спершу стали безплідними, а потім і безсмертними. Свідки нічого не їдять, крім іа та самих себе. Інколи, під час так званих «благочестивих змагань во славу Безсмертного», начисто з’їдають вони слабших і переможених. В основному ж свідки живляться нашим скейпом.
Служителі й хичисти шоломів не носять. В їх житлах і службових приміщеннях встановлені спеціальні тетраедри, які і без шоломів можуть вбирати трохи енергії. Але й ту мізерну кількість скейпу еліта майже не віддає, схиляється нерегулярно, і ніхто її по-справжньому не контролює.
Знають свідки: шхуфське хакахо, це так зване «нечестиве соціальне захворювання», аж ніяк не загрожує нашим служителям і хичистам. Щоправда, трапляються і серед них окремі топо, в яких прокидається енборра, але це буває дуже і дуже рідко. Воно й зрозуміло: вільні думки, бунтарські поривання народжуються і живуть тільки у шхуфському трудовому братстві.
Зате наші шоломи легіонери перевіряють. Та скільки не дивляться — досі ще не знайшли в них нічого крамольного. А шоломи у нас, несхильників, незвичайні… Вони так оброблені в потаємних майстернях, що всмоктують і конденсують лише незначну частину енергії. Це зовсім не шкідливо для дорослої енборра. Але й цієї енергії ми не віддаємо свідкам. Ми збираємо її у спеціальних портативних установках і передаємо до підпільних лабораторій гроундів. Це наш скейп, наша сконденсована ненависть гримить над містами і селищами Щактиф! Кожен несхильник скромними своїми енергетичними внесками наближає час визволення голубої Вамбії!
«Своєрідне енергетичне донорство… — подумав Іван. — Цікаво…»
Умбренд замовк. Тиша така — чутно, як дихають десятки грудей.
Бідило напружено згадує: де ж він все-таки чув цей бас…
— Однодумці! — в голосі Умбренда мідь гніву. — Не було, нема й не буде ненависнішого знака, ніж знак зеленого тетраедра! Знак тетраедра на державнім гербі. Знак тетраедра на прапорі Хича. Знак тетраедра на смертному стандартному мішку шхуфа… Геть зелені тетраедри з нашої голубої Вамбії! Геть підлу еліту з блакитної землі батьків!
І враз Бідило все пригадав — то ж він, оцей глибокий глухий бас, рокотав у залах і коридорах академії, коли з’являлося там червоне сяйво гроунда! То ж цей голос, здолавши Зелений Дзвін, гримів над столицею про древню, голубу Вамбію…
Від подиву в Івана аж подих перехопило.
— Запам’ятаймо, вкарбуймо в серця, — рокоче голос Умбренда, — перший ворог — свідки Безсмертного. Другий ворог — підла еліта на чолі з Хичем, покровителем перукарів. Але брехня, недовго вже їм смоктати скейп трудівників планети. Гряде свято грізне і світле! Ууммб, енборра!
І раптом десь угорі, в темряві, рвучко відсунулася вхідна панель. Струнка дівоча постать звелася в отворі.
— Одно-оду-умці! — несамовитим од радості голосом закричала дівчина. — Однодумці! В Еоп… — і захлинулася. — В Еоп — шхуфська революція! Народ заарештовує свідків! Тетраедри висаджено в повітря! Ууммб!
Всі встали.
Встали з мороку, осяяні багровим полум’ям.
— Гімн, — владно наказує Умбренд.
— Гімн… — хитнулося полум’я.
В тиші глибокого підземелля глухо і всемогутньо зринула грізна пісня:
Ууммб!
Ууммб!
Ууммб!..
— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!.. — широко, багатоголосо підхопив хор.
Палає Червоний Вогонь в крові.
Палає Червоний Вогонь в крові.
Ууммб!
Вставайте, вамби!Вставайте, вамби!
На смертний
Бій!
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Біда приходить зненацька. Таємничий вибух. Другий Триєдиний Комплекс у дії. Пробудження.
Друзі йшли безлюдним прямим проспектом. Йшли обнявшись, міцно притиснувшись один до одного. Минала пора великого спокою, і сонна тиша бриніла стамованим дзвоном: Голос Безсмертного ніколи не замовкав.
Ні попереду, де в жовтому серпанку далини звужувався проспект, ні позаду, ні в бічних кільцевих — ані душі. Друзі йшли і тихо-тихо співали.
Ми забули своїх матерів… —
урочисто виводив Чакт.
Ми забули своїх матерів… —
окселентував Бідило і раптом замовк, замислився.
— Про що думаєш?
— Так… Пісню мамину згадав. У дитинстві було дивлюсь у вікно: сонце заходить, сніги синіють… А мати підійде, пригорне і тихесенько так:
Срібний човник, золоте весельце.
Плине Йвасик лісовим озерцем…
А знаєш, яке в нас вечірнє небо? Глибоке, синє — точнісінько як лісове озеро…
— Гарна пісня… — зітхнув Чакт. — Який ти щасливий…
Друзі давно вже йдуть. Далеко позаду лишилася руїна з підземеллям, де палав Червоний Вогонь, уже й гуртожиток свій пройшли — не хочеться додому, на душі ясно, радісно… Коли мішали гуртожиток, Іван знову побачив знайомого вже шпига. «Штучне око» пильно подивився на двох друзів, але за ними не пішов.
— Гарна пісня… — знову зітхнув Чакт. — Ану ще її заспівай…
Іван міцніше обняв друга і раптом — що це? — спинився. Попереду, в далечині, марширують якісь служителі. Тісною шеренгою перегородили проспект, хутко наближаються.
— Легіонери… — розгублено прошепотів Чакт.
— Так, це справді вони, — погодився Іван. — Ну то й що? Звичайний дозор. Слуги Любові бережуть наш спокій. Ходім сюди, краще з ними не мати справи…
Бідило потягнув товариша в бічну кільцеву, але й там назустріч їм сунула шеренга легіонерів.
— Що за причина? — Іван повернув ліворуч, але й там йшли легіонери.
— Стій, Чакте, тут щось не гаразд. — Роздивляючись на всі боки, Бідило напружено міркував: — Ану ходім назад. Це, видно, облава якась…
— Мерщій, мерщій! — хвилювався Чакт.
— Спокійно, друже, не панікуй. Бачиш, попереду путь вільна. Дійдемо до наступної кільцевої, повернемо, а потім…
— Ой! — Чакт міцно притиснувся до Івана. — Дивись! Дивись!
Попереду теж ішли легіонери. Чіткою шеренгою вони щільно перегородили проспект. Останній вихід наглухо перекрито.
«В будинок! Заховатися в будинок!» — майнула блискавична думка. Вхопив за руку Чакта, кинувся до першої вхідної панелі. Та скільки не тиснув на сигнальну кнопку, скільки не гамселив кулаками, панелі, так і не відсунулась. Друзі кинулися до другого будинку, але й там не пустили. До третього — те ж саме.
Чакта трусила нервова лихоманка.
— Пора великого спокою… — бурмотав він. — Всі сплять… Всі сплять…
— Брехня. Он, бачиш, панель відсунута, на порозі хтось стоїть… Ану бігом, встигнемо ще…
Друзі побігли. «Тільки б встигнути… Тільки б вскочити… — Іван напружував усі сили. — А там справа сама покаже… У кожному будинку є входи до загальноміських підземних складів. Тільки б встигнути…»
Пружною, танцюючою ходою з чотирьох боків зближалися слуги Любові. Дуже швидко вони йшли, але друзі бігли ще швидше. Уже ясно видно, хто стоїть на порозі, — в білому, газета в руках, швейцар, напевне. Ось уже близько, зовсім близько… І тут швейцар, який досі з такою цікавістю спостерігав облаву, зрозумів, мабуть: двоє зацькованих шхуфів біжать саме до нього. Служитель з газетою миттю сховався в отворі, вхідна панель хутко засунулась. З усією силою вдарив Іван у панель — і не хитнулася. Що робити?
— Давай удвох! Давай удвох! — метушився Чакт. — Удвох!..
Та було вже пізно. Щільні шеренги легіонерів, відтіснивши Чакта, зімкнулися навколо Бідила.
— Пустіть! Я з ним! Ми вдвох! — несамовито закричав Чакт, продираючись крізь нерухомі ряди слуг Любові. — Ми разом! Пустіть…
Даремно. Вужчало й вужчало жовтаво-біле коло легіонерів. Наперед виступив шпиг із штучним оком. Не встиг Іван отямитись, як одноокий підійшов і поцілував просто в губи. Десятки холодних мокрих ротів притислося до обличчя й рук. Бідило аж застогнав від огиди.
Рвонувся, трусонув плечима: скинути б! Скинути б оцю погань! Дарма… Міцно тримаються, як п’явки…
Руки й ноги як ватяні — сили нема… Що ж це з ним діється?..
Віддалік, просто посеред вулиці, опустився великий штейп. Спритними рухами зв’язували легіонери майже непритомного Бідила. Зв’язавши, потягли в штейп.
Загули, задвигтіли двигуни. Хмарою знялася пилюка… Коли вона розвіялася, на проспекті можна було побачити одну-єдину постать. То був Чакт. Закинувши голову, приклавши долоню до очей, дивився він, як вище й вище підіймається штейп легіонерів. І тут — за бортом… Навіть легіонери не вважають його справжнім несхильником!
А штейп уже набрав висоту, став розвертатися. На металевому череві блиснула проти сонця емблема Легіону: круглясте серце обвиває зелена змійка. Змійка тягнеться голівкою до метелика, що сидить зверху, на серці. Метелик теж тягнеться голівкою до змії. Збійка й метелик цілуються..
В кімнаті просторо, крім ложа — ніяких меблів. Мертва тиша, білий туманний присмерк. Підлога тепла, м’яка, як пружинний матрац. Ледь торкнешся — спалахує світло. Напроти ложа — вхідна панель. Та як же її відсунути? Ні праворуч, ні ліворуч кнопок нема… Постукав по панелі — жодного звуку. Вдарив кулаком — як у подушку, вилаявся і не почув власного голосу.
«Німа кімната…» — згадав Іван. Колись у такому ж приміщенні, в такому ж адамовому костюмі вперше він зустрівся з Купхейпом і Чактом. Тільки та кімната була значно більша.
«Цивілізація… — подумав похмуро. — Навіть тишу перетворили на засіб катування… Висиди в такій глухоті, через три доби збожеволієш…»
Зігнувся, побрів до ложа, а в голові все бриніло й бриніло:
Срібний човник, золоте весельце.
Плине Йвасик лісовим озерцем…
Враз спинився, прислухався: в гнітючому мовчанні виразно почувся Голос Безсмертного.
Дзвін гучнішав, наближався і, нарешті, зазвучав на повну силу. Панель рвучко відсунулась. Двоє дебелих легіонерів, ставши при вході, жестами наказали вийти. Мусив коритися.
Підлога в коридорі ще м’якіша. Ноги грузли в ній, як у болоті. Легіонери підштовхували кулаками в спину. Йти було важко, Іван ледве-ледве дибав, у той час як конвоїри танцюючими пружними кроками йшли зовсім легко.
«Так от чому у легіонерів така дивна хода: звикли вистрибувати по м’якому, і на твердому пританцьовують», — подумав Бідило і трохи не впав.
Саме в цю мить і хитнув підлогу далекий грім. Посипалося зі стелі. Праворуч зі скреготом розкололась стіна. Денне жовтаве світло залило коридор.
Іван інстинктивно рвонувся, кинувся тікати, але одразу ж звалився під ноги легіонерам. Бігти по такій підлозі було неможливо. Вхопивши під руки, легіонери міцно тримали в’язня.
Голос Безсмертного змовк. Знялося гучне торохтіння, ритмічний стукіт, немов незримі барабанщики вдарили у десяток барабанів. Хрипкий металевий баритон лунко забубонів:
— Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал.
Легіонери підхопили Івана, потягли по коридору. Поворот, ще поворот… Рвучко відсунулася панель. Удар у спину, і Бідило покотився по сходах. Панель з грюкотом засунулась.
…Помацав голову — наче ціла. На щоці — кров, розбив, мабуть, як падав. Підвівся, став роздивлятися.
Широкий зал. Кругом такі ж голяки, як і він. Ні, не зовсім такі: на грудях у кожного темніє випалений номер, на голові — звичайний шхуфський шолом з білим написом «УЧЕНЬ».
В залі сутінки. Дві товсті тріщини, мов білі блискавки, розгалужуються по жовтому склу стелі. Сонце просвічує крізь неї.
Боліла голова, нила, як побита, спина. «Щось веселе у них починається, може, ще не все загублено. У всякому разі, треба берегти сили», — подумав і ліг, де стояв, просто на м’яку підлогу.
Іван уже не сумнівався, що перебував у Притулку Блаженних Учнів. Он скільки їх у цьому залі — виснажених, ледве живих. Хто походжає, хто сидить, а хто, як і Бідило, лежить, світить ребрами на підлозі.
Час від часу відсуваються вхідні панелі. Легіонери вкидають у зал нових і нових «учнів».
Поруч, спиною до Івана, лежить білявий, страшенно худий підліток.
— Як вас звуть? — питає Іван. В’язень повертається, і Бідило бачить, що то зовсім не підліток, а старий-престарий дід з запалими щоками і ротом, сивими бровами. На грудях чотиризначне число, на голові — шолом…
— Ук, — відповів дід, торкаючись пучками до скронь. — Мене звуть Ук. А вас як?
— Іван.
— Вамб?
— Ні, українець.
— Не знаю такої нації… Звідки ви?
— З Землі. З планети Земля.
— Жартуєте, такої планети нема…
— Є. В сонячній системі.
— Цікаво… Ніколи не чув! Як приємно побалакати з живою істотою… Ми, блаженні учні, не маємо такої можливості. Навіть наглядачам заборонено з нами розмовляти. З учнями мають право говорити тільки «старші брати» — так звуть у нас слідчих. От я сюди потрапив зовсім юним, а й досі ні з ким, крім слідчого, не говорив. Ви — перший.
— Скільки ж вам років? — запитав Іван.
Ук сказав, що точно він не знає, бо давно вже загубив лік, але йому здається, що він зовсім ще молодий. І, поглянувши на Івана, додав:
— Такий, мабуть, як ви…
В Івана стислося серце.
— Розкажіть мені, друже мій, вашу історію, — попросив Ук. — Дуже вже я люблю всякі історії слухати… Розкажіть. Більше такої нагоди не трапиться. Тут ніколи нічого не трапляється…
— А що ж трапилося зараз? Чому всіх зігнали до цього залу?
— Якийсь вибух… Не знаю… А зігнали тому, мабуть, що од вибуху пообвалювалися стіни і учні могли розбігтися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
Служителі й хичисти шоломів не носять. В їх житлах і службових приміщеннях встановлені спеціальні тетраедри, які і без шоломів можуть вбирати трохи енергії. Але й ту мізерну кількість скейпу еліта майже не віддає, схиляється нерегулярно, і ніхто її по-справжньому не контролює.
Знають свідки: шхуфське хакахо, це так зване «нечестиве соціальне захворювання», аж ніяк не загрожує нашим служителям і хичистам. Щоправда, трапляються і серед них окремі топо, в яких прокидається енборра, але це буває дуже і дуже рідко. Воно й зрозуміло: вільні думки, бунтарські поривання народжуються і живуть тільки у шхуфському трудовому братстві.
Зате наші шоломи легіонери перевіряють. Та скільки не дивляться — досі ще не знайшли в них нічого крамольного. А шоломи у нас, несхильників, незвичайні… Вони так оброблені в потаємних майстернях, що всмоктують і конденсують лише незначну частину енергії. Це зовсім не шкідливо для дорослої енборра. Але й цієї енергії ми не віддаємо свідкам. Ми збираємо її у спеціальних портативних установках і передаємо до підпільних лабораторій гроундів. Це наш скейп, наша сконденсована ненависть гримить над містами і селищами Щактиф! Кожен несхильник скромними своїми енергетичними внесками наближає час визволення голубої Вамбії!
«Своєрідне енергетичне донорство… — подумав Іван. — Цікаво…»
Умбренд замовк. Тиша така — чутно, як дихають десятки грудей.
Бідило напружено згадує: де ж він все-таки чув цей бас…
— Однодумці! — в голосі Умбренда мідь гніву. — Не було, нема й не буде ненависнішого знака, ніж знак зеленого тетраедра! Знак тетраедра на державнім гербі. Знак тетраедра на прапорі Хича. Знак тетраедра на смертному стандартному мішку шхуфа… Геть зелені тетраедри з нашої голубої Вамбії! Геть підлу еліту з блакитної землі батьків!
І враз Бідило все пригадав — то ж він, оцей глибокий глухий бас, рокотав у залах і коридорах академії, коли з’являлося там червоне сяйво гроунда! То ж цей голос, здолавши Зелений Дзвін, гримів над столицею про древню, голубу Вамбію…
Від подиву в Івана аж подих перехопило.
— Запам’ятаймо, вкарбуймо в серця, — рокоче голос Умбренда, — перший ворог — свідки Безсмертного. Другий ворог — підла еліта на чолі з Хичем, покровителем перукарів. Але брехня, недовго вже їм смоктати скейп трудівників планети. Гряде свято грізне і світле! Ууммб, енборра!
І раптом десь угорі, в темряві, рвучко відсунулася вхідна панель. Струнка дівоча постать звелася в отворі.
— Одно-оду-умці! — несамовитим од радості голосом закричала дівчина. — Однодумці! В Еоп… — і захлинулася. — В Еоп — шхуфська революція! Народ заарештовує свідків! Тетраедри висаджено в повітря! Ууммб!
Всі встали.
Встали з мороку, осяяні багровим полум’ям.
— Гімн, — владно наказує Умбренд.
— Гімн… — хитнулося полум’я.
В тиші глибокого підземелля глухо і всемогутньо зринула грізна пісня:
Ууммб!
Ууммб!
Ууммб!..
— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!.. — широко, багатоголосо підхопив хор.
Палає Червоний Вогонь в крові.
Палає Червоний Вогонь в крові.
Ууммб!
Вставайте, вамби!Вставайте, вамби!
На смертний
Бій!
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Біда приходить зненацька. Таємничий вибух. Другий Триєдиний Комплекс у дії. Пробудження.
Друзі йшли безлюдним прямим проспектом. Йшли обнявшись, міцно притиснувшись один до одного. Минала пора великого спокою, і сонна тиша бриніла стамованим дзвоном: Голос Безсмертного ніколи не замовкав.
Ні попереду, де в жовтому серпанку далини звужувався проспект, ні позаду, ні в бічних кільцевих — ані душі. Друзі йшли і тихо-тихо співали.
Ми забули своїх матерів… —
урочисто виводив Чакт.
Ми забули своїх матерів… —
окселентував Бідило і раптом замовк, замислився.
— Про що думаєш?
— Так… Пісню мамину згадав. У дитинстві було дивлюсь у вікно: сонце заходить, сніги синіють… А мати підійде, пригорне і тихесенько так:
Срібний човник, золоте весельце.
Плине Йвасик лісовим озерцем…
А знаєш, яке в нас вечірнє небо? Глибоке, синє — точнісінько як лісове озеро…
— Гарна пісня… — зітхнув Чакт. — Який ти щасливий…
Друзі давно вже йдуть. Далеко позаду лишилася руїна з підземеллям, де палав Червоний Вогонь, уже й гуртожиток свій пройшли — не хочеться додому, на душі ясно, радісно… Коли мішали гуртожиток, Іван знову побачив знайомого вже шпига. «Штучне око» пильно подивився на двох друзів, але за ними не пішов.
— Гарна пісня… — знову зітхнув Чакт. — Ану ще її заспівай…
Іван міцніше обняв друга і раптом — що це? — спинився. Попереду, в далечині, марширують якісь служителі. Тісною шеренгою перегородили проспект, хутко наближаються.
— Легіонери… — розгублено прошепотів Чакт.
— Так, це справді вони, — погодився Іван. — Ну то й що? Звичайний дозор. Слуги Любові бережуть наш спокій. Ходім сюди, краще з ними не мати справи…
Бідило потягнув товариша в бічну кільцеву, але й там назустріч їм сунула шеренга легіонерів.
— Що за причина? — Іван повернув ліворуч, але й там йшли легіонери.
— Стій, Чакте, тут щось не гаразд. — Роздивляючись на всі боки, Бідило напружено міркував: — Ану ходім назад. Це, видно, облава якась…
— Мерщій, мерщій! — хвилювався Чакт.
— Спокійно, друже, не панікуй. Бачиш, попереду путь вільна. Дійдемо до наступної кільцевої, повернемо, а потім…
— Ой! — Чакт міцно притиснувся до Івана. — Дивись! Дивись!
Попереду теж ішли легіонери. Чіткою шеренгою вони щільно перегородили проспект. Останній вихід наглухо перекрито.
«В будинок! Заховатися в будинок!» — майнула блискавична думка. Вхопив за руку Чакта, кинувся до першої вхідної панелі. Та скільки не тиснув на сигнальну кнопку, скільки не гамселив кулаками, панелі, так і не відсунулась. Друзі кинулися до другого будинку, але й там не пустили. До третього — те ж саме.
Чакта трусила нервова лихоманка.
— Пора великого спокою… — бурмотав він. — Всі сплять… Всі сплять…
— Брехня. Он, бачиш, панель відсунута, на порозі хтось стоїть… Ану бігом, встигнемо ще…
Друзі побігли. «Тільки б встигнути… Тільки б вскочити… — Іван напружував усі сили. — А там справа сама покаже… У кожному будинку є входи до загальноміських підземних складів. Тільки б встигнути…»
Пружною, танцюючою ходою з чотирьох боків зближалися слуги Любові. Дуже швидко вони йшли, але друзі бігли ще швидше. Уже ясно видно, хто стоїть на порозі, — в білому, газета в руках, швейцар, напевне. Ось уже близько, зовсім близько… І тут швейцар, який досі з такою цікавістю спостерігав облаву, зрозумів, мабуть: двоє зацькованих шхуфів біжать саме до нього. Служитель з газетою миттю сховався в отворі, вхідна панель хутко засунулась. З усією силою вдарив Іван у панель — і не хитнулася. Що робити?
— Давай удвох! Давай удвох! — метушився Чакт. — Удвох!..
Та було вже пізно. Щільні шеренги легіонерів, відтіснивши Чакта, зімкнулися навколо Бідила.
— Пустіть! Я з ним! Ми вдвох! — несамовито закричав Чакт, продираючись крізь нерухомі ряди слуг Любові. — Ми разом! Пустіть…
Даремно. Вужчало й вужчало жовтаво-біле коло легіонерів. Наперед виступив шпиг із штучним оком. Не встиг Іван отямитись, як одноокий підійшов і поцілував просто в губи. Десятки холодних мокрих ротів притислося до обличчя й рук. Бідило аж застогнав від огиди.
Рвонувся, трусонув плечима: скинути б! Скинути б оцю погань! Дарма… Міцно тримаються, як п’явки…
Руки й ноги як ватяні — сили нема… Що ж це з ним діється?..
Віддалік, просто посеред вулиці, опустився великий штейп. Спритними рухами зв’язували легіонери майже непритомного Бідила. Зв’язавши, потягли в штейп.
Загули, задвигтіли двигуни. Хмарою знялася пилюка… Коли вона розвіялася, на проспекті можна було побачити одну-єдину постать. То був Чакт. Закинувши голову, приклавши долоню до очей, дивився він, як вище й вище підіймається штейп легіонерів. І тут — за бортом… Навіть легіонери не вважають його справжнім несхильником!
А штейп уже набрав висоту, став розвертатися. На металевому череві блиснула проти сонця емблема Легіону: круглясте серце обвиває зелена змійка. Змійка тягнеться голівкою до метелика, що сидить зверху, на серці. Метелик теж тягнеться голівкою до змії. Збійка й метелик цілуються..
В кімнаті просторо, крім ложа — ніяких меблів. Мертва тиша, білий туманний присмерк. Підлога тепла, м’яка, як пружинний матрац. Ледь торкнешся — спалахує світло. Напроти ложа — вхідна панель. Та як же її відсунути? Ні праворуч, ні ліворуч кнопок нема… Постукав по панелі — жодного звуку. Вдарив кулаком — як у подушку, вилаявся і не почув власного голосу.
«Німа кімната…» — згадав Іван. Колись у такому ж приміщенні, в такому ж адамовому костюмі вперше він зустрівся з Купхейпом і Чактом. Тільки та кімната була значно більша.
«Цивілізація… — подумав похмуро. — Навіть тишу перетворили на засіб катування… Висиди в такій глухоті, через три доби збожеволієш…»
Зігнувся, побрів до ложа, а в голові все бриніло й бриніло:
Срібний човник, золоте весельце.
Плине Йвасик лісовим озерцем…
Враз спинився, прислухався: в гнітючому мовчанні виразно почувся Голос Безсмертного.
Дзвін гучнішав, наближався і, нарешті, зазвучав на повну силу. Панель рвучко відсунулась. Двоє дебелих легіонерів, ставши при вході, жестами наказали вийти. Мусив коритися.
Підлога в коридорі ще м’якіша. Ноги грузли в ній, як у болоті. Легіонери підштовхували кулаками в спину. Йти було важко, Іван ледве-ледве дибав, у той час як конвоїри танцюючими пружними кроками йшли зовсім легко.
«Так от чому у легіонерів така дивна хода: звикли вистрибувати по м’якому, і на твердому пританцьовують», — подумав Бідило і трохи не впав.
Саме в цю мить і хитнув підлогу далекий грім. Посипалося зі стелі. Праворуч зі скреготом розкололась стіна. Денне жовтаве світло залило коридор.
Іван інстинктивно рвонувся, кинувся тікати, але одразу ж звалився під ноги легіонерам. Бігти по такій підлозі було неможливо. Вхопивши під руки, легіонери міцно тримали в’язня.
Голос Безсмертного змовк. Знялося гучне торохтіння, ритмічний стукіт, немов незримі барабанщики вдарили у десяток барабанів. Хрипкий металевий баритон лунко забубонів:
— Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал.
Легіонери підхопили Івана, потягли по коридору. Поворот, ще поворот… Рвучко відсунулася панель. Удар у спину, і Бідило покотився по сходах. Панель з грюкотом засунулась.
…Помацав голову — наче ціла. На щоці — кров, розбив, мабуть, як падав. Підвівся, став роздивлятися.
Широкий зал. Кругом такі ж голяки, як і він. Ні, не зовсім такі: на грудях у кожного темніє випалений номер, на голові — звичайний шхуфський шолом з білим написом «УЧЕНЬ».
В залі сутінки. Дві товсті тріщини, мов білі блискавки, розгалужуються по жовтому склу стелі. Сонце просвічує крізь неї.
Боліла голова, нила, як побита, спина. «Щось веселе у них починається, може, ще не все загублено. У всякому разі, треба берегти сили», — подумав і ліг, де стояв, просто на м’яку підлогу.
Іван уже не сумнівався, що перебував у Притулку Блаженних Учнів. Он скільки їх у цьому залі — виснажених, ледве живих. Хто походжає, хто сидить, а хто, як і Бідило, лежить, світить ребрами на підлозі.
Час від часу відсуваються вхідні панелі. Легіонери вкидають у зал нових і нових «учнів».
Поруч, спиною до Івана, лежить білявий, страшенно худий підліток.
— Як вас звуть? — питає Іван. В’язень повертається, і Бідило бачить, що то зовсім не підліток, а старий-престарий дід з запалими щоками і ротом, сивими бровами. На грудях чотиризначне число, на голові — шолом…
— Ук, — відповів дід, торкаючись пучками до скронь. — Мене звуть Ук. А вас як?
— Іван.
— Вамб?
— Ні, українець.
— Не знаю такої нації… Звідки ви?
— З Землі. З планети Земля.
— Жартуєте, такої планети нема…
— Є. В сонячній системі.
— Цікаво… Ніколи не чув! Як приємно побалакати з живою істотою… Ми, блаженні учні, не маємо такої можливості. Навіть наглядачам заборонено з нами розмовляти. З учнями мають право говорити тільки «старші брати» — так звуть у нас слідчих. От я сюди потрапив зовсім юним, а й досі ні з ким, крім слідчого, не говорив. Ви — перший.
— Скільки ж вам років? — запитав Іван.
Ук сказав, що точно він не знає, бо давно вже загубив лік, але йому здається, що він зовсім ще молодий. І, поглянувши на Івана, додав:
— Такий, мабуть, як ви…
В Івана стислося серце.
— Розкажіть мені, друже мій, вашу історію, — попросив Ук. — Дуже вже я люблю всякі історії слухати… Розкажіть. Більше такої нагоди не трапиться. Тут ніколи нічого не трапляється…
— А що ж трапилося зараз? Чому всіх зігнали до цього залу?
— Якийсь вибух… Не знаю… А зігнали тому, мабуть, що од вибуху пообвалювалися стіни і учні могли розбігтися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36