Северсон схопив її за руку і побіг поруч неї.
Навратіл на мить зупинився. Ящір справді підвівся. Його довге тіло вкрилось брижами, незграбно, але досить-таки швидко ящір посунув уперед.
— Хоч ця істота і пересувається на суші, але нас не наздожене! — вигукнув скоромовкою академік і побіг за товаришами. — Незабаром ми зникнемо з поля її зору.
Та, видно, Навратіл поквапився з висновком: хоч як швидко бігли втікачі, відстань між ними й ящером все зменшувалась. А сховатись ніде — схили вкривали тільки трава та низькі кущі. Порятунок можна було б знайти хіба що на приступку кам'яної стіни за неширокою смугою лісу.
Северсон рвучко повернув праворуч і разом з Аленою вбіг у лісок. Їх одразу ж поглинули сутінки хащів. Зрозумівши манер, услід за ними кинулись Мадараш і Навратіл. Не відставав і ящір, — його гучне сопіння й тріск галуззя чулися зовсім близько.
— Сюди, сюди! — закричав Северсон. — Тут печера! У вертикальній кам'яній стіні виднівся великий темний отвір. Вчені побігли широким коридором. Алена ввімкнула прожектор на скафандрі.
Тунель завертав то ліворуч, то праворуч, але не вужчав. Навпаки, місцями він перетворювався на просторі печери, які тисячами блискіток відбивали проміння прожектора.
— Тут лишатись ми не можемо, ящір сюди пролізе… І справді, підземеллям котився шум, багатократно посилений відлунням.
Вчені уже втратили уявлення про те, як глибоко забралися в надра скелі. А шум безперервно наближався.
— Туди! — вказав Мадараш на розколину в стіні і без роздумів прослизнув у неї. Інші полізли за ним.
Переслідувані притиснулись одне до одного і, затамувавши подих, чекали на появу потвори. Вона, очевидно, пересувалась цілком вільно і в темряві; гудіння посилювалось з кожною секундою. Але ось воно замовкло.
І в ту ж мить почувся оглушливий постріл. Ще один…
— Ви чули? — невпевнено запитала Алена.
— Дуже схоже на постріли рушниці…
— Це, безперечно, наші! — зрадів Мадараш і швидко почав просуватись назад у печеру.
— Зачекайте! Береженого й бог береже! — затримав його Навратіл, який навіть у найтяжчі хвилини не забував приказок.
Всі знову притихли, з напруженням чекаючи, що ж буде далі.
— Товариші, ви живі? — долетів здалеку приглушений крик.
— Це — наші!.. Ми тут, тут!..
— Як ви нас тут знайшли? — вигукнув Северсон, коли друзі наблизились.
— Як? Я теж дивуюсь цьому! — засміялась Молодінова. — Вас можна спокійно посилати на спартакіаду — не осоромитесь!
— Хай я буду королем квартян, якщо ви не завоювали б там усі золоті медалі! Але то був спринт! — сказав Фратев схвально. — Мало не втекли від нас разом з потворою.
— Ну, через неї голову сушити вже не варто. Трьох пострілів їй цілком вистачило! — Мак-Гарді з насолодою зважив рушницю в руці.
— Так воно вже йдеться на білому світі: «Коли лихо найбільше, — божа поміч найближче!» — знову повернувся гумор до Навратіла. — Так ще моя бабуся говорила.
Вся експедиція повільно поверталася назад, щоб оглянути ящера зблизька. В сяйві електричних ліхтарів він справляв ще страшніше враження, аніж здалеку.
— Насувається буря! — почувся голос Вроцлавського, який лишився на варті біля входу в печеру. — Тільки що зійшло червоне сонце, а воно, видно, завжди віщує негоду.
Вирішили заночувати в підземеллі.
— Будемо тут в захистку і від бурі, і від дванадцятиногих красенів! — схвалив це рішення Мак-Гарді.
Розділ VI
Перша оселя
У Заяців сьогодні смеркують. Світло в кімнаті загашено, в каміні палахкотять кілька ялинових полін. Весело тріщить і приємно пахне смола. Юрко сидить на краєчку крісла, ліктями уткнувся в коліна, обличчя сховав у долоні. Замріяно дивиться на полум'я і слухає.
Доктор Заяц, як уже ввійшло у звичку, в ці години смеркування розповідає про свою молодість, згадує цікаві випадки, що трапилися на роботі. Миготливі вогники на стінах збуджують фантазію, дають їй крила, щоб вона вільно линула у простір.
— Татуню… — тихо озвався Юрко, коли доктор Заяц на хвилину замовк. — Скажи, будь ласка, чи долетів уже «Промінь» до планети Ікс, чи, може, ще в дорозі? Під час учорашньої телепередачі з «Променя» Северсон сказав, що вони вже пройшли три чверті шляху…
Запитання хлопчика вивело доктора Заяца з мрійного настрою.
— Коли б то я знав! — зітхнув він. — Але це відомо тільки їм, на «Промені». Будемо сподіватись, що вони щасливо прибули. Можливо, саме домовляються з тамтешніми мешканцями випробуваною міжнародною мовою жестів, — невесело пожартував він. — Шкода, що наші засоби зв'язку надто повільні для такої колосальної відстані. З учорашнього репортажу ми не дізнались нічого нового: адже за три роки польоту Всесвітом він значно постарівся. Не забувай, що репортаж, який надсилають з «Променя» саме зараз, долетить до нас аж через чотири з гаком роки, бо радіохвилі, які його несуть, не можуть летіти швидше за світло… Я турбуюсь, власне, не про «Промінь». Він добре збудований і бездоганно обладнаний. Непокоять мене люди. Ті троє злочинців, які летять з ними, можуть щось встругнути. То — безумці.
— Слід сподіватись, що все скінчиться гаразд, — сказала заспокійливо Гана Заяцова. — Злочинці не підуть так далеко, щоб забити своїх супутників, адже вони лишилися б тільки втрьох проти цілої планети. А крім того, я переконана, що незабаром удасться попередити екіпаж.
— Коли б так! Хоч принцип використання гравітації для зв'язку на велику віддаль вже відкрито, до його практичного застосування нам ще далеко.
— А чи дізнаються на «Промені», що ви вже навчились використовувати гравітацію? — запитав Юрко.
Доктор Заяц посміхнувся:
— Ти хочеш сказати, що на «Промені» нема приймача, який би міг перехопити наші гравітаційні хвилі? Не турбуйся, такий приймач є. Це — звичайний астрогравіметр. Коли його брали з собою в подорож, звісно, ще не уявляли, яку важливу роль зможе він зіграти. Лише через кілька місяців після старту ми повідомили їх, над чим працюємо, і попросили, щоб один з астрогравіметрів був завжди скерований на Землю, — на випадок, якщо нам вдасться використати гравітацію.
— А як швидко поширюється гравітація у просторі? — запитала Заяцова.
— Точно ще не знаю, але, безперечно, набагато швидше за світло.
— Здається, хтось подзвонив. Юрко, біжи подивись… — урвала розмову Заяцова.
— Так, тато вдома. Прошу, заходьте! — почувся за хвилину голос хлопця в передпокої. Заяц швидко підвівся і ввімкнув світло.
До кімнати зайшов високий широкоплечий чоловік з чорним кучерявим волоссям і усміхненим обличчям.
— Пробачте, що турбую вас на квартирі, але справа в мене дуже спішна. В лабораторії на Петржалці я вас уже не застав… Я — інженер Краскін з Москви.
Заяцова з сином пішли геть, щоб не заважати серйозній розмові, а інженер Краскін розкрив портфель і витягнув товстий стос паперів.
— Я вже давно працюю над тією ж проблемою, що й ви: шукаю шлях використання гравітаційного поля для техніки зв'язку. Довго не міг зрушити з місця. Тільки ваше відкриття розкрило мені очі. Під час своїх дослідів я йшов трохи іншим шляхом, але прийшов до того ж висновку. На основі вашого відкриття та свого власного досвіду я опрацював проект гравітаційної передавальної станції. Хочете його переглянути?
Заяц пожадливо перегортав папери і перебігав очима складні розрахунки.
— Так, це правильний шлях — квадратична система передавача, — сказав він нарешті. — Дозвольте вас привітати з величезним успіхом. Ви вже запропонували свій проект Всесвітній Академії?
— Поки що ні. Хотів би запропонувати його разом з вами: втілюється в життя все-таки ваша думка. До того ж ще не вистачає кількох креслень, які ми могли б виконати разом. Якщо ви не дуже втомились, можемо взятися за роботу хоч зараз. Адже йдеться про життя людей на «Промені»…
Заяц охоче погодився.
Не минуло й півгодини, як у темряві засяяли вікна лабораторії на Петржалці.
***
Перша ніч у печері минула неспокійно. Хоч як втомились мандрівники, але гуркіт кулястих блискавок, що долітав аж у надра скель, гнав від очей сон.
Рано-вранці всі були вже на ногах. Пересвідчившись, що «Ластівка» ціла й неушкоджена, і одержавши аналогічне повідомлення по радіо від Грубера щодо «Стріли», вчені взялись до роботи. Насамперед дослідили підземний лабіринт і знайшли підходящу печеру для атомної електростанції.
Чудесне відкриття зробив Мадараш. Випадково притулившись до кам'яної стіни, він почув дивний шум — плюскання, булькіт і дзюрчання. Спочатку він не зрозумів, що це, але потім догадався:
— Друзі, десь тут дзюрчить вода! Недалеко від нас є підземний водоспад.
Пробна свердловина підтвердила припущення Мада-раша: метрів за два від головного коридора вертикальною шахтою в темну глибінь спадав потік холодної води. Де брав початок підземний струмок — ніхто не знав. Та над цим і не сушили голови. Вода є, а це — найголовніше. До того ж ще й придатна для пиття, як встановила Свози-лова в своїй похідній лабораторії.
Важче було з транспортуванням атомних котлів. З «Променя» на «Ластівку» група Молодінової перенесла їх без будь-яких зусиль, бо там не було сили тяжіння, яка безжально давала про себе знати внизу, на планеті. А такий атомний котел — не якась там дрібничка. Навіть при найбільшій економії матеріалу і найдосконалішій конструкції він важить кілька тонн, бо не можна обійтись без захисної оболонки, яка робиться з найважчих металів.
Спочатку спробували переправити атомні реактори через крутий схил на плоскогір'я, використавши як возик шасі «Ластівки». До скелі над схилом прикріпили великі блоки і протягли через них довжелезний трос. Один його кінець прив'язали до шасі з реактором, а другий — до літака на річці.
Фратев сів до важелів управління і ввімкнув двигуни «Ластівки». Трос натягнувся. Шасі з котлом трохи просунулось піщаною мілиною до схилу.
Однак радіти було зарано. Тільки-но шасі дійшло до підніжжя горба, літак рвонуло назад. Фратев посилив дію ракетних двигунів, та це вже не допомагало: почав тріщати трос.
День було втрачено, а результатів ніяких. Тільки Грубер та Краус повідомили по радіо, що їм вдалося прокласти в хащах десятиметрову смугу і цим частково звільнити «Стрілу» з полону.
Хоч цілоденна праця страшенно виснажила всіх, мандрівники довго не могли заснути в своїй підземній спальні: кожен думав про те, як би знайти спосіб переправити реактори до печери.
Вже було далеко за північ, коли Северсон нахилився до Навратіла і зашепотів:
— Не спите?.. Почуваю, що ви теж сушите собі голову… А в мене вже готово…
— Як? — тихо запитав Навратіл.
— Хай це буде для вас сюрпризом. За результат я ручаюсь, можете спокійно спати. На добраніч!
Вранці Северсон розкрив свій план:
— Використати вертоліт ми не можемо. Отже, нам повинна допомогти «Ластівка». Завантажимо реактори на неї знову, на плоскогір'ї побудуємо аеродром і приземлимось точно проти входу в підземелля. Що ви на це скажете?
— Не забувайте, що для «Ластівки» потрібна посадочна смуга завдовжки мінімум п'ятсот метрів, — заперечив Навратіл.
— А що нам перешкоджає зробити її ще довшою? Все одно рано чи пізно вона буде потрібна. Чи, може, ви хочете всі вантажі тягати через гору на плечах?
Северсон зрештою переконав своїх товаришів. Надія Молодінова, обрана начальником усієї експедиції на Кварті, розділила екіпаж на дві робочі групи. Перша дістала завдання дослідити умови життя на планеті, а друга — обладнати аеродром.
Свозилова з Вроцлавським взялись за дослідження фауни і флори.
Квартянські рослини дуже відрізнялись від земних, їхні клітини мали довгасту форму, а в діаметрі були набагато більші, аніж клітини рослин на Землі. На щастя, вони містили великий процент вуглецю, як і наші рослини, так що могли служити й паливом.
Вивчення величезного ящера також дало чимало цікавого. З форми зубів Свозилова зробила висновок, що ця тварина — травоїдна. Розтин підтвердив це: у шлунку потвори знайшли рослини, схожі на морські водорості. Розкрилась і таємниця незвичайних дванадцяти ніг: то були, власне, відростки ребер, які давали змогу незграбній тварині швидше пересуватися по суходолу. Її предки, мабуть, жили виключно у воді, — про це свідчили недорозвинені зябра. Згодом природні умови змусили ящера перебратися на суходіл. Рух з допомогою ребер, як пересуваються наші плазуни, обмежувався великою вагою тіла, тож природа видовжила і перетворила на якусь подобу ніг ребра колосального звіра.
— Ніяк не можу збагнути, чому ящір переслідував вас, якщо він харчується виключно рослинами? — дивувався Вроцлавський.
Ця таємниця лишалась нерозгаданою.
Всі працювали наполегливо, проте за цілий день роботи не встигли навіть прорубати просіку до печери від майбутнього аеродрому.
— Справа просувається надто повільно, — втомлено сказала Молодінова, коли всі зібралися на борту «Ластівки», щоб повечеряти. — Треба щось робити.
— Хай я стану бронтозавром, якщо оці скафандри не замучать нас зовсім!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59
Навратіл на мить зупинився. Ящір справді підвівся. Його довге тіло вкрилось брижами, незграбно, але досить-таки швидко ящір посунув уперед.
— Хоч ця істота і пересувається на суші, але нас не наздожене! — вигукнув скоромовкою академік і побіг за товаришами. — Незабаром ми зникнемо з поля її зору.
Та, видно, Навратіл поквапився з висновком: хоч як швидко бігли втікачі, відстань між ними й ящером все зменшувалась. А сховатись ніде — схили вкривали тільки трава та низькі кущі. Порятунок можна було б знайти хіба що на приступку кам'яної стіни за неширокою смугою лісу.
Северсон рвучко повернув праворуч і разом з Аленою вбіг у лісок. Їх одразу ж поглинули сутінки хащів. Зрозумівши манер, услід за ними кинулись Мадараш і Навратіл. Не відставав і ящір, — його гучне сопіння й тріск галуззя чулися зовсім близько.
— Сюди, сюди! — закричав Северсон. — Тут печера! У вертикальній кам'яній стіні виднівся великий темний отвір. Вчені побігли широким коридором. Алена ввімкнула прожектор на скафандрі.
Тунель завертав то ліворуч, то праворуч, але не вужчав. Навпаки, місцями він перетворювався на просторі печери, які тисячами блискіток відбивали проміння прожектора.
— Тут лишатись ми не можемо, ящір сюди пролізе… І справді, підземеллям котився шум, багатократно посилений відлунням.
Вчені уже втратили уявлення про те, як глибоко забралися в надра скелі. А шум безперервно наближався.
— Туди! — вказав Мадараш на розколину в стіні і без роздумів прослизнув у неї. Інші полізли за ним.
Переслідувані притиснулись одне до одного і, затамувавши подих, чекали на появу потвори. Вона, очевидно, пересувалась цілком вільно і в темряві; гудіння посилювалось з кожною секундою. Але ось воно замовкло.
І в ту ж мить почувся оглушливий постріл. Ще один…
— Ви чули? — невпевнено запитала Алена.
— Дуже схоже на постріли рушниці…
— Це, безперечно, наші! — зрадів Мадараш і швидко почав просуватись назад у печеру.
— Зачекайте! Береженого й бог береже! — затримав його Навратіл, який навіть у найтяжчі хвилини не забував приказок.
Всі знову притихли, з напруженням чекаючи, що ж буде далі.
— Товариші, ви живі? — долетів здалеку приглушений крик.
— Це — наші!.. Ми тут, тут!..
— Як ви нас тут знайшли? — вигукнув Северсон, коли друзі наблизились.
— Як? Я теж дивуюсь цьому! — засміялась Молодінова. — Вас можна спокійно посилати на спартакіаду — не осоромитесь!
— Хай я буду королем квартян, якщо ви не завоювали б там усі золоті медалі! Але то був спринт! — сказав Фратев схвально. — Мало не втекли від нас разом з потворою.
— Ну, через неї голову сушити вже не варто. Трьох пострілів їй цілком вистачило! — Мак-Гарді з насолодою зважив рушницю в руці.
— Так воно вже йдеться на білому світі: «Коли лихо найбільше, — божа поміч найближче!» — знову повернувся гумор до Навратіла. — Так ще моя бабуся говорила.
Вся експедиція повільно поверталася назад, щоб оглянути ящера зблизька. В сяйві електричних ліхтарів він справляв ще страшніше враження, аніж здалеку.
— Насувається буря! — почувся голос Вроцлавського, який лишився на варті біля входу в печеру. — Тільки що зійшло червоне сонце, а воно, видно, завжди віщує негоду.
Вирішили заночувати в підземеллі.
— Будемо тут в захистку і від бурі, і від дванадцятиногих красенів! — схвалив це рішення Мак-Гарді.
Розділ VI
Перша оселя
У Заяців сьогодні смеркують. Світло в кімнаті загашено, в каміні палахкотять кілька ялинових полін. Весело тріщить і приємно пахне смола. Юрко сидить на краєчку крісла, ліктями уткнувся в коліна, обличчя сховав у долоні. Замріяно дивиться на полум'я і слухає.
Доктор Заяц, як уже ввійшло у звичку, в ці години смеркування розповідає про свою молодість, згадує цікаві випадки, що трапилися на роботі. Миготливі вогники на стінах збуджують фантазію, дають їй крила, щоб вона вільно линула у простір.
— Татуню… — тихо озвався Юрко, коли доктор Заяц на хвилину замовк. — Скажи, будь ласка, чи долетів уже «Промінь» до планети Ікс, чи, може, ще в дорозі? Під час учорашньої телепередачі з «Променя» Северсон сказав, що вони вже пройшли три чверті шляху…
Запитання хлопчика вивело доктора Заяца з мрійного настрою.
— Коли б то я знав! — зітхнув він. — Але це відомо тільки їм, на «Промені». Будемо сподіватись, що вони щасливо прибули. Можливо, саме домовляються з тамтешніми мешканцями випробуваною міжнародною мовою жестів, — невесело пожартував він. — Шкода, що наші засоби зв'язку надто повільні для такої колосальної відстані. З учорашнього репортажу ми не дізнались нічого нового: адже за три роки польоту Всесвітом він значно постарівся. Не забувай, що репортаж, який надсилають з «Променя» саме зараз, долетить до нас аж через чотири з гаком роки, бо радіохвилі, які його несуть, не можуть летіти швидше за світло… Я турбуюсь, власне, не про «Промінь». Він добре збудований і бездоганно обладнаний. Непокоять мене люди. Ті троє злочинців, які летять з ними, можуть щось встругнути. То — безумці.
— Слід сподіватись, що все скінчиться гаразд, — сказала заспокійливо Гана Заяцова. — Злочинці не підуть так далеко, щоб забити своїх супутників, адже вони лишилися б тільки втрьох проти цілої планети. А крім того, я переконана, що незабаром удасться попередити екіпаж.
— Коли б так! Хоч принцип використання гравітації для зв'язку на велику віддаль вже відкрито, до його практичного застосування нам ще далеко.
— А чи дізнаються на «Промені», що ви вже навчились використовувати гравітацію? — запитав Юрко.
Доктор Заяц посміхнувся:
— Ти хочеш сказати, що на «Промені» нема приймача, який би міг перехопити наші гравітаційні хвилі? Не турбуйся, такий приймач є. Це — звичайний астрогравіметр. Коли його брали з собою в подорож, звісно, ще не уявляли, яку важливу роль зможе він зіграти. Лише через кілька місяців після старту ми повідомили їх, над чим працюємо, і попросили, щоб один з астрогравіметрів був завжди скерований на Землю, — на випадок, якщо нам вдасться використати гравітацію.
— А як швидко поширюється гравітація у просторі? — запитала Заяцова.
— Точно ще не знаю, але, безперечно, набагато швидше за світло.
— Здається, хтось подзвонив. Юрко, біжи подивись… — урвала розмову Заяцова.
— Так, тато вдома. Прошу, заходьте! — почувся за хвилину голос хлопця в передпокої. Заяц швидко підвівся і ввімкнув світло.
До кімнати зайшов високий широкоплечий чоловік з чорним кучерявим волоссям і усміхненим обличчям.
— Пробачте, що турбую вас на квартирі, але справа в мене дуже спішна. В лабораторії на Петржалці я вас уже не застав… Я — інженер Краскін з Москви.
Заяцова з сином пішли геть, щоб не заважати серйозній розмові, а інженер Краскін розкрив портфель і витягнув товстий стос паперів.
— Я вже давно працюю над тією ж проблемою, що й ви: шукаю шлях використання гравітаційного поля для техніки зв'язку. Довго не міг зрушити з місця. Тільки ваше відкриття розкрило мені очі. Під час своїх дослідів я йшов трохи іншим шляхом, але прийшов до того ж висновку. На основі вашого відкриття та свого власного досвіду я опрацював проект гравітаційної передавальної станції. Хочете його переглянути?
Заяц пожадливо перегортав папери і перебігав очима складні розрахунки.
— Так, це правильний шлях — квадратична система передавача, — сказав він нарешті. — Дозвольте вас привітати з величезним успіхом. Ви вже запропонували свій проект Всесвітній Академії?
— Поки що ні. Хотів би запропонувати його разом з вами: втілюється в життя все-таки ваша думка. До того ж ще не вистачає кількох креслень, які ми могли б виконати разом. Якщо ви не дуже втомились, можемо взятися за роботу хоч зараз. Адже йдеться про життя людей на «Промені»…
Заяц охоче погодився.
Не минуло й півгодини, як у темряві засяяли вікна лабораторії на Петржалці.
***
Перша ніч у печері минула неспокійно. Хоч як втомились мандрівники, але гуркіт кулястих блискавок, що долітав аж у надра скель, гнав від очей сон.
Рано-вранці всі були вже на ногах. Пересвідчившись, що «Ластівка» ціла й неушкоджена, і одержавши аналогічне повідомлення по радіо від Грубера щодо «Стріли», вчені взялись до роботи. Насамперед дослідили підземний лабіринт і знайшли підходящу печеру для атомної електростанції.
Чудесне відкриття зробив Мадараш. Випадково притулившись до кам'яної стіни, він почув дивний шум — плюскання, булькіт і дзюрчання. Спочатку він не зрозумів, що це, але потім догадався:
— Друзі, десь тут дзюрчить вода! Недалеко від нас є підземний водоспад.
Пробна свердловина підтвердила припущення Мада-раша: метрів за два від головного коридора вертикальною шахтою в темну глибінь спадав потік холодної води. Де брав початок підземний струмок — ніхто не знав. Та над цим і не сушили голови. Вода є, а це — найголовніше. До того ж ще й придатна для пиття, як встановила Свози-лова в своїй похідній лабораторії.
Важче було з транспортуванням атомних котлів. З «Променя» на «Ластівку» група Молодінової перенесла їх без будь-яких зусиль, бо там не було сили тяжіння, яка безжально давала про себе знати внизу, на планеті. А такий атомний котел — не якась там дрібничка. Навіть при найбільшій економії матеріалу і найдосконалішій конструкції він важить кілька тонн, бо не можна обійтись без захисної оболонки, яка робиться з найважчих металів.
Спочатку спробували переправити атомні реактори через крутий схил на плоскогір'я, використавши як возик шасі «Ластівки». До скелі над схилом прикріпили великі блоки і протягли через них довжелезний трос. Один його кінець прив'язали до шасі з реактором, а другий — до літака на річці.
Фратев сів до важелів управління і ввімкнув двигуни «Ластівки». Трос натягнувся. Шасі з котлом трохи просунулось піщаною мілиною до схилу.
Однак радіти було зарано. Тільки-но шасі дійшло до підніжжя горба, літак рвонуло назад. Фратев посилив дію ракетних двигунів, та це вже не допомагало: почав тріщати трос.
День було втрачено, а результатів ніяких. Тільки Грубер та Краус повідомили по радіо, що їм вдалося прокласти в хащах десятиметрову смугу і цим частково звільнити «Стрілу» з полону.
Хоч цілоденна праця страшенно виснажила всіх, мандрівники довго не могли заснути в своїй підземній спальні: кожен думав про те, як би знайти спосіб переправити реактори до печери.
Вже було далеко за північ, коли Северсон нахилився до Навратіла і зашепотів:
— Не спите?.. Почуваю, що ви теж сушите собі голову… А в мене вже готово…
— Як? — тихо запитав Навратіл.
— Хай це буде для вас сюрпризом. За результат я ручаюсь, можете спокійно спати. На добраніч!
Вранці Северсон розкрив свій план:
— Використати вертоліт ми не можемо. Отже, нам повинна допомогти «Ластівка». Завантажимо реактори на неї знову, на плоскогір'ї побудуємо аеродром і приземлимось точно проти входу в підземелля. Що ви на це скажете?
— Не забувайте, що для «Ластівки» потрібна посадочна смуга завдовжки мінімум п'ятсот метрів, — заперечив Навратіл.
— А що нам перешкоджає зробити її ще довшою? Все одно рано чи пізно вона буде потрібна. Чи, може, ви хочете всі вантажі тягати через гору на плечах?
Северсон зрештою переконав своїх товаришів. Надія Молодінова, обрана начальником усієї експедиції на Кварті, розділила екіпаж на дві робочі групи. Перша дістала завдання дослідити умови життя на планеті, а друга — обладнати аеродром.
Свозилова з Вроцлавським взялись за дослідження фауни і флори.
Квартянські рослини дуже відрізнялись від земних, їхні клітини мали довгасту форму, а в діаметрі були набагато більші, аніж клітини рослин на Землі. На щастя, вони містили великий процент вуглецю, як і наші рослини, так що могли служити й паливом.
Вивчення величезного ящера також дало чимало цікавого. З форми зубів Свозилова зробила висновок, що ця тварина — травоїдна. Розтин підтвердив це: у шлунку потвори знайшли рослини, схожі на морські водорості. Розкрилась і таємниця незвичайних дванадцяти ніг: то були, власне, відростки ребер, які давали змогу незграбній тварині швидше пересуватися по суходолу. Її предки, мабуть, жили виключно у воді, — про це свідчили недорозвинені зябра. Згодом природні умови змусили ящера перебратися на суходіл. Рух з допомогою ребер, як пересуваються наші плазуни, обмежувався великою вагою тіла, тож природа видовжила і перетворила на якусь подобу ніг ребра колосального звіра.
— Ніяк не можу збагнути, чому ящір переслідував вас, якщо він харчується виключно рослинами? — дивувався Вроцлавський.
Ця таємниця лишалась нерозгаданою.
Всі працювали наполегливо, проте за цілий день роботи не встигли навіть прорубати просіку до печери від майбутнього аеродрому.
— Справа просувається надто повільно, — втомлено сказала Молодінова, коли всі зібралися на борту «Ластівки», щоб повечеряти. — Треба щось робити.
— Хай я стану бронтозавром, якщо оці скафандри не замучать нас зовсім!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59