— з’явилося чимало неблагочестивих осіб.
«Та ні, це, мабуть, якийсь служитель культу», — подумав Бідило.
Але промовець кількома новими реченнями довів нікчемність і цієї Іванової догадки. Відзначивши падіння благочестя серед молоді, ювіляр авторитетно заявив:
— Давно вже немає серед наших мислячих організмів жодного особня з пристойною рослинністю на голові. Рослинність на голові та обличчі — ось що було колись основним об’єктом нашої древньої, зовсім тепер забутої, благородної справи, нашої колись такої високої творчості, що давно вже перетворилась на священне, ритуальне дійство.
Нарешті з театральною сльозою в голосі ювіляр закликав усіх до боротьби за благочестя. «Воно і тільки воно спроможне оздоровити всіх особнів, а значить, менше стане істот З відсутністю рослинності на голові й обличчі».
Виголосивши цю тираду, ювіляр замовк, вклонився і твердими, чіткими кроками вийшов за сцену.
Не менш як чверть тоци не вщухали овації. Деякі гнучкі плакали, втираючись чорними шарфами. Втирали сльози й розчулені високочолі.
На сцену знову виліз вертлявий і, дочекавшись, поки зал вщухне, урочисто проголосив:
— Зараз геніальний ювіляр покаже, як колись, дуже і дуже давно, ваші предки виконували свою місію. Це не буде той звичайний ритуальний танець, який бачите ви на кожному з’їзді партії, очолюваної нашим ювіляром. Як відомо, в тому священному танці кожне па, кожен рух тільки символізує той чи інший момент давно забутого прекрасного акту творчості пращурів.
О щастя! — вигинався вертлявий. — О нечувана радість! Зараз ви побачите не танець, що імітує творчість, а справжню, живу творчість, високе мистецтво ваших прапрадідів! Але, — вертлявий вклонився, — ювіляр просить вибачення у всіх своїх благородних колег і навіть у нас, недостойних, з милості допущених на ці урочисті збори; ювіляр вибачається, що висока честь бути об’єктом показу його мистецтва випала не громадянинові Щактиф, а якомусь іншопланетному космонавту, що оце не так давно, вперше, до речі, в нашій історії, прилетів з якоїсь там Землі. Кажуть, що про це у свій час навіть писалося в усіх газетах, але хто, — вертлявий скривився, — який справжній інтелектуал читає у нас газети? Новини, сенсації, всесвітні плітки — хіба це пристойно для аристократа думки?!
В задніх рядах залу схвально загули, промовець самовдоволено посміхнувся.
— Самий цей факт, — продовжував вертлявий, — я маю на увазі приліт космонавта, явище настільки дріб’язкове перед величчю нашого сьогоднішнього свята, що про нього, може, й не слід було б тут згадувати, але згадати все ж довелося, оскільки саме цього космонавта за рішенням Вищої Ради Слуг призначено об’єктом сьогоднішнього показу.
Геніальний ювіляр поділяє патріотичне невдоволення присутніх, та що поробиш: на превеликий жаль, в усій країні Безсмертного не знайшлося жодного топо з потрібною гущиною рослинності на щоках і підборідді. Саме тому і вирішили використати космонавта, який — і це, до речі, єдине, що в ньому є цікавого, — має в достатку вищезазначену рослинність.
Аж тепер тільки зрозумів Бідило, якого фаху був ювіляр.
Вертлявий спритно зіскочив у зал. За сценою вдарили барабани, сліпучі промені жовтих прожекторів схрестилися на Івановому чолі.
Великий ювіляр знову вийшов на сцену. Урочистим жестом священнослужителя наказав Іванові відкинути голову. Тонко загув якийсь механізм, і Іванові щоки та підборіддя, що й справді густо заросли волоссям, залила біла пінява маса.
Високо піднявши над головою блискучий, схожий на шаблю інструмент, великий ювіляр ступив на авансцену.
— Хич ехип! — тричі вигукнув він, стрясаючи «шаблею».
— Ехип! — в єдиному пориві видихнув широчезний зал. У передніх рядах ридали.
Івана душив сміх: оце так «подія громадського життям! Оце так громадськість! І справді, куди йому, простому космонавту, до Великого Перукаря, до лідера партії! Яку ж це він партію очолює? Напевне, Прогресивних Перукарів… Феноменально, як говорить Купхейп. Ні, при всій своїй ницості горбань все ж таки незрівнянно вищий од цих особнів.
Тим часом, повернувшись до космонавта, ювіляр розпочав роботу. Та чи можна було назвати роботою все, що творив З Івановим обличчям цей достойний діяч щактифської цивілізації! Ні, це була не робота і навіть не творчість!
Священнодіяння, натхнення, екстаз — ось що це було! Іван тільки кректав та мружився від насолоди. Ні, треба віддати належне оцим щактифцям, ніколи ще в житті Івана так не голили!
Рокотали барабани, немилосердно сліпили прожектори, та Великий Перукар нічого, здавалося, не помічав. Як кожен справжній художник, у хвилини натхнення він забував все.
Виголивши, причесавши, цей геній своєї справи врочистим жестом факіра наказав Іванові встати.
— Ми давно вже по-справжньому нікого не голимо і не стрижемо, — проголосив ювіляр в урочистій, дзвінкій тиші. — Давно вже всі перукарні перетворилися на клуби. Держава поклала на нас інші — високі й нелегкі — обов’язки. Своєю пильністю ми вірно служимо Хичу Мислячому. Але в душі… в душі… — голос ювіляра затремтів, — в душі ми лишаємось перукарями!..
В громі оплесків зал встає. Довго не вщухають овації. Великий Перукар вклоняється і з гордо піднятою головою йде за сцену. Схвильовані глядачі покидають зал.
— Бідило!
Іван поглянув униз — біля сцени стояв Чакт.
— Скоренько злазьте, ходімте, — сказав він, — вас чекає батько.
— Ваша схильність, — ввічливо звернувся Іван до Чакта, — чи не скажете ви мені, хто оті особи з чорними шарфами на шиях? Перукарі?
— Поети-сатирики.
— А оті поважні, високочолі? Напевне, якісь письменники?
— Перукарі.
Це останнє відкриття зовсім розвеселило Івана: ні, панове шановна громадськість, з вами таки варто було познайомитись…
Назад до штейпу ніхто уже не вів Бідила під руки. По іскристому килиму пройшли вони з Чактом до ліфта, піднялися на дах.
Біля штейпу ще здалеку Іван побачив Купхейпа. Горбань теж помітив Івана, якось метушливо озирнувся і, коли Бідило підійшов ближче, викинув вбік стиснутий кулак:
— Хич ехип!
Вигукнув і уважно дивиться: чи не встругне, мовляв, це космічне створіння ще якусь штуку…
Та Іван, на превелике здивування горбаня, став, наче по команді «струнко», і, як годилося, відповів:
— Ехип!
Ще й рукою із стиснутим кулаком махнув.
Це просто зворушило Купхейпа! Іван виправляється! Іван зрозумів свою провину!
Задоволено всміхаючись, горбань сів у кабіну штейпу і, не засуваючи панелі, взявся розглядати якусь книжку. Чакт порався біля моторів. Іван походжав, обмірковував щойно бачене.
Купхейп довго клацав кнопками, висував і одразу ж, мабуть не читаючи, засував пластмасові сторінки і нарешті, позіхаючи, сховав книгу. Виліз з кабіни, пішов глянути, чи скоро там, мовляв, Чакт закінчить.
У цю мить далеко попереду з якогось зелено-жовтого смугастого павільйону вибіг Шат.
— Ваша схильність, заждіть! Заждіть, ваша схильність! Не відлітайте! — загукав він і, відсапуючись, попрямував до горбаня.
— В чому справа? — запитав Купхейп.
— Ваша схильність, — Шат витирав рясний піт. — Їх схильність Великий Перукар Щактиф незадоволені, що ваша схильність не були на ювілейному вшануванні їх схильності. Їх схильність запрошує вашу схильність негайно ж відвідати їх схильність.
— А де зараз Великий Перукар?
— Їх схильність перебувають зараз на банкеті, влаштованому на честь ювілею їх схильності.
— Ясно. Можеш іти. Чакте!
— Зараз! Уже закінчую, — з-за кормової частини корабля визирнув Чакт. — Зараз, батьку, через п’ять—шість цот будемо вже в повітрі.
— Я нікуди не полечу. Мушу йти на ювілейний банкет.
— А я?
— Як хочеш. Лети сам…
— Івана взять? Ти ж хотів перевірити на ньому третій спіритологічний комплекс. Це можу зробити я. Наберу висоту…
— Ну, якщо бажаєш, — Купхейп недовірливо поглянув на Чакта, — можеш взяти. Тільки… Ти ж сам все розумієш…
Ось уже дві тоци, як штейп летить над голою, кам’янистою рівниною. Іван дивиться в ілюмінатор — мертвий степ, все ті ж насипи на ньому. Сплітаються, розгалужуються, знов сплітаються.
Ні, навіть там, у чорній пітьмі космосу, не відчував Бідило себе таким самотнім, як у цьому дрібному й метушливому світі мислячих особнів. Жодної живої, по-справжньому живої душі… От був би в Івана друг… Друг? Звідки він тут? Чи не оцей Купхейпів порідок може стати його товаришем?
Штейп знижувався. Біля невеличкого озерця жовтіло кільканадцять кубічних будинків. Дзвін, ледве чутний на висоті, знов почав гучнішати. Спускалися, як і піднімались, по вертикальній лінії. Не минуло й п’яти цот, як штейп м’яко ліг металевим черевом на вологий жовтий пісок.
Вийшли з кабіни. Праворуч тьмяно світилося дзеркало озера, ліворуч жовтіли кам’яні куби будівель. Кілька будинків стояли осторонь. Огороджені високою стіною з металевою брамою, вони дуже нагадували якийсь завод. Пізніше Іван довідався, що це дійсно був харчовий комбінат, або, як говорили тут, «комбінована добувальня».
Високий насип тягнувся з степу і закінчувався біля заводської брами зеленим присадкуватим тетраедром.
Трохи віддалік у великому чотирикутному басейні клекотала, булькала, вирувала зелена маса. Троє огрядних молодиків, перехилившись через поручні, зосереджено плювали в басейн. На них були якісь незвичайні халати — білі, з жовтуватим відливом і аж наче сяючі, такі чисті.
Побачивши молодиків, Чакт злякався, обсмикнув на собі одяг, критично оглянув Івана і раптом зашепотів щось зовсім незрозуміле:
Фі-фе!
Сорок дев’ять
Сто один
Сто один
Фі-фе!
Іван хотів спитати, що оце означає, та, зазирнувши до басейну, аж відсахнувся від несподіванки й огиди: в густій масі звивалися велетенські зелені черви! Товстезні, завтовшки з добру колоду, і, напевне, довгі, вони то спліталися в клубок, то розпліталися, важко сопучи й хлюпаючи.
Чакт — він уже не шепотів, але був все ще якийсь розгублений — коротко пояснив, що тварин цих називають киптип’яками і розводять їх на м’ясо. Киптип’яки дуже швидко ростуть, статі не мають, розмножуються діленням. Щоденно від кожного киптип’яка відрізають більшу частину його тіла, та на другу добу він знову такий же, як був.
— Дуже милі створіння, — пробелькотав один з молодиків, — точнісінько такі, як наш Хич! — І пильно вдивляючись, оцінюючи, яке враження справило на Чакта це ультра-крамольне порівняння, запитав: — Ви теж так думаєте?
— Що ви?! — затремтів Чакт. — Як можна таке говорити?! Я над усе на світі люблю Хича Мислячого! — бідолаха так хвилювався, що аж спітнів.
Молодик з явним невдоволенням зиркнув на Чакта і, позіхаючи, відвернувся. Він виглядав досить товстеньким, хоч і поступався в цьому перед другим молодиком. Але всіх перевершив третій — він був майже квадратний.
— Ваші схильності, — звернувся Чакт до молодиків, — чи не скажете мені, де зараз кулінар Пейч?
— На заводі, — хвацько плюнувши в басейн, відповів найтовщий. — Пейч на заводі, варених киптип’яків смакує.
І, з усіх сил намагаючись посміхнутись, пожартував:
— Пейч — киптип’як!
— Іване, — звернувся Чакт до Бідила, на щось, видно, зважуючись у думках, — Іване, якщо я вас тут залишу цот на двадцять, ви… того… ви нічого тут не накоїте?
— Ну що ви! — всміхнувся Бідило. — Йдіть сміливо, я вас не підведу.
— Ваші схильності, — знову ввічливо й шанобливо звернувся Чакт до молодиків, — ви не будете заперечувать, якщо мій приятель постоїть біля вас, поки я збігаю на завод? У приятеля нема перепустки…
Молодики спершу нічого не відповіли, а потім найтовщий плюнув і знову спробував пожартувати:
— Ваш приятель — киптип’як!
Чакт подивився на Івана, ще раз попросив його нікуди не ходити і попрямував до заводу.
Деякий час Бідило роздивлявся навкруги, слідкував за великими прозорими метеликами. Він знав уже, що на мові щактиф вони мають назву «фит беззубий». Зубів у них дійсно нема. І саме через це фит вважається символом лагідності й смиренства.
«Органічне життя… — знову згадалися слова інструкції, — колекції…» І гірко, і сумно Іванові. У цілому світі немає нічого тяжчого за власне безсилля…
Між камінням щось зашаруділо. Бідило нахилився і помітив тоненьку зелену змійку з жовтими злими очицями. «Фот» — згадалася назва. «Здається, отруйна…» Ні, недаремно горбань займався із своїм піддослідним! Та й Бідило часу не гаяв, буде про що на Землі доповісти. На Землі… А чи побачить Іван оту Землю? І знову думки… «Увійти в довір’я, переконати сильних світу цього, що справна космічна ракета аж ніяк не завадить урядові Хича. Полагодити і втекти. Переконати… Втекти…» Іван всміхнувся. В думках все просто!
Нудьгуючи, дивився на трьох гевалів, що стовбичили на тому ж місці, розглядав басейни — їх тут було чимало. Біля одного з найдальших метушилися особи в чорно-жовтому.
Вони виносили з заводу якісь, схожі на бідони, посудини, виливали з них у басейн зелену густу масу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
«Та ні, це, мабуть, якийсь служитель культу», — подумав Бідило.
Але промовець кількома новими реченнями довів нікчемність і цієї Іванової догадки. Відзначивши падіння благочестя серед молоді, ювіляр авторитетно заявив:
— Давно вже немає серед наших мислячих організмів жодного особня з пристойною рослинністю на голові. Рослинність на голові та обличчі — ось що було колись основним об’єктом нашої древньої, зовсім тепер забутої, благородної справи, нашої колись такої високої творчості, що давно вже перетворилась на священне, ритуальне дійство.
Нарешті з театральною сльозою в голосі ювіляр закликав усіх до боротьби за благочестя. «Воно і тільки воно спроможне оздоровити всіх особнів, а значить, менше стане істот З відсутністю рослинності на голові й обличчі».
Виголосивши цю тираду, ювіляр замовк, вклонився і твердими, чіткими кроками вийшов за сцену.
Не менш як чверть тоци не вщухали овації. Деякі гнучкі плакали, втираючись чорними шарфами. Втирали сльози й розчулені високочолі.
На сцену знову виліз вертлявий і, дочекавшись, поки зал вщухне, урочисто проголосив:
— Зараз геніальний ювіляр покаже, як колись, дуже і дуже давно, ваші предки виконували свою місію. Це не буде той звичайний ритуальний танець, який бачите ви на кожному з’їзді партії, очолюваної нашим ювіляром. Як відомо, в тому священному танці кожне па, кожен рух тільки символізує той чи інший момент давно забутого прекрасного акту творчості пращурів.
О щастя! — вигинався вертлявий. — О нечувана радість! Зараз ви побачите не танець, що імітує творчість, а справжню, живу творчість, високе мистецтво ваших прапрадідів! Але, — вертлявий вклонився, — ювіляр просить вибачення у всіх своїх благородних колег і навіть у нас, недостойних, з милості допущених на ці урочисті збори; ювіляр вибачається, що висока честь бути об’єктом показу його мистецтва випала не громадянинові Щактиф, а якомусь іншопланетному космонавту, що оце не так давно, вперше, до речі, в нашій історії, прилетів з якоїсь там Землі. Кажуть, що про це у свій час навіть писалося в усіх газетах, але хто, — вертлявий скривився, — який справжній інтелектуал читає у нас газети? Новини, сенсації, всесвітні плітки — хіба це пристойно для аристократа думки?!
В задніх рядах залу схвально загули, промовець самовдоволено посміхнувся.
— Самий цей факт, — продовжував вертлявий, — я маю на увазі приліт космонавта, явище настільки дріб’язкове перед величчю нашого сьогоднішнього свята, що про нього, може, й не слід було б тут згадувати, але згадати все ж довелося, оскільки саме цього космонавта за рішенням Вищої Ради Слуг призначено об’єктом сьогоднішнього показу.
Геніальний ювіляр поділяє патріотичне невдоволення присутніх, та що поробиш: на превеликий жаль, в усій країні Безсмертного не знайшлося жодного топо з потрібною гущиною рослинності на щоках і підборідді. Саме тому і вирішили використати космонавта, який — і це, до речі, єдине, що в ньому є цікавого, — має в достатку вищезазначену рослинність.
Аж тепер тільки зрозумів Бідило, якого фаху був ювіляр.
Вертлявий спритно зіскочив у зал. За сценою вдарили барабани, сліпучі промені жовтих прожекторів схрестилися на Івановому чолі.
Великий ювіляр знову вийшов на сцену. Урочистим жестом священнослужителя наказав Іванові відкинути голову. Тонко загув якийсь механізм, і Іванові щоки та підборіддя, що й справді густо заросли волоссям, залила біла пінява маса.
Високо піднявши над головою блискучий, схожий на шаблю інструмент, великий ювіляр ступив на авансцену.
— Хич ехип! — тричі вигукнув він, стрясаючи «шаблею».
— Ехип! — в єдиному пориві видихнув широчезний зал. У передніх рядах ридали.
Івана душив сміх: оце так «подія громадського життям! Оце так громадськість! І справді, куди йому, простому космонавту, до Великого Перукаря, до лідера партії! Яку ж це він партію очолює? Напевне, Прогресивних Перукарів… Феноменально, як говорить Купхейп. Ні, при всій своїй ницості горбань все ж таки незрівнянно вищий од цих особнів.
Тим часом, повернувшись до космонавта, ювіляр розпочав роботу. Та чи можна було назвати роботою все, що творив З Івановим обличчям цей достойний діяч щактифської цивілізації! Ні, це була не робота і навіть не творчість!
Священнодіяння, натхнення, екстаз — ось що це було! Іван тільки кректав та мружився від насолоди. Ні, треба віддати належне оцим щактифцям, ніколи ще в житті Івана так не голили!
Рокотали барабани, немилосердно сліпили прожектори, та Великий Перукар нічого, здавалося, не помічав. Як кожен справжній художник, у хвилини натхнення він забував все.
Виголивши, причесавши, цей геній своєї справи врочистим жестом факіра наказав Іванові встати.
— Ми давно вже по-справжньому нікого не голимо і не стрижемо, — проголосив ювіляр в урочистій, дзвінкій тиші. — Давно вже всі перукарні перетворилися на клуби. Держава поклала на нас інші — високі й нелегкі — обов’язки. Своєю пильністю ми вірно служимо Хичу Мислячому. Але в душі… в душі… — голос ювіляра затремтів, — в душі ми лишаємось перукарями!..
В громі оплесків зал встає. Довго не вщухають овації. Великий Перукар вклоняється і з гордо піднятою головою йде за сцену. Схвильовані глядачі покидають зал.
— Бідило!
Іван поглянув униз — біля сцени стояв Чакт.
— Скоренько злазьте, ходімте, — сказав він, — вас чекає батько.
— Ваша схильність, — ввічливо звернувся Іван до Чакта, — чи не скажете ви мені, хто оті особи з чорними шарфами на шиях? Перукарі?
— Поети-сатирики.
— А оті поважні, високочолі? Напевне, якісь письменники?
— Перукарі.
Це останнє відкриття зовсім розвеселило Івана: ні, панове шановна громадськість, з вами таки варто було познайомитись…
Назад до штейпу ніхто уже не вів Бідила під руки. По іскристому килиму пройшли вони з Чактом до ліфта, піднялися на дах.
Біля штейпу ще здалеку Іван побачив Купхейпа. Горбань теж помітив Івана, якось метушливо озирнувся і, коли Бідило підійшов ближче, викинув вбік стиснутий кулак:
— Хич ехип!
Вигукнув і уважно дивиться: чи не встругне, мовляв, це космічне створіння ще якусь штуку…
Та Іван, на превелике здивування горбаня, став, наче по команді «струнко», і, як годилося, відповів:
— Ехип!
Ще й рукою із стиснутим кулаком махнув.
Це просто зворушило Купхейпа! Іван виправляється! Іван зрозумів свою провину!
Задоволено всміхаючись, горбань сів у кабіну штейпу і, не засуваючи панелі, взявся розглядати якусь книжку. Чакт порався біля моторів. Іван походжав, обмірковував щойно бачене.
Купхейп довго клацав кнопками, висував і одразу ж, мабуть не читаючи, засував пластмасові сторінки і нарешті, позіхаючи, сховав книгу. Виліз з кабіни, пішов глянути, чи скоро там, мовляв, Чакт закінчить.
У цю мить далеко попереду з якогось зелено-жовтого смугастого павільйону вибіг Шат.
— Ваша схильність, заждіть! Заждіть, ваша схильність! Не відлітайте! — загукав він і, відсапуючись, попрямував до горбаня.
— В чому справа? — запитав Купхейп.
— Ваша схильність, — Шат витирав рясний піт. — Їх схильність Великий Перукар Щактиф незадоволені, що ваша схильність не були на ювілейному вшануванні їх схильності. Їх схильність запрошує вашу схильність негайно ж відвідати їх схильність.
— А де зараз Великий Перукар?
— Їх схильність перебувають зараз на банкеті, влаштованому на честь ювілею їх схильності.
— Ясно. Можеш іти. Чакте!
— Зараз! Уже закінчую, — з-за кормової частини корабля визирнув Чакт. — Зараз, батьку, через п’ять—шість цот будемо вже в повітрі.
— Я нікуди не полечу. Мушу йти на ювілейний банкет.
— А я?
— Як хочеш. Лети сам…
— Івана взять? Ти ж хотів перевірити на ньому третій спіритологічний комплекс. Це можу зробити я. Наберу висоту…
— Ну, якщо бажаєш, — Купхейп недовірливо поглянув на Чакта, — можеш взяти. Тільки… Ти ж сам все розумієш…
Ось уже дві тоци, як штейп летить над голою, кам’янистою рівниною. Іван дивиться в ілюмінатор — мертвий степ, все ті ж насипи на ньому. Сплітаються, розгалужуються, знов сплітаються.
Ні, навіть там, у чорній пітьмі космосу, не відчував Бідило себе таким самотнім, як у цьому дрібному й метушливому світі мислячих особнів. Жодної живої, по-справжньому живої душі… От був би в Івана друг… Друг? Звідки він тут? Чи не оцей Купхейпів порідок може стати його товаришем?
Штейп знижувався. Біля невеличкого озерця жовтіло кільканадцять кубічних будинків. Дзвін, ледве чутний на висоті, знов почав гучнішати. Спускалися, як і піднімались, по вертикальній лінії. Не минуло й п’яти цот, як штейп м’яко ліг металевим черевом на вологий жовтий пісок.
Вийшли з кабіни. Праворуч тьмяно світилося дзеркало озера, ліворуч жовтіли кам’яні куби будівель. Кілька будинків стояли осторонь. Огороджені високою стіною з металевою брамою, вони дуже нагадували якийсь завод. Пізніше Іван довідався, що це дійсно був харчовий комбінат, або, як говорили тут, «комбінована добувальня».
Високий насип тягнувся з степу і закінчувався біля заводської брами зеленим присадкуватим тетраедром.
Трохи віддалік у великому чотирикутному басейні клекотала, булькала, вирувала зелена маса. Троє огрядних молодиків, перехилившись через поручні, зосереджено плювали в басейн. На них були якісь незвичайні халати — білі, з жовтуватим відливом і аж наче сяючі, такі чисті.
Побачивши молодиків, Чакт злякався, обсмикнув на собі одяг, критично оглянув Івана і раптом зашепотів щось зовсім незрозуміле:
Фі-фе!
Сорок дев’ять
Сто один
Сто один
Фі-фе!
Іван хотів спитати, що оце означає, та, зазирнувши до басейну, аж відсахнувся від несподіванки й огиди: в густій масі звивалися велетенські зелені черви! Товстезні, завтовшки з добру колоду, і, напевне, довгі, вони то спліталися в клубок, то розпліталися, важко сопучи й хлюпаючи.
Чакт — він уже не шепотів, але був все ще якийсь розгублений — коротко пояснив, що тварин цих називають киптип’яками і розводять їх на м’ясо. Киптип’яки дуже швидко ростуть, статі не мають, розмножуються діленням. Щоденно від кожного киптип’яка відрізають більшу частину його тіла, та на другу добу він знову такий же, як був.
— Дуже милі створіння, — пробелькотав один з молодиків, — точнісінько такі, як наш Хич! — І пильно вдивляючись, оцінюючи, яке враження справило на Чакта це ультра-крамольне порівняння, запитав: — Ви теж так думаєте?
— Що ви?! — затремтів Чакт. — Як можна таке говорити?! Я над усе на світі люблю Хича Мислячого! — бідолаха так хвилювався, що аж спітнів.
Молодик з явним невдоволенням зиркнув на Чакта і, позіхаючи, відвернувся. Він виглядав досить товстеньким, хоч і поступався в цьому перед другим молодиком. Але всіх перевершив третій — він був майже квадратний.
— Ваші схильності, — звернувся Чакт до молодиків, — чи не скажете мені, де зараз кулінар Пейч?
— На заводі, — хвацько плюнувши в басейн, відповів найтовщий. — Пейч на заводі, варених киптип’яків смакує.
І, з усіх сил намагаючись посміхнутись, пожартував:
— Пейч — киптип’як!
— Іване, — звернувся Чакт до Бідила, на щось, видно, зважуючись у думках, — Іване, якщо я вас тут залишу цот на двадцять, ви… того… ви нічого тут не накоїте?
— Ну що ви! — всміхнувся Бідило. — Йдіть сміливо, я вас не підведу.
— Ваші схильності, — знову ввічливо й шанобливо звернувся Чакт до молодиків, — ви не будете заперечувать, якщо мій приятель постоїть біля вас, поки я збігаю на завод? У приятеля нема перепустки…
Молодики спершу нічого не відповіли, а потім найтовщий плюнув і знову спробував пожартувати:
— Ваш приятель — киптип’як!
Чакт подивився на Івана, ще раз попросив його нікуди не ходити і попрямував до заводу.
Деякий час Бідило роздивлявся навкруги, слідкував за великими прозорими метеликами. Він знав уже, що на мові щактиф вони мають назву «фит беззубий». Зубів у них дійсно нема. І саме через це фит вважається символом лагідності й смиренства.
«Органічне життя… — знову згадалися слова інструкції, — колекції…» І гірко, і сумно Іванові. У цілому світі немає нічого тяжчого за власне безсилля…
Між камінням щось зашаруділо. Бідило нахилився і помітив тоненьку зелену змійку з жовтими злими очицями. «Фот» — згадалася назва. «Здається, отруйна…» Ні, недаремно горбань займався із своїм піддослідним! Та й Бідило часу не гаяв, буде про що на Землі доповісти. На Землі… А чи побачить Іван оту Землю? І знову думки… «Увійти в довір’я, переконати сильних світу цього, що справна космічна ракета аж ніяк не завадить урядові Хича. Полагодити і втекти. Переконати… Втекти…» Іван всміхнувся. В думках все просто!
Нудьгуючи, дивився на трьох гевалів, що стовбичили на тому ж місці, розглядав басейни — їх тут було чимало. Біля одного з найдальших метушилися особи в чорно-жовтому.
Вони виносили з заводу якісь, схожі на бідони, посудини, виливали з них у басейн зелену густу масу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36