Його «Страшне вбивство в чорному тупику» — це нічим не прикрита антидержавна пропаганда!
— А чому ж мовчить критика?
— А тому й мовчить, що він сам критик! Бояться його.
— Нічого не розумію. До побачення, я поспішаю.
— Е, ні, стривайте, я вам ще не сказав головного. Сьомий номер, редактор «Філософського вісника», — шпигун і диверсант. Про це давно вже всі знають.
— Вибачте, я мушу йти. До побачення.
Але не встигли горбань та Бідило зробити й ста кроків, як їх наздогнав літератор № 3. Від швидкого бігу його зеленкувате обличчя стало зовсім зеленим.
— Два слова, — категорично прорік він, перегородивши Купхейпові дорогу. — Два слова. Всі, з ким ви говорили, — державні злочинці. А найбільше — сьомий. Це не простий шпигун, це добре законспірований вождь повстанців Країни Підземного Полум’я.
— Але, даруйте, як же він покинув своїх бійців, хто ж зараз керує повстанням?
— Його брат. А цього послали сюди, щоб підготувати в Щактиф державний переворот.
— Прощавайте, я поспішаю.
— Не забудьте мого попередження.
Але на цьому не закінчилися їхні сьогоднішні поневіряння: уже перед самим виходом виявилось, що горбань загубив десь перепустку, — в кабінеті, напевне, з переляку залишив.
Носатого вже не було, у вестибюлі чергував інший хичист.
— Як це так? — здивувався він. — Без перепустки? Ні, без перепустки не випущу.
— А що ж нам робити?
Хичист вилаявся, замкнув вхідну панель, пішов до приймальної шефа.
Сіли в крісла. Горбань мовчав, сумовито схиливши голову. А Іван думками був уже в академії, в кімнаті друга. Орро казав, що сьогодні Чакт має повернутися до Міста-1 з тим, щоб завтра летіти до Провінції-13—2.
Чекали довго. У вестибюлі тихо, безлюдно. Почулися кроки — ні, не хичист. До них підійшов високий дід у темних окулярах.
— К’юс, — відрекомендувався він.
На грудях у старого білів іще папірець з номером «7».
— Як вам сподобались мої колеги? Чи не правда — милі, достойні істоти? Вони мене так люблять… Все хвалять, хвалять, аж незручно… Я дуже радий, що саме сьогодні викликав мене шеф — інакше б я не познайомився з вами. Ви теж були у шефа? І, напевно, з якимось проханням? Він такий гуманний, хоч і лаяв мене сьогодні… Він вам допоміг? Мовчите… Мабуть, не зовсім допоміг… Розкажіть мені, будь ласка, в двох словах вашу справу, може, я що пораджу.
Купхейп з недовірою подивився на нього, а потім, збиваючись і плутаючись, виклав з горем пополам суть своєї справи.
— Ясно, ясно… — задумливо проказав сьомий. — Здається, я все зрозумів… Трудне діло… Не знаю, що тут можна порадити… — І К’юс зітхнув, замислився. — Ну, добре, — нарешті сказав він, потираючи лоб. — Доби через дві приходьте до мене: Дванадцята Кільцева, 510, 17 поверх, редакція «Філософського вісника». Спробую вам допомогти. До побачення, — і К’юс пішов у якийсь бічний коридор.
Як тільки хичист випустив їх із приміщення Легіону, горбань плюнув спересердя і висипав усі книжки Іванові на оберемок.
— Нести? — запитав Бідило.
— Хоч зараз викиньте. Мені вони не потрібні.
Певна річ, викидати Іван не став. Заніс до своєї кімнати. Про всяк випадок — а що, як забуде? — огризком олівця на шматку газети переписав пронумерованих літераторів. Тільки на одній книзі чомусь не було прізвища і, подумавши, Бідило записав назву її. Зім’яв список, вийшла невеличка кулька, заховав у кишеню. Тепер швидше до Орро!
Та Орро вдома не було. Жаль… Так хотілося якнайскорше передати список… Доведеться зайти пізніше. Перестрибуючи одразу по кілька сходинок, подався до Чакта.
Йшов, а в грудях так і співало: ні, немарно, немарно прожив він оцю добу!
Чакт зустрів радісними обіймами.
— Клянусь смертю Безсмертного, все буде гаразд! Завтра на три доби відлітаю до Міста-13—2. Через три доби почнеться нове життя! Ну не хмурся! Чого ти одразу насупився? Думаєш, не знайду несхильників? Тяжко тобі? Знаю, тяжко… — Чакт посмутнів. — Ех, друже! Чого б я тільки не віддав зараз, щоб визволити тебе!.. Послухай, — Чакт присунувся ближче. — Ти віриш мені?
— Вірю.
— Ну, так от, я обов’язково — чуєш? — обов’язково зв’яжуся з несхильниками! Ми будемо з ними! Будемо! Ні, ти таки не віриш мені…
Бідило мовчав. Де й дівся його бадьорий настрій.
— Ти що, нездужаєш?
— Та так… — зітхнув Іван.
— Може, ти гніваєшся? Може, образив тебе ненароком?
— Ні.
— Щось ти, Іване, приховуєш від мене… Правда?
— Вигадав таке… — Бідило вимушено всміхнувся. — Ти через три доби повернешся?
— А… так от чого ти такий насуплений! Три доби… Нічого, витримаєш! Зате потім життя почнеться! — і Чакт Знову гаряче заговорив про зв’язок з несхильниками.
Іван мовчав. Ніколи він не думав, що так тяжко сказати другові неправду, збрехати у вічі товаришеві. Так тяжко… Тяжко й боляче…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Шедеври щактифської літератури. Куди дівають сміття? Сад Філософів.
Оце вже друга доба, як Чакт у відрядженні. Немов живе щось відірвалося від Іванового серця… Ніколи не думав, що цей тендітний щактифський юнак стане таким близьким…
Другу добу не може застати Орро, список досі не передав. Сьогодні, тільки прокинувся, одразу ж у вестибюль — і знову Орро нема. Що З ним? Може, нещастя яке?
Знехотя поснідав, довго розглядав книжки.
Ліро-космічну епопею-памфлет просто не зміг читати. Не кращою здалася й інтимно-мінорна акварель «Зелений сум». Власне, вона, може, й була кращою, та Іван, скільки не вчитувався, так нічого й не зрозумів.
Книга починалася однойменним віршем:
ЗЕЛЕНИЙ СУМ
Зелений сум судомить паралель,
Параболами гребує ракета.
А білий сміх, і чорний хрип газети,
І жовтий жах заповнюють готель…
І все навкруг серпанковим стає.
Зелений сум закреслює образу.
Я шепочу: «Ти мій, моя, моє…
Я твій, твоя, твоє…
І всі ми разом!»
Іван пробував читати з кінця, пробував строфи міняти місцями, але до змісту так і не докопався. Покинувши «акварель», проглянув ще кілька книжок. Взяв збірку критичних статей, автор яких пробував ветеринарним градусником виміряти температуру поезії, але й цю книгу теж не хотілося читати. Продивився творіння якогось Сопа Сивого — дві трагічні повісті з життя дервердасівських інтелектуалів — і, позіхаючи, взяв останню книжку.
Це була якраз та, без прізвища автора. Називалася вона «Повісті невідомого про відомих». Під заголовком дрібнесеньким шрифтом було надруковано: «Збірка анонімних легенд».
Що твори цього збірника належали саме до жанру легендарного, Бідило пересвідчився з першої сторінки. Другої читати уже не став.
Склав книжки в кутку на підлозі. Що з ними робить? Купхейпові не потрібні, Іванові теж не тішили ока. Викинути? Але куди?
Ніде, ні в приміщенні, ні на вулицях, не бачив Іван урн для сміття. Кидати ж просто на чистий брук Бідило не міг: з дитинства привчили поважати труд електромонтера, що регулював механізми роботів-прибиральниць.
Подумав, подумав і вирішив — нехай поки полежать тут.
Знову пішов до Орро і знову не застав.
На вулицях Академічного острова щойно закінчилося ранкове схиляння. Шхуфи розходилися від тетраедрів тихо, ледве чутно наспівуючи. Бідило прислухався.
Барро доррeq \o (е;ґ)н енбeq \o (о;ґ)рра…
Ману гарду енбeq \o (о;ґ)рра… —
замріяно виводив молодий шхуф на якійсь незнайомій нові. Помітивши Бідила, замовк.
Недалеко від пам’ятника Хичу Приємному ув’язався легіонер. Ніби зовсім і не дивиться, але, куди не повернеш, — не відстає. Це скоро набридло, і Бідило спинився біля поручнів набережної. Легіонер, оглядаючись, пройшов мимо.
Іван замислився, перехилився через поручні.
І раптом чиясь рука несміливо торкнулася ліктя. Озирнувся — знову легіонер, але вже не той, інший.
— Ваша схильність… — говорить, а сам так лагідно, так солодко усміхається. — Ваша схильність, тут глибоко… Відійдіть від поручнів, ваша схильність…
Що поробиш, мусив коритися. Плюнув спересердя, відійшов.
Брів замислений, не дивився, куди завертав, — заблукати тут неможливо. І вийшов не до головного входу академії, а з протилежного боку.
Роздивився: о, тут вони з Чактом колись були…
За невисокими пластмасовими штахетами поблискувало величезне довгасте тіло транспортного штейпу. Він стояв колись на даху, і, гуляючи з Чактом, Іван не раз оглядав його. Залазили всередину — штейп тоді був поламаний і тому стояв відкритий. Чакт розповідав, як керувати такою машиною, як працюють її механізми.
Зараз штейп уже відремонтований і навіть пофарбований наново. Біля хвостового оперення, зіпершись на штахети, дрімає вартовий хичист.
Праворуч — густий хифовий парк. Між заростями безлистих рослин жовтою прозорою рідиною поблискує чималий басейн.
Іван підійшов ближче. Рідина хвилювалася, хоч вітру, як і завжди, не було. В стіні басейну темніло кілька квадратних отворів. З другого боку виходили товсті труби. Від рідини різко пахло чимсь хімічним.
І раптом в одному з квадратних отворів глухо загуркотіло, зашуміло, і прямо в басейн ринула лавина покидьків, недоїдків, папірців, іржавих бляшанок. Рідина закипіла, вкрилася бульбашками. Неприємний різкий запах ударив у ніс. Не минуло й цоти, як кипіння припинилося. Іван поглянув на дно — покидьків як не бувало, жодного шматочка! А прозора жовта рідина знову хвилювалась, немов важко дихала.
Так от куди дівається сміття! Тепер все ясно. Іван хутенько збігав додому, притягнув гамузом усі шедеври щактифської літератури і з легким серцем жбурнув їх у басейн. Рідина забулькала, закипіла і через мить знову стала прозорою.
За хифовими кущами стежкою пройшов Шат. «Слідкує, винюхує, собака, — стиха вилаявся Іван. — Ну нічого, донюхається, дослідкується…»
Після обіду знову пішов до Орро і, нарешті, застав вдома. Нічого не пояснюючи, непомітно тицьнув у долоню паперову кульку. Старий все зрозумів.
— Як здоров’я вашої, схильності? — ввічливо запитав він, а на шматку газетного паперу написав: «Іди до Кип-Кейпу. Жди мене на тому місці, де знайомився з нашими. Обережно, слідкують».
— Спасибі, на здоров’я не скаржусь, — теж ввічливо відповів Іван і ледве помітно кивнув головою. Погортав для годиться газети, посидів кілька цот і, сказавши, що поспішає, пішов.
І от вони вже біля поручнів. Внизу — місто, за спинами — Кип-Кейп. В парку жодної живої душі.
— Спасибі, однодумче, — тихо говорить Орро. — Спасибі за список, він нам пригодиться. А я вже скучив за тобою…
— А де ти був? — незручно якось Іванові звертатись на ти. Орро йому в батьки годиться. Незручно, та що вдієш, коли такий звичай тут. — Де ти був? Коли не зайдеш — нема.
— До киптип’якового комбінату Хипіц посилав, свіжини, бач, забаглося! На всьому Зірбоні нема, мабуть, такого ненажери, як наш Хипіц.
— Що таке Зірбeq \o (о;ґ)н?
— Це ми, вамби, називаємо так нашу планету.
— А чому «вамби»? Ви ж не вамби, а шхуфи?
— О, ти в нас, бачу, зовсім ще не освічений… — всміхнувся Орро. — Доведеться трохи просвітить. Жаль, час непідходящий, а то б ми з тобою багато про що побалакали. Давай отут сядемо…
Сіли. Старий стомлено відкинувся на спинку лави.
— Ми, вамби, — задумливо почав він, — корінне населення материка. До утворення держави свідків материк так і називався — Вамбський. А тепер інакше… — Орро сумовито похитав головою. — Тепер — Щактиф. Спершу державу так назвали, потім материк, а після аптахетопу і всю планету. Трудовий народ говорить вамбською мовою, служителі та хичисти — щактифською. Звідки вона взялась? Кажуть, свідки створили. Як бачиш, нація ніби й одна, а говоримо по-різному.
— А на Щактифському материку ще якісь нації живуть?
— Ні. Гостюють, правда, інколи брати свідків з темної півкулі — дервердeq \o (а;ґ)си, тахeq \o (и;ґ)нди, але їх зовсім небагато. А чого це ти питаєш?
— Та от пісеньку чув на якійсь незнаній мові. Може, на вамбській? Щось «енббeq \o (о;ґ)ра, енббeq \o (о;ґ)ра …»
— Чи не оцю? — І, хитро посміхаючись, Орро тихо заспівав:
Барро доррeq \o (е;ґ)н енбeq \o (о;ґ)рра…
Ману гарду енбeq \o (о;ґ)рра…
— Еге ж, оцю! А на якій то мові?
— На вамбській. Знаєш, як у перекладі буде?
Зоряний шхуф — енборра…
Велетень наш — енборра…
— А що таке енборра? Про кого ця пісня?
— Іч який цікавий! — Орро знов хитро підморгнув. — Потім колись про цю пісню поговоримо, нехай покортить! А тепер давай про діло.
В місті неспокійно. Вчора трохи не взяли Магдеба, коли б не однодумці із заводського штейподрому, таки зацапали б. Магдебові допомогли захопити транспортний штейп, і він перелетів до хифових джунглів Гримучих Гір. Там, у районі гори Білої, — оце вже скоро тисяча діб — базуються два наші несхильницькі загони.
— От би мені туди… — зітхнув Іван. — Так остобісіло тут скніти!..
— Ні, однодумче, в академії тобі поки що безпечніше. Переліт до Білої гори… На це тільки в крайньому випадку можна зважитись. Про наші загони уряд давно знає. До Білої гори часто посилають каральні експедиції. І не завжди загони встигають відійти в глиб джунглів: багато однодумців головами наклали. Ходять чутки, що Хич готує армади для знищення не тільки джунглів, а й самих гір.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
— А чому ж мовчить критика?
— А тому й мовчить, що він сам критик! Бояться його.
— Нічого не розумію. До побачення, я поспішаю.
— Е, ні, стривайте, я вам ще не сказав головного. Сьомий номер, редактор «Філософського вісника», — шпигун і диверсант. Про це давно вже всі знають.
— Вибачте, я мушу йти. До побачення.
Але не встигли горбань та Бідило зробити й ста кроків, як їх наздогнав літератор № 3. Від швидкого бігу його зеленкувате обличчя стало зовсім зеленим.
— Два слова, — категорично прорік він, перегородивши Купхейпові дорогу. — Два слова. Всі, з ким ви говорили, — державні злочинці. А найбільше — сьомий. Це не простий шпигун, це добре законспірований вождь повстанців Країни Підземного Полум’я.
— Але, даруйте, як же він покинув своїх бійців, хто ж зараз керує повстанням?
— Його брат. А цього послали сюди, щоб підготувати в Щактиф державний переворот.
— Прощавайте, я поспішаю.
— Не забудьте мого попередження.
Але на цьому не закінчилися їхні сьогоднішні поневіряння: уже перед самим виходом виявилось, що горбань загубив десь перепустку, — в кабінеті, напевне, з переляку залишив.
Носатого вже не було, у вестибюлі чергував інший хичист.
— Як це так? — здивувався він. — Без перепустки? Ні, без перепустки не випущу.
— А що ж нам робити?
Хичист вилаявся, замкнув вхідну панель, пішов до приймальної шефа.
Сіли в крісла. Горбань мовчав, сумовито схиливши голову. А Іван думками був уже в академії, в кімнаті друга. Орро казав, що сьогодні Чакт має повернутися до Міста-1 з тим, щоб завтра летіти до Провінції-13—2.
Чекали довго. У вестибюлі тихо, безлюдно. Почулися кроки — ні, не хичист. До них підійшов високий дід у темних окулярах.
— К’юс, — відрекомендувався він.
На грудях у старого білів іще папірець з номером «7».
— Як вам сподобались мої колеги? Чи не правда — милі, достойні істоти? Вони мене так люблять… Все хвалять, хвалять, аж незручно… Я дуже радий, що саме сьогодні викликав мене шеф — інакше б я не познайомився з вами. Ви теж були у шефа? І, напевно, з якимось проханням? Він такий гуманний, хоч і лаяв мене сьогодні… Він вам допоміг? Мовчите… Мабуть, не зовсім допоміг… Розкажіть мені, будь ласка, в двох словах вашу справу, може, я що пораджу.
Купхейп з недовірою подивився на нього, а потім, збиваючись і плутаючись, виклав з горем пополам суть своєї справи.
— Ясно, ясно… — задумливо проказав сьомий. — Здається, я все зрозумів… Трудне діло… Не знаю, що тут можна порадити… — І К’юс зітхнув, замислився. — Ну, добре, — нарешті сказав він, потираючи лоб. — Доби через дві приходьте до мене: Дванадцята Кільцева, 510, 17 поверх, редакція «Філософського вісника». Спробую вам допомогти. До побачення, — і К’юс пішов у якийсь бічний коридор.
Як тільки хичист випустив їх із приміщення Легіону, горбань плюнув спересердя і висипав усі книжки Іванові на оберемок.
— Нести? — запитав Бідило.
— Хоч зараз викиньте. Мені вони не потрібні.
Певна річ, викидати Іван не став. Заніс до своєї кімнати. Про всяк випадок — а що, як забуде? — огризком олівця на шматку газети переписав пронумерованих літераторів. Тільки на одній книзі чомусь не було прізвища і, подумавши, Бідило записав назву її. Зім’яв список, вийшла невеличка кулька, заховав у кишеню. Тепер швидше до Орро!
Та Орро вдома не було. Жаль… Так хотілося якнайскорше передати список… Доведеться зайти пізніше. Перестрибуючи одразу по кілька сходинок, подався до Чакта.
Йшов, а в грудях так і співало: ні, немарно, немарно прожив він оцю добу!
Чакт зустрів радісними обіймами.
— Клянусь смертю Безсмертного, все буде гаразд! Завтра на три доби відлітаю до Міста-13—2. Через три доби почнеться нове життя! Ну не хмурся! Чого ти одразу насупився? Думаєш, не знайду несхильників? Тяжко тобі? Знаю, тяжко… — Чакт посмутнів. — Ех, друже! Чого б я тільки не віддав зараз, щоб визволити тебе!.. Послухай, — Чакт присунувся ближче. — Ти віриш мені?
— Вірю.
— Ну, так от, я обов’язково — чуєш? — обов’язково зв’яжуся з несхильниками! Ми будемо з ними! Будемо! Ні, ти таки не віриш мені…
Бідило мовчав. Де й дівся його бадьорий настрій.
— Ти що, нездужаєш?
— Та так… — зітхнув Іван.
— Може, ти гніваєшся? Може, образив тебе ненароком?
— Ні.
— Щось ти, Іване, приховуєш від мене… Правда?
— Вигадав таке… — Бідило вимушено всміхнувся. — Ти через три доби повернешся?
— А… так от чого ти такий насуплений! Три доби… Нічого, витримаєш! Зате потім життя почнеться! — і Чакт Знову гаряче заговорив про зв’язок з несхильниками.
Іван мовчав. Ніколи він не думав, що так тяжко сказати другові неправду, збрехати у вічі товаришеві. Так тяжко… Тяжко й боляче…
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Шедеври щактифської літератури. Куди дівають сміття? Сад Філософів.
Оце вже друга доба, як Чакт у відрядженні. Немов живе щось відірвалося від Іванового серця… Ніколи не думав, що цей тендітний щактифський юнак стане таким близьким…
Другу добу не може застати Орро, список досі не передав. Сьогодні, тільки прокинувся, одразу ж у вестибюль — і знову Орро нема. Що З ним? Може, нещастя яке?
Знехотя поснідав, довго розглядав книжки.
Ліро-космічну епопею-памфлет просто не зміг читати. Не кращою здалася й інтимно-мінорна акварель «Зелений сум». Власне, вона, може, й була кращою, та Іван, скільки не вчитувався, так нічого й не зрозумів.
Книга починалася однойменним віршем:
ЗЕЛЕНИЙ СУМ
Зелений сум судомить паралель,
Параболами гребує ракета.
А білий сміх, і чорний хрип газети,
І жовтий жах заповнюють готель…
І все навкруг серпанковим стає.
Зелений сум закреслює образу.
Я шепочу: «Ти мій, моя, моє…
Я твій, твоя, твоє…
І всі ми разом!»
Іван пробував читати з кінця, пробував строфи міняти місцями, але до змісту так і не докопався. Покинувши «акварель», проглянув ще кілька книжок. Взяв збірку критичних статей, автор яких пробував ветеринарним градусником виміряти температуру поезії, але й цю книгу теж не хотілося читати. Продивився творіння якогось Сопа Сивого — дві трагічні повісті з життя дервердасівських інтелектуалів — і, позіхаючи, взяв останню книжку.
Це була якраз та, без прізвища автора. Називалася вона «Повісті невідомого про відомих». Під заголовком дрібнесеньким шрифтом було надруковано: «Збірка анонімних легенд».
Що твори цього збірника належали саме до жанру легендарного, Бідило пересвідчився з першої сторінки. Другої читати уже не став.
Склав книжки в кутку на підлозі. Що з ними робить? Купхейпові не потрібні, Іванові теж не тішили ока. Викинути? Але куди?
Ніде, ні в приміщенні, ні на вулицях, не бачив Іван урн для сміття. Кидати ж просто на чистий брук Бідило не міг: з дитинства привчили поважати труд електромонтера, що регулював механізми роботів-прибиральниць.
Подумав, подумав і вирішив — нехай поки полежать тут.
Знову пішов до Орро і знову не застав.
На вулицях Академічного острова щойно закінчилося ранкове схиляння. Шхуфи розходилися від тетраедрів тихо, ледве чутно наспівуючи. Бідило прислухався.
Барро доррeq \o (е;ґ)н енбeq \o (о;ґ)рра…
Ману гарду енбeq \o (о;ґ)рра… —
замріяно виводив молодий шхуф на якійсь незнайомій нові. Помітивши Бідила, замовк.
Недалеко від пам’ятника Хичу Приємному ув’язався легіонер. Ніби зовсім і не дивиться, але, куди не повернеш, — не відстає. Це скоро набридло, і Бідило спинився біля поручнів набережної. Легіонер, оглядаючись, пройшов мимо.
Іван замислився, перехилився через поручні.
І раптом чиясь рука несміливо торкнулася ліктя. Озирнувся — знову легіонер, але вже не той, інший.
— Ваша схильність… — говорить, а сам так лагідно, так солодко усміхається. — Ваша схильність, тут глибоко… Відійдіть від поручнів, ваша схильність…
Що поробиш, мусив коритися. Плюнув спересердя, відійшов.
Брів замислений, не дивився, куди завертав, — заблукати тут неможливо. І вийшов не до головного входу академії, а з протилежного боку.
Роздивився: о, тут вони з Чактом колись були…
За невисокими пластмасовими штахетами поблискувало величезне довгасте тіло транспортного штейпу. Він стояв колись на даху, і, гуляючи з Чактом, Іван не раз оглядав його. Залазили всередину — штейп тоді був поламаний і тому стояв відкритий. Чакт розповідав, як керувати такою машиною, як працюють її механізми.
Зараз штейп уже відремонтований і навіть пофарбований наново. Біля хвостового оперення, зіпершись на штахети, дрімає вартовий хичист.
Праворуч — густий хифовий парк. Між заростями безлистих рослин жовтою прозорою рідиною поблискує чималий басейн.
Іван підійшов ближче. Рідина хвилювалася, хоч вітру, як і завжди, не було. В стіні басейну темніло кілька квадратних отворів. З другого боку виходили товсті труби. Від рідини різко пахло чимсь хімічним.
І раптом в одному з квадратних отворів глухо загуркотіло, зашуміло, і прямо в басейн ринула лавина покидьків, недоїдків, папірців, іржавих бляшанок. Рідина закипіла, вкрилася бульбашками. Неприємний різкий запах ударив у ніс. Не минуло й цоти, як кипіння припинилося. Іван поглянув на дно — покидьків як не бувало, жодного шматочка! А прозора жовта рідина знову хвилювалась, немов важко дихала.
Так от куди дівається сміття! Тепер все ясно. Іван хутенько збігав додому, притягнув гамузом усі шедеври щактифської літератури і з легким серцем жбурнув їх у басейн. Рідина забулькала, закипіла і через мить знову стала прозорою.
За хифовими кущами стежкою пройшов Шат. «Слідкує, винюхує, собака, — стиха вилаявся Іван. — Ну нічого, донюхається, дослідкується…»
Після обіду знову пішов до Орро і, нарешті, застав вдома. Нічого не пояснюючи, непомітно тицьнув у долоню паперову кульку. Старий все зрозумів.
— Як здоров’я вашої, схильності? — ввічливо запитав він, а на шматку газетного паперу написав: «Іди до Кип-Кейпу. Жди мене на тому місці, де знайомився з нашими. Обережно, слідкують».
— Спасибі, на здоров’я не скаржусь, — теж ввічливо відповів Іван і ледве помітно кивнув головою. Погортав для годиться газети, посидів кілька цот і, сказавши, що поспішає, пішов.
І от вони вже біля поручнів. Внизу — місто, за спинами — Кип-Кейп. В парку жодної живої душі.
— Спасибі, однодумче, — тихо говорить Орро. — Спасибі за список, він нам пригодиться. А я вже скучив за тобою…
— А де ти був? — незручно якось Іванові звертатись на ти. Орро йому в батьки годиться. Незручно, та що вдієш, коли такий звичай тут. — Де ти був? Коли не зайдеш — нема.
— До киптип’якового комбінату Хипіц посилав, свіжини, бач, забаглося! На всьому Зірбоні нема, мабуть, такого ненажери, як наш Хипіц.
— Що таке Зірбeq \o (о;ґ)н?
— Це ми, вамби, називаємо так нашу планету.
— А чому «вамби»? Ви ж не вамби, а шхуфи?
— О, ти в нас, бачу, зовсім ще не освічений… — всміхнувся Орро. — Доведеться трохи просвітить. Жаль, час непідходящий, а то б ми з тобою багато про що побалакали. Давай отут сядемо…
Сіли. Старий стомлено відкинувся на спинку лави.
— Ми, вамби, — задумливо почав він, — корінне населення материка. До утворення держави свідків материк так і називався — Вамбський. А тепер інакше… — Орро сумовито похитав головою. — Тепер — Щактиф. Спершу державу так назвали, потім материк, а після аптахетопу і всю планету. Трудовий народ говорить вамбською мовою, служителі та хичисти — щактифською. Звідки вона взялась? Кажуть, свідки створили. Як бачиш, нація ніби й одна, а говоримо по-різному.
— А на Щактифському материку ще якісь нації живуть?
— Ні. Гостюють, правда, інколи брати свідків з темної півкулі — дервердeq \o (а;ґ)си, тахeq \o (и;ґ)нди, але їх зовсім небагато. А чого це ти питаєш?
— Та от пісеньку чув на якійсь незнаній мові. Може, на вамбській? Щось «енббeq \o (о;ґ)ра, енббeq \o (о;ґ)ра …»
— Чи не оцю? — І, хитро посміхаючись, Орро тихо заспівав:
Барро доррeq \o (е;ґ)н енбeq \o (о;ґ)рра…
Ману гарду енбeq \o (о;ґ)рра…
— Еге ж, оцю! А на якій то мові?
— На вамбській. Знаєш, як у перекладі буде?
Зоряний шхуф — енборра…
Велетень наш — енборра…
— А що таке енборра? Про кого ця пісня?
— Іч який цікавий! — Орро знов хитро підморгнув. — Потім колись про цю пісню поговоримо, нехай покортить! А тепер давай про діло.
В місті неспокійно. Вчора трохи не взяли Магдеба, коли б не однодумці із заводського штейподрому, таки зацапали б. Магдебові допомогли захопити транспортний штейп, і він перелетів до хифових джунглів Гримучих Гір. Там, у районі гори Білої, — оце вже скоро тисяча діб — базуються два наші несхильницькі загони.
— От би мені туди… — зітхнув Іван. — Так остобісіло тут скніти!..
— Ні, однодумче, в академії тобі поки що безпечніше. Переліт до Білої гори… На це тільки в крайньому випадку можна зважитись. Про наші загони уряд давно знає. До Білої гори часто посилають каральні експедиції. І не завжди загони встигають відійти в глиб джунглів: багато однодумців головами наклали. Ходять чутки, що Хич готує армади для знищення не тільки джунглів, а й самих гір.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36