Взимку на них находило оціпеніння, як на ведмедів. Вони полювали, ловили рибу, виробляли зброю, билися з племенами й ордами. Більш сильні, активні та життєздатні племена неухильно підсували останнє їхнє плем'я на південний схід. Ва заселили землі біля річок і боліт, між великими озерами.
В широких печерах, видовбаних водами та сполучених крученими проходами, ва чудово знаходили собі дорогу і вміли прокопувати виходи.
В разі потреби вони обмазувалися землею, і так успішно, що обдурювали нюх собак і вовків, не кажучи вже про менш розвинений нюх людей. Ніякий звір не вмів ховати свої сліди краще за них.
В однім лише випадку ці полохливі створіння виявляли відчайдушне зухвальство, необережність: вони ризикували всім, щоб урятувати свого, коли його, бува, захоплювали в полон або оточували вороги. Ця солідарність колись надзвичайно збільшувала їхню могутність, тепер же часто призводила їх до гіркого лиха. Не що інше, як вона повела їх рятувати людину, що знайшла собі притулок у Нао. Через те що руді карлики були насторожені, а ва треба було пробігти голою місцевістю, їх помітили й напали на них. І коли б не втрутився в бійку Нао, вони б усі полягли в ній; тепер уже їх присутність урятувала й уламрів.
Після перев'язки ран син Леопарда повернувся на гранітний виступ узяти клітки. Ніхто до них не торкався, і вугілля ще жевріло. Дивлячись на нього, Нао дужче відчув радість перемоги. Не тому, що він боявся втратити його, безплічки, напевне, дали б йому Вогонь, - але Нао був під владою темного забобону: він здобув ці огники в боротьбі перемогою, й майбутнє здавалось би йому грізним, коли б він знайшов їх усі три мертвими. Він урочисто поніс Вогонь до ва.
Ті з цікавістю почали розглядати клітки, а жінка, що керувала племенем, похитала головою. Великий мисливець пояснив їй жестами, що його плем'я втратило Вогопь, а він зумів його завоювати. А як ніхто, здавалося, його не зрозумів, то Нао спитав себе, чи не були вони часом одним із тих нещасних племен, які не вміли грітися біля Вогню вдень, гнати ним темряву вночі та пекти собі на ньому страви. Старий Гун розповідав, що є й такі племена, де люди дурніші за вовків, але слух і нюх мають кращий, ніж звичайні люди. Нао хотів уже вчити своїх нових друзів, як треба розпалювати вогнище, коли раптом помітив поміж вербами одну жінку, що тримала в руках пару камінців і била ними один об один. З-під камінчиків виплигував рій іскор просто на пучечок тонесенької сухої трави, і нарешті одна стеблиночка спалахнула, підпалюючи й інші. Жінка роздмухала Вогонь і пустила його на купу листя й гілок.
Син Леопарда став як зачарований. В голові йому майнула лише одна думка: «Безплічка ховають Вогонь у камінчики!»
Наблизившись до жінки, він захотів упевнитися в цьому. Жінка спочатку з недовір'ям відсунулась від нього, а потім, пригадавши, що ця людина врятувала їх усіх від смерті, подала йому свої камінці. Він жадібно почав оглядати їх, та, не знайшовши в них ніякої щілинки, здивувався ще більше. Тоді він почав їх уважно обмацувати. Вони були холодні. Остаточно спантеличений, він тільки запитував себе: «Яким же чином Вогонь проліз у ці камінчики?.. І як це так сталося, що він їх не нагрів?»
З острахом і недовір'ям, яке люди завжди почувають до незрозумілих їм таємничих речей, Нао обережно повернув ті камінчики назад.
Розділ шостий
КРАЇНОЮ ВОДИ
Ва й уламри йшли вже країною води. Вода лежала перед ними стоячими болотами, вкритими ряскою, лататтям, лілеями, човником, кривавником, сочевицею й очеретом; вона плодила небезпечні й страшні торфовища, вона йшла в озера, річки, утворювала навколо них намули з каменю, піску й глини, вона била з-під землі і бігла струмочками по долинках, а інколи текла в щілини і гинула в підземних країнах. Ва вже знали, що Нао треба йти на північний захід. Вони вели його навпростець, допомагаючи йому швидше вийти з вологих земель. Місцевість вони знали чудово. Ва знаходили проходи там, де б нікому й не снилося; вони будували плоти, перекидали через провалля стовбури дерев, сполучали ліанами протилежні береги. Вони хоч і повільно, але дуже добре плавали, особливо коли у воді не було деяких рослин, що чомусь викликали у них великий страх.
Їжі було досхочу. Ва знали багато їстівних корінців і були надзвичайно вправними рибалками. Вони били рибу острогами, ловили її руками, заплутували її в баговиння, принаджували на вогонь, заганяли зграями у вузенькі затоки. Вечорами, розіклавши вогонь на косі, на острові чи просто на березі, вони віддавалися почуттю тихого й мирного щастя. Ва любили сидіти купками, тулячись одне до одного, і їм здавалось, ніби вони відчувають силу племінної згуртованості. Уламри ж трималися поодинці, особливо Нао, що протягом довгих подорожей звик до самотності. Досить часто ва заводили безконечну одноманітну співомову. На сина Леопарда вона наганяла журбу і навіть дратувала. Але він виявляв надзвичайну цікавість до їхніх способів полювання, рибальства, праці. Особливо ж його цікавило, як вони користуються пращею для списів та як видобувають з камінчиків Вогонь.
До тієї пращі Нао призвичаївся одразу ж. Спільники симпатизували йому що день, то більше, і не ховали від нього ніяких таємниць. Він міг володіти їхньою зброєю та знаряддям, вчився їх лагодити. Жінка-ватажок подарувала йому пращу, і Нао володів нею з однаковою, як і у ва, спритністю, але з далеко більшою силою. Син Леопарда не зважувався лише розкривати собі таємницю з Вогнем, бо ще й досі боявся її. Він лише оддалеки поглядав, як вилітали іскри. На ті ж питання, що він собі ставив, мисливець не міг одержати зрозумілої відповіді, що не перечила б фактам. Однак за кожним новим разом він усе сміливішав. Тут у пригоді йому стала мова слів і жестів. Він починав уже краще розуміти ва, навчившись близько десятка слів та щось із тридцять різних властивих цьому племені жестів. Поволі він дійшов висновку, що ва не ховали Вогню в каміння, а що він уже захований туди природою. І Вогонь виплигував звідти від удару та й кидався на стеблинки сухої трави, але, бувши в ту хвилину дуже слабосилим, не міг одразу як слід упоратися із своєю здобиччю. Нао твердо переконався в цьому, коли йому пощастило видобути іскру з кремінців, які перед тим просто валялися на землі. Пересвідчившись, що в добуванні Вогню з каміння нема нічого чудесного і річ тут зовсім не в чарівництві чи особливій могутності ва, він зовсім перестав боятися. Він помітив також, що камінчики потрібні двох різних сортів: кремінь і залізний колчедан. І, вже сам видобувши кілька іскор, він спробував розпалити огнище. Іскри снопом сипалися з каміння, зіштовхуваного його меткими й дужими руками, але, хоч скільки він старався, йому ніяк не щастило підпалити навіть найтоншу суху билинку.
Одного дня плем'я спинилося ще до смерку. Це було на березі якогось озера з зеленою водою. Берег був піщаний, день - надзвичайно сухий. У небі летіли журавлі, поміж очеретом сновигали чирки, здалеку долітало гарчання лева. Ва розіклали два великих огнища, а Нао, насушивши собі тоненьких стеблинок, почав кресати своїми камінчиками. Він працював завзято, але весь час даремно. Тоді взяли його сумніви, і він подумав, що ва ховають від нього ще якийсь секрет. Зневірений, він ще кілька разів кресонув з такою люттю, що нарешті один камінець аж розколовся. І тут йому аж дух забило: на стеблинці спалахнув огник. Нао надзвичайно обережно роздмухав його в полум'я, і, скоро з'ївши пучечок, воно вже жерло грубшу здобич.
А Нао, ледве дихаючи, нерухомо дивився на нього божевільними очима, відчуваючи величезну радість, більшу, ніж тоді, коли переміг тигрицю, загарбав Вогонь у кзамів, уклав спілку з великим мамонтом та коли оце недавно забив ватажка рудих карликів. Адже він розумів, що нині здобув над речами таку владу, якої ніколи не знав ніхто з його предків. Син Леопарда розумів також, що вже ніхто в світі не зможе вбити Вогонь у людей його племені.
Розділ сьомий
СИНЬОЛЮДКИ
Місцевість понижчала; мандрівники минули країну, де осінь була так само тепла, як і літо. Потім перед ними виріс страшний густий ліс. Його обступала стіна з ялинок і чагарнику, і ва мусили пробиватися крізь неї з допомогою своїх кремінних та агатових ножів. Жінка-ватажок попередила Нао, що ва будуть вести уламрів лише до кінця лісу, бо далі вже не знають місцевості. Вони знають тільки, що там починається рівнина, а за нею видно гору, перетяту широкою ущелиною. Жінка-ватажок думала, що ні на рівнині, ні на горі людей нема, а в лісі так уже напевно відомо, що кілька племен є. І вона пояснила, що люди тих племен мають могутні груди й руки, не знають Вогню, не вміють розмовляти, не воюють і не полюють. Але коли на них нападають, загороджують їм дорогу чи якось виказують свою ворожість, тоді вони стають страшенно люті й нещадно нищать супротивників.
Після важкої боротьби з кущами іти стало легше. Колючих рослин поменшало; з'явилися стежки, протоптані звіром поміж тисячолітніх дерев; просвітліли зелені сутінки. Хмари птаства метушилися на деревах, помічалася присутність хижаків, плазунів та комах, скрізь ішла уперта й нещадна боротьба, в якій рослини й звірі множились та гинули…
Одного дня жінка-ватажок з таємничим виглядом простягла руку, показуючи щось під деревами. Поміж листям фіг майнуло якесь блакитне тіло, і в ньому Нао признав людину. Пригадуючи карликів, він затремтів од ненависті й тривоги. Тіло зникло. Настала повна тиша. Ва спинились і збилися докупи.
Найстарший чоловік почав промовляти до них.
Він сказав, що сила й гнів синьолюдків неймовірні, нізащо в світі не можна ставати на їхньому шляху; він нагадав, що вони не терплять криків і жестів.
- Батьки наших батьків, - заявив він, - жили з ними сусідами і ніколи не воювали між собою. Вони завжди давали дорогу синьолюдкам у їхньому лісі. Ті ж так само обминали ва на полях і болотах.
Жінка-ватажок ствердила ці слова і подала своєю палицею знак. Плем'я негайно ж звернуло вбік, зникло у гущавині сикомор і врешті виринуло на чималій галявині, випаленій недавно ударом блискавки; внизу видно було ще попіл від обгорілого дерева. Ледве ва й уламри вийшли на галявинку, Нао знову помітив праворуч себе блакитне тіло, подібне до того, що він оце недавно бачив поміж листям фіг. За ним із сіро-зеленої пітьми виткнулося ще дві постаті. Захрустіли сухі гілки, і перед очима мисливців з'явилось гнучке могутнє створіння. Ніхто не міг би сказати, як воно прийшло: чи на чотирьох ногах, як звірі, чи на двох, як птахи й люди. Воно ніби сиділо на задніх лапах, витятши передні та поклавши їх на великий корінь дерева. У створіння була велика голова з величезними шелепами гієни, круглими, жвавими, повними вогню очима та низьким лобом; тулуб був довгий, як у лева, але ширший, лапи дуже скидалися на руки людини. Темна, в блакитним відтінком шерсть укривала все тіло. Подивившись на груди й плечі створіння, Нао визнав його за людину; її чотири руки справляли дуже дивне враження, а голова одночасно нагадувала буйвола, ведмедя й собаку. З недовір'ям і гнівом озирнувшись на всі боки, синьолюдок підвівся на йоги й глухо заревів.
На його голос із гущавини вибіг цілий гурт схожих на нього істот. Тут було троє самців і близько десятка самиць, малеча ховалася поміж кущів. Один із самців був справжній велетень; зі своїми вузлуватими, як стовбур платана, руками він міг легко перекинути зубра чи задавити тигра; груди були вдвічі ширші, ніж груди Нао. Людина була без зброї, двоє чи троє її товаришів мали в руках пооброблені палиці, якими вони копали землю в пошуках їстівних корінців.
Під загальний рев племені велетень попростував до ва й уламрів. Він бив себе в груди, показуючи в гніві білі зуби під важкими, тремтячими од гніву губами.
З наказу жінки-ватажка ва почали відступати. Вони робили це повагом, корячись стародавньому законові - утримуватись від усякого жесту й слова. Нао приєднався до них, довіряючи їх досвідові. Нам же і Гав, що йшли на чолі племені, трохи загаялись і коли схотіли й собі приєднатись до ватажка, то відступ їм уже був загороджений: синьолюдки розпорошилися по всій галявині. Гав устиг шугнути в гущавину; Намові треба було ще перебігти рівне місце. Він біг зигзагами і так жваво, що міг би врятуватись. Аж ось одним скоком перед ним виросла котрась із самиць; він стрибнув убік і, ухиляючись від двох самців, що вже бігли назустріч, зачепився ногою за корінь і поточився.
Важкі обійми стиснули Нама. Він опинився в ланах у велетня.
Нам не мав часу вхопитися за зброю - неймовірний тиск паралізував йому тіло, і він ночував себе так само безсилим, як сайгак, що опинився під тигром. І тоді, знаючи, що Нао не встигне прийти па допомогу, він здався напризволяще, м'язи його ослабли, очі загасли; він покірно чекав смерті, не роблячи жодного руху.
Нао не міг витерпіти, дивлячись, як у нього па очах вбивають товариша; він схопився за спис і кий та хотів кинутись у бій, але жіика-ватажок спинила його.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22
В широких печерах, видовбаних водами та сполучених крученими проходами, ва чудово знаходили собі дорогу і вміли прокопувати виходи.
В разі потреби вони обмазувалися землею, і так успішно, що обдурювали нюх собак і вовків, не кажучи вже про менш розвинений нюх людей. Ніякий звір не вмів ховати свої сліди краще за них.
В однім лише випадку ці полохливі створіння виявляли відчайдушне зухвальство, необережність: вони ризикували всім, щоб урятувати свого, коли його, бува, захоплювали в полон або оточували вороги. Ця солідарність колись надзвичайно збільшувала їхню могутність, тепер же часто призводила їх до гіркого лиха. Не що інше, як вона повела їх рятувати людину, що знайшла собі притулок у Нао. Через те що руді карлики були насторожені, а ва треба було пробігти голою місцевістю, їх помітили й напали на них. І коли б не втрутився в бійку Нао, вони б усі полягли в ній; тепер уже їх присутність урятувала й уламрів.
Після перев'язки ран син Леопарда повернувся на гранітний виступ узяти клітки. Ніхто до них не торкався, і вугілля ще жевріло. Дивлячись на нього, Нао дужче відчув радість перемоги. Не тому, що він боявся втратити його, безплічки, напевне, дали б йому Вогонь, - але Нао був під владою темного забобону: він здобув ці огники в боротьбі перемогою, й майбутнє здавалось би йому грізним, коли б він знайшов їх усі три мертвими. Він урочисто поніс Вогонь до ва.
Ті з цікавістю почали розглядати клітки, а жінка, що керувала племенем, похитала головою. Великий мисливець пояснив їй жестами, що його плем'я втратило Вогопь, а він зумів його завоювати. А як ніхто, здавалося, його не зрозумів, то Нао спитав себе, чи не були вони часом одним із тих нещасних племен, які не вміли грітися біля Вогню вдень, гнати ним темряву вночі та пекти собі на ньому страви. Старий Гун розповідав, що є й такі племена, де люди дурніші за вовків, але слух і нюх мають кращий, ніж звичайні люди. Нао хотів уже вчити своїх нових друзів, як треба розпалювати вогнище, коли раптом помітив поміж вербами одну жінку, що тримала в руках пару камінців і била ними один об один. З-під камінчиків виплигував рій іскор просто на пучечок тонесенької сухої трави, і нарешті одна стеблиночка спалахнула, підпалюючи й інші. Жінка роздмухала Вогонь і пустила його на купу листя й гілок.
Син Леопарда став як зачарований. В голові йому майнула лише одна думка: «Безплічка ховають Вогонь у камінчики!»
Наблизившись до жінки, він захотів упевнитися в цьому. Жінка спочатку з недовір'ям відсунулась від нього, а потім, пригадавши, що ця людина врятувала їх усіх від смерті, подала йому свої камінці. Він жадібно почав оглядати їх, та, не знайшовши в них ніякої щілинки, здивувався ще більше. Тоді він почав їх уважно обмацувати. Вони були холодні. Остаточно спантеличений, він тільки запитував себе: «Яким же чином Вогонь проліз у ці камінчики?.. І як це так сталося, що він їх не нагрів?»
З острахом і недовір'ям, яке люди завжди почувають до незрозумілих їм таємничих речей, Нао обережно повернув ті камінчики назад.
Розділ шостий
КРАЇНОЮ ВОДИ
Ва й уламри йшли вже країною води. Вода лежала перед ними стоячими болотами, вкритими ряскою, лататтям, лілеями, човником, кривавником, сочевицею й очеретом; вона плодила небезпечні й страшні торфовища, вона йшла в озера, річки, утворювала навколо них намули з каменю, піску й глини, вона била з-під землі і бігла струмочками по долинках, а інколи текла в щілини і гинула в підземних країнах. Ва вже знали, що Нао треба йти на північний захід. Вони вели його навпростець, допомагаючи йому швидше вийти з вологих земель. Місцевість вони знали чудово. Ва знаходили проходи там, де б нікому й не снилося; вони будували плоти, перекидали через провалля стовбури дерев, сполучали ліанами протилежні береги. Вони хоч і повільно, але дуже добре плавали, особливо коли у воді не було деяких рослин, що чомусь викликали у них великий страх.
Їжі було досхочу. Ва знали багато їстівних корінців і були надзвичайно вправними рибалками. Вони били рибу острогами, ловили її руками, заплутували її в баговиння, принаджували на вогонь, заганяли зграями у вузенькі затоки. Вечорами, розіклавши вогонь на косі, на острові чи просто на березі, вони віддавалися почуттю тихого й мирного щастя. Ва любили сидіти купками, тулячись одне до одного, і їм здавалось, ніби вони відчувають силу племінної згуртованості. Уламри ж трималися поодинці, особливо Нао, що протягом довгих подорожей звик до самотності. Досить часто ва заводили безконечну одноманітну співомову. На сина Леопарда вона наганяла журбу і навіть дратувала. Але він виявляв надзвичайну цікавість до їхніх способів полювання, рибальства, праці. Особливо ж його цікавило, як вони користуються пращею для списів та як видобувають з камінчиків Вогонь.
До тієї пращі Нао призвичаївся одразу ж. Спільники симпатизували йому що день, то більше, і не ховали від нього ніяких таємниць. Він міг володіти їхньою зброєю та знаряддям, вчився їх лагодити. Жінка-ватажок подарувала йому пращу, і Нао володів нею з однаковою, як і у ва, спритністю, але з далеко більшою силою. Син Леопарда не зважувався лише розкривати собі таємницю з Вогнем, бо ще й досі боявся її. Він лише оддалеки поглядав, як вилітали іскри. На ті ж питання, що він собі ставив, мисливець не міг одержати зрозумілої відповіді, що не перечила б фактам. Однак за кожним новим разом він усе сміливішав. Тут у пригоді йому стала мова слів і жестів. Він починав уже краще розуміти ва, навчившись близько десятка слів та щось із тридцять різних властивих цьому племені жестів. Поволі він дійшов висновку, що ва не ховали Вогню в каміння, а що він уже захований туди природою. І Вогонь виплигував звідти від удару та й кидався на стеблинки сухої трави, але, бувши в ту хвилину дуже слабосилим, не міг одразу як слід упоратися із своєю здобиччю. Нао твердо переконався в цьому, коли йому пощастило видобути іскру з кремінців, які перед тим просто валялися на землі. Пересвідчившись, що в добуванні Вогню з каміння нема нічого чудесного і річ тут зовсім не в чарівництві чи особливій могутності ва, він зовсім перестав боятися. Він помітив також, що камінчики потрібні двох різних сортів: кремінь і залізний колчедан. І, вже сам видобувши кілька іскор, він спробував розпалити огнище. Іскри снопом сипалися з каміння, зіштовхуваного його меткими й дужими руками, але, хоч скільки він старався, йому ніяк не щастило підпалити навіть найтоншу суху билинку.
Одного дня плем'я спинилося ще до смерку. Це було на березі якогось озера з зеленою водою. Берег був піщаний, день - надзвичайно сухий. У небі летіли журавлі, поміж очеретом сновигали чирки, здалеку долітало гарчання лева. Ва розіклали два великих огнища, а Нао, насушивши собі тоненьких стеблинок, почав кресати своїми камінчиками. Він працював завзято, але весь час даремно. Тоді взяли його сумніви, і він подумав, що ва ховають від нього ще якийсь секрет. Зневірений, він ще кілька разів кресонув з такою люттю, що нарешті один камінець аж розколовся. І тут йому аж дух забило: на стеблинці спалахнув огник. Нао надзвичайно обережно роздмухав його в полум'я, і, скоро з'ївши пучечок, воно вже жерло грубшу здобич.
А Нао, ледве дихаючи, нерухомо дивився на нього божевільними очима, відчуваючи величезну радість, більшу, ніж тоді, коли переміг тигрицю, загарбав Вогонь у кзамів, уклав спілку з великим мамонтом та коли оце недавно забив ватажка рудих карликів. Адже він розумів, що нині здобув над речами таку владу, якої ніколи не знав ніхто з його предків. Син Леопарда розумів також, що вже ніхто в світі не зможе вбити Вогонь у людей його племені.
Розділ сьомий
СИНЬОЛЮДКИ
Місцевість понижчала; мандрівники минули країну, де осінь була так само тепла, як і літо. Потім перед ними виріс страшний густий ліс. Його обступала стіна з ялинок і чагарнику, і ва мусили пробиватися крізь неї з допомогою своїх кремінних та агатових ножів. Жінка-ватажок попередила Нао, що ва будуть вести уламрів лише до кінця лісу, бо далі вже не знають місцевості. Вони знають тільки, що там починається рівнина, а за нею видно гору, перетяту широкою ущелиною. Жінка-ватажок думала, що ні на рівнині, ні на горі людей нема, а в лісі так уже напевно відомо, що кілька племен є. І вона пояснила, що люди тих племен мають могутні груди й руки, не знають Вогню, не вміють розмовляти, не воюють і не полюють. Але коли на них нападають, загороджують їм дорогу чи якось виказують свою ворожість, тоді вони стають страшенно люті й нещадно нищать супротивників.
Після важкої боротьби з кущами іти стало легше. Колючих рослин поменшало; з'явилися стежки, протоптані звіром поміж тисячолітніх дерев; просвітліли зелені сутінки. Хмари птаства метушилися на деревах, помічалася присутність хижаків, плазунів та комах, скрізь ішла уперта й нещадна боротьба, в якій рослини й звірі множились та гинули…
Одного дня жінка-ватажок з таємничим виглядом простягла руку, показуючи щось під деревами. Поміж листям фіг майнуло якесь блакитне тіло, і в ньому Нао признав людину. Пригадуючи карликів, він затремтів од ненависті й тривоги. Тіло зникло. Настала повна тиша. Ва спинились і збилися докупи.
Найстарший чоловік почав промовляти до них.
Він сказав, що сила й гнів синьолюдків неймовірні, нізащо в світі не можна ставати на їхньому шляху; він нагадав, що вони не терплять криків і жестів.
- Батьки наших батьків, - заявив він, - жили з ними сусідами і ніколи не воювали між собою. Вони завжди давали дорогу синьолюдкам у їхньому лісі. Ті ж так само обминали ва на полях і болотах.
Жінка-ватажок ствердила ці слова і подала своєю палицею знак. Плем'я негайно ж звернуло вбік, зникло у гущавині сикомор і врешті виринуло на чималій галявині, випаленій недавно ударом блискавки; внизу видно було ще попіл від обгорілого дерева. Ледве ва й уламри вийшли на галявинку, Нао знову помітив праворуч себе блакитне тіло, подібне до того, що він оце недавно бачив поміж листям фіг. За ним із сіро-зеленої пітьми виткнулося ще дві постаті. Захрустіли сухі гілки, і перед очима мисливців з'явилось гнучке могутнє створіння. Ніхто не міг би сказати, як воно прийшло: чи на чотирьох ногах, як звірі, чи на двох, як птахи й люди. Воно ніби сиділо на задніх лапах, витятши передні та поклавши їх на великий корінь дерева. У створіння була велика голова з величезними шелепами гієни, круглими, жвавими, повними вогню очима та низьким лобом; тулуб був довгий, як у лева, але ширший, лапи дуже скидалися на руки людини. Темна, в блакитним відтінком шерсть укривала все тіло. Подивившись на груди й плечі створіння, Нао визнав його за людину; її чотири руки справляли дуже дивне враження, а голова одночасно нагадувала буйвола, ведмедя й собаку. З недовір'ям і гнівом озирнувшись на всі боки, синьолюдок підвівся на йоги й глухо заревів.
На його голос із гущавини вибіг цілий гурт схожих на нього істот. Тут було троє самців і близько десятка самиць, малеча ховалася поміж кущів. Один із самців був справжній велетень; зі своїми вузлуватими, як стовбур платана, руками він міг легко перекинути зубра чи задавити тигра; груди були вдвічі ширші, ніж груди Нао. Людина була без зброї, двоє чи троє її товаришів мали в руках пооброблені палиці, якими вони копали землю в пошуках їстівних корінців.
Під загальний рев племені велетень попростував до ва й уламрів. Він бив себе в груди, показуючи в гніві білі зуби під важкими, тремтячими од гніву губами.
З наказу жінки-ватажка ва почали відступати. Вони робили це повагом, корячись стародавньому законові - утримуватись від усякого жесту й слова. Нао приєднався до них, довіряючи їх досвідові. Нам же і Гав, що йшли на чолі племені, трохи загаялись і коли схотіли й собі приєднатись до ватажка, то відступ їм уже був загороджений: синьолюдки розпорошилися по всій галявині. Гав устиг шугнути в гущавину; Намові треба було ще перебігти рівне місце. Він біг зигзагами і так жваво, що міг би врятуватись. Аж ось одним скоком перед ним виросла котрась із самиць; він стрибнув убік і, ухиляючись від двох самців, що вже бігли назустріч, зачепився ногою за корінь і поточився.
Важкі обійми стиснули Нама. Він опинився в ланах у велетня.
Нам не мав часу вхопитися за зброю - неймовірний тиск паралізував йому тіло, і він ночував себе так само безсилим, як сайгак, що опинився під тигром. І тоді, знаючи, що Нао не встигне прийти па допомогу, він здався напризволяще, м'язи його ослабли, очі загасли; він покірно чекав смерті, не роблячи жодного руху.
Нао не міг витерпіти, дивлячись, як у нього па очах вбивають товариша; він схопився за спис і кий та хотів кинутись у бій, але жіика-ватажок спинила його.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22