я душу перш ніж знову вступити у змагання з темрявою і з її невидимими мешканцями. Знав: маю ту боротьбу відбути і відбуду її небезчесно. Отож подумки благословив небесне мені послання і вдячно прошепотів молитву тому, котрий є усім.
СІРОНОСИЙ
Оте бажання виїхати за місто було таке сильне, що я піддався спокусі. Гукнув кількох слуг, ми осідлали коней і таки поїхали, куди наказував мені прибути внутрішній голос. Звелів служкам їхати поодаль, а сам погнався дорогою до невеликого приміського гаю. За ним розстелялася широка долина, звідусіль оточена гайками, і я помчав через неї. Нарешті дістався до пропам'ятної грушні; вона стояла, як раніше: правда, цвіт її давно осипався. Не завважив я і грушок: дерево стояло безплідне.
Спинив коня й пішов до того місця, де колись мав чарівне видіння-сон. Так само ліг на траву, і, як тоді, дивне почуття охопило мене. Здалося, що я розчиняюся між зелені: волосся моє пнеться угору, стаючи гіллям, а ноги вгрузають у землю, перетворюючись на коріння.
Мелодійно задзвонило від далекої церкви, і я примусив себе уявити отих трьох вертепників, котрі привиділися мені й того разу. Он вони: один тягне на спині вертеп, другий — звізду, а третій — клунок із ляльками. Повернули до мене обличчя, і я здригнувся: зоріли на мене кістяки. Зимний піт пробрав мене: ті ж кістяки почали хитати долішніми щелепами, начебто співали. Я примусив себе уявити й вертепну виставу, відтак прикликав Ірода, який і тепер мені підморгнув. Цього разу, правда, враження в мене було інакше: Іродові очі нагадували мені ченця Григорія. «Ну, звісно,— подумав я, перекидаючись на живіт і зриваючи бадилину.— Ірод — це і є той богоненависник!»
Мені стало радісно й трохи смішно. Смоктав із травини солодкий сік і дихав чудовим запахом землі. На дорозі тим часом з'явилися мої слуги, вони їхали, попустивши повіддя, й балакали. Були спокійні й задоволені світом, і мене раптом стьобнула лють: чи не завдяки мені мають спокій оцей і вмиротворення? Я, може, теж хотів би щось таке відчувати, але місія моя складніша. Мушу весь час сушити голову, бо навіщось мені потрібно стало рятувати цей світ? Чи не ліпше віддатися життю, як віддається оця грушня чи оті двоє моїх лобуряк? Он які вони ситі й угодовані, а господар їхній — шкіра та кості, їх ніщо не з'їда у світі, як оце мене: на мить мені заздрісно стало.
Я скочив на рівні і, поки слуги доїхали до мене, стрибнув на румака. Притис його острогами, і він, покосувавши оком, побіг чвалом. Мені раптом захотілося гострого, скаженого руху, і я підігнав коня. Він слухняно наддав ходи — вітер уже бив мені в обличчя. Але цього теж було мало. Я пустив коня навскач, ніби хотів відірватися од тих двох ситих і задоволених, що силою долі мають весь час супроводжувати мене. Кінь гнав галопом, витягнутий у стрілу, а я, припавши до його шиї, відчував гостре задоволення. Щось лихе прокидалось у мені, шалене й нестримне. Хотілося загорлати й зареготати, хотілося напасти на когось і, коли б була в мене шабля, рубонути невидимого ворога так нещадно, щоб пересікти його надвоє. Під цю хвилю я міг би напасти і на тих двох своїх вайлуватих слуг, які, дивлячись мені вслід, здивовано спинилися й порозкривали роти.
— Я заплачу вам, янголи, за вашу виставу,— рипів я зубами.— Ох, добре заплачу, маю вже чим! Душею того вільнолюбця заплачу, і будете ви, певне, задоволені.
Я почув за спиною тупіт. Повернув голову, наздоганяли мене слуги.
— Пане,— закричав один із них,— чи не поніс вас кінь?!
— Стривайте, ми зараз його перехопимо! — кричав другий, і я, зціпивши від осердя зуби, натис коневі острогами на боки, щоб ніхто мене в цьому світі не зміг перехопити.
ЧЕРНЕЦЬ ГРИГОРІЙ
Нарешті мене вивели з темниці, і я пішов, оточений кількома сіролицими, по довгих склепінчастих сутеренах. Ледве волочив ноги, бо від довгого сидіння й колодок вони позатерпали. Але голову мав ясну й залишався розважний. Звісно, вмирати не хотілося: я, як і всі смертні, тримав у кутику мозку надію, що вдасться-таки вискочити з цієї халепи, тому й не думав про смерть. Навіть хотілося увійти в змагання з сіроносим: то, здається, мала бути непроста боротьба. Як на мене, ми з ним не несемо вічної суперечності світу — темряви і світла, дня та ночі, бога й диявола, ми з ним суперечність внутрішня: світла у світлі, коли ми складаємо світло, і темряви у темряві, якщо ми складаємо тьму. Простіша була б боротьба, коли б я потрапив до рук єзуїтів, але тут ідеться не про те.
Я йшов роззираючись. Думати про майбутній суд не хотілося. Не міг готуватися до того, чого не знав і що лише збирався пізнати. Сутерен був низький, хоч іти в ньому можна було не згинаючись. Походні в руках у моїх супровідників різали очі, але світло було не сильне, і очі поступово звикали. Стіни точили слиз, і вогонь вигравав на них нерівними спалахами. Мої провожаті убрались у довгі світлі плащі; побрязкувала схована під тими плащами зброя.
Ми рушили сходами, по яких текла вода, я відчув босими ногами, що та вода тепла. Зрештою зупинилися перед важкими, кутими дверима, й один з моїх провожатих стукнув у них кілька разів кулаком. Двері повільно розчинилися, і я переступив порога, потрапивши в той-таки шинок, звідки мене запроторено до в'язниці.
За столом, покритим червоною китайкою, вже сиділи сіроносий з компанією. Всі вони також убрались у білій стрій, і мені від того стало раптом смішно: надто урочисті й бундючні були навдокіл обличчя. Шинкарки, звісна річ, я не побачив, і це мене трохи засмутило: хоч повелася вона зі мною недобре, але на ній таки приємно було зупинитися окові.
Поки що я був спокійний. Не мав ні страху, ні урази, навіть трохи перейнявся їхньою урочистістю. На мені клаптями звисала ряса, і я озирнув її тут, при свічках, зі здивуванням.
Мене посадили навпроти сіроносого. Дивився на мене важким поглядом, десь таким, як і тоді, коли виголошував мені присуд. Але я не відвів очей. Лихі іскри спалахнули в його зорках, сіроносий звівся.
— Помолися богові, — понуро сказав він, — бо над тобою, грішнику, має бути учинено суд…
Я схилив голову, і в мене потекло щось хмільне та гойне. Відчув, як защеміли від сліз повіки і як дивно ослабло тіло. Кинув очима по покою, а побачивши в кутку ікону, пішов до неї і впав на коліна. Дивився у вічі святому Миколаєві, і швидкі, як іскри, слова, спалахували в моїй голові.
— Боже великий, — прошепотів я. — Скільки людей посилає до тебе молитви. Ти рівноважних темряву і світло, але чому ти не створив гармонії всередині однієї якості? Чому все на землі переплелось у взаємознищувальній боротьбі? Один народ ворогує з іншим, але не менша ворожнеча в ньому самому. Надто в нашому, де сусід ненавидить сусіда, а брат брата. Ти зіштовхнув мене з людиною, якої раніше я у вічі не бачив, і чоловік той дивиться на мене з ненавистю, начебто вбив я його дітей. Де корені тієї ненависті, яка сплутує світ, ніби сітка? Чи ж конче потрібна тобі, боже, та сітка?
— Годі! — почув я крицевий голос сіроносого. — Щоб попросити прощення в бога, досить кількох хвилин.
Я не докінчив молитви. Та й небагато хотів просити. Лише добра й справедливості, адже все інше — марнота! Добро і справедливість, подумав я, все менше й менше цінуються в цьому світі, а може, вони в ньому ніколи й не цінувалися? Може, оце «менше і менше» — посліддя нашої тверезості? Чим більше мудрішаємо, тим гірше можемо розібратися, де цінності справдешні, а де гадані. І стаємо мізерні перед тією нещадністю, а коли так, втрачаємо в собі силу виборювати те, що звемо справдешньою істиною. Чим далі, тим складнішою картою малюється світ і менше стає повітря дихати…
Я так задумався, що пропустив початок промови сіроносого. А він уже говорив. Базікав щось про два світи й боротьбу між ними, щось про царство диявола, яке не шкодує сили, про те, що правдиву віру ніщо не може порушити, коли всі будуть у помислах єдині і матимуть ясну жадобу служити богові…
І все— таки я не міг зосередитися. Розступилися переді мною стіни -штовхнув я їх поглядом, і вони попадали. Побачив перед собою неземні краєвиди, а серед них скопище казкових істот. Знав — це Індія, казкова земля, що зветься так од імені води — індіс [4]. Та вода народжується в горах, стікає з них і впадає у червоне, як кров, море. З другого боку я побачив друге море, яке ніби накладалося на перше, а навколо розстелялися безмежні хащі. На цій другій землі витиналися три хребти — Германіє, Тиатрис і Ореста, а на них пасли отари маленькі, в два лікті, люди. Ці люди через три роки починають плодитися, а ще через три стають старі. Вони працюють на чудних полях, де росте червоний перець. Одні вирощують той перець, а інші його палять. Від гіркого диму відступає з гір незчисленна армія гаддя, що безперервно виповзає із хащ. Далі за тими горами — два острови, наповнені золотом та сріблом, і зелень їхня ніколи не опадає. В цьому краю немає зими, все цвіте двічі на рік, а золото і срібло охороняється отруйними гадами і червами. Я побачив гору Кагефіс, що стоїть серед моря тої самої назви, — це туди загнав цар Александр найлихіших людей — Гога й Магога. Вряди-годи вони зустрічаються й починають шалену бійку. Там, далі, живуть інші народи, і мені хочеться роздивитися їх. Онде миробити, на зріст дванадцять ліктів і мають вони груди й ноги, як каня. А онде агротипії — такі гарячі, що коли сходяться на одне місце, самі від себе запалюються. Онде ті, що спалюють своїх батьків, а ще далі — людожери, що поїдають одне одного. Біля гір Германіє, Тиатрис і Ореста живуть ще дивніші — обернені п'ятами наперед і пальці їхніх ніг ростуть назад. Мають собачі голови й одягнені вони в шкури, а як говорять — скімлять, ніби пси. А онде біжать одноноги, підскакуючи, ніби птахи: нога їхня широка, нею вони і вкритися можуть, коли лягають спати. Бачу й інших, ще дивніших: в одних із лоба виростає ріг і світиться єдине око, інші — зовсім без голови, а очі мають у персах, тоді як волосся росте на хребті. Живуть біля води, що зветься Татимія, а їдять самі тільки яблука. Вони і в дорогу вирушають із повними торбами яблук, бо коли не стає у них тих плодів, вони тяжко мучаться і помирають…
Сіроносий тим часом говорив. Я вловлював окремі слова з тої промови, щось про те, щоб бути нещадними до вилупків сатани і до чортового коріння, яке множить на нашій землі чад сумнівів, безвір'я й облуду. Щось сказав він про тих, хто живе, як худоба, бо розпуста, вільнолюбство і злодійство ходять у парі. Здається, він і мене приймає за такого і хоче, щоб у те повірили всі сіро-лиці…
Ті видива, які побачив я, просвітивши стіни, марилися мені в дитинстві. Так, я мріяв колись обійти широкий веселий світ і добре до нього придивитися. Я хотів зрозуміти закони, якими живуть -на землі люди, й переконатися, чи й справді є така земля, де люди сходяться за якостями та характерами. Я вже встиг пізнати: гармонія не може існувати там, де людина ненавидить іншу, не знаючи й чому. Ми не такі вже різноманітні, люди, але чому ми так фатально не можемо одне з одним порозумітися?
Та Індія, міркував я, — символічна країна. Хто утяжується цим життям, хай іде на гори Германіє, Тиатрис і Оресту. Хто пожадний, хай іде на острови, повні золота і срібла, і бореться з гаддям, яке його стереже. Хто лютий, хай іде на гору Канефіс, яка стоїть серед моря, і стає на бік Гога чи Магога. Хто хоче жити в мирі, хай пристає до миробитів; хто хоче згоріти в цьому світі, хай стає агротипією. Хто має пристрасть нищити й жерти таких, як сам, хай іде до людожерів; хто ненавидить батька й матір, хай приєднається до тих, що палять їх. Хто невдоволиться, хай з'єднується з песиголовцями; кому набридло ходити на двох ногах, хай стає одноногим, рогоносці — рогоносцями, а безголові хай живуть серед безголових. Між ними треба тільки поставити непрохідні гори й моря, і хай ніколи не знають вони, що таке інквізиція!
Тим часом сіроносий говорив і говорив. Щось про те, що я нібито порушив християнські закони і виставив себе богохульником, а відтак ворогом нашої церкви. Про те, що я образив святих угодників, і це чули всі: а найстрашніший з моїх злочинів — перелюбство і те, що я без висвячення носив рясу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20